Іти через колючі кущі, здригатися від кожного шурхоту, пробиратися через перелісок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує... Бр-рр...
Ні, вона нізащо в світі не згодилася б на таке! Та що там вночі — вона і вдень не зважилася б податися до лісу сама.
"О, Сергійку, коли б ти тільки знав, яка я боягузка! — подумала Оля і невесело усміхнулася. — Тоді ти, напевне, ніколи б не дружив зі мною..."
І раптом їй здалося, начебто біля річки хтось закричав. Оля мерщій розчинила вікно і стала прислуховуватися. Але ні — то не був голос Сергійка. То кричала жаба. І кричала вона з таким відчаєм, що у дівчинки по спині забігали мурашки.
А через кілька хвилин вона помітила на освітленому узліссі якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збільшувалася в розмірах. Потім вона перетворилася в постать, і незабаром Оля впізнала в ній Бухтика.
Так, це був саме він. Тільки-но його розбудив відчайдушний крик Квакуші Премудрої, і Бухтик, ще не дізнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришеві, певно, загрожує смертельна небезпека... Так воно й виявилося. Що-що, а на мові мешканців затону Бухтик розумівся.
Він хотів одразу ж кинутися на допомогу Сергійкові, проте вчасно згадав, що в ніч Повного місяця перед Омашею не встояв би й десяток водяників, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед сміливою, безстрашною людиною.
І тому Бухтик біг до санаторію так, як ніколи ще не бігав у житті. Як добре, що вчора він на всяк випадок випрохав у Сергійка одну таблетку і сховав її під вербою!
Він вбіг на подвір'я і зупинився: всі вікна були затемнені. І лише в одному виднілася голова дівчинки...
Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать.
— Сергійко в небезпеці! — задихаючись від сухого повітря, вигукнув він. — Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти сміливу людину, щоб...
— Де він? — швидко запитала Оля.
— Хто, смілива людина?
— Та ні, Сергійко! Де він?
— Там, в трясовині. Омаша заманила його туди і...
— Біжімо! — вигукнула Оля і стрибнула з підвіконня у двір.
Сергійко повільно занурювався в трясовину.
А неподалік, як і раніше, надсаджувалася від крику величезна бридка жаба.
Більше нікого не було.
Кілька разів він пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який він випадково вчепився, не міг витримати ваги його тіла. Коріння тріщало все чутніше.
Сергійко тоскно дивився на темне небо, всіяне зірками, на дерева, що височіли віддалік, на могутній кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тільки до нього!
Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися ніколи. І ніколи більше не бачитиме він ні оцих зірок, ні друзів, не пробіжиться по зеленій, теплій від сонця траві...
Зненацька жаба замовкла і стрибком обернулася до лісу. У повній тиші Сергійко почув, як хтось біжить у його бік. І вже зовсім близько від нього пролунав дзвінкий голос Олі:
— Ми тут, Сергійку! Ми йдемо!
СУД
— Так, я настоюю на тому, щоб відбувся суд, — повторила Омаша. — Треба нещадно покарати винних. Нещадно!
— Гаразд, винних я покараю, — згодився Барбула. — Але спочатку вислухаю усіх.
— А кого тут вислуховувати? — Омаша презирливо стенула плечем. — Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж він і винен в усьому!
— Вислухаю всіх, — твердо відказав господар затону. — Я суддя. А суддя повинен вислухати всіх.
— Тоді вислухай спочатку мене, — зажадала Омаша.
— Що ж, нехай буде по-твоєму, — згодився Барбула.
— Що каже основний закон водяників? — почала Омаша. — Він каже, що у свято Повного Місяця ніхто не має права втручатися у дії русалок. А Бухтик його порушив.
— Інакше вчинити я не міг, — перебив її Бухтик. — Сергійко мій товариш.
— Правильно, — підтримав його господар затону. — А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзі Бухтика — наші друзі. Це також закон...
— Та хіба вони нам друзі! — вигукнула Омаша і злісно примружила очі. — Хіба друзі стануть знищувати мій город, хіба вони стануть витягати на суходіл найкращу мою подругу? Ні, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами... А є ще, до речі, один закон: мої вороги — ваші вороги! Є чи нема?
— Є, — мусив визнати господар затону. — Є такий закон.
— То ж бо й воно... А Бухтик порушив і цей закон: він допомагав моїм заклятим ворогам!
— М-мм... — тільки й змігся що сказати Барбула.
Важко, неймовірно важко було на душі у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик і Омаша, не вперше лаялися. Але ще ніколи справа не доходила до суду. І зараз він, як головний у затоні, негайно повинен щось вирішувати. Це теж один із їхніх законів. І рішення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний... Але ж перед ним його власні діти!
І серце Барбули просто-таки розривалося від болю.
— Може, все ж таки помиритеся? — з надією запитав він по довгій паузі.
— Нізащо! — вигукнула Омаша. — Я йому цього не прощу ніколи.
— Не буду миритися, — вперто відказав і Бухтик. — Вона напала на мого найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.
— Ну що ж... — важко зітхнув Барбула. — Тоді, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.
— З цього й треба було починати, — зауважила Омаша. — Я вимагаю, щоб в цьому затоні мені ніхто не заважав. Я вимагаю, щоб діти з санаторію були суворо покарані...
— Чи не забагато ти хочеш? — ущипливо запитав Бухтик. — Завваж, що друзів своїх в образу я не дам!
Омаша ніби й не чула його. Вона продовжувала:
— А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.
— Цього ти ніколи не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.
— Ах, так... Тоді я вимагаю, аби він негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухішому місці! Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворішим покаранням.
— Це що — твоє останнє бажання? — нарешті обізвався Барбула.
— Так, останнє, — відказала Омаша. — Я вимагаю, щоб він негайно, цієї ж хвилини, покинув наш затон!
Барбула у відчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте він і в гадці не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.
— Але ж... Омашо, подумай... Як не є, а він твій брат.
— Не треба мені такого брата!
Барбула перевів тоскний погляд на сина.
— Що скажеш ти, Бухтику?
— Я не жалкую, що так вчинив, — відказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.
— Гм-мм... А що скажеш ти, Чаро?
У Чари тремтіли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.
— Шкода мені Бухтика... І дітей теж... — повільно почала вона. — Діти врятували йому життя там, в санаторії. І зміцнили коріння верби...
— От-от, — пожвавішав Барбула. — І вірші вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообіцяй нам не чіпати дітей.
— Ні, — відрізала Омаша. — Ніколи!
— Тоді... тоді я теж піду. З Бухтиком.
— Ну і йди собі на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Аніскілечки! Правильно, батьку?
Барбула не відповів. Він думав. І від тих думок голова його ладна була розлетітися на друзки.
"Чара, Бухтик... Та що ж це воно робиться? Як же мені жити без них? — журився він. — Невже нічого не можна вдіяти?"
Нараз господар затону підвів голову і обвів своїх дітей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав він. — Вдіяти, бачу, не можна нічим. Треба когось висилати з затону. І моя батьківська воля така, що у вигнання піде не Бухтик, а ти!
І його вказівний палець зупинився на Омаші.
СУХОДИХ
Після вигнання Омаші господар затону зовсім занеміг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусідній річечці, і Барбула пообіцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
І все ж він страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що інакше вчинити не зміг.
Господар затону повільно плив дном річки і бурчав на весь світ: на мальків, котрі вічно плутаються під ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пізно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зібрався було побурчати і на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому відбувалося щось надзвичайне, бо з вікон і дверей раз по раз вилітали тисячі повітряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомість Барбулою оволоділа здорова цікавість. І була вона настільки сильною, що поважний господар затону, ніби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу і обережно заглянув у вікно.
І ось що він побачив.
Відомий винахідник сидів на колоді посеред кімнати і тримав у роті одразу дві довгі гнучкі трубки. Із однієї трубки він вдихав воду, а в іншу видихав. Вдихав і видихав. Вдихав і видихав. І обличчя його аж сяяло від задоволення.
А трубки тяглися із скриньки, що була прилаштована на Бухтиковій спині.
— Що тут робиться? — поцікавився Барбула. — І чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не відповів. Йому було ніколи. Він лише кивнув головою, запрошуючи батька увійти до будиночка. Бухтик ніяк не міг надихатися як слід. Він навіть очі заплющив від задоволення.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарешті Бухтик вийняв трубки з рота. Потім зняв скриньку і обережно поклав її на коліна. Лише після цього подивився на Барбулу і сказав:
— Нічим ти мені вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нічим? Я ж для тебе все, що завгодно...
— Ні, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, мені допомагали Сергійко і дядько Костя...
Бухтик показав на скриньку з трубками і додав:
— Поки що це мій найкращий винахід. Він переверне все життя в нашому затоні.
— Не треба перевертати, — поспіхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи мені, що то за штукенція і для чого вона.
Бухтик хитро примружив очі.
— Невже не здогадуєшся?
— Кгм-мм... На щось ніби схоже, — невпевнено відказав Барбула і почав розглядати останній винахід свого сина. Винахід цей і справді був на щось схожий. Трубки були схожі на звичайні гумові трубки, скринька теж нічим не відрізнялася від тих, що їх Барбула інколи знаходив у річці.
— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку річ, щоб можна було дихати на суходолі? — прийшов Бухтик батькові на допомогу.