Коли ви говорили про продовження роду в ім'я блага держави, я раптом ніби побачив на мить усіх загиблих товаришів, усіх! І я збагнув сьогодні життя. — Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну далечінь Задніпров'я. — Так! Мені дуже жаль! Жаль мені вбитих, замордованих, жаль кожної вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну потолочену ниву, кожне зруйноване місто. Ненависть і презирство ношу я в своєму серці до фашизму, бажаю добра народам, тому цілком особисто битись хочу, тому що бажаю перемоги й більше поки нічого не бажаю!
Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком схвильований до глибини душі. Він відчув безплодність, пустопорожність свого домислу. Не можна відокремлювати пожежі, руїни, страждання людей і величезне напруження їх сил у вогні й бурі, не можна відокремлювати це все від бажань і завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього від самотності, що в ній задихалась його пристрасна натура більше двох років. Він дивився на Орлюченка і не впізнавав його. Риси суворої мужності наклала Вітчизняна війна на його молоде добре обличчя. Це був зрілий офіцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п'ятдесят років життя до кінця зрозумів, що в перемозі сьогодні заховане життя, весь його вирішальний зміст і життя. Стиснувши кулаки й щелепи, він аж затремтів від припливу волі. Він зажадав подвигу, захотів побрататися з перемогою.
— Ми молоді, — казав далі Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, — але оскільки загинули батьки й матері наші, й нема в нас нікого, крім товариства, і ми з Уляною починаємо рід спочатку, казатиму, як старий, від батька й матері й усіх предків і нащадків наших: ніколи ні перед ким не відступить мій рід з цього дніпрового берега, з цих колгоспних полів! Ніколи!
Саме тоді генералові Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь мить генерал підвівся. В глибокій тиші підвелись всі командири й бійці. Це був інший уже генерал, і інші бійці й командири.
Був вечір. Танки йшли на захід з важким гуркотом та виском. Під хатами, що аж стугоніли від того гуркоту, прощалися танкісти з дівчатами. Гула й двигтіла земля. З заходу нескінченним потоком ішли зустрічні машини з безліччю слідів війни на своїх забризканих кузовах. На машинах громадились покалічені машини, потрощені, посічені кулями літаки, забинтовані солдати.
Біженці котили на двоколках убогий свій скарб. Визволені з концтаборів, змучені, виснажені люди тривожно подивлялись навколо, наче не вірили ще в свій порятунок.
— Герої війни, інваліди поверталися зі Сходу в свої відвойовані села, здивовані й схвильовані.
Зустрічі. Сльози. Розпитування. Обнімалася радість з горем на дорозі війни, в немазаній хаті: син повернувся в старій потертій шинелі на нових милицях.
— Інвалід я,батьку!
Батько. Бачу. Обміркувати треба цю справу.
Син. Яку!
Батько. Справді-бо, синку, інвалід ти. Тепер вже ти не просто людина, а людина безнога.
Син. Точно.
Батько. А безногість це дуже делікатна й непроста штука.
Мати. Каліка нещасний!..
Син. Ви мені, батьку, лекцій не читайте.
Батько. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?
Син. Уночі. Прокинусь, лап! — пусто, а-ай!
Мати. Ой горенько!
Батько. Не плач, наплачешся.
Мати. Камінь!
Батько. Помовч. Інваліди, сину, різні, як і все на світі. Одні від геройства, інші по случаю, а ще інші від неакуратності. На те війна. Є навіть інвалідність від боягузтва й від горілки є.
Син. Не зліть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозуміли?
Батько. Тепер однаково, — в атаку, не в атаку. Війна кінчається.
Син. Це Бєлгородська дуга! Зрозумів? (Постукав по тлилиці).
Батько. Хай буде дуга. Тільки ти її поменш виставляй, щоб людям на тебе не було незручно дивитись.
Син. Тобто як це так?
Батько. А так, що не обтяжуй людей. Людям і без твоєї дуги важко, синку.
Син. Ну, спасибі, тату! Он які люди!
Батько. Люди як люди. У кожного своя біда. Так що подякуй долі та й кульгай собі делікатно, не пияч, не горлай та утримуйся від брехень. Чому? Тому що від поранення до брехні — раз плюнути! По собі знаю. А балакати почнеш годів через десять, як воно вже там було не було. І буде тобі й шана, й повага... А певно, горе, що тут казати.
Мати. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!
Батько. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вітчизна мало не загибла, — треба ж кров проливати!
До малої підсліпуватої хатини край села під'їздить на вілісі генерал і два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,
Дід. Це ти, Опанасе?
Генерал. Я, діду.
Дід. А це?
Полковник авіації. А це ми — Володимир та Максим. Невже не впізнали?
Генерал. Яка мала хата. Дивно!
Полковник Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мій!
Полковник Максим. Так. Адже вона була велика?
Дід. Розкажіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже сам я помер? І вже душа моя говорить з вами. Чи як же мені думати, прости господи?
Генерал. Живісінькі, діду!
Полковник. Ми авіація. Важкі бомбардувальники. Прольотом.
