Тільки в того булькатість талановита, а в цього розгублено-перестрашена.
— Старий, я злякався отої змії! Ніколи не бачив такої красивої жінки! Спробував її організувати, натякнув, що балотуюся мало не на прокурора республіки — куди там! Дихає вогнем з усіх дірок, як вулкан Етна! А я вже цю прикмету знаю навиліт. Жіночий елемент мені скрізь приходить на виручку, а тут отаке. Думаю: треба тікати, товаришу Нечиталкж, і потихеньку всунути сюди чоловіка, на якого жіноча краса не діє. Хто в нас такий? Твердохліб Федя. З Савочкою узгодив.
— Не узгоджував ти ні з ким.
— Ну, не узгоджував, так зроблю це, щойно Савочка вишкребеться зі своєї реанімації. Він туди вже разів з сорок попадав — і нічого.
— Йому то нічого, а яка реанімація порятує мою душу? І взагалі все моє життя, яке перевернулося в один день через цю безглузду справу? Ти сміявся з Порфирія Петровича, а в нас з тобою, як у нього з Расколь-никовим: "У вас нервы поют и подколенки дрожат, и у меня нервы поют и подколенки дрожат". То й що тепер?
— Посварився вдома? З дружиною? Я тобі все організую — раз плюнути! Тут моя вина. Випустив з уваги, що твоя Мальвіна з тієї самої сфери. Для неї Костриця бог, а ти на нього замахнувся! Не треба було говорити,
% та вже гаразд. Ти ж сам любиш казати: треба мати терпимість і жаль.
— Це потребує жалощів! — підвівся Твердохліб.— Я піду. Поговорили — і досить. Дякую тобі, що поміг мені очистити душу.
— Та куди ж ти? — вхопив його за руку Нечиталкж.— Посидь, вип'ємо. Куди поспішати? На роботу рано. Додому?
— Поїду автобусом. А ти посидь. Добре б поспати тобі десь. Я поблукаю де-небудь у Києві. Зоставайся.
Він сів у аерофлотський автобус, вмостився позаду, непомітно для себе задрімав і проспав усе. Прокинувся від того, що його хтось торсає за плече. Нічого не міг збагнути. Кліпав очима: де він, чому, як? Біля нього стояв міліціонер, з-за плеча визирав якийсь чоловік. Може, водій автобуса? Твердохліб глянув у вікно. Обеліск Києва, агентство Аерофлоту. Довго ж він спав. Мляво усміхнувся до міліціонера. Той витлумачив усмішку як визнання провини. П'яний, заснув у громадському транспорті, порушує порядок.
— Давайте пройдемо, громадянине!
Аж тоді Твердохліб прийшов до тями остаточно. Ну, що ж. Багато років захищав він закон — хай закон хоч раз захистить і його. Неквапом сягнув до кишені і показав посвідчення.
Міліціонер козирнув.
— Пробачте. Непорозуміння. Може, чимсь помогти? Транспорт, телефон?
— Дякую. Я пройдуся пішки.
Міліціонер поштиво підтримував Твердохліба, поки той сходив з автобуса.
— Тяжка ніч випала,— спробував виправдатися Твердохліб.— Без сну і взагалі.
— Все ясно,— сказав міліціонер.— Усе ясно.
Усім усе ясно, тільки не мені, подумав Твердохліб, спускаючись у перехід під площею Перемоги.
Нечиталюк був як огірочок. Твердохліб поголився в перукарні, поснідав у себе в буфеті, сяк-так причепурив одяг, і черговий старшина усміхнувся й козирнув йому, як завжди, бадьоро і підморгнув змовницьки:
— Ви, як завжди, точні й акуратні, Федоре Петровичу!
Акуратність він, мабуть, відносив до вигляду зовнішнього, і, може, справді зовні Твердохліб і не відзначався особливою зім'ятістю, але відчував виразно, що має сьогодні зім'яту всуціль душу.
Подзвонила теща. Голос ласкавий і прекрасний. Яке щастя цьому Ольжичу-Предславському, надутому напів-законнику, нудному ерудиту, сухій душі! Закохався в молоду балерину за сцену безумства Жізелі в першім акті — і щастя на все життя!
