Пригоди молодого лицаря

Відійшли набік.

— Що з тобою? — спитав січовик.

— Орися пропала, — відповів Павло.

— Як пропала?!

— Пішла по обіді з дому й як крізь землю запалася, — промо­вив парубок і розповів про те, що заходив допіру до її сестри.

— Хм… — замислився Крига. — Що ж ти той… які твої думки про це?

Павло розповів про те, як польний, коли говорив до запорож­ців, не спускав із неї очей; парубок висловив здогад, що це має якийсь зв'язок із наглим зникненням дівчини.

— Я тоді, як вона це розповіла мені, сміявся з неї, а тепер ду­маю, що, мабуть, дарма я сміявся.

— Хм… — думав далі Крига. — Може, й твоя правда… Потоць­кий відомий бабій… Ось і тепер Лейба всіх кращих повій своїх оді­слав до староства на бенкет… А коли польний справді взяв таку красуню, як Орися, на око, то нічого дивного нема, якщо вона опинилася там.

Тільки тепер Павло збагнув і розумом, і серцем усю небезпе­ку, в якій опинилася його Орися. Він аж побілів на тварі, й серце йому завмерло.

— Що робити? Порадь… — ледве вимовив.

Крига, одвернувши голову набік і дивлячись кудись у темря­ву, напружував мізок, думав…

— Порадь, пане-брате, — опритомнюючи трохи, глухим голо­сом благав нарубок. — Я піду на все… аби видерти її з лиходійсь­ких пазурів… Треба буде — вб'ю… задавлю власними руками само­го польного старосту — всякого, хто торкнувся до неї своїми нече­стивими руками… Тільки порадь, як туди добутися…

Важко дихав і стискав кулаки, а очі палали божевільною рі­шучістю. Ввесь тремтів з нетерплячки.

— Тільки заспокойся, пане-брате, — почав Крига, глянувши на нього й при світлі смолоскипів зауваживши душевний стан бі­долашного парубка. — Діло таке, що так зопалу не годиться… Тре­ба все добро обміркувати…

— Нема часу міркувати довго…

— Спокою, голубе, спокою, коли хочеш удачі. Насамперед треба дізнатись, чи справді її запорвав польний і вона в старостві. Якщо справді там, то де само переховується її. Не полізеш же при­тьма битися з усіма…

— На ввесь світ піду сам!..

— Уб'ють, і дівчини все одно не визволиш. Скажи краще от що: чи не маєш часом якогось приятеля або знайомого з-поміж старостянської челяді?

Павло подумав хвильку.

— Маю кількох.

— Це добре. Отже, я піду з тобою. В старостві саме тепер бе­нкет з нагоди прибуття вельможного гостя… Десь досі п'яні всі, а біля двору і в дворі сила цікавих міщухів гав ловить. Це нам на ру­ку ковінька. Втремося між них, а потім і далі, та й розвідаємо, що нам треба. От тоді й порадимось, що чинити.

Крига підійшов до своїх, щось сказав їм пошепки й вернувся.

— Ходімо, — крикнув Павлові.

Обійшли братчиків і вийшли на вулицю. Після світла смолос­кипів ніч здалася ще темнішою. Вряди-годи чули кроки й говірку в темряві, але хто йде — не можна було розібрати.

— Вертаються з бенкету міщухи, — буркнув січовик — Охота ж ото витрішки продавати замість спати, як усі добрі люди…

Павло мовчав і все прискорював ходу. Йому здавалося, що його товариш тягнеться, як за напасть, і він ладен був ухопити йо­го на оберемок і помчати вихором туди, куди хотілося не йти, а летіти. Розпалена уява малювала йому всякі жахи та страхіття, що в них його кохана не мала ні помочі, ні поради. Десь кличе, сер­дешна, свого Павла, благає в Бога рятунку, а він, надовбень, веш­тається пустими вулицями й не знає, де її знайти.

"Ну! — стиснув кулаки й зціпив зуби парубок. — Хіба не до­скочу, а то…"

А що саме, сам не знав, лише уявляв собі щось жахне для во­рогів-лиходіїв.

