Скринька з секретом

Всеволод Нестайко

Сторінка 11 з 18

Він уже, видно, вирішив піти. Але він був з тих, хто нічого не вирішує сам. Хто пливе за течією і підкоряється чужій волі.

Та враз Ігор уперся і став.

— У… у мене нема грошей… на дорогу. — Він одвів очі вбік.

— У мене є. Не хвилюйся. От! Бачиш! — Дениско витяг з кишені руку і побряжчав монетками.

— І передача… Це ж не наша…

— Нічого. Потім оддасте.

Коли вони їхали в тролейбусі, Ігор раптом глянув у вікно і зойкнув:

— Ой! Мама!

Дениско подивився і побачив дуже гарну жінку у білому джинсовому костюмі, що швидко йшла вулицею, тримаючи у руках великий картатий поліетиленовий пакет з написом: "Таті".

Ігор взявся рукою за щоку і прошепотів:

— Що тепер буде-е!

— Нічого не буде. Ти ж мужчина.

— Вона у міліцію заявить. Я ще ніколи не пропадав.

— Ти повернешся додому швидше, ніж міліція натрапить на твій слід.

Коли вони вже їхали у метро, Ігор спитав:

— Твоя мама працює у тій лікарні?

— Ще ні. Але хоче. Ми недавно переїхали.

— А як же… чому? — Ігор здивовано подивився на Дениска. Дениско махнув рукою.

— Довго розповідати, та й ти не повіриш. А я й сам не все знаю. Мені написали записку, що треба допомогти.

— Хто?

— Одна людина… А твої батьки хто?

— Тато — заступник директора хлібозаводу. Мама працює в "Інтуристі".

"З інтуристами, мабуть, лагідна, ввічлива… — подумав Дениско. — Та й тато на роботі, певно, дає собі раду".

Недобрі почуття до цієї родини, до цього пещеного хлопчика знову ворухнулися в його душі. Але Дениско стримався, не сказав нічого.

У лікарні, як тоді, перший раз, передпокій був безлюдний. І, як тоді, чергувала сивенька нянечка.

Вона одразу впізнала Дениска.

— О! Нарешті! — радісно вигукнула вона. — Знову запізнюєшся?.. — потім враз нахмурила брови. — А бабуся так чекає! І вчора… І сьогодні… Що ж ти з нею робиш? Чого ти втік? Хіба їй можна хвилюватися?

Дениско сунув кульки з передачею Ігореві в руки. Той покірно взяв.

— Будь ласка!.. Пропустіть його!.. Розумієте… — Дениско поспішав сказати все, поки нянечка не перебила. — Вони тільки вчора приїхали з Алушти. І нічого не знали. І я… я ж…

— А-а, — усміхнулася нянечка. — Так ти підміняв?! Ну, молодець, раз так. Молодець! Справжній друг! — Вона повернулась до Ігоря. — Біжи! Хоч і порушую, та… З лікувальною метою можна… По коридору ліворуч, треті двері. На ось халат!

Нянечка сама накинула на плечі розгубленого Ігоря білий халат, і він, підмітаючи тим халатом підлогу, пішов по коридору.

Нянечка була симпатична й привітна, але розмовляти зараз з нею, відповідати на її запитання Дениско просто не міг. І тому, не давши їй опам’ятатися, він сказав: "До побачення!" — і вискочив з лікарні.

Він не знав, що йому робити.

З одного боку, після зустрічі з бабусею Ігор навряд чи захоче бачитися з Дениском. Не той буде, мабуть, настрій, щоб з кимось бачитися, тим більше з Дениском, який мимохіть видавав себе за нього. І взагалі зараз лізти в очі не дуже зручно — наче напрошуватися на подяку.

З другого боку, Дениско відчував себе відповідальним за Ігоря. Затяг його на протилежний кінець міста. Та ще й грошей у нього на дорогу нема. "Ех! Треба було сунути йому у кишеню хоч двадцять копійок. Не додумався".

Отже, мабуть, треба таки почекати.

Ігор не з’являвся досить довго, хвилин двадцять, а то й півгодини.

"Ну, значить, усе гаразд. Значить, порозумілися вони з бабусею. От і добре! От і прекрасно!"