— Теодор,— заворкотала теща.— Даруйте, що я вам на роботу. Але ми так хвилюємося, так стурбовані. ІЦо з вами? Я не спала цілу ніч. Мій брат теж.
Вони з братом були з іншої планети, ніж Ольжич-Предславський і його преславна донька.
— Мальвіно Вітольдівно,— невміло брехав Твердохліб,— мене загребли за дня, довелося їхати за місто, нікчемна і безглузда справа, але цілу ніч ми...
— Сподіваюся, все це вже закінчилося? — приймаючи правила його гри, обережно поцікавилася теща.— Я прошу вас, Теодоре. Не приймайте близько до серця. Я говорила з Мальвіною. Я їй усе сказала. І прошу вас. Ми вас чекаємо сьогодні.
— Думаю, що сьогодні не затримаюся,— пообіцяв Твердохліб.
— Я вас прошу. Це треба всім нам.
Твердохліб гірко всміхнувся, кладучи трубку. Треба всім нам. Навіть мир на землі, виявляється, потрібний далеко не всім. Одні готові життя віддати за нього, а кому — аби продати ракети, бомби, лазери, чорта-біса і нажитися, запхати пельку, озолотитися, піднестися над усім світом у недосяжній гордині. То що ж казати про звичайне життя звичайного чоловіка? Гай-гай...
Ось тоді й покликав його Нечиталюк. Був як огірочок. Ні тобі безсонної ночі в Борисполі, ні безлічі перехилених чарочок, ні виснажливої розмови, ні переживань, ні каяття. Свіжа сорочка, сіренький бездоганний костюм, синя краватка, рум'янці (може, передчасний склероз?) на щоках, весела булькатість очей, безтурботність і безжурність.
— Привіт!
— Привіт.
— Як ти?
— Погано,— визнав Твердохліб.— Дуже погано.
— Ну, ти мені не казав, я од тебе нічого не чув. У нашому відділі все має бути якнайкраще. Песимізм — це пережитки і підступи. У нас тільки оптимізм!
— Не бачу причин.
— Федю, треба бачити! Ось я, поки сеє та теє, пробився до Савочки в реанімацію, переговорив, домовився, добився, домігся. Думаєш, це легко? Ой-ой-ой! Але досягнув! І можу тобі заявити: все! Неси мені цю заяву Масляка — і гаплик!
У Твердохліба щось схлипнуло в душі, він ненавидів
цього просвітленого бадьорунчика, що потирав руки, ненавидів його хитрого покровителя, який ховався десь так само, як це він умів робити завжди, ненавидів нещирість, підступність, інтриганство, якими жили ці люди. Тому сказав твердо:
— Нічого я тобі не принесу! І не віддам! І взагалі...
— Що взагалі? — злякано підскочив Нечиталюк. Він підбіг до Твердохліба, спробував обійняти його, але той ухилився, тоді Нечиталюк відскочив до вікна, став потирати долоні, зіщулив плечі, майже пошепки прорік:
— Я Савочку придавив — і він пустив сироватку. Принеси мені всю цю справу — і кінці в воду.
— Яку справу?
— Ну, про інтелігенцію. Професори ці всілякі. Вищі сфери. Неси сюди — і все вмре.
— Ага, нести? Не принесу! — вперся Твердохліб.— І не віддам! І взагалі — набридло! Виведу на чисту воду.
— Та кого ти виводитимеш? Кого? Заслужених людей, які ціле своє життя...
— Кого треба, того й виведу.
Нечиталюк став ще свіжіший і ще булькатіший.
— Ну, старий! Ти ж у Києві народився? Села не знаєш?
— Яке це має значення?
— І не знаєш, що таке наритники?
— Не розумію, до чого це все?
— А те, що коли наритники попадуть кобилі під хвіст та прижажакнуть... Старий, ти як оця колгоспна кобила! Ну, сказано ж тобі: принеси! Нащо тобі всі ці інтелігенти? У них там вічна гризня, підсідання, підкопування, під'їдання... Ти мені скажи, яка користь од інтелігентів, яка конкретна користь?
