Якби могла, то весь час носила б із собою в "авосьці". Понесла на пляж, пополоскала у воді і, не випускаючи з "авоськи", — додому. Як тільки затримаюсь на роботі, так і давай інтерв'ю: де був, та з ким, та, не доведи Господи, з якоюсь жінкою... — Звівся, розправив плечі, подав мені руку. — Будем прощатись. За місяць зідзвонимось. Хотілося б частіше зустрічатися з вами, але служба не дружба. Тож через місяць. Ладненько?
Вертався додому і давав собі обіцянку не приховувати більше нічого. Писати про все, що почую. Хто б що не сказав. В мене й досі обличчя пашіло від ганьби, що пережив.
Але ж Микола Петрович! Як він міг отак розпустити свого язика! Мовчав, мовчав, і як прорвало. Зайцем, бачите, бути набридло! Побув би ти у моїй шкурі!..
І що головне — все зійшло з рук. За невинніші розмови летіли з роботи...
Ні, тут щось не те. Тут не обійшлося без впливової руки. З'їли б без КДБ, схрумали б — і кісток би не лишилося!.. Тут щось не те...
Вже набагато пізніше я став здогадуватись, в чім справа. Коли мій шеф (я давно уже називав Саву Петровича подумки шефом) звернувся до мене з досить дивним проханням:
— Вікторе Андрійовичу, наскільки нам відомо, ви є куратором студентської молоді...
— Не всіх, не всіх! До мене прикріплена лише група студентів.
— Ладненько, хай група... Чи не могли б ми разом з вами провести невеликий психологічний експеримент?
— Пробачте, який?
— Я дам вам записку. В ній всього три фрази. Треба добре їх запам'ятати і в розмові із студентами вголос сказати. Сказати так, щоб це прозвучало якомога природніше. Нас цікавить, як прореагує молодь.
— А що то за фрази?
— Ось, — подав він папірець. — Прочитайте кілька разів і добре запам'ятайте... Ні-ні, з собою не беріть! — Помітив, що я хотів заховати записку до теки. — Я її одразу ж у вас заберу. Так що запам'ятовуйте тут. А я тим часом пройдусь на кухню.
Він вийшов, я розгорнув папірець. Там було надруковано: "Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму".
Відчув, як у мене стає сторч на голові волосся. Щоб я... Щоб я оце вголос сказав?!
Повернувся Сава Петрович.
— Ну як, запам'ятали? — спитав так, наче підсунув мені невинного дитячого віршика. А не атомну бомбу.
— Але ж я цього не зможу сказати!
— А то чому?
Він ще й питає чому!
— Та ви знаєте, що зі мною там зроблять?! Знаєте?!
— Заспокойтесь, Вікторе Андрійовичу, з вами нічого не зроблять. Даю вам гарантію, що й волосина з вашої голови не впаде. Слово кадебіста в нашій гівняній країні щось іще важить...
Він мене довго вмовляв, поки я нарешті погодився.
А вже по дорозі додому мене наче вдарило: Микола Петрович!.. Невже й він?.. Невже і його змусили завчити оті фрази, на яких я так ганебно спіймався?
Ні, цього бути не може! "Тато" — найдобріша у світі людина...
Але ж чому тоді з його голови і волосина не впала?
Чому?
"Слово кадебіста щось іще важить".
Ішов, і мені здавалося, що назустріч пливом пливуть самі стукачі. Й оця мила жінка стукачка... Й отой солідний дядечко стукач... Й ота юна пара... Й отой учень із ранцем за спиною... й отой... і отой... і ота... Мені вже здавалося, що я божеволію, а розпечений мозок все повторював одні й ті ж слова: "Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму".
Я їх завтра виголошу в присутності прикріпленої групи студентів. Цікаво, хто з них побіжить на мене доносити? Чи, може, пожаліє мене, як я колись пожалів "тата". І буде потім проклинати себе, що змовчав.
Але ж "тато"! Невже таки й він?
Не знаю.
І досі не знаю напевне.
З того часу мене мов підмінили. У душі моїй стався якийсь болісний злам. Чи криз, як після тяжкого захворювання. Я став підозрювати усіх, не довіряти нікому. Навіть у розмові з дружиною вуглилась думка: "А для чого це ти, голубонько, кажеш?"
Всі — негідники, всі готові продати одне одного. Натягають щоранку машкару чесноти й добропорядності, щоб приховати справжнє лице. Відчував похмуре задоволення, пишучи оті соціологічні дослідження. (Соціологічні дослідження! Я давно уже знав їм справжню ціну. Звичайнісінькі доноси, або інформації, як називав делікатно мій шеф. Недарма ж я підписував їх не своїм ім'ям, не проставляв своє вчене звання, а — "інформатор". Тобто — стукач). Я вже не вагаючись вписував до своїх "інформацій" все, що чув, називав усіх підряд, не пропускаючи жодного. Бо, по-перше, не був гарантований од того, що хтось, у свою чергу, не настукає на мене, а по-друге, заради кого я мав ризикувати? Заради оцих людців, які власної тіні бояться, які продадуть мене, не задумуючись, досить тільки їх трохи притиснути? Заради оцих нещирих мурах, які дбають лише про себе, хоч і навчилися виголошувати високі та святі словеса? Спіткнешся, впадеш — затопчуть, не лишиться і сліду. Так пощо їх жаліти?.. Ага, попався, святий та божий! Ходи, голубчику, сюди! До мого звіту. Ми тебе запишемо особливо ретельно, кожну літерку вималюємо, щоб одразу впав і в без того пильне око ("От их всевидящего глаза, от их всесльїшащих ушей"). Ти бігаєш? Ти метушишся? А ти вже у мене на ниточці! Ти вже в петельці! З якої довіку не виборсатись.
