Двічі в ту саму воду не ступиш. Ой ні! Минав двері кабінету слідчого Гладкоскока. Одноліток Нечиталюка. Чи цьому поколінню робили якісь спеціальні щеплення? Хіба не виходили на екрани в перші повоєнні роки майже самі кінокомедії, до того ж безглузді, нікчемні, мало не блюзнірські? Повсюди руїни, голод, нестачі, ще не висохли сльози матерів і дітей за вбитими, загиблими, ще попіл війни густо притрушує землю, а тут хтось таким дивним чином хоче піднести настрій великому народові. А може, так і треба? І, може, нечиталюки і гладкоскоки, ці діти війни, саме в тих роках зачерпнули отого показного бадьоріння та так і не скинули його з себе? Гладкоскок був у них у відділі каталізатором доброго настрою. Хоч що б йому казали, відповідав сміхом, розкотистим, лунким, безпричинним. І до своїх хихоньок-хахоньок щоразу дочіплював зовсім несподівані і тому особливо безглузді слова. Виходило в нього приблизно таке: "ха-ха-бар", "хо-хо-дуля", "хе-хе-ру-вимчик", "хі-хі-романт", "хи-хи-труха", "ху-ху-дячок". Може, перекалічувати слова все ж не так страшно, як перекалічувати життя?
Але сьогодні не хотілося й до Гладкоскока. Про що з ним говоритимеш? Що ти зять Ольжича-Предславського? Гладкоскок радісно заірже: "Го-го-резвісний зять!" Так воно завжди: зяті горезвісні, а тесті — славнозвісні. Щоправда, практичне значення професора Ольжича-Предславського дорівнює нулю.
Обідав Твердохліб знову в буфеті. Рибний день — ні риби, ні м'яса. Але йому не звикати. Нечиталюк повідомив, що його включать у групу по розкриттю системи приписок на домобудівних комбінатах. Група, то й група. Ох, як погано, що немає Семибратова, що той і досі ганяється за невідомими вбивцями!
Додому йшов пішки, щоб якомога далі відсунути ту мить, коли переступить поріг професорського помешкання, та хоч як повільно просувався до небажаної мети, однаково приречений був стати жертвою закону невпинності,— крок за кроком, хода за ходою, непомітно й повільно, але вперед і вперед, далі й далі, все життя в отакому наближенні до неминучості й неуникності. А до радості й гідності? Так, так. Та сьогодні про це не думалося. Твердохліб перебував у владі передчуттів найпохмуріших. Власне, післячуття> бо все відбулося вже, розкололося його нетривке життя з Мальвіною, і хто його зможе склеїти, який інститут електрозварки накладе шов на вічну міцність?
Прибув додому не з барабанами і фанфарами, а як на шибеницю, на Голгофу. Міський зять — не сільський. Той чоловік незалежний, може дозволити собі відповідну міру вільнодумства і навіть нахабства, бо стоїть на землі і нижче зіпхнути його ніхто не зможе. Тупу-тупу ногами, колю-колю рогами!.. В місті зять, який живе у тестя й тещі, це безправна істота, безпритульний, над яким тяжіє проблема місця під сонцем, попросту кажучи — квартири, квадратних метрів, прописки, встановлених норм. У селі проблеми хати не існує. Там якось так ведеться споконвіку, що люди мають де жити. В місті — не так. Скільки невлаштованих. Сироти людства. Твердохліб належав до сиріт у прямому й переносному значенні. Хоч слова "приймак" не знав. Почув у відділі, що Нечиталюк зве його цим словом. У Нечиталюка сільське походження, а в селі це слово досить розповсюджене. Власне, саме слово, а не інститут при-ймацтва, який сьогодні характерніший для міста. На жаль, на превеликий жаль. Економісти розводять руками: держава поки що не може настачити житла, не встигає будувати. Плани, можливості, перспектива. А тим часом чимало зламаних душ, понівечених доль, зруйнованих життів, втраченої енергії, загублених здібностей. Коли б усе це зматеріалізувати, закумулю-вати, застосувати в мирних цілях, то перебудувати б можна цілий світ! Економісти скаржаться: всьому виною безплатність житла в нашій країні. Гаразд. Покажіть, де ті квартири, що їх люди можуть купити за чесно зароблені гроші? Кооперативи? Але вони обсаджені таким чиновництвом, крізь яке не проб'ються ніякі бульдозери.