— Ти хочеш, щоб я сказав? — сідаючи навпроти Не-читалюка, спитав Твердохліб.
— Ну, хочу. Горю бажанням! Помираю од цікавості!
— Гаразд. А ти знаєш, що таке інтелігент?
— Ну, хто ж цього не знає?
— Ага. А ти знаєш, як сказав про інтелігенцію Ленін? Інтелігенція тому й називається інтелігенцією, що найсвідоміше, найрішучіше і найточніше відбиває і виражає розвиток класових інтересів у всьому суспільстві. І самі Ленін, Маркс, Енгельс були великими інтелігентами, найперше інтелігентами. І мріяли, що весь народ буде інтелігентний. А ви з Савочкою? Готові натравлювати на інтелігенцію будь-кого. Хто вас навчив? Звідки це людожерство? Ленін казав: коли б ми на-травлювали народ на інтелігенцію, нас би за це треба було повісити. Ти коли-небудь прочитав бодай рядок з Леніна?
Нечиталкж підняв руку.
— Старий, ти мене вбив авторитетами! Але хто я? Маленький чоловік, який служить законові. Я спробував порушити справу проти професора Костриці, тоді хотів, щоб це зробив ти, але... тепер прошу: принести все, що там назбиралося.
— Приносити нічого.
— Однаково принеси. Ти ж знаєш порядок. Твердохліб, зціпивши зуби, пішов до своєї кімнати,
відімкнув сейф, дістав папочку з заявою Масляка, повернувся до Нечиталюкового кабінету, поклав йому на стіл.
— Ось.
— Усе?
— Все.
Нечиталкж урочисто-драматичним жестом розвів руки, тоді взяв заяву Масляка і вклав до своєї папки.
— Ти вдоволений, старий?
— Ти мовби заховав туди мою душу.
— Ну, старий. До чого тут душа? Ми люди надто конкретної дії, щоб згадувати про таку невловиму субстанцію. Найбільша твоя вада знаєш яка?
— Цікаво. Яка ж?
— Ти все своє життя був байдужим до жінок. А жінки — це найбільша реальність життя. Тут ніяких абстракцій і чепухістики! Тут саме життя, старий. А в тебе в цій галузі недоробки. Може, тут вина Савочки? Цілком може бути. Жінка, яка не є жінкою, задавила тебе своїм авторитетом і так далі. Начальство — велике діло. Ціла філософія. Я не піддався Савочці хоч у цьому — і щасливий. І щедрий у своєму щасті! Хочу помогти й тобі. З цією непочатою справою покінчили — тепер давай твоє домашнє. Я Мальвіну знаю, давай за неї візьмуся...
— Не треба,— сказав Твердохліб.— Досить з мене. По саму зав'язку...
— Може, тобі відпусточку зварганити?
— Краще діло. Справжнє і потрібне.
— Старий, про що мова? Економіка заїдає нас з страшною силою і злочини множить у кількостях фантасмагоричних! Гарантую тобі дільце діамантово-дорогоцінне! Згода?!
Вже коли Твердохліб був біля дверей, Нечиталюк вибіг з-за столу, мовби погнався за ним.
— Слухай, Федю. Ми ж з тобою давно... Ну, я тут, може, й утричі більше просидів, ти ще молодий, але... Ти ото про недовчених... Кого ти мав на увазі?
— Запам'ятав усе-таки?
— Спеціально — то й ні, а в голову залізло і стримить...
— Я мав на увазі всіх недовчених. Нас з тобою теж.
— І мене?
— І тебе.
— Ну, старий. Знаєш, що тебе рятує?
— Наприклад?
— Те, що ти зять Ольжича-Предславського.
— Я ним не народився.
— Але у свій відділ Савочка взяв тебе саме тому, що ти зять. Згадай, звідки ми тебе витягли.
— Ніхто не може сказати, де людині краще. Твердохліб безцеремонно грюкнув дверима перед
носом у Нечиталюка і пішов по коридору. Куди податися? Всі зайняті, всі потонули в справах, він теж мав би потонути, але виринув, і тепер йому треба відіспатися, скинути з себе очманіння, повернутися до нормального стану.