Дениско стояв біля кіоска "Союздруку", знічев’я розглядаючи крізь скло обкладинки журналів, і пропустив мить, коли Ігор вискочив з лікарні. Він помітив його вже тоді, коли Ігор, заплаканий, червоний, пробігав повз кіоск до автобусної зупинки..

Саме в цей час підійшов автобус, Ігор ускочив, і Дениско не встиг опам’ятатися, як автобус уже від’їхав.

"Як же він без грошей?" — тільки подумав Дениско.

Але було вже пізно.

15. КІНОЕКСПЕДИЦІЯ

Події, пов’язані з бабусею Івашенко та її онуком, трохи віддалили Дениска від діда Кирила, Марії Іванівни і квартири номер сім. Та й те, що дід Кирило і Марія Іванівна явно говорили йому неправду, коли він питав про Діда Мороза, ускладнило його стосунки з ними.

"Мабуть, я їм нецікавий і непотрібний, раз вони кажуть мені неправду…" — думав він.

І коли раптом у вівторок, на другий день після тієї пригоди з Ігорем, дід Кирило гукнув йому з балкона: "Агов! Дениску! А зайди до мене на хвилинку!" — він щиро зрадів.

І одразу побіг нагору.

Двері одчинив сам дід Кирило. Марії Іванівни не було.

Дід Кирило був не в домашньому вбранні, як завжди, а у вишиваній сорочці і напрасованих штанях. На ногах не шльопанці, а черевики.

Дениско здивувався.

— Слухай! Така справа… — Дід Кирило був чимось схвильований, — Ти ж зараз, бачу, гуляєш… Не зайнятий… Міг би мені помогти?

— Авжеж! — вигукнув Дениско. — Нема питань! А що треба?

— Та… Хочу піти у справах… А моя Марія Іванівна мене самого нікуди не пускає. По-перше, мої ноги… По-друге, — голова… Хитає мене, розумієш… Ну, не так, щоб зовсім, але похитує. Ангіоспазм називається. Атеросклероз, одним словом. Що ти хочеш? Вісімдесят — не вісім і навіть не п’ятдесят вісім…

— То не йдіть, може! — махнув рукою Дениско.

— Е-е… Ні! Треба йти. Обов’язково! Така справа, що не можна… Про хліб ідеться, розумієш… А хліб — це святе діло!.. Сьогодні вранці у Марії Іванівни в хлібному магазині був конфлікт. Спитала вона продавщицю, чому нема свіжого хліба і чому буханці з полиць на підлогу падають прямо покупцям під ноги. А продавщиця її так облаяла, що хоч хрестись та тікай. Не вміє моя Марія Іванівна за себе постояти. Плакати може, а от щоб лаятися — ніколи… Якби не хліба торкалося, я б, може… А хлібові я все життя присвятив… І бачити, як його ногами топчуть, трохи у футбол ним не грають… ні!

Дениско раптом згадав, як ганяв Пірат Вася ногою оту зачерствілу цілушку. І як він, Дениско, зопалу підфутболював її.

Дениско опустив очі… Зашарівся. Та дід Кирило не помітив цього. Чи вдав, що не помітив.

— Хочу я подивитися в очі тій продавщиці, що найціннішим на землі продуктом, хлібом святим, отак торгує… Підеш зі мною?

— Піду. Звичайно, — кивнув Дениско.

— Ти не бійся, я падати не буду. Просто щоб Марії Іванівні спокійніше. Ми їй зараз записку напишемо. — Дід Кирило почав розмашисто писати олівцем на аркуші паперу: "Ми з Дениском пішли у справах. Не хвилюйся. Все буде гаразд". — О! І підпишемося: "Кирило". А тепер ти. — Він пріостягнув олівець Денискові.

— Та ви що? Для чого?

— Треба! Щоб бачила твою руку. Що я справді не сам-таки пішов.

І Дениско великими літерами вивів своє ім’я.

Дід Кирило натягнув піджак, на лацкані якого було два ряди орденських планок (Дениско одразу звернув на це увагу). Потім зняв з шафи довгасту коробку, вийняв з неї плаский апарат з ручкою.

— А це що? — поцікавився Дениско.

