Вистачить поки що і цих.
Сашкове село було в нашій же області: спершу електричкою, потім годину автобусом. Вийшов у неділю з дому о сьомій, а о десятій був уже на місці.
Село як село: колгоспна садиба, клуб, школа, сільрада, крамниця, великий ставок, оточений з усіх боків садибами, гуси й качки на воді, кури й собаки на вулиці, люди, що зрідка стрічаються (кожне обов'язково привітається), і якась особлива устояна тиша, можлива лише в селі. Зрідка проїде машина, ось і наш автобус прочмихав, зупинився коло крамниці. З нього так і посипались: з клумаками, із кошиками, з мішками. Вийшов і я. Постояв, озираючись, до кого звернутись, підійшов до людей, що сиділи біля крамниці на лаві. Діди і бабки, молодих щось не видно.
— Скажіть, будь ласка, де тут живе Ганна Ткач?
— Це яка Ткач? Мати того осуждьонного?
— Господи, та за що ж його й засудили?
— Було за що. В нас даремно не судять.
— Пограбував когось альбо вбив...
— Та що ви таке кажете! Бога побійтесь!
— Кажу, бо знаю...
Отак. Пограбував або вбив. Іншого й буть не могло. Люди-люди!..
Я не став їм пояснювати, за що засудили Сашка: все одно не зрозуміють. Натомість спитав:
— А де вона живе?
— Ідіть отакечки вулицею. Ідіть, ідіть, а як побачите тополю, що росте коло хати, ото і Ткачиха. У нашому селі ні в кого тополя не росте, тільки в Ткачихи... А ви їй родич, чи як?
— Родич, родич... Бувайте здорові!
— Ходіть на здоровля.
Тополю побачив ще здалеку. І чим ближче підходив, тим вищою вона ставала. Наче росла на очах. Дерева, мимо яких я проходив, — шовковиці, яблуні, вишні, — стояли завмерлі: не ворухне, не війне, а ця зверху донизу стікає сріблястим листям. І тремтить, тремтить, як у пропасниці. Мені стало якось аж не по собі од безголосого того плачу.
Двір теж — німий і порожній, якийсь аж померклий, незважаючи на ясне сонце вгорі, і тільки половина стіни старенької хати святково біліє свіжою крейдою, а друга наче обрізана: чорніє, обшарпана, в патьоках рудої глини. Тут же валяється й відро, все в крейді, і кинута щітка. І такою тугою віяло од недобіленої тієї стіни, такою розпукою чорною, що я зупинивсь мимоволі, не сміючи ступити до двору. Врешті наваживсь, пройшов у ворота, що трималися на чесному слові, ступив у сіни, пригинаючи голову, щоб не вдаритись об низенький одвірок, постукав у двері, вже хатні. Так обережно постукав, наче там лежала важкохвора людина...
Ми сиділи коло столу і розмовляли. Хоча про що можна розмовляти з матір'ю, яка втратила єдиного сина! Вона весь час плакала, сльози котилися по застиглому обличчі, а вона не помічала навіть, що плаче. Я її втішав як міг, казав, що Сашко не довго й сидітиме, що його невдовзі й випустять, хоч сам не вірив у те, що казав, але ж мусив щось говорити — мовчати просто не зміг би, а сказати правду — тим більш. Вона ж повторювала одне й те ж:
— Господи, за що на нас така кара?!
І ще додавала, що раяла йому йти в трактористи, жив би людиною, так не послухався: "Я, мамо, хочу вчитись". Довчився... І знову як стогін:
— Господи, за що на нас така кара?! Я ще запитав:
— Ви були на суді?
— їздила. Так міліція не допустила. Ніззя, не положено. Не положено вже й рідну дитину побачити.
Став давати їй гроші — відмовлялася, ледь умовив. Майже силоміць тицьнув їй двісті карбованців, що пекли мені руки.
— Беріть-беріть, пригодяться. От Сашкові посилку, та й переказ йому не завадить.