Думки на сходах. Сміливість із жилетної кишеньки. Тим часом він повнометражний приймак, і вже тут, як казав поет, "ни убавить, ни прибавить". Приймак, то й приймак. Коли одружувався з Мальвіною, був бездомний і безпритульний. Ольжич-Предславський, його тесть, з усією юридичною передбачливістю використав цю ситуацію, прописав Мальвіну до Твердохлібової бездомності, добився для них трикімнатного кооперативу (у справі фігурувала фальшива довідка про Мальвінину вагітність), а коли будинок уже закінчувався, Мальвіну знову переписали до рідних, Твердохлібові ж порадили продати кооператив (утричі дорожче, ясна річ!), щоб "об'єднатися з дружиною". Коли Твердохліб обурився, Ольжич-Предславський обурився в свою чергу:
— Але ж у нас велетенська квартира!
— Вона була такою і тоді, коли ми починали епопею з кооперативом,— нагадав Твердохліб.
— Це примха моєї доньки. Але вона минула, як усі примхи.
Теща страждала. Вона співчувала Твердохлібові, Твердохліб співчував їй. Мальвіна хмикала:
— Можна подумати, що тобі не потрібні гроші! Ти б поглянув на свої стоптані підбори.
— Стоптані підбори — це не стоптана честь і совість! — сказав він з притиском.
Зі своїх багатомісячних зарубіжних відряджень Ольжич-Предславський щоразу тягнув якісь величезні картонні короби, набиті всіляким мотлохом. Газети чимдуж лаяли молодь за пристрасть до закордонних ганчірок, а тим часом такі відповідальні старигани, як його тесть, тягли з-за кордону весь той дурний дріб'язок, який мали б виробляти вдома, використовуючи могутній потенціал індустрії, створеної за роки Радянської влади. Ніхто їм про це, мабуть, не казав, ніхто не докоряв, вони вважали, що так і треба, життя йшло далі, діти росли, епоха вимагала вищих цілей. А людина живе не тільки вищими цілями. Великий законознавець відав про це вельми гаразд, тому перед кожним його зарубіжним відрядженням у квартирі починалися метушня, тупотнява, квоктання, шепоти й натяки. З'являлися древні родички, племінниці, троюрідні онуки, всі щось замовляли, просили, нагадували. Попервах Мальвіна спробувала замовляти щось і для Твердохліба, але він уперся:
— Не смій нічого мені там. Піду в будь-який магазин і куплю, що треба!
— Піди, піди,— посміялася вона.— Там тебе ждуть не діждуться, щоб виконати план.
Але більше не набридала. Іноді робила йому подарунки теща. То сорочку, то краватку, то шкарпетки. Він карався, але приймав. Вірив, що Мальвіна Вітоль-дівна не з тих, хто скуповує чужі душі.
І сьогодні, як передвіщення всього найкращого, сприйняв те, що саме Мальвіна Вітольдівна відчинила йому двері.
— Теодор, ви? Ах, як це прекрасно! — зраділо усміхнулася вона.— Ми всі так переживали. Вчора повернувся з-за кордону Андрій Ярославович, він теж... Я сказала Мальвіні, вона не мала права так з вами...
— Я сам винен,— сказав Твердохліб.— Не треба було мені передчасно. Все владналося, я тільки сколотив усіх...
— Я їм усім сказала, Теодор. Я сказала: як вам не соромно! А тоді сказала: не смійте, ви не маєте права!