Я писав і писав оті інформації (пробачте: "соціологічні дослідження"), я їх акуратно відносив на різні квартири, в різні райони нашого міста (у мене поступово стало складатися враження, що в кожному будинкові, навіть у під'їзді кожному була така квартира, і в ті квартири можна було поселити всіх людей, що роками, десятками років мучилися в кілометрових чергах на житло. А вони стоять, порожнісінькі, "на особом учете", бо в кожній час від часу з'являється кадебіст, щоб зустрітися із своїм стукачем, інформатором, агентом, поснувати липке павутиння, в якому борсається найвільніший у світі радянський народ: "Я другой такой страньї не знаю..."). Я регулярно стрічався із своїм шефом (на людях Савою Петровичем, а там, в таємничій тій організації, невідомо, які в нього посада і чин, він про це не прохопився ніколи й словом), я вів із ним довгі розмови, часом до цинізму відверті ("Господи, кого ми оберігаємо! — часом вигукував він. — Ви не уявляєте, які це нікчеми!"), іноді частувався коньячком, до якого він був такий ласий, а частіше — горілкою, бо і в них повіяло нестатками, що невмолимо насувалися на нашу країну... Я давно уже звикся зі своєю новою діяльністю, якщо її можна так назвати, відчуваючи якесь аж задоволення, якусь аж потребу в ній... Я визрів, я дозрів до тієї акції, за яку взялися десь на третьому році нашої дружньої співпраці. Якось він спитав:
— Чи не здається вам, дорогенький Вікторе Андрійовичу, що ми мілко оремо?
На столі знову з'явився дорогий вірменський коньяк і відповідна закуска. Ми вже випили і тепер сиділи блаженно розслаблені.
— Ні-ні, — помітив він мій протестуючий жест. — Я не хочу сказати, що у нас є сумнів щодо вашої порядності й відданості. Я маю на увазі обсяг нашої діяльності. — І провів у повітрі сигаретою, вимальовуючи невелике коло. — Ви — кандидат наук, доцент, фахівець високого класу, тож чи по вас оця робота? Оце длубання в дрібницях: хто що сказав чи хто що подумав... Я не хочу применшувати вартості всього, що ви для нас робите, ви своїми соціологічними дослідженнями багато нам допомогли, але чи не пора нам із вами виходити на вищий, так би мовити, рівень, де ви зможете проявити себе найповніше?..
— Перейти до вас на роботу? — спитав я з сарказмом.
— Боронь Боже! — розсміявся він. — Кожному своє, кожному своє. Ви навіть не уявляєте, яка це проклята робота: ні на годину, ні на хвилину собі не належати. Ото тільки й радості, — показав він на пляшку. — Так що не рвіться, дорогенький Вікторе Андрійовичу, до нас на роботу.
— Тоді що ж?
— Зараз поясню. — Він роздушив сигарету, запалив нову. — От уявіть собі таку ситуацію: минає п'ятнадцять, ну, од сили двадцять років, і ми виходимо в тираж. Усі: од двірника до генсека. Прийдуть інші, оці сучасні школярі та студенти. Хто вони? Які їхні уподобання та настрої? Продовжуватимуть будувати й далі те, над чим ми пітніємо, чи візьмуть і все похерять? Ми повинні, Вікторе Андрійовичу, заглянути на два десятки років наперед, провести широке соціологічне дослідження, яке передбачило б майбутнє нашої країни. Ви згодні зі мною?
— Допустимо, що згоден. — Я все ще не розумів, куди він гне. Виявляти настрої студентської молоді? Але я й так про це пишу чи не в кожній доповідній. — Я, здається, студентів теж не минаю.
— Так, не минаєте. Але цього не досить. Нам потрібні інші масштаби. І ми на вас дуже розраховуємо.
— Яка ж це, пробачте, робота?
— Зараз скажу. — Він звівся, вийшов до іншої кімнати. Повернувся з "дипломатом". Відкрив, дістав товсту папку, поклав перед собою на стіл. Папка була темно-синього кольору, акуратно зав'язана біленькими тасьмочками. Точнісінько в такій я приніс колись до наукового керівника свою дисертацію.
— Вам відомий Іван Дзюба?
— Дзюба? Здається, відомий.
— А ви читали його роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?"?
— Не читав! — поспішив заперечити. — У "Перці" про нього читав: "Великомученик Іван Дзюба". А роботи його не читав. І не цікавився.
— Тоді доведеться прочитати.
— Навіщо?!
— От нащо, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Ми хочемо, щоб із цим рукописом ознайомилось якомога ширше коло студентів. У першу чергу ваші підопічні.
— Ви що, хочете їх усіх перетворити в націоналістів?
— Воронь Боже! Ми хочемо знати, наскільки цей націоналістичний вірус може заразити нашу молодь. Стійка вона до нього чи ні. Щоб потім вжити запобіжних заходів. Провести відповідну профілактику... А вам доведеться прочитати для того, щоб не пошитися в дурні, коли вони вас про щось запитають.
— То я маю пустити цей рукопис в обіг?
— Саме так, дорогенький Вікторе Андрійовичу. І насамперед познайомитися з ним самому. Беріть.
Я взяв папку, і вона здалася мені такою важкою, наче там був не папір, а чавун.
— Гаразд. А як на кафедрі дізнаються, що я пустив цю крамолу в обіг?.. Студентам же роти не зав'яжеш...
— А ви постарайтесь зробити це поакуратніше. Не обов'язково, щоб усі ваші студенти знали, що це пішло з ваших рук.