Взяла, притулила до грудей:
— Чим же ми вам віддячимо?
Ет, що там дякувати... Самого душили вже сльози.
Попрощавшись, вийшов із двору на вулицю, оглянувся: тополя все ще тремтіла, стікаючи сріблястими сльозами, і здавалося, кінця-краю не буде тому німому плачу.
Чомусь згадалося: "Пограбував альбо вбив". І мене всього пересмикнуло від болю.
Проклята країна! Проклятий народ!
Буде, буде вам дослідження, товаришу шефе, про те, як зреагували на цю подію в селі. Правильно зреагували, як і слід було сподіватись. З таким народом що хочеш роби, хоч у землю затоптуй — кректатиме, а реагуватиме правильно...
Оце, здається, і все. Більше нічого не можу додати. Хіба що те, що добрався додому і, натомлений, змучений, мертво проспав до самого ранку.
Калюжний Віктор Андрійович, заслужений діяч науки, професор, колишній стукач КДБ.
Р. 8. Я давно уже отримую персональну пенсію, хоча й досі працюю консультантом на кафедрі. Охоче спілкуюсь із студентською молоддю, маю двох аспірантів, порвав усякі зв'язки з КДБ: їм уже не до того, щоб провадити "соціологічні дослідження", вони самі от-от попадуть під таке дослідження. Мій колишній шеф, Сава Петрович, теж давно вийшов на пенсію і не озивається до мене. Та й слава Богу, що не озивається.
Сашко Ткач і Микола Заболотний, відбувши по сім років таборів та по п'ять заслання, благополучно повернулися із Сибіру. Сашко одружився, має двох дітей, викладає у технікумі. Мати Сашкова й досі жива. Майже в кожному листі до сина передає мені привіт, називає святою людиною. Заболотний же вдарився в політику і нещодавно висунув свою кандидатуру до Верховної Ради. Як колишній наш студент, він дав згоду зустрітися з колективом нашого вузу і прийшов разом із Сашком, що був його довіреною особою, до актового залу, вщерть переповненого викладачами та студентами. Я сидів у першому ряду, і вони перед тим, як піднятися в президію, пщійшли до мене, обняли та поцілували на очах усієї чесної громади. Я був дуже розчулений, а попереду на мене чекало ще більше розчулення.
Коли ректор їх представив та надав першому слово Сашкові, той вийшов на трибуну і звернувся до присутніх з такими ось словами:
— Дорогі друзі! Перш ніж розповісти вам про життєвий шлях нашого кандидата... а він, повірте мені, був ой який нелегкий... я хочу вклонитися людині, без якої, власне, ми й не стали б тими, ким ми зараз є. Людині, яка благословила нас на боротьбу за незалежність України... Вікторе Андрійовичу, дорогий наш, прошу вас звестися, щоб вас усі бачили!
Я звівся, розгублений, і Боже, що тут скоїлось! Зал аж здригнувсь од овацій, всі звелися, мені аплодували, а юна студенточка підбігла до мене й простягнула отакенний букет квітів. Я розкланювався, я не знав, що сказати, і щипало у носі, і сльози навертались на очі.
А потім я повертався трамваєм додому і в голові моїй весь час лунала фраза, що її сказав Заболотний у відповідь на одну з численних записок. Де його запитували, чи держить він зло на тих, що його посадили.
— Не держу. Всі ми жертви однієї системи.
Воістину так! Усі ми жертви нелюдської системи: і колишні судді, й колишні ув'язнені. Системи, в якій були розтоптані, знищені людські цінності, в якій зло перемішалося з добром. Те, що було вчора злом, ставало сьогодні добром, і навпаки. Тож невідомо, творив я своїм хлоп'ятам зло чи, може, сіяв добро. Яке вони сьогодні так успішно пожинають.
Умиротворений, якийсь аж просвітлений прийшов другого дня на кафедру. І тільки прийшов, задзвонив телефон.
