Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
"Звісно, можна натовкти Ігорька, – міркував Вася. – Але побіжить же той Ігорьок, сльози по щоках розмазуючи, до мамочки скаржитися. А мамочка – до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім весь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж не дінешся від нього, не сховаєшся – сусіда! Не життя буде, а мука. Ні! По пиці давати не можна! Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він придумав, зробив. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок і – шургиць! Ха-ха-ха!.." А якщо не Ігорьок, а мама ступить або дідусь. І ногу зламають… Ні! Не годиться! Граф Монте-Крісто ніколи б так не вчинив. Але й образи граф Монте-Крісто не прощав ніколи. Всім своїм ворогам одплатив. Думай, Васю, думай!..Захурчав, наближаючись, мотор автомашини. До бабусиних воріт під'їхав рафік голови сільради. За кермом сидів Тато – Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.
Бабуся, спершись на сапку, дивилася на нього з-під долоні.
– Добридень! – привітався Тато.
– Здрастуйте, як не жартуєте! – відповіла бабуся.
– Пшеницю, бачу, викосили.
– Та вже ж пожнивувала. Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.
– Це я йому сказав.
– Спасибі!
– Та яке ж там спасибі, як більше вже не сіятимете. Ну, я вам у березі наріжу. Не турбуйтесь!
– Та я хіба що кажу…
– Я розумію, вам було зручно тут, по сусідству… Але… – Григорій Савович зітхнув. – Треба було людям назустріч піти… Чорнобильці вони… Дід київський. А дочка з чоловіком і з хлопчиком у Чорнобилі жили. Хлопчик за місяць до катастрофи народився. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Позаторік помер…
– О Господи! Царство небесне! – бабуся перехрестилася.
– Та й у хлопчика формула крові нехороша… А зараз, самі знаєте, які часи… Навесні зовсім кепсько їм було, не жирували. От я й вирішив їм цю розвалюху… За символічну ціну… Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте!
– Та чого б це ми їх ображали!..
– Вони люди хороші. Діда їхнього я знаю. Журналіст він, газетяр. Колись і про наш колгосп писав… Ну, бувайте здоровенькі!..
– Будьте здорові! Будьте здорові! – закивала бабуся.
І Григорій Савович поїхав.
Бабуся глянула через дорогу на Васю, що стояв біля розвалюхи, і скрушно похитала головою – чув, мовляв, яке лихо… Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок…
У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас. Формула крові!.. Які страшні слова! Смертельним холодом віє од них. Як і від слів – "АЕС", "аварія", "Чорнобиль"… їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували нове селище – для чорнобильців – переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі білі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, майже без дерев дворами, що вишикувались у рівні ряди попід лісом. І хоч усе було нове й добротне, але так чогось стискалося серце від незатишку, наче то не будинки були, а новобранці, що тужать за рідною домівкою…
Формула крові… А він хотів… І за що, питається?… Ну й придурок ти, Васю!.. Недарма хлопці кажуть – "психований"! "Навесні вони не жирували". Може, й голодували навіть… На дачу цю, на город розраховують, щоб підгодуватися… Та коли це буде!.. На той рік, не раніше. Нічого вже ж не посадиш, не посієш – не збереш…
Вася враз зірвався з місця і побіг. До бабусі у хлівець, де вона поралася біля підсвинка.
– Бабусю! – вигукнув він.
– Чого тобі? – підвела очі бабуся.
– Можна, я банку з салом візьму в погребі?
– Нащо?… А-а… Ну, візьми. Авжеж!
– Тільки ви ж нікому-нікому!.. Хай буде таємниця!
– Хай! – усміхнулась бабуся. – А то ще не візьмуть. Посоромляться. Ти ще й помідорів візьми. Й огірків. І компотів… Я вже й сама думала…
Вася побіг у льох…
Двері розвалюхи були незамкнені. Та й чого замикати, як там тільки вітер гуляє. Прибрано, підметено. Сама лише скриня стоїть у кутку. Віко ціле. Встигли вже й полагодити.
У скриню все не влізло, Вася поставив банки з компотом на долівку і прикрив рядном. А до рядна пришпилив булавкою аркушик паперу. На ньому було написано: "Ігорьку – гуманітарна допомога. Від гр. М.-К.". То була перша справжня невигадана таємниця графа Монте-Крісто. Що не кажіть, приємно робити добро!
А втім, нові сусіди в боргу не лишилися. У неділю приїхали Васині батьки-залізничники з Києва. Роззнайомилися з новими сусідами. І дідусь-журналіст, дізнавшись, що батько Васин урятував колись поїзд від неминучої катастрофи, почав його детально розпитувати і написав про нього нарис у свою газету, де, між іншим, зазначив, що герой-залізничник живе у жахливих житлових умовах і навіть власного сина тижнями не бачить, бо той із ним жити не може. А тоді розіслав свій нарис по всіх інстанціях, натиснув на всі кнопки, як він сказав, і – гласність – велика сила! – присоромлене залізничне начальство, що годувало обіцянками Васиних батьків багато років, нарешті обіцянки ті виконало. І надало їм окрему двокімнатну квартиру. І Вася нарешті об'єднався з батьками, переїхав до Києва. І став учитися з Ігорьком в одному класі.
Це було три роки тому. Відтоді вони сидять за однією партою і дружать так, як ніхто в шостому "Б". У перший рік їхньої дружби Стасик Макарець спробував познущатися з тишка Ігорька, то Вася влаштував йому таку "зачистку", що навіть тепер, коли Стасик займається разом із Супер-Джоном східними єдиноборствами, йому й на думку не спадає звести рахунки з Васею.