Наближаючись до старостянського двору, чули музику, гомін, викрики.

— Ба, як гуляють, — промовив Крига, — не гірше за наших братчиків… Голодрабі кварцяники… Дорвалися до дурнички, як ду­рень до лою… Вип'є на шага, а галасу на всю Річ Посполиту…

Бенкет справді був у повному розпалі. У дворі, як і в Лейби перед корчмою, порозставлювано було столи, що за ними вже до запаморочення п'яне жовнірство розмахувало руками, обіймалося, ґвалтувало, співало, танцювало під музику, що ринула сюди вікна­ми старостянського палацу. Челядь з ніг збилася, увихаючись по­між столами, бігаючи з посудом на пекарню, до льоху й назад. Са­ма теж була вже напідпитку, хоч намагалася з усієї сили тримати­ся твердо на вже нетвердих ногах. Широка брама була відчинена настіж, і в ній і навіть далі в дворі товпилися цікаві з міста, пере­важно молодь, перекидаючись дотепами та влучними спостереже­ннями й слухаючи музику. Їм не боронив ніхто, навпаки — припу­скали до самісіньких столів: поляк любить похизуватися. Щоправ­да, сідати за стіл нікого не запрошували: нехай, мовляв, дивлять­ся та слину ковтають.

Крига й Похиленко протислися наперед і почали розглядати­ся довкола. Першого не так цікавив бенкет, як розполог у дворі панських та інших службових забудувань; другий шукав очима ко­гось знайомого з челяді.

Дім був як звичайні доми в багатьох канівських міщан, лише збудований з дерева — мабуть, нашвидку — і дуже великий. Ліва половина його сяяла відчиненими вікнами спереду й з причілка, а права, по другий бік високого, освітленого каганчиками ґанку, бу­ла майже темна. Крига догадався, що там міститься старостянсь­кий уряд. Праворуч від дому була величезна кухня й льох та по­мешкання для челяді, а ліворуч — стайні й казарма для надвірної військової варти, що була тепер п'яна, розуміється, як і наїзжі кварцяники. Між казармою й домом два ряди великих, розлогих лип: вони продовжувалися вглиб у темінь, і січовик догадувався, що позаду дому — сад, та ще, мабуть, і немалий. Досадував, що не поцікавився за дня, а проте — Павло, мабуть, знає.

Він обернувся до парубка. Той кивав пальцем одному із слуг, що, набравши порожніх дзбанів од пива, протискувався з ними по­між столами.

— Кого ти кличеш? — нахилившись до парубка, тихо спитав Крига.

— Овсія, — відповів. Павло. — Він з наших міщан.

Овсій, углядівши приятеля, повернув поміж столами до нього, широко посміхаючись. Протисся нарешті.

— Здоров, Овсію, — привітався Павло.

— Здоров… З ким ти? Сам?

— Та ні — ось із приятелем, — показав Павло на Кригу.

Овсій глянув на запорожця й засміявся: видко було, що хміль уже добре розібрав слугу.

— Оце приятель, я розумію, — промовив він. — Хоч би й мені такого…

— А що нам на заваді бути приятелями? — сміявся й собі січо­вик, підкручуючи вуси. — Я чоловік не гордий.

— Ов? — аж скрикнув з утіхи челядник; забувши, що в нього в руках і під пахвами порожні дзбани, хотів махнути руками в за­хваті й трохи не повпускав посуду додолу. — Ну, то будемо й уд­вох приятелями.

— А чому й ні? Приятелі то й приятелі. Мене звуть Іван Гур­кіт, а тебе, пане-брате?

— Мене? Овсій Крутько… Ось він знає, — показав очима на Павла челядник.

— От і гаразд! — сказав Гуркіт-Крига. Шкода тільки, що ти мусиш оце прислуговувати чортам отим, кивнув головою на жовні­рів, — а то б махнули до Лейби та хіба так запили б заприятелю­вання! Ще черес у мене не порожній…

— До Лейби?! — обурився діткнутий на гонорі челядник. — Якого чорта? Хіба в пана старости льохи позамикано?.. Стривай­те… Ходімо отуди, ближче до пекарні, де людей нема… Та я вас почастую таким медом, що ви ще й зроду не пили…

— Ходім, — згодився січовик, і Овсій повів їх за собою.