— Вікторе Андрійовичу, вас. Хто це? Сашко? Заболотний?
— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!
Я одразу ж упізнав його голос. В мені все отерпло, здавалося, зупинилось і серце.
— Алло! Алло!.. Ви мене чуєте?
— Чую, — ледь видушив.
— От і ладненько. Ми маємо сьогодні з вами зустрітись.
— Але я не маю часу! — вирвалось у мене. Майже фізично відчув, як петля, якої я, здавалося, позбувся назавжди, знову обляга мою шию. Просунув пальці за комір, послабив краватку.
— Мусите знайти, дорогенький. Це потрібно не стільки мені, скільки вам. Чуєте, вам!
— Гаразд. — Мені вже стало зовсім недобре. — Де зустрінемось?
— От і ладненько. У паркові, в отому закуткові. Пам'ятаєте? О сьомій зможете?
— Зможу.
— Тоді до побачення.
— Що з вами? — спитав аспірант: я все ще стояв, тримаючи рурку.
— Нічого. Нічого... Просто щось із серцем. — Повісив рурку, почовгав до столу. І, може, вперше відчув, який я старий.
Отой закуток відшукав не одразу. Все тут змінилося, і я кілька разів пройшов мимо, поки побачив вагончик.
Він стояв на місці, доживаючи свого віку. Зірвані двері, повибивані вікна, почорнілий, обвалений дах.
— Вікторе Андрійовичу, скільки літ, скільки зим!
Коли б він не озвався, я б його не впізнав. Неохайний, геть поношений одяг, брезкле, землистого кольору обличчя, червоні, як у кролика, очі. А з-під пом'ятого капелюха звисають брудні пасма навіть не сивого — сірого якогось волосся. І густий горілчаний перегар, коли він на мене дихнув. Не змінився лише голос.
— Ну як поживаєте? Вже, мабуть, в академіках? Скільки ж часу відтоді минуло! Пам'ятаєте наш коньячок?
Я не піддався на його сентименти: цей чоловік був мені зараз огидний. Тим більш огидний, що він нагадував минуле, яке я волів раз і назавжди забути.
— Пробачте, ви щось од мене хотіли? — запитав якомога сухіше.
— Ага, ближче, як то кажуть, до справи, — усміхнувся він якоюсь кривою посмішечкою. — Що ж, до справи, то й до справи... Бачите, дорогенький, я пишу мемуари...
— То й пишіть на здоров'я.
— Пишу-пишу, — закивав він головою. — Про нашу з вами спільну роботу пишу. Ви ж були одним із найблискучіших наших агентів. Я вами гордився, Вікторе Андрійовичу!
— Ви що, хочете назвати моє прізвище? — Мені раптом забракло повітря.
— А це буде залежати од вас, дорогенький.
— Що вам треба од мене?!
— Тс-с, навіщо ж так голосно?.. Не мені, дорогенький, а моїм мемуарам. Я не думав, що їх так важко писати. Стільки витрат. Папір, передрук, друкарка... Я заборгував уже триста карбованців. Мотавсь-мотавсь, де дістати, а тоді й подумав: постій, а Віктор Андрійович! Хто тебе й виручить, як не давній твій друг!..
— Ви вимагаєте од мене триста карбованців?
— Ну навіщо ж так, Вікторе Андрійовичу, — вимагаю! Не вимагаю — уклінно прошу. І не дати — позичити. Під майбутній гонорар.
Гонорар! Я не вірив ні в той гонорар, ні в мемуари. Але відчував: діватися нікуди. Що такому варто написати хоча б на кафедру? Чи в ректорат... Мені страшно було про це навіть подумати.
— Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете. І не дзвонитимете більше на кафедру.
— Забуду, дорогенький, забуду! — Він так зрадів, що у нього й щоки порожевішали.
— Тільки не зараз. При собі в мене немає. —Коли?
— Завтра. — Вирішив зняти з ощадної книжки.