чний і такий розкотистий, який можуть видати тільки молоді й дужі груди.
Та ось вгомонилися потроху, принаймні старші. Тоді Мстивой, якому випало правити тут, на святі, бере від вогнища головню й запалює Мару. Дим, сморід стеляться долом, поміж людей, та люди не зважають на те. Веселі, гомінкі, кидають у вогонь паліччям і ще веселіше горланять, коли стовпом злітають до неба іскри.
Дівчата стають тим часом у коло, ведуть танок і наспівують:
Ой ми зиму зимували, не співали, Весни діждали — заспівали.
Гомін уступає місце пісні, а пісня — знову пісні.
— Ой Весна, Весна, ти у нас красна, Що ж ти нам, Весно, принесла?
— Принесла я вам літечко, Ще й рожевую квіточку. Та вроди, боже, житечко, Житечко, ще й пшеницю І всяку пашницю.
Молодці ще там, у городищі, вибрали поміж дорослих дівок найліпшу, ту, що і личком красна та ясна, і станом гінка, мов смерічка, жінки нарядили її в біле святошне вбрання, наділи на вимиті любистком та розпущені по плечах коси вінок із купав, посадили на білого коня, дали в руки сито з випеченими й золоченими медом жайворонками й сказали: "Нині ти, Добромиро, Ярилова наречена — Весна. Їдь у поле й обдаруй усіх своїми дарунками". Поки дівчата, що супроводжують заквітчану Весну, співають "дай нам жита і пшениці, в огороді сіножаті ", Весна встигає роздати дарунки, запрошує поселян до яств, виставлених на білому полотні. Там є хліб і печеня, пироги і набіл, мед бджолиний і корчаги з хмільним. А ще — вепрятина, лосятина, засмажені тетеруки. Вистачить усім і на всю ніч. Перші, як і годиться, сідають до яств мужі та молодиці. Їм не гоже починати свято з танку — танцюватимуть тоді, як захмеліють. Тож і не ухиляються від яств та братниць, і частуються, і здравиці виголошують на честь матері-весни, всеблагої Лади, богині злюбу та перелюбу. Ано, і перелюбу. Бо серед мужів Випалу немало таких, що прийшли святкувати з одними, а частуються з іншими, — тими, кого хотіла б воля, та не судила доля. Бо де ж тоді й угомонити її, змію-присуху, коли не на святі Ярила?
А вогнища горять — не згасають, підносяться ввись, ширяться долом. І пісня не стихає, і гомін іде та йде лісом-дібровою, полем-перелогом і полем-випалом. Від весі до весі, од краю й до краю, на весь слов'янський світ.
Розлилися води на чотири броди,
Ой дівки, Весна красна, зілля зелененьке, —
чути від гурту піснярів, а десь в іншім кінці велелюддя злітає ще голосніше і бадьоріше.
— У гори-дуба! Ходімте гуляти в гори-дуба!
І клич той не лишається голосом волаючого в пустелі. Молодці вихоплюють із гурту своїх обраниць й спонукають їх, веселих, розпалених хмелем чи тільки ігрищами, туди, де рихтується вервечка охочих. Стають парами, ждуть — не діждуться, коли урядник виламає палицю й покличе мірятися: кому у парі стояти, кому пару шукати. Миловидка з Божейком як молодші не тиснулись уперед, бо ні один ні друга не гуляли ще в гори-дуба й не знають, що та як. Коли почнеться гра, мають приглянутися, стоячи позад інших, а тоді вже й робити те, що інші.
— А ти, Божейку, чого гнешся? — примітив його і покликав Мстивой-урядник. — Ходи та міряйся, коли не хочеш бути тим, що горить.
Палицю він вирізав довгу, і тим, що міряються, доводиться тягнутись часом, аби дотягтися до верху. То вже привід для чергових кпинів та дотепів. Ну, а де привід, там регіт серед парубоцтва, захист-благання серед дівок.
— Не все те велике, що вельми високе.
— Хіба?
— А так. Казав один: високий до неба, та не вельми треба.
— Не один, а одна. Ти це хотіла сказати?
— Може, й це. Чом ні?
Та ось серед усіх, що мірялися, знайшовся й такий, кому випало горіти. Молодь знову стала парами, жде, затамувавши віддих. А парубок-невдаха не подає виду, що невдоволений: ходить перед усіма гоголем і, жартуючи, бадьориться, зрештою стає на визначене йому місце і, взявшись у боки, кричить що є сили:
— Горю, горю, дуб!
— Із яких яруг?
— Із випальських!
— Чого ж ти гориш?
— Красної дівиці хочу!
— Якої?
— Тебе молодої!
Молодець і дівчина, що стояли першими, зриваються з місця й біжать кожне своєю стороною в кінець вилаштуваних парами. Той, що горів, норовить наздогнати дівчину-утікачку і вхопити її до того, як опиниться позад усіх і візьметься зі своїм обранцем за руки. Та не на ту натрапив. Дівчина бігла хутчіш і таки встигла стати на безпечне місце.
Гра повторюється. І раз отак, і вдруге, аж поки котрась із дівок не загаялась-таки і не опинилася в обіймах того, що горить бажанням злюбу.
Вереск поступається місцем сміхові, такому дружному і такому втішному, щоті, біля яств, уклякають на мить, ніби питаються: "Що там?" Проте тільки на мить. У них своя бесіда і свій сміх. І ігрища свої. Той леститься до сусідки, той споює сусіда, аби упився та зліг мерщій, третій підозрює щось за жоною і хмуриться або бере, мов татя на татьбі, за руку й каже: "Не в'язни до того бовдура, бо заробиш по писку".