У Павла все кипіло всередині.

"Маєш, — думав він, — замість діло робити будемо частувати­ся медами!.."

Але він мовчав поки що.

— Та й здорово ж бенкетують у вас! — казав січовик, удаючи захопленого тим, що бачив. — І там, чую, в палаці, не марнують часу?..

— Ого, ще й як! — зареготався Овсій.

— Паній нема, кажуть, ні в польного, ні в старости, а я чую жіночий сміх… Дівчат понакликали, чи що?

— Ого! Повнісінько… Там таке пани витівають, що просто смі­ха.

— Невже?.. А що ж воно за дівчата?

— Та звісно що: повій понастягали…

— Як?! — дивувався Крига. — І такий великий пан, як поль­ний гетьман, та теж із паплюгами…

— Е, де пак польний… Для польного, — лукаво підморгнув сі­човикові Овсій, — умисне впіймано таку пташечку, що ой-ой-ой!.. Справжня жар-птиця…

— Яку ж, яку? Де спіймано?

— Та з наших же таки, з міщанок із передмістя.

— О-о… — застогнав Павло й рухнувся вхопити свого прияте­ля за горло, але січовик не спускав і його з ока й устиг сіпнути па­рубка за руку. Овсій ішов попереду з своїми дзбанами, розповідав, весело сміявся й нічого не помічав.

— От так штука! — реготався тим часом Крига. — Добро цим панам… Ну, а як же дівка та чи молодиця? Зраділа, мабуть, що та­кої честі доскочила?

Овсій зареготався й став:

— Ось тут постійте, а я зараз: віднесу тільки тим чортам пива. та й верн…

— Ні, ні, — намігся, регочучи, Крита, — постривай… Ти такі цікаві штуки розказуєш, що я й не встою, далебі, поки не дока­жеш. Чи рада, питаю, була?

— Де пак!.. Покойовий панський розповідав нам, що як увели її до пана гетьмана й розв'язали, то вона була як божевільна та все розглядалася по покоях — шукала, мабуть, очима, кудою втік­ти. Ха-ха-ха! Якраз, утічеш з панських пазурів!.. Ми, каже покойо­вий, повиходили й лишили її сам на сам з паном. Коли, каже, чує­мо: лясь! лясь!.. Що таке? Аж пан гукає… Вбігли назад, аж пан стоїть коло ліжка й за щоку держиться, а вона залізла в кут за грубу й тільки дико очима водить, — Візьміть, — каже пан, — та замкніть десь саму, нехай прохолоне трохи. Витягли дівку з кута та до пана старости: так-от і так, — куди її? Одведіть, каже пан, у сад та замкніть ув альтанці: справді, нехай прохолоне трохи!.. Чу­дасія!.. Всі аж за боки бралися та реготались…

— Ну, ну! — підштовхував низовець.

— Що ж ну?.. Сидить пташка в клітці, а стерегти посталили жовніра з шаблюкою… Ну, я побіжу, а ви почекайте: я не забарю­ся.

Овсій одійшов і пірнув із своїми дзбанами в льох.

— Йдемо, — шарпнув Крига парубка за лікоть.

Вони протислися крізь натовп, вийшли за браму на майдан і зупинилися.

— Ну? — промовив Крига. — От тепер можна й радитись, що далі чинити.

— Нема чого довго радитись, — понуро сказав Павло. — Ми тут будемо балакати, а дівчина мучиться… Ще з розпуки щось за­подіє собі: чув же, що вона сама не своя.

— Та воно так, але треба щось узяти з собою, щоб замка чи засува розламати.

— Обійдеться… Я знаю ту альтанку.

— Гаразд, а як же ти додому її доведеш, якщо вона знесилена й не зможе йти?

— На руках донесу.

— Добре, але з такою ношею навіть ти не збіжиш проти наго­ні, якщо хтось здійме тривогу.