От як буває! Колись ненавидів Ігорька Вася, хотів помститися, а став йому вірним другом. Та Ігорьок про ті Васині нехороші до нього почуття навіть не догадується.
Це – друга таємниця графа Монте-Крісто.
Пригода дев'ята
Шурик "форвард" і дід Грицько "Лобановський"
У кожному класі є такі хлопчики і дівчатка, про яких більшість учнів нічого певного і сказати не можуть. Навіть згодом, ставши дорослими і переглядаючи групові знімки, імен їхніх і прізвищ іноді пригадати не в силі. Тихенькі, непомітні, невиразні вони якісь. І у навчанні видатних успіхів не виявляють, і у поведінці – ні вибриків, ні приколів, ні будь-яких вчинків, які б запам'ятовувалися.
Саме до таких і належав Шурик Нечипоренко. Сидячи за партою з такою ж тихою і непоказною Ірочкою Ігнатюк, Шурик заздро позирав на Вовочку Таратуту, на Борю Бородавка, на Супер-Джона і навіть на його "фрикадельок" – Стасика Макарця, Стьопу Юхимчука і Васю Цюцюрського, що відчайдушно вимахували ногами, наслідуючи телевізійно-техаського рейнджера Вокера. Шурик один раз спробував так махнути ногою, але втратив рівновагу і впав. Більше не пробував.
Може, тому був Шурик таким, що з немовлячого віку бракувало йому чоловічого виховання та й просто чоловічого товариства. Тато їх покинув, як Шурик іще кувікав у колисці. Нехорошою, легковажною був тато людиною. Так говорила мама, яка навіть, згадувати про тата не хотіла. І з родичів Бог послав Шурику самих лише жінок – бабусю і двох незаміжніх тіток – маминих сестер. До того ж усі вони за вдачею теж були тихі, скромні, незахищені якісь. Правда, всі вони – і мама, і її незаміжні сестри – добре знали іноземні мови, були викладачками-перекладачками, і це дозволяло їм триматися "на плаву" в сучасному бурхливому житейському морі.
Щоб оздоровити Шурика, мама, коли в неї була відпустка, возила його до моря в Одесу, де жила її шкільна подруга, а в інші два канікулярні місяці тітки й бабуся по черзі жили з ним на дачі, що знімалася десь під Києвом. Цього року Шурик поїхав з бабусею на річку Унаву біля Фастова. І вирішив учитися ловити рибу. Купили бамбукові вудлища, снасті, накопали з бабусею черв'яків і пішли на річку. Шурик рибалив уперше в житті, бабуся теж не була досвідченим рибалкою, тому перші спроби були досить комічними. Закидаючи вудку, Шурик зачепив себе гачком за комірець, а бабуся послизнулася і шубовснула в річку. І хоч це було попід берегом, на мілкому, примудрилася зануритися з головою. Мокра як хлющ бабуся пішла переодягатися і сушитися, наказавши Шурику – Бога ради! – не підходити до води…
Неподалік на дерев'яній кладці рибалив якийсь хлопець у брилі, на зріст такий, як Шурик. Несподівано він заговорив, і виявилось, що то зовсім не хлопець, а дідусь – маленький, худорлявий, зі зморшкуватим голеним обличчям.
– Що ж ти, голубе, бабусю не вберіг, що вона у тебе в річку бебехнула? – усміхнувся дідусь. – Дачники? З Києва? – Ага! – хитнув головою Шурик.
– Як там у вас у класі? Які прекрасні катастрофи?… Ти, либонь, витворяка, зривщик дисципліни? Таку комедію з гачком улаштував!.. Артист!.. Розкажи про якісь свої вибрики, приколи, як тепер кажуть… Люблю шебушних, жевжикуватих хлопців!
– А я… не жевжикуватий, – зітхнув Шурик.
– Та ну! Не може бути! Не вірю! Скромничаєш. Придурюєшся.
– Не придурююсь, – знову зітхнув Шурик.
– Невже тишко, скромняга?
– Ага!
– А як тебе звуть?
– Шурик.
– Шу-рик… Сашко по-нашому. Сашко-тишко. А мене дід Грицько звати. Либонь, подумав, що то хлопець рибалить, а не дід? Правда?
– Подумав… Вибачте!..
– А чого вибачатися?… Я такий! Хлоп'якуватий! Мене під час окупації у війну навіть до Німеччини не забрали. Хоча мені вже шістнадцять минуло. Бо на вигляд був як дванадцятирічний. Але заводний був!.. Ти не дивись. Битися, правда, негараздий, але не тікав ніколи. Завжди якогось дрючка замашного вхоплю або й камінь. Скривдити себе не давав. А ти битися мастак?
– Н-ні… – почервонів Шурик. – Я… я… я битися не люблю…
– Та і я не люблю!.. Але як хтось по мармизі вмаже, невже утрешся?…
– Н-ні… – ще дужче почервонів Шурик. – Я… просто… просто не пам'ятаю, щоб…
– Та ти й справді якийсь тюхтіюватий… пробач… – нахмурився дід Грицько. – Ні Богу свічка, ні чорту кочерга… Ні риба, ні м'ясо!.. Не можна так!.. Невже тобі тато…
– Нема в мене тата! – перебив Шурик.
– Пробач!..