А все ж найбільше таких, що радіють святу, липнуть-голубляться одне з одним на цім велелюднім святі і тішаться, що вони щасливо поєднані Ладою, що їм, людоньки гожі, є за що дякувати Ладі. Бо живуть одною думкою, сміються одним сміхом і певні, усі втішені сьогодні величним із величних свят.
А ніч виснула та й виснула над землею Тиверською, над бурхливим і швидкоплинним Дністром. Пахнув передлітніми пахощами ліс, пахнуло поле, дихала розбуджена до життя земля. І ніхто не помітив, будучи споєний тими пахощами, святковими помислами та бажаннями, що поки їхні світлі та ясні боги спочивають чи омиваються десь за морями-океанами, на землі Тиверській діє інша сила — Чорнобог. І діє підступно. Десь аж звідтам, із чужкраю, наслала вона в цю землю татей при повній броні, а ті, знаючи звичаї сусідів, їхні споєні нині добром і націлені на добро серця, не забарились підкрастися до Випалу й обступити як городище, так і умиротворену святом та святковістю випальську юнь, що гуляла поза городищем.
Першими нагледіли татей ті, що пішли від вогнищ й утаємничилися далі від людей, та не одразу второпали, хто то і що то. Коли ж второпали та сполошилися, пізно було застерігати. Та й хто почув би їхні застереження, коли у полі за Випалом злітав і виснув при лісі веселий молодечий гомін, а ще веселіший сміх, рвалася під склепіння неба й виляскувала в небі безжурна людська радість. Тоді аж спинилися випальці й принишкли вражені, як обступили пригорок і їх на пригорку кінні таті з чужкраю й звеліли скорити перейняті святковим настроєм серця, а руки подати до пут і вериг.
— Не піддаваймось! — перший опам'ятався і крикнув на повні груди Мстивой. — Молодці, мужі! Беріть дрюки і захищайтеся!
Зчинився крик, галас, такий зичний і такий розпачливий, що, мабуть, не тільки Випал, світ почув його і пробудився від нього. Котрийсь із мужів чи молодців хапав дрюка й ставав супроти татей із дрюком, котрийсь повелівав дівкам та молодицям ховатися за мужів і не заважати. Та що дрюк супроти стріли та меча і що відчай супроти ратної сили? Хтось справді люто боронив себе, ладо своє, комусь пощастило скористатися тією борнею й вислизнути з гурту приречених за спини нападників чи пробитися крізь лави нападників. Одначе таких було небагато, та й не всіх рятувала темрява. Один затихав, стиснутий за горло петлею, інший — від несхибного удару стріли чи й меча.
VI
Гінці прибували та й прибували до Черна, і всі з пониззя.
— Біда, княже! — волали. — Ромеї вторглися в Тиверську землю. Налітають коршаками й палять оседки, людей, товар беруть у полон!
Вірити не хотілося, а вірити мусив. Це ж не один і не два прибігли й нагнали страху. Он скільки їх, вісників печалі. А проте чого біжать тільки з ближніх весей, городищ і все випадкові, ті, що втекли від нападників? Де ж вісті і вісники з обводів землі Тиверської, від тих, що мали б прибути першими й сказати, які ромеї, скільки ромеїв? Тільки ласі на поживу таті чи палатійське військо імператора?
Ширити, не розібравшись, ці тривожні вісті не випадало, проте й не ширити їх не міг. Давно дав вижу по окрузі димом, поскакали й гінці. Тим весям, що горнуться до городка Дикуші, велено зібратися в тисячі і йти серединою землі на пониззя, тим, що стоять ближче до Пруту, сказано те саме, хіба з тією одміною, що йти мають вздовж Пруту. Тисяцькі знають, чому так: одне, щоб не розминутися з супостатом і не дати йому проникнути на сівер непоміченим, а друге — аби самим не опинитися в тенетах. То вже там, у Подунав'ї, зійдуться, коли буде така потреба, і діятимуть купно. Поки що мають бути обачними і дуже.
З одним вагався і не відав, як вдіяти: слати вже гінця до князя Добрита яко старшого в землі Трояновій, звідомляти його про цю оказію а чи утриматися з своїм посланням. А сусіди, хоча б і уличі? Певно ж, мають знати, що сталося. Вони поруч, це лихо не тільки тиверські, і їхні оседки може зачепити своїм чорним крилом.
Так, уличі мають знати і негайно, тим паче, що це найпростіше — пошле гінця за Дністер, та й по всьому, далі самі понесуть вість від одної весі до іншої. А з гінцем до князя Добрита зачекає. До Волина й дулібів тоді лиш удасться, як напевно знатиме: це не татьба, це — війна.
Коні давно засідлані, і вої при броні. Он скільки зібралося їх. А то ж тільки з острога. З ближніх околій ще не прибули, з околій буде їх та й буде.
Поки збираються за стінами, на торжищі-місті, поки лаштуються в сотні, а сотні — в свою тисячу, князь Волот кличе воєводу, мужів ратних та думаючих на раду.
— Моє місце в поході, — почав стишено, однак доволі твердо. — Черн наш стольний лишаю на воєводу Вепра. Пильнуйте і дуже. Ромеї — підступні супостати, можуть затаїтися в дебрях чи яругах і з'явитися під стінами тоді, коли рать піде в Подунав'я. Отож залоги не послаблюю. Запріть ворота, наносіть на заборола каміння, наготуйте смоловарні й будьте завжди, кожної миті готові до оборони.
— За Черн не печалься, княже, — поспішив запевнити Вепр. — Залога вволить твою волю і, коли треба буде, вистоїть будь-що.
Підстав для сумнівів у князя, признатися, не було. Бо добре знав: Вепр слів на вітер не кидає. Та й воєвода з нього неабиякий. І на розум гострий, і на руку твердий, і в січу не завагається піти першим. Через те полишив раду мужів і швидко забув про неї. Клопотав