— Кінозйомка. Я ж іще й кінолюбитель. Документаліст. А ти думав! Дуже інтересна річ. Фіксує життя в рухові. В мене є такі сюжети… Я тобі колись покажу… І ти знаєш, погані люди цієї штуки страшенно бояться. І я іноді використовую… — дід Кирило підморгнув Денискові.— 3 виховавчою метою!.. Якось один бюрократ трохи мене не побив. Хотів одібрати. Та я не дав. Тут ти мені теж у пригоді станеш. Як почнуть одбирати, я апарат тобі, ти ноги на плечі і — ходу! Бо я бігати зараз не мастак… Ну, то я жартую… Думаю, до цього не дійде. Ходімо швидше, поки Марія Іванівна не з’явилася. Бо ще пригальмує наш похід.

Вони спустилися ліфтом униз і вийшли на вулицю.

Хлібний магазин був недалеко, але добиралися вони до нього хвилин п’ять. Дід Кирило шкутильгав, важко спираючись на ковіньку.

Нарешті вони підійшли до магазину з величезною вивіскою над дверима — "Хліб".

Проте у магазині був не лише хлібний відділ, а ще й відділ кондвиробів, де стояла кавоварка-автомат.

В магазині майже нікого не було. Якась бабуся вибирала хліб. І дві дівчини-студентки пили каву з тістечками.

Тільки Дениско з дідом Кирилом зайшли в магазин, як почули дзвінкий голос продавщиці-касирки, що сиділа за касою край хлібних полиць.

— Обережно, бабуля! Підніміть хліб! От народ!

— Та я обережно… Але тут планка одірвана, і воно падає…

Це був наче навмисне для діда Кирила розіграний епізод.

Дід Кирило підійшов упритул до каси і мовчки став дивитися на молоденьку підмальовану продавщицю.

— Що таке? Вам що, папашо? — невдоволено спитала продавщиця. — Ви не купуєте? Так проходьте!

— Та от дивлюсь — що ж ти за людина? Хочу зрозуміти, — примружився дід Кирило.

— Одійдіть! Не заважайте працювати! — різко крикнула продавщиця.

— Не кажи хоч цього святого слова — "працювати…"

— Папашо! — продавщиця ще підвищила голос. — У мене таких, як ти, сотні на день. А може, й тисячі. Коли я на кожного витрачатиму нерви, я через тиждень збожеволію.

— Нічого. Будеш здорова. Повір мені. Нерви в тебе, як капроновий канат.

— Хе! — хмикнула продавщиця. — Цирк поїхав, клоуни лишились.

Дениско аж здригнувся, почувши знайомі слова. І на мить продавщиця здалася йому рідною сестрою Пірата Васі. Хоча вона була зовсім на нього не схожа.

— Ні! — сказав дід Кирило. — Не можна тобі, голубонько, працювати на цьому місці. Людей жаль.

— Не ви мене ставили — не вам мене знімати!

— Не хотів, але доведеться-таки йти до твого начальства.

— Прапор вам у руки і вітер в спину!.. — презирливо сказала продавщиця. — Тільки нема мого начальства. Завмаг на курорті. Я за нього.

"Так от від кого набрався Пірат Вася цих словечок!" — подумав Дениско.

— А-а, ну добре. — Дід Кирило підняв кіноапарат, приставив до ока, навів на продавщицю і застрекотів, знімаючи.

— Що ви робите? Що ви робите? Припиніть! — продавщиця сполошилася, підняла руки, затуляючись. — Ви не маєте права!

Дівчата, що пили каву, зареготали.

Дід Кирило опустив апарат, похлопав себе по кишені.

— Ми й звук записали. Бо зображення без звуку не дасть бажаного ефекту. В даному сюжеті звук навіть більше важить, ніж зображення.

— Ви не маєте права! Яке ви маєте право? Де ваш дозвіл? — стишивши голос, жалюгідно белькотала продавщиця. В голосі її вже бриніли сльози.

— А який дозвіл? — здивувався дід Кирило. — На що — дозвіл? На правду? У нас зараз гласність. Усі повинні все знати, що у нас робиться.

Виходячи з магазину, вони чули, як плаксиво причитувала продавщиця і як сміялися дівчата-студентки.

— А у вас що — справді і магнітофон є? — спитав Дениско.

— Та ні.

8 9 10 11 12 13 14