Твердохліб непомітно зітхнув, входячи до помешкання. Мальвіна Вітольдівна добра, а добрих ніхто не слухає. І, мовби для спростування цієї його думки, теща гукнула не властиво для неї твердо і навіть гнівливо:
— Мальвіно! Ти могла б зустріти свого мужа? Мальвіна вже була вдома. Може, й на роботу не ходила,
чекаючи на прибуття закордонного багажу Ольжича-Предславського?
— Ах, ах! — насмішкувато обійшла вона довкола Твердохліба, який розгублено стовбичив у передпокої.—
Бабусина пропажа? Батько вже хотів подати на всесоюзний розшук або скористатися послугами Інтерполу.
— Я можу тобі тільки сказати,— буркнув Твердохліб,— що справи не порушено.
— Ощасливив! — сплеснула руками Мальвіна.— Не порушено! А хто зніме підозру, кинуту так ганебно на професора? Хто змиє бруд, яким ви обляпали такого благородного чоловіка?
— Мальвіно, не смій,— намагаючись надати своєму голосу твердості, попросила Мальвіна Вітольдівна.— Ти ж повинна зрозуміти — в кожного своя робота, обов'язок.
— Обов'язок! — закричала Мальвіна.— Що це за обов'язок нападати на порядних людей! Що це таке? Може, мені хто скаже?
Вони й далі стояли в передпокої, Твердохлібові хотілося втекти звідси, бігти світ за очі й ніколи не повертатися сюди, не було на світі сили, яка порятувала б його від власної дружини, бо влада жінки над чоловіком найстрашніша і найбезжальніша. Однак порятунок з'явився з-за високих дверей кабінету глави дому, сам Ольжич-Предславський, роздимаючи сиві вуса, потря-саючи пишною гривою, в одну мить покінчив з "бунтом на палубі":
— Мальвіно! Що це таке? Ти забула про добропорядність. Не для того ти вступила в шлюб, щоб тепер такі вибрики. Щоб я більше не чув.
Пусті слова, але на Мальвіну подіяли магічно. Не кинулася на шию Твердохлібові, мовчки повернулася й пішла до своєї кімнати, але й це вже була маленька перемога. В передпокої тінню промайнув Тещин Брат, співчутливо кинувши Твердохлібові:
— Поздоровляю з програмою-мінімум! Мій свояк не став цитувати, що сказано про шлюб у Британській енциклопедії, в Лярусса і в Брокгауза. Це дає нам право спокійно повечеряти і смикнути по чарчині!
— Цілу минулу ніч я пив,— признався Твердохліб.
— Так я й думав. Іншого виходу не знайде ніякий чоловік. Зараз ми зап'ємо все це "Старокиївською" горілочкою, яка подіє і на мою норовисту племінницю саме так, як треба. Життя надто коротке, щоб його ускладнювати. Довге життя знаєш у кого?
— У кого? — йдучи мити руки, мляво поцікавився Твердохліб.
— У пенсіонерів. Надто в персональних. Питається, чому вони названі персональними? Та тому, що мають право критикувати значних персон. Для цього їм відпущено довге життя. Нудьга і сум. Не рекомендую.
— Мені персональна пенсія не загрожує.
— Як знати, як знати!
Видимість миру відновлено було вже того вечора. Мальвіна зволила навіть іноді вибиратися на прогулянки з Твердохлібом по Хрещатику, хоч і дихала на нього зневагою, як дракон вогнем. Ось так і зустрів він у магазині "Головні убори" ту молоду жінку, якій дав свій телефон і попросив подзвонити. Не міг простити собі такого вчинку, але й не каявся. Хай буде що буде. Вже сталося.
Каяття настало, здається, вже тоді, як писав на вузенькому чекові телефон. Чужим, неприємним самому собі голосом хрипло промовив до жінки: "Прошу вас подзвонити по цьому телефону..." Приблизно щось таке.