Дід. Так-так. Важко, кажете.
Полковник. Не важко, — літаємо з важкими бомбами.
Дід. Де?
Полковник. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.
Дід. Чого?
Полковник. Над Мадрідом. В Америці — переганяли літаки. Над Берліном, Плоєштами! І взагалі облетіли, діду, всю майже планету.
Дід. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив. Пролітала колись отам за хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщала. А от німець двічі приходив уже без комети.
Полковник. Уже він, діду, без комети й без хвоста.
Дід. Он як. Ну, розказуйте ж, який той світ, що ви його облетіли!
Полковник. Світ? Це питання!
Полковник. Справді!
Генерал. Світ, діду, малий.
Дід. Малий, кажете?
Полковник. Невеликий він, діду. Зовсім невеликий.
Дід. Ай-ай-ай! Шкода мені вас, що так ото світ ваш всохся та поменшав. Колись-то світ великий був. Вирушимо було з Полтави на Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було в степ, а степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхів на Миколаїв, Молдавію... Великий світ та веселий... Так, кажете, поменшав? Ну, що ж, така вже ваша доля.
Генерал. А скажіть нам, діду... Що мати наша казала перед смертю?
Дід. Мати? Та щось казала, тільки забув. Генерал витяг з запічку пучечок сухих чорнобривців, понюхав і ледве не заплакав.
А на другому кутку села під горою, звідки так далеко видно Задніпров'я, мати з дочкою зустрічаються в хатині. Невесело й смутно. В сутіні сіней причаїлась по кутках печаль. А мати змарніла й дуже постарі-лась.
Марія. Мамо!
Ганна. Донечко! Маріє!
Марія. Матінко...
Ганна. Жива? Чи я сплю, Марієчко?!
Марія. Я, мамо, я...
Ганна. Повернулась... Людоньки!
Марія. Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся Павло?
Ганна. Вдома.
Марія. Павло! Вдома? Де ж він? Павле!
Ганна. Стоїть на майдані.
Марія. На майдані?
Ганна. На тебе чекає. Невже не стрілась?
Марія. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж він? Не поранений?
Ганна. Цілий.
Марія. На війні був?
Ганна. Бився довго.
Марія. Ким був?
Ганна. Капітаном.
Марія. Капітаном? Що ти, мамо?
Ганна. Чи героєм, — вже не пригадаю. Казали щось.
Марія. Побіжу!
Ганна. Тихо йди.
Марія. Не лякайтеся! Мамо?!
Ганна. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.
Марія. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Страшно мені, мамо!
Не чуючи землі під собою, нічого не помічаючи навколо, сліпа й глуха пішла, побігла на сільський майдан, спотикаючись і тяжко й тривожно зітхаючи вночі :
— Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, та чи не зустрінусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Ні, не так... Що це я? Ні!.. Ой піду я, молода, не берегом-лугом... Ні... Іду я, молода, берегом-лугом. Ні, не берегом-лугом, — низом-долиною... Ой іду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, ні в одній пісні нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу всі сили, всі смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж він? Чому я не бачу його? Павле, обізвись! Це вернула з неволі твоя безталанна Марія-полонянка, дружина твоя. Принесла тобі свій сором і муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалій, коли ти герой. Де ти, Павле? Чого мені так темно? Що це мені? Де я? Павле!!!
Не обізвався Павло, хоч і був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже не їй, а цілому світу.
Вона поклала біля його підніжжя дитину, а сама припала до бронзових грудей і застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.
— Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластівко моя? Пожалій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорна моя сестро? Прилинь, усміхнися до мене... Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як мені жити?..
— Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій закон. Хай плаче по мені материна старість.
— В чому мій закон, чим утішусь?
— Працею, любов'ю, дітьми.
— Де я найду?
— В добрій течії добрих часів.
— А коли нема їх там для мене? Безліч нас...
— Тоді звелич себе в стражданні.
— Ні, не можу. Не хочу.. Не зумію. Немічна й мала я для страждання. Я не вмію думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи, порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?
— Працею.
— Ще чим?
— Інших шляхів не знаю. Нема їх, мабуть.
— Ти правду кажеш, великий мій герою?
— Я не великий і не герой, хоч товариші мене й запевняли. Але я трудився для Батьківщини у великий час з великими людьми і частку їх великості прийняв на себе, і от я бронзовий стою на сторожі нащадків. Ти пам'ятаєш, — сам я мало думав про велике, і говорив я негарно, й жартував часом нерозумно.
— Ти завжди з усього сміявся.
— Я діяв, і мені повсякчас було ніколи. Було мені ніколи аж до самого кінця. Мало любив тебе, хоч і народжений був для любові та миру.
— Прощаю...
— Мало голубив...
— Мало.
— Часом забував зовсім. В походах жалість гнав. Суворий був я й часто навіть злий і грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонів, криків про пощаду, труднощів та іншого. Клятвеним був мій час, і я виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу заліза, поки одного разу не розлетівся кривавим шматтям.
— Мученику!..
— Ні. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати — я ніби весь зрісся з цим страшним ремеслом битв.