|
Карел Чапек
Поет
Перекладач: Юрій Лісняк
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.- К.: Освіта., 1992.
Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com
То був цілком повсякденний для поліції випадок! о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль збив п'яну бабу й помчав із шаленою швидкістю далі. I ось тепер молодий слідчий-практикант доктор Мейзлік мав розшукати винуватця. А молоді практиканти ставляться до таких справ дуже серйозно.
- Гм... - сказав д-р Мейзлік постовому поліцаєві № 141. - Значить, ви побачили за триста кроків від себе автомобіль, що їхав з великою швидкістю, а на бруку - людину. Що ж ви зробили насамперед?
- Насамперед я побіг до збитої жінки,- відповів постовий, - щоб подати їй першу допомогу.
- Насамперед треба було записати номер машини,- пробурчав Мейзлік, - а вже потім клопотатись тією бабою. Але, - додав він, шкрябаючи голову олівцем,- може, я й сам би зробив так, як ви. Отже, номера машини ви не побачили. Ну, а якісь інші прикмети?
- Здається, - нерішуче почав постовий № 141, - вона була якась темна. Чи синя, чи темно-червона. За димом із мотора я не розгледів.
- А бодай вам, - розсердився Мейзлік, - як же я маю тепер розшукувати цю машину? Невже бігати та питати всіх шоферів: "Скажіть, будь ласка, це не ви збили стару бабу на Житній вулиці?" Ну що я маю тепер робити, га?
Постовий шанобливо й безпорадно знизав плечима.
- Пане слідчий, - сказав він, - один свідок зголосився, але він теж нічого не знає. Він чекає тут поряд.
- Ну, приведіть його,- сказав з нехіттю д-р Мейзлік і втупився в куций протокол, марно намагаючись щось із нього вичитати.
- Будь ласка, ваше прізвище, ім'я й місце проживання, - машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.
- Ян Кралік, студент механічного факультету, - рішучим голосом відповів свідок.
- То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?
- Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті...
- Як далеко були ви від місця події? - перебив його Мейзлік.
- За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому... з кав'ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю...
- А хто такий ваш приятель? - знову перебив його Мейзлік. - Тут він у мене не зазначений.
- Ярослав Нерад, поет, - сказав свідок не без гордості. - Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.
- А чому? -буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.
- Бо він... ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль...
- Який він мав номер?
- Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що...
- А яка ж була та машина? - перебив його Мейзлік.
- З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, - упевнено відповів свідок. - А на марках автомобілів я не знаюсь.
- А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?
- Не знаю, - спантеличено відказав свідок.- Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: "Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!"
- Гм... - гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, - це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам'ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди - падлюки, це ви справедливо розсудили, а от щоб запам'ятати номер - то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись... Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.
За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.
- А конче треба йти? - невпевнено спитав він.- Бо я вже нічого не пам'ятаю. Я вночі був трохи...
- Під чаркою, - вмить зрозумів поліцай. - Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.
Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.
- Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? - спитав його д-р Мейзлік. - Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?
- Так,- зітхнув поет.
- А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?
Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:
- Не знаю. Я не помітив.
- Може, хоч якусь подробицю згадаєте? - наполягав Мейзлік.
- Ну що ви! -аж здивувався поет. - На подробиці я ніколи не звертаю уваги.
- Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? - спитав Мейзлік іронічно.
- Ну... загальний настрій, - відповів поет непевно. - Розумієте, безлюдна вулиця.."- Раптом він схопився. - Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!
I заходився шпортатись у кишенях, видобуваючи один за одним рахунки, старі конверти та ще якісь папірці,
- Ні, це не воно, - мурмотів він. - I це не воно. Стривайте -здається, оце,- сказав він, втупившись у щось написане на внутрішньому боці розірваного конверта.
- Ану покажіть,- мовив Мейзлік поблажливо.
- Та це дурниця, - засоромився поет. - Але, як хочете, я вам прочитаю.
I, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:
марш темних будинків раз два на місці стій
світанок грає на мандоліні
чому так зашарілась дівчино чому
машиною в сто двадцять кінських сил
поїдемо аж на край світу
а може в Сінгапур
авто летить спиніть спиніть
кохання наше в поросі простерте
о дівчино о квіте зломлений
о лебедина шия
і перса й барабан і тарілки
навіщо стільки сліз
- Оце й усе,- закінчив Нерад.
- Пробачте, а що це означає? - спитав Мейзлік.
- Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем,- здивувався поет. - Невже не зрозуміло?
- По-моєму, не дуже, - сказав д-р Мейзлік критично,- Чогось я, з цих віршів не бачу, що п'ятнадцятого липня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п'яну шістдесятирічну жебрачку Божену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано? добродію.
- Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність, - відказав поет, обмацуючи свій ніс. - А поезія - то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія - це вільні, надреальні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості поета, розумієте? Ну, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозуміє вірші, - докірливим тоном пояснив Нерад.
- Е, ні, даруйте,- насупився Мейзлік. - А втім - дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали: "Марш темних будинків раз два на місці стій". Поясніть, будь ласка, як це розуміти.
- Житня вулиця, - спокійно відказав поет. - Два ряди будинків.
- А чому це саме Житня, а не Національний проспект, скажімо? - запитав Мейзлік скептично.
- Бо Національний проспект не такий рівний, - переконливо відповів Нерад.
- Далі... "Світанок грає на мандоліні". Ну, хай уже. "Чому так зашарілась дівчино чому?" Вибачте, звідки тут дівчина?
- Заграва, - пояснив поет лаконічно.
- Ах так. "Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу". Що це?
- Ну, це про ту автомашину, - розтлумачив поет.
- Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?
- Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.
- Ага. "А може в Сінгапур". Ради бога, чому саме в Сінгапур?
Поет знизав плечима.
- Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.
- А до чого тут малайці?
Поет розгублено засовався на стільці.
- Може, машина була брунатного кольору? - сказав він замислено. - Щось брунатне там напевне було, Інакше звідки б узявся Сінгапур?
- А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, - відповів Мейзлік. - Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?
- На моєму, - відказав поет. - Він приємніший.
- "Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте зломлений",- читав далі Мейзлік. - Зломлений квіт - це, виходить, п'яна жебрачка?
- Невже я мав так і написати - "п'яна жебрачка"? - уразився поет. - Для мене то була просто жінка, і все.
- Ага! А це що - "о лебедина шия і перса й барабан і тарілки"? Це вільні асоціації?
- Покажіть-но,- трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. - Справді: "лебедина шия і перса й барабан і тарілки" - що ж воно таке?
- Про це ж я й питаю, - буркнув Мейзлік досить ущипливо.
- Стривайте... -замислено мовив поет. - Щось там мусило бути таке, що підказало мені... Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.
I написав олівцем цифру 2.
- Ага,- сказав Мейзлік уже уважніше. - А перса?
- Та це ж цифра три -дві кругленькі дужки, правда? - здивувався сам поет.
- Тут іще барабан і тарілки! - з напруженим інтересом вигукнув слідчий.
- Барабан і тарілки... - Нерад задумався. - Барабан і тарілки... може, це п'ятірка? Ось дивіться, - і він написав цифру 5. - Кругле черевце внизу - барабан, а над ним -тарілки.
- Заждіть... - Мейзлік написав на папірці число 235. - Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п'ять?
- Я взагалі не помітив ніякого номера, - рішуче заперечив Нерад. - Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? - додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. - А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.
Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.
- Та я на одну хвилиночку, - сказав Мейзлік.- Я тільки зайшов сказати, що машина мала номер двісті тридцять п'ять.
- Яка машина? -зчудувався поет.
- "О лебедина шия і перса й барабан і тарілки",- одним духом висипав Мейзлік. - I з Сінгапуром теж правда.
- А! - згадав поет. - От бачте, це вам і є внутрішня дійсність. Хочете, я прочитаю вам ще кілька своїх віршів? Тепер ви вже розумітимете їх.
- Хай іншим разом, - квапливо відповів слідчий.- Коли знов буде якась така справа,
|
