Та коли він вийшов на перевал, якась сила змусила його зупинитися тут, ще раз глянути на місця, де минуло його дитинство, де все для нього було таким рідним, дорогим, незабутнім...
Перед очима зараз лежала в чорних згарищах мертва, безлюдна земля. Тільки в одному місці, де росли широколисті банани, курівся димок...
Пригадався сьогоднішній ранок, коли він, Санто, сповнений радісних мрій, поспішав додому, не знаючи, що побачить там лише страшні руїни і збожеволілого Нондо.
Далі, далі від цього місця, де зазнав він стільки гіркого розчарування, горя й страху.
Чим ближче підходив Санто до лісу, тим голоснішими ставали пташині співи, що ними він любив захоплюватись завжди. Але зараз йому не до пташиних співів. Зіркими очима придивлявся до стежки в надії помітити якийсь слід, якусь домашню річ і переконатися, що саме в цьому напрямку вирушили люди, втікаючи від нещадних каральників.
Згодом стежка двоїлась. Та, що лягла прямо, вела до озер, де Санто разом з братом полював колись на страусо-подібних ему. Друга ж, що в'юнилась між камінням праворуч, лягла до гірських струмків з прісною водою й до сусідніх стійбищ, де свого часу проходив вісник Хоне, запрошуючи людей на аборигенівське свято.
Саме на цю стежку Санто і повернув. Йти йому доведеться довго, а хлопець після всього пережитого тільки зараз відчув неймовірну втому, голод і спрагу.
"Все одно не буду відпочивати... Мушу дійти до першого струмка... Мушу! Мушу!..— вмовляв він себе, напружуючи останні сили.— Адже скоро з'являться гори, і під однією з тих гір б'є джерело — чисте, чисте. Там відпочиватиму... На траві..."
Пригадалися гірські ущелини, брат Таматеа і день, коли вони разом знаходили на дні тих ущелин гнізда папуг.
Потім образ брата чомусь заступив собою пан Джон. І наче це було вчора, так яскраво постала перед очима вілла, і гості, і образлива, як удар батога, кличка "або", що нею прилюдно обізвав він Санто, виганяючи на подвір'я.
А хіба можна забути той день, коли білі пани гостювали на святі?.. А чи забути катер, де пан Джон ударив Макаро, а його, Санто, викинув за борт?
Від цих спогадів у маленькому серці закипала велика злість на пана Джона. Але що міг вдіяти проти багатого владного мільйонера він, малий бідний хлопчик — абориген, якого спіткала зараз ось така гірка біда?
Ноги вже ледве ступають, але Санто не сідає перепочивати, бо потім буде ще важче йти...
"А йти треба... Треба!"
Тільки в полудень прибився, нарешті, до знайомого струмка.
Пив він жадібно, відриваючись тільки, щоб передихнути, і знову потім припав до прохолодного джерела, вдовольняючи спрагу.
Вода на якийсь час притамувала голод, але не в змозі була подолати втому й сон, що владно наступали на хлопця.
"Що ж,—думав він, здаючися цій непереборній силі,— можна трошки перепочити... Зовсім недовго... Навіть подрімати можна, а надвечір я встигну дійти до стійбища роду Динго і там уже розпитаюся геть про все".
Поблизу струмка вибрав собі затишне місце, сів, схилившись до кам'яної брили, вкритої сіро-зеленим мохом.
"Я не спатиму... Ні... трошки тільки подрімаю..."
Але як тільки Санто заплющив очі, у всьому тілі його розлилося таке приємне тепло спокою, що він і сам незчувся, коли здолав його солодкий, всевладний і такий непомітний сон.
Прокинувся Санто від страшного вибуху і в перші секунди не міг збагнути, де він знаходиться. Йому здалося, що потужним землетрусом зрушило на вершинах гір кам'яні глиби, і вони з гуркотом летять у долину, ладні в своєму смертельному леті знищити все, що трапиться на їхньому шляху.
Санто мимоволі притиснувся щільніше до кам'яної брили, а в цю мить у темних хмарах знову спалахнула блискавиця, осяявши воднораз гори, ліс і струмок. Саме цей струмок отямив хлопця зовсім.
"І як же це я заснув? Я ж тільки збирався трошки подрімати..."
Нові перекати грому обірвали думки. Навколо лягла густа непроглядна пітьма. Бушували вітри, поривчасто шуміли дерева, провіщаючи наближення тропічної грози.
"Треба знайти інше місце. Тут небезпечно... Може залити потоками води".— І він нетерпляче ждав нових спалахів, щоб підшукати для себе хоч будь-яке укриття.
Та мовчазно й суворо зводились тут гори, і при коротких блисках Санто не встигав розглянути ані ущелин, ані печер, де можна було б пересидіти отаку негоду.
А зі сходу вже шумить, наближається, стаючи все виразнішою, злива. Вже перші краплини лопотять по деревах, і ряснота їх зростає з кожною секундою.
Ще спалах блискавиці. Ще один, і Санто рушає до молодого евкаліпта, густо обплетеного буйною зеленню ліан. Ще не встиг там як слід примоститись, а вже дощ линув, мов з відра.
З гір у долину мчали швидкі потоки. Санто при сяйві блискавиць помічав, як маленький досі джерельний струмок розбухав, ширшав, виходив з берегів.
Хлопець знав про підступність гірських річок під час тропічних злив, тому зараз дуже пильно стежив за прибуваючою водою, аби не потрапити у стрімкий вируючий потік, який міг би понести його, мов тріску, розбити об каміння, захльобнути в численних вирах та бистрині, звідки вже не випливти нізащо в світі. То був кінець, неминучий і страшний...
Санто зорив у небо з надією побачити там якесь просвітлення чи зірку, але над головою лягли такі густі непроглядні хмари і з них падала така рясна злива, що здавалося, не буде їй кінця і затопить вона не тільки оцю низину, а розіллється ще по всіх сусідніх западинах та долинах, покривши їх надовго каламутною водою.
Гроза не вщухала.
Спалахи блискавиць ставали все яскравішими, а гуркіт громів могутнішим.
Ось при одному з таких спалахів Санто помітив в ошалілому потоці звалене бурею, а чи підмите з кореня дерево, що його несла вода, ламала й трощила об надбережне каміння.
Санто вже добре змок і замерз, але з надією ждав, що ось-ось гроза почне вщухати, вітри розженуть важкі набряклі хмари, проясниться небо, і тоді можна буде підшукати краще місце для ночівлі...
Та його обдало таким ознобом, що навіть зацокотіли зуби. Стежачи тільки за струмком, що сягав мало не до ніг, Санто раптом помітив, що з протилежного боку евкаліпта, під яким він знайшов собі притулок, вже теж вирує і шумить гірська вода.
Страх зростав з кожною хвилиною, страх навіть більший від того, який він пережив при зустрічі з шаманом.
Там можна було втекти. А куди втечеш зараз від стрімкої води, що зростає з кожною секундою, вирує й шумить, надмірно сповнена гірськими потоками?
Адже нове річище може збільшитись і поглибшати.
Треба якнайшвидше перебрести через нього, вибратись з цієї небезпечної низини вище в гори й шукати там нового пристановища і захисту від зливи.
"Втікати негайно... Зараз же, зараз!.." Але йому страшно було ступати в воду, страшно переходити через невідоме річище, яке з'явилося несподівано, перетнувши шлях до відступу.
"Підожду ще блискавиці... Гляну, де кращий брід".
Спалаху не було, а вода все прибувала. Далі ждати рисковано, бо таке зволікання може бути згубним. І Санто, тамуючи в собі страх, несміливо ступає в воду й відчуває, яка вона прохолодна й швидка. Але треба йти вперед, треба рятуватись...
Він іде далі, йде обережно під зливою, яка січе його тіло, знобить і жахає...
"Хоч і бистра вода, а все ж рухатися можна,— підбадьорює себе хлопець.— Перейду... Мушу перейти, тільки б не оступитись".
Сяйво блискавки цього разу було таким сліпучим, що Санто мимоволі різким рухом долоні затулив очі, хитнувся при цьому і, не втримавшись на ногах, з відчайдушним криком упав в каламутну течію... Впав, і відразу його поглинула темрява.
А в горах слідом за сяйвом блискавиці вдарив з важкими перекатами грім і відгукнувсь луною на дальніх перевалах.
Крізь маленьке крихітне віконце, заґратоване залізними прутами, ледь пробивається денне світло. В підвалі холодно й вогко, мов у погребі. Підлога вкрита напівтрух-лявою соломою, на якій валяються старі циновки. У кутку стоїть відро з водою.
Двічі на день старий Квальба приносить сюди для Альфіо й Кендзо пісну юшку та по шматочку черствого хліба. І знову потім тоскно минає час. Наче важкий кошмарний сон тримає хлопчиків у своїх обіймах. Для них не стало ні сонця, ні свіжого повітря. Лише по багряних вечірніх зорях здогадуються вони, що згас іще один безрадісний день і завтра наступить новий такий же безрадісний невільницький ранок.
У панському саду, зустрічаючи схід сонця, співатимуть пташини, роз'ятрюючи ще дужче нездійснені хлоп'ячі мрії.
— Я б згодний пити одну тільки воду і їсти самі сухарі, аби мені бути на волі,— сказав Альфіо.
— А мені снилася моя мама,— озвався Кендзо, і на його щоках заграли хворобливі рум'янці, а в очах засвітилося таке тепло, така щира, тиха й хвилююча радість, що в цю хвилину він, здається, забув про все-все на світі.— Вона гладила мені руку, а тоді обійняла й питається: "Де ж ти був, мій Кендзо, мій дорогий синочку? Я ж тебе так довго-довго ждала". А я дивлюсь на неї й кажу: "Мамо, тепер я завжди буду з тобою. Ти не плач, мамо". Кендзо, глянувши на друга, що уважно слухав його розповідь, сумовито сказав:
— На жаль, це був тільки сон. Я ж знаю, моя мама вмерла. Я пам'ятаю, як її ховали. І тато помер...
Хлопчик затих. Пошерхлі губи витер рукою, глянув на заґратоване віконце, крізь яке було видно цяточку неба, й попрохав:
— Альфіо, заспівай. Дуже хочеться мені послухати твою пісеньку, оту саму, що ти 'її колись співав у голубому гроті. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.— І на Альфіо війнуло чимось рідним, далеким, незабутнім...
В уяві постав острів Капрі з цитрусовим садочком, голубим неосяжним небом і бірюзовою водою, якої, напевно, не побачиш ніде більше в світі.
Наче зникли кудись, а чи невидимо розтанули похмурі й холодні стіни підвалу, і вже не заґратоване" віконце, а широкий, знайомий, улюблений змалечку простір рідного краю ліг перед очима. І полинула пісня, сповнена хвилюючої снаги, ніжності й любові.
Аж сяє море В місячні ночі. Вітер в простори
Нести нас хоче. З моря чарівна Йде пісня-мрія: Санта Лючія, Санта Лючія.
Рідний Неаполь — Моя колиска. 3 блакиті неба Проміння блиск а. Прудкий мій човнику, Весла легкії, Санта Лючія, Санта Лючія...
З-під вій у Кендзо скотилися дві крупних сльозини.
Очевидно, йому пригадалося все: і ранок, і апельсини, що їх просто з гілля зривав Альфіо для пана Джона...