"Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!" — вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.
Так думав Кий.
А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.
Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.
— Проведи, Кию, — глянув на сина Тур. — Та не затримуйтеся довго біля хворого… Ледве дихає…
Кий хитнув головою.
— Гаразд, отче.
* * *
У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.
Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.
Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:
— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе…
Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.
— Сідай, княжичу… Будь гостем, — промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.
Чорний Вепр сів, запитав:
— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?
Добромир кволо усміхнувся.
— Як моє здоров'я?.. Поки що живу… А як буде завтра — одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…
— Це добре, — Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?
По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.
— Так, це правда, — прошепотів ледь чутно. — Сам бачиш…
— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?
— Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…
Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.
— Чого ж хоче каган Ернак?
— Стати новим Аттілою… Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена…
— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?
— Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…
— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?
— Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…
— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?
— Не знаю… Але ж без князя не обійтися… У розмову втрутився Боривой.
— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!
Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.
— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…
— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…
— Тоді когось не з вашого роду…
— Законним князем уличів є наш отець Добромир!
— Безперечно!.. Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!
Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.
— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя! Той знехотя підвівся, попрощався.
— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім'ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?
— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…
— Я не про те… Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну — яка красуня! Га?
— Авжеж, красуня, — погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. — Гарна дівчина!
Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.
Було ясне надвечір'я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, не цікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам'яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…
Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її і її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковицякнязівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?
Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.
А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!
* * *
Другого дня, надвечір, до князівської хижі забігла Либідь — у новій вишиваній сорочці, з разком червоного намиста на шиї і золотими пружинистими кільцями на скронях. Гарна, радісна, усміхнена… Разом з нею крізь прочинені двері влетіла пісня:
А вже ж тего та Купайла ми діждалися,
а вже ж дши у віночки, ой, дідладо,
ой, дідладо, увібралися!
Цвітанчина рука з кухлем води для отця застигла в повітрі.
— Ой, Либідко, що це?
— Ти забула — сьогодні ж свято Купайла!.. Парубки і дівчата йдуть на Рось, у ліс… На грища!.. Ходімо з нами, Цвітанко! І ти, Боривою! — защебетала радісно дівчина.
Цвітанка сумно глянула на змарніле батькове обличчя. Поглядом показала на нього:
— Як же я піду?
Але князь, що, здавалося, дрімав, раптом розплющив очі.
— Ідіть, чада! Ідіть! — промовив тихо.
— Отче, а ти? — кинулася Цвітанка і піднесла йому кухлик з водою. — Як же ми тебе залишимо?
— А чого вам біля мене весь час бути?.. Мені стало краще, ніщо вже не болить, навіть у грудях перестало пекти… Матінка подивиться за мною… Ідіть!
Цвітанка завагалася, їй дуже хотілося побачити купальські грища полян, там, напевне, буде Кий… Купайло! Це веселе свято буває раз на рік — на ньому співають, граються, хлопці вибирають собі наречених…
Але ж — батько…
Виручив Боривой.
— Іди, сестрице, йди! А ми з мамою побудемо тут…
— Справді?
— Атож — іди!
Цвітанчині очі проясніли від радощів. Дерев'яною гребінкою швидко розчесала коси, заплелася, одягла чисту сорочку й полянську плахту, наділа коралі. Вийшла з хатини — заглянула у дерев'яне цеберко з водою.
— Ой!
— Гарна! — засміялася Либідь. — Кращої й не знайдеш!.. Кий побачить — зімліє!
Цвітанка почервоніла.
— Ти думаєш, Кий… Либідь здивувалась.
— А хіба сама не бачиш? Треба сліпою бути, щоб не помітити, як сохне хлопець!
Цвітанка спалахнула і затулилася рукавом.
— Я не сліпа… Та знаєш, як у нас, у дівчат, — поки не скаже, все не віриться…
— Настане час — скаже!
Сонце опускалося за темну гребенисту стіну лісу, і синя тінь упала на широке сріблясте плесо ріки. Повіяло прохолодою.
Дівчата поспішали. Швидко перетнули острів, перебігли місток і приєдналися до гурту дівчат і хлопців, що простували зі сміхом та жартами понад берегом Росі. По дорозі рвали квіти.
За кілька поприщ від Кам'яного Острова, на великій розлогій галявині, вже вирували купальські веселощі.
Тут зібралися парубки та дівчата, отроки й отроковиці з багатьох навколишніх — ближніх і дальніх — весьок і селищ. Дівчата, збившись у невеличкі гурточки, сиділи, мов зграйки білих гусей, на зеленій траві, понад річкою, — плели вінки з польових та лісових квітів. А парубки розділилися на три гурти: один гурт установлював посеред галявини зроблене з дерева та соломи ідолище Купайла, другий — лаштував ідолище Марени, а третій — носив з лісу хмиз для купальського багаття.
Либідь і Цвітанка підсіли до подружок — почали й собі плести вінки. Сплівши, заквітчалися ними.
— А тепер поведемо хоро! — гукнула Либідь. — Всі в хоровод!
З криком, сміхом і вереском дівчата спурхнули з прим'ятої трави і, ставши кружка, взялися за руки, пішли в танок, почали жартівливими пісеньками зачіпати хлопців.
Ой, по горі, по горі крокіс поріс, забрав дідько хлопців та в ліс поніс!
Почувши, як їх зневажають, хлопці враз покидали своє заняття, стали кружка, тупнули ногами.
Ой, по горі-горі крокосиця!
Ухопив куць дівку та й носиться!
Дівчата обурено залементували, але рушили хлопцям назустріч. Обидва хороводи поволі зближувалися. Лунали жарти, сміхи, веселі вигуки. Врешті зійшлися — хлопці розступилися й охопили дівочий круг своїм кругом так, що обидва ідоли — Купайла й Марени — опинилися всередині хороводів.
Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:
Ходили дівочки коло Мареночки, а хлопців ватага — навколо Купайла…
Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці… Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці — в зворотному, потім — навпаки… Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.
Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе, — обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.
Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі — і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя…
Який же гарний! Який дужий! Такого, ще й не стрічала за своє недовге життя!
Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів.