Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека зарубіжної літератури > О (ім'я) > Оскар Уайльд > Портрет Доріана Грея - електронна версія книги

Портрет Доріана Грея - Оскар Уайльд

(ви знаходитесь на 10 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  


оганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.

Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома - разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..


Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

- Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

- Доброго впливу взагалі не існує, містере Ґрей. Будь-який вплив неморальний - неморальний з наукового погляду.

- Чому це?

- Тому що впливати на когось - означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи - коли є така річ, як гріх, - запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя - розвиток власного "я". Повністю реалізувати своє єство - ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов'язків - обов'язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є таїною релігії, - ось що владує нами. А проте...

- Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, - сказав художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

- А проте, - низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону, - я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, - тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо вже чинячи гріх - людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси - піддатись їй. А опирайтеся спокусі - і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що й найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові і тільки в мозкові. Та й ви самі ж, містере Ґрей, - і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, - не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які - і то може спопелити вам щоки соромом...

- Годі-бо! Годі! - затинаючись, пробелькотів Доріан Грей. - Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати... Чи ні - краще, мабуть, не думати про це...

Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, - слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, - торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами.

Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики менш виразний... Вона-бо творить у людині не новий світ, а скорше новий хаос. А тут - слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж - які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь так само реальне, як слова?

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він це розумів! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здавалось, він іде крізь полум'я... І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцять літ, - вона відкрила перед ним чимало невідомого раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Ґрей переживає цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!

Голворд усе працював, і в кожному сміливому мазку його були справжня витонченість і досконала ніжність, що засвідчують, - в усякому разі, в мистецтві, - дужий хист. Він не відчував мовчанки.

- Безіле, я втомився стояти! - скрикнув раптом Доріан. - Я хочу вийти в садок. Тут така задуха!

- О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все... Але ви ніколи не позували так гарно. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, - напівстулені уста і яскравість в очах... Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий прегарний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть за правду його слів.

- Ні, він ніяких компліментів мені не говорив. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.

- Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, - заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми томливими очима. - Я, мабуть, і собі вийду в садок. Тут страшенно гаряче. Безіле, почастуй нас чимось холодненьким, чимось із полуничним соком...

- О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніш, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй Доріана занадто довго. У мене сьогодні так добре йде робота, як ніколи. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.

У садку, зануривши лице в прохолодне ґроно бузкового цвіту, Доріан Ґрей спрагло, наче вино, пив його аромат. Лорд Генрі підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.

- Оце ви маєте слушність, - упівголоса сказав він. - Бо ніщо не лікує так душі, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило його непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі були перелякані - як у людини, зненацька розбудженої. Гарно виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясних його уст.

- Так, - провадив далі лорд Генрі, - це велика таїна життя - лікувати душу відчуттями, а відчуття - душею. Ви надзвичайна людина, містере Ґрей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж вам хочеться знати.

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки - холодні, білі, подібні до квітки, - мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чом це хтось сторонній мав би відкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голворда вже не один місяць, але їхня приязнь зовсім не змінювала його. І ось раптом з'являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві таємниці... А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчисько! Це смішно - лякатись.

- Сядьмо в затінку, - запропонував лорд Генрі. - Паркер уже приніс напої... Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте собі шкіру, і Безіл ніколи більше не малюватиме з вас. Далебі, вам не слід бути на осонні. Засмага вам не пасує.

- Та яке це має значення? - засміявся Доріан Ґрей, сідаючи на лаву в кінці садка.

- Це означає все для вас, містере Ґрей.

- Як-то все?

- Адже перед вами чудова юність, а юність - це єдина річ у світі, яку варто мати!

- Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

- Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, - справді прегарне! А Краса є прояв Генія - ба навіть вище за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса - одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса - це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство, Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли настане час її втратити, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса - це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя - це видиме, а не невидиме... Так, містере Ґрей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине і врода разом з нею, - тоді ви раптом відкриєте, що для вас не лишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнятись мізерними перемогами, що їх пам'ять про минуле зробить ще гіркішими, ніж поразки. Кожен місяць ви все ближче до того жахливого майбутнього. Час - ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати... О! Розкошуйте часом, допоки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік, вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм - ось що потрібне нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю - все у ваших руках! Але світ належить вам тільки на коротку пору... Я відразу побачив, що ви зовсім не свідомі своєї сили й можливостей. Багато чим ви так вразили мене, що я був просто змушений трохи допомогти вам пізнати самого себе. Я подумав, який це трагізм був би, коли б таке життя намарно стратилось. Бо ж так швидко промайне ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в'януть, але вони розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні сяятиме золотистим цвітом, як сяє ним нині. Через місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов іскритиметься цими пурпуровими зорями. Але наша молодість ніколи не повертається. Живець радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, руки й ноги наші слабнуть, емоції блякнуть. Ми вироджуємось у бридких маріонеток, переслідуваних пам'яттю пристрастей, що їх ми занадто боялись, і гострих спокус, що їм не зважувалися піддатись. Юність, юність! Нічого чисто немає в світі, крім юності!

Доріан Ґрей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на рінь. Підлетіла пухнаста бджола, з гудінням покружляла над гілкою і рушила в мандри по овальній зоряній китиці крихітних квіточок. Він спостерігав її з тією дивною зацікавленістю в буденних речах, яку ми намагаємось пробудити в собі, коли нас страхає щось дуже важливе, або коли нас бентежать нові, непевні ще почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись... За хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзла в барвисту трубку березки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось.

Раптом у дверях робітні з'явився Голворд і рвучким помахом руки покликав гостей до будинку. Вони ззирнулись поміж себе і пересміхнулися.

- Я чекаю! - гукнув він. - Увіходьте ж бо. Освітлення чудове! А напої можете забрати сюди.

Вони разом підвелись і рушили алейкою. Двійко зеленавих метеликів пролинуло повз них; на сливі, що росла край садка, заспівав дрізд.

- Адже ж ви раді нашому знайомству, містере Ґрей? - сказав лорд Генрі, дивлячись на юнака.

- Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?

- Завжди!.. Це бридке слово. Від нього мене кидає в дрижаки. Його дуже полюбляють жінки. Вони псують будь-який роман, силкуючись, аби він розтягнувся на вічність... До того ж це слово беззмістовне. Між примхою та довічною пристрастю тільки й різниці, що примха триває трохи довше.

Коли вони повернулись у робітню, Доріан Ґрей поклав руку на лікоть лорда Генрі.

- Якщо так, хай наша дружба буде примхою, - упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості, і ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.

Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля по полотні, що затихали, коли вряди-годи Голворд відступав назад поглянути здалека на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п'янкий дух троянд.

Минула яка чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Ґрея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

- Все! - озвався він урешті і, нахилившись, підписав великими червоними літерами своє ім'я у лівому кутку картини.

Підступивши ближче, лорд Генрі уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, чудовий витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.

- Любий мій, від щирого серця вітаю тебе, - сказав він. - Це найкращий портрет нашого часу. Містере Ґрей, підійдіть-но погляньте самі!

Юнак сіпнувся, мов розбуджений із задуми.

- Його справді закінчено? - пробурмотів він, сходячи з помосту.

- Цілком, - відповів художник. - Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я без міри вдячний вам.

- Це все завдяки мені, - втрутився лорд Генрі. - Правда ж, містере Ґрей?

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і обернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби - він слухав їх, сміявся і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності, зі своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто й понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.

На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука.

- Хіба портрет вам не подобається? - вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.

- Певна річ, йому подобається, - зауважив лорд Генрі. - Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один з вершинних творів у сучасному малярстві! Я ладен віддати за нього скільки ти скажеш, Безіле. Я мушу придбати його.

- Це не моя власність, Гаррі.

- А чия ж?

- Доріанова, звичайно, - відповів художник.

- Йому таки пощастило.

- Який жаль! - пробурмотів Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. - Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня... О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав - портрет! За це... за це... я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!

- Ти, Безіле, навряд чи пристав би на таку угоду, - засміявся лорд Генрі. - Вона б не дуже принадно позначилась на твоїй роботі!

- Авжеж, Гаррі, я рішуче б заперечив, - сказав Голворд.

Доріан Ґрей обернувся до нього.

- Я цього певен, Безіле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзів. Я для вас не більше, ніж позеленіла бронзова статуетка! А може, й того навіть не вартий.

Художник у подиві розширив очі. Це було так несхоже на Доріана. Що сталося? Він увесь аж мало не кипів від роздратування, вид його палав.

- Так, - вів далі Доріан. - Я для вас менше, ніж срібний Фавн чи отой Гермес із слонової кості. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я подобатимусь? Мабуть, до першої зморшки на моєму обличчі!.. Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не є, людина втрачає все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрі Воттон має цілковиту рацію. Юність - це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, то заподію собі смерть.

Голворд пополотнів і схопив його за долоню.

- Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, - ви, красивіші за будь-яку з них?!

- Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

- Це все ти накоїв, Гаррі, - гірко мовив художник. Лорд Генрі знизав плечима.

- Це справжній Доріан Ґрей, і тільки.

- Ні, він не такий.

- Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

- Тобі треба було піти, коли я просив тебе, - пробурмотів Безіл Голворд.

- Я залишився тому, що ти попросив мене, - заперечив лорд Генрі.

- Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Та й що він, власне, крім полотна й фарб? Я не дозволю йому стати поміж наші троє життів і скалічити їх!

Доріан Ґрей, звівши від подушки злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Ґолвордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру... Ось він нарешті знайшов його. Він хоче порізати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивана, підбіг до художника, вирвав у нього з рук ножа і шпурнув у куток кімнати.

- Не смійте, Безіле, не смійте! - закричав він. - Це було б убивство!

- Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою роботу, - холодно озвався Голворд, приходячи до тями. - Я вже не думав, що вас на це стане.

- Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого!

- Ну що ж, гаразд. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно. - І, пройшовши через кімнату, художник подзвонив за чаєм. - Ви, звичайно, вип'єте чаю, Доріане? А ти теж, Гаррі? Чи ти відкидаєш такі прості втіхи?

- Я захоплююсь простими втіхами, - сказав лорд Генрі. - Це останній притулок для складних натур. А от сцени мені подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цікавий би я знати, хто це визначив людину як розумну істоту. То був найнеобдуманіший висновок! Людина - це багато що, але вона не є розумна. Зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.

- Безіле, якщо ви оддасте портрета комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! - вихопився Доріан Ґрей. - І я не дозволю нікому обзивати мене "дурненьким хлопчиною"!

- Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світі.

- І ви знаєте, що повелися трохи по-дурному, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молоді.

- Сьогодні вранці я навідліг заперечив би це, лорде Генрі.

- О, сьогодні вранці! Лиш від цього ранку ви почали жити!

Постукавши в двері, увійшов служник і поставив на японський столик тацю з чаєм. Задзеленькотіли чашки й блюдечка, зашипів великий жолобкуватий чайник. Потому підліток-служка вніс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Доріан Ґрей взявся наливати чай. Двоє інших неквапливо підійшли до столика і подивились, що було на полумисках.

- Ходім сьогодні ввечері до театру, - запропонував лорд Генрі. - Десь щось певно має йти путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Вайта, але оскільки він мій давній приятель, я можу сповістити його телеграмою, що заслаб або що мені стала на заваді пізніша домовленість. Я думаю, це було б навіть дотепне вибачення: воно вразило б щирістю.

- Ой, як я не люблю переодягатись у вихідне вбрання, - буркнув Голворд. - І так неприємно почуваєшся в ньому!

- Маєш рацію, Безіле, - мляво погодився лорд Генрі. - Сучасні костюми відразливі - вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх - це єдина барвиста річ, що залишилась нам нині.

- Гаррі, тобі направду-бо не слід так говорити перед Доріаном.

- Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?

- Перед обома.

- Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, - обізвався нараз Доріан Ґрей.

- То й підете. І ти також, Безіле?

- Їй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.

- Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Грей.

- Я буду страшенно радий!

Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.

- Я лишуся із справжнім Доріаном, - сумно мовив він.

- То це він - справжній Доріан? - скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. - Невже я й справді такий, як він?

- Авжеж, ви точнісінько такий самий.

- Це ж чудово, Безіле!

- Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, - зітхнув Голворд, - а це вже неабищо.

- І як тільки людям кортить отієї постійності! - вигукнув лорд Генрі. - Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.

- Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, - мовив Голворд. - Залишіться у мене, пообідаємо разом.

- Не можу, Безіле.

- Чому?

- Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.

- Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.

Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.

- Я благаю вас.

Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.

- Ні, я мушу йти, Безіле, - відповів Доріан.

- Ну що ж, гаразд, - сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. - Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?

- Неодмінно.

- Ви не забудете?

- Ні, звичайно, ні, - запевнив Доріан.

- І... Гаррі!

- Що, Безіле?

- Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.

- А я вже й забув,

- Я покладаюся на тебе, Гаррі.

- Хоча б я сам міг покладатись на себе! - засміявся лорд Генрі. - Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!

Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з'явився вираз болю.






Розділ III





Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені, маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі - посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом - вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, - і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам'яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі - переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі, за винятком періодів, коли торі стояли при владі, - тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько, дарма що безуспішно, гороїжився перед своїм камердинером, - безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, - а своєю численною ріднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він і казав усе, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато що можна зауважити в обороні його упереджень.

В кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркотячи, він переглядав "Таймс".

- А, Гаррі! - промовив старий добродій. - Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п'ятої не виходите з дому.

- Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.

- Певно, грошей, - скривився лорд Фермор. - Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші - це все.

- Авжеж, - пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, - а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не потрібно, дядечку, - їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина - кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно - так це деяких даних, не якихось корисливих - ні, ні, зовсім не корисних.

- Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг, хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина - джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.

- Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, - мляво зауважив лорд Генрі.

- Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? - спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.

- Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він - я знаю. Він - онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Деверe, леді Марґерит Девере... Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.

- Онук Кельса! - повторив старий лорд. - Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере... Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і шеляга за душею, - та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке... Атож, атож... Ця історія стоїть у мене в пам'яті, наче вона тільки вчора сталася... Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа через кілька місяців після одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, - підкупив себто, - і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, як курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив на самоті споживати свого січеника... Я чув - він забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла... Отож від неї зостався син? Я забув це. І що за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний лицем.

- Він дуже гарний на вроду, - підтвердив лорд Генрі.

- Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, - вів далі старий. - У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним. Мати його також мала дещо. Їй дістався від діда весь маєток Селбі. Дід її ненавидів Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питає мене про англійського пера, що завше свариться з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць і носа не важився показати при дворі. Та бодай до свого внука він поставився краще, ніж до мадридських кучерів?

- Цього я не знаю, - відповів лорд Генрі. - Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі то він уже має - я сам чув від нього. А... його мати була справді дуже вродлива?

- Я мало бачив у житті таких гарних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась на цей шлюб, - ніколи я не міг збагнути. Вона ж могла одружитися з ким би не захотіла! Без тями закоханим у неї був Карлінґгон. Хоча, правда, вона була романтична, як і вся жінота в тій родині. Чоловіки там у них якісь нездалі, але жінки, їй же бо, чудові... Карлінґгон навколішках благав її, сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це тоді, коли на цілий Лондон не було дівчини, що не упадала б за ним!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура взяти собі американку. Що, англійські дівчата не досить гарні для нього?

- Нині, дядечку, модно одружуватися з американками.

- Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! - вигукнув лорд Фермор, бухаючи кулаком по столу.

- Але ставка на американках.

- Я чув, вони не витривалі, - буркнув Генрів дядько.

- Так, довгі перегони їх скоро знесилюють, але на коротких, з бар'єрами, їм немає рівних. Перепони вони беруть просто вмах! Не думаю, щоб Дартмур мав який шанс вистояти.

- А хто її батьки? - пробурчав старий добродій. - І чи є вони взагалі в неї?

Лорд Генрі похитав головою.

- Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, - промовив він, підводячись.

- Її батько десь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?

- Заради Дартмура я б хотів, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіший фах після політики.

- Але ж вона хоча б гарненька?

- Вона поводить себе як справжня красуня! Так більшість американок робить - у цьому й секрет їхньої принадності.

- А чого б тим американкам не лишатись у себе вдома? Ми ж тільки й чуємо, що ота Америка - сущий рай для жіноцтва.

- Авжеж, рай. Тим-то вони й намагаються так ревно, як і Єва колись, драпанути з нього, - сказав лорд Генрі. - До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, а то спізнюсь на полуденок. Дякую за розповідь! Мені до вподоби знати все про своїх нових знайомих і нічого не знати про давніх.

- Де ти полуднуватимеш, Гаррі?

- У тітоньки Аґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її останній протеже.

- Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Аґаті, хай більше не набридає мені цими благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердій жінці здається, що у мене тільки й роботи - підписувати чеки на її дурні забаганки!

- Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.

Старий лорд схвально мугикнув і подзвонив, щоб слуга провів гостя. Через пасаж лорд Генрі вийшов на Берлінґгон-стріт і завернув у бік Барклі-сквер.

...Так ось яка Доріанова історія! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвилювали, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним підступним ударом. Місяці мовчазного страждання, і потім дитина, породжена в муках. Матір забирає смерть, а хлопчик залишається сиротою, відданим на сваволю старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало юнакові, немовби додавало чару його образові. За прекрасним завжди криється щось трагічне. Щоб хоча б найдрібніша квітка могла запахтіти, світи мусять творитись у болях...

А який прегарний був Доріан учора за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста були напіврозтулені в жахній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали рум'янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним - це наче торкатися ніжних струн скрипки: він подає голос на кожен дотик і порух смичка....

Та й самий вплив твій на іншу людину - як він зачаровує! Ніщо не можна прирівняти до цього. Переносити на якусь хвилю власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої власні думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрасті і юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, - в усьому цьому справжнє задоволення, може, навіть найповніше задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому й вульгарному віці, як наш вік, вкрай плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах....

До того ж цей юнак, якого він таким незвичайним випадком запізнав у Безіловій робітні, - чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. Його привабливість, незаймана чистота його юності, його врода, схожа на ту, яку увічнив давньогрецький мармур... З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном - або забавкою. Який живий жаль, що така врода приречена загинути!...

А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Новий метод творчості, свіжий спосіб бачення життя, так дивно навіяний самою лише присутністю людини, що несвідома всього цього. Мовчазний і незримий дух імлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дріада, безстрашно постає перед зір митця, бо в його душі, давно спраглій за ним, пробудилася та натхненна проникливість, якій одній тільки відкриваються чудовні тайни природи. Форми й обриси звичайних речей стали високо досконалі, вони мовби набрали символічної вартості - як взірці зовсім іншої, вищої структури, що її лиш тінню є реальний світ. Яке все це незвичайне! Щось подібне знавали і в минулому. Чи ж не Платон, митець думки, перший заналізував це? І чи не Буонарроті вирізьбив це у барвистому мармурі низки своїх сонетів? Але, як на нашу добу, воно дивовижне....

Так, він повинен стати для Доріана Ґрея тим, чим несвідомо є сам юнак для художника, що створив чудовий його портрет. Він спробує підкорити Доріана своєму впливові - та, власне, вже наполовину досяг цього. І ця чудесна душа скорятиметься йому... А й справді безмежними чарами наділено цього сина Кохання й Смерті!

Раптом лорд Генрі зупинився і оглянувся на будинки. Е, та він уже проминув тітчин! Усміхнувшись до себе, лорд Генрі завернув назад. Коли він увійшов у сутінковий передпокій, дворецький доповів йому, що полуденок розпочався. Віддавши лакеєві капелюха й тростину, лорд Генрі пройшов до їдальні.

- Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, - докірливо похитала головою тітонька Аґата.

Він тут-таки знайшовся з вибаченням і, сівши на вільний стілець поруч леді Аґати, оглянув присутніх. З кінця столу до нього сором'язливо кивнув Доріан, зашарівшись від задоволення. Напроти лорда Генрі сиділа герцогиня Гарлі, жінка надзвичайно добродушної і лагідної вдачі, котру дуже любили всі, хто знав її, і таких щедрих архітектурних пропорцій, які в жінках-негерцогинях сьогочасні літописці називають огрядністю. Праворуч від неї містився сер Томас Бердон, радикальний член парламенту. Відомий він був тим, що у громадському житті залишався вірним своєму лідерові, а в приватному - найкращим кухарям, керуючись загальнознаним мудрим правилом: думай з лібералами і обідай з торі. Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку, - як він сам колись пояснив леді Аґаті. Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна свята серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бік вона мала сусідою лорда Фаудела - чоловіка середніх літ, з великими знаннями й пересічними здібностями, і так само нудного, як міністерський звіт у Палаті громад. Розмову між ним і місіс Ванделер проваджено було з тією напруженою серйозністю, що є, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якої припускаються всі добропорядні люди і якої жодному з них несила уникнути.

- Ми балакаємо про бідолаху Дартмура, - поінформувала герцогиня лорда Генрі, приязно киваючи до нього через стіл. - Як на вашу думку, він справді одружиться з цією чарівною юною особою?

- Я гадаю, герцогине, що це вона вирішила запропонувати йому руку.

- Який жах! - вигукнула леді Аґата. - Комусь конче треба втрутитись.

- Я чув з авторитетних джерел, що її батько крамарює галантереєю та ще якимось канцур'ям, - з презирливою гримасою мовив сер Томас Бердон.

- А мій дядько висунув думку про консерви!

- Якесь канцур'я! Що це таке? - спитала герцогиня, зводячи в подиві пишними руками.

- Це американські романи, - пояснив лорд Генрі, дістаючи собі перепілку.

Герцогиня спантеличено розширила очі.

- Не звертайте на нього уваги, моя люба, - прошепотіла їй леді Аґата. - Він ніколи не говорить серйозно.

- Коли було відкрито Америку... - почав радикальний член парламенту і заходився викладати цілий оберемок наймарудніших істин. Але, як і кожен, хто намагається вичерпати тему, він тільки вичерпав терпіння слухачів. Герцогиня зітхнула і, скориставшися своїм привілеєм, впала у слово.

- Було б далеко краще, якби її зовсім не відкривали! - озвалась вона. - Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.

- А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, - докинув містер Ерскін. - її, властиво, тільки запримітили.

- О! Але мені доводилось бачити її мешканок, - непевно провадила герцогиня. - І, мушу визнати, здебільшого вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені таку змогу!

- Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, - пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.

- Но, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? - поцікавилась герцогиня.

- До Америки, - півголосом обізвався лорд Генрі. Сер Томас насумрився.

- Боюся, ваш небіж упереджений щодо цієї великої країни, - звернувся він до леді Аґати. - Я об'їздив усю Америку - директори тамтешніх залізниць були такі люб'язні, що надавали мені спеціальні вагони. І мушу запевнити вас: це чимало важить для освіти, відвідини такої країни.

- Невже треба обов'язково побачити Чикаго, щоб стати освіченою людиною? - жалісним тоном запитав містер Ерскін. - Я не почуваюсь на силі для такої подорожі.

Сер Томас повів рукою.

- У містера Ерскіна в Тредлі ввесь світ зібрано на книжкових полицях! Але ми, практичні люди, воліємо бачити речі, а не читати про них. Американці - надзвичайно цікавий народ: вони мають здорову розсудливість, це найхарактерніша їхня риса. Так, так, містере Ерскін, американці дуже розсудливі. Запевняю вас, серед них немає безглуздя!

- Це чистий жах! - скрикнув лорд Генрі. - Я можу пристати на грубу силу, але груба, практична розсудливість - річ нестерпна. Просто непорядно керуватися нею у житті. Це наче підступний удар по інтелектові.

- Я не розумію вас, - сказав сер Томас, заходячись краскою.

- А я розумію вас, лорде Генрі, - з посмішкою пробурмотів містер Ерскін.

- Парадокси по-своєму штука дуже добра, але ж... - почав баронет.

- Це був парадокс? - спитав містер Ерскін. - Я не думав. Що ж, можливо. У парадоксів і правди - один шлях. Дійсність повинна перше показати себе на цирковій линві. Поки істина не стала акробатом, на неї не можна покладатись.

- Боже мій, як ви, чоловіки, любите сперечатись! - озвалася леді Аґата. - Я, мабуть, нізащо у світі не візьму втямки ваших балачок... А на тебе, Гаррі, я така сердита! Навіщо ти намовляєш нашого милого містера Ґрея облишити з Іст-Ендом? Повір, йому б там ціни не було. Слухачам би сподобалась його гра.

- Я хочу, щоб він грав для мене. - Лорд Генрі посміхнувся і, глянувши край столу, вловив палкий погляд у відповідь.

- Але ж вони там такі нещасні, в тому Вайтчепелі, - не здавалася леді Аґата.

- Я можу співчувати будь-чому, крім страждання, - знизав плечима лорд Генрі. - Цьому я вже не можу співчувати. Горе - це щось бридке й відразливе, воно занадто гнітить нас. Модне тепер співчування болеві - страшенно хвороблива річ. Яскраві барви, краса, радість життя - ось що має викликати симпатії людини. А життєві виразки - чим менше про них говориться, тим краще.

- І все-таки Іст-Енд - дуже важлива проблема, - глибокодумно киваючи головою, промовив сер Томас.

- Ви маєте рацію, - погодився молодий лорд. - Але це проблема рабства, а ми намагаємось розв'язати її, звеселяючи рабів.

Політик запитливо подивився на нього.

- Тоді які ж зміни ви пропонуєте? Лорд Генрі засміявся.

- Я не бажаю змінювати в Англії нічого, крім погоди. Мене цілком задовольняє філософське споглядання. Але дев'ятнадцяте століття збанкрутувало через надужиток співчуттів. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоції добрі тим, що зводять людей на манівці, а наука - тим, що не знає емоцій.

- Проте на нас лежить така велика відповідальність, - несміливо докинула місіс Ванделер.

- Страшенно велика, - підтвердила леді Аґата.

Лорд Генрі поглянув на містера Ерскіна.

- Людство сприймає себе надто серйозно - це його первородний гріх. Якби печерна людина вміла сміятись, історія виглядала б зовсім інакше.

- Ваші слова дуже втішили мене, - прощебетала герцогиня. - Заходячи до нашої дорогої тітоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене аніскільки не цікавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись їй у вічі і не червоніти.

- Червоніти - це жінкам дуже до лиця, герцогине, - зауважив лорд Генрі.

- Тільки молодим, - відповіла вона. - А коли червоніє така стара жінка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрі, порадили б ви мені, як знову стати молодою!

Лорд Генрі подумав хвилину.

- Ви можете пригадати, герцогине, яку-небудь велику свою помилку, ще ззамолоду? - спитав він, дивлячись на неї через стіл.

- О, і не одну, на жаль!

- Тоді вчиніть їх усі знову, - поважно сказав лорд Генрі. - Повернути власну молодість - значить просто повторити свої нерозважні вчинки, та й годі.

- Це захоплива теорія! - вигукнула герцогиня. - Я неодмінно скористаюся з неї.

- Це небезпечна теорія! - почулося крізь стулені уста сера Томаса.

Леді Аґата лише похитала головою, але не стрималась від усміху. Містер Ерскін мовчки наслухався.

- Так, - вів далі лорд Генрі, - це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, і надто пізно спохоплюється, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує - за власними помилками й дивацтвами.

Круг столу розлігся сміх.

А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи її, то переймаючи, то примушуючи її веселково іскритися в спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія стала юною і, ввібравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка в заплямованих вином шатах і у плющевому вінку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпин тверезість вайлуватого Сілена. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезне давило, на якому сидів мудрий Омар, і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба.

Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував на собі зосереджені очі Доріана Ґрея, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його сопілки. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнілих очах побиралося задумою.

Нарешті в убранні нашої доби до кімнати ввійшла Дійсність - в особі служника, котрий доповів герцогині, що її екіпаж подано. Леді з жартівливим розпачем сплеснула в долоні:

- Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловіка в клубі і разом з ним поїхати на якісь противнющі збори, де він має головувати. Якщо я спізнюся, він обов'язково розшаленіє, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен. Цей капелюшок у мене надто крихкий - гостре слово може понівечити його. Ні, ні, я мушу йти, люба Аґато. До побачення, лорде Генрі, я захоплена вами, хоч ваші думки й дуже нездорові. Я рішуче не знаю, що й сказати про ваші погляди... Неодмінно заїжджайте коли до нас на обід. Може, у вівторок? Ви вільні у вівторок?

- Для вас, герцогине, я завжди вільний, - з уклоном промовив лорд Генрі.

- О, це і дуже гарно, і дуже погано з вашого боку! - скрикнула герцогиня. - Отже, майте на увазі: ми вас чекатимем.

З цими словами вона велично випливла з кімнати, а за нею і леді Аґата та інші дами.

Коли лорд Генрі знову сів, містер Ерскін підійшов до нього і примостився поруч, поклавши руку юнакові на плече.

- Ви розмовляєте так, що куди там тим книжкам! - сказав він. - А чому б вам не написати від себе книжку?

- Я занадто люблю читати книжки, містере Ерскін, щоб іще морочитись писанням їх. Певна річ, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, і так само фантастичний. Але у нас в Англії публіка цікавиться лише газетами, букварями й енциклопедіями. З усіх народів світу англійці найменше знаються на красі літератури.

- Боюся, ви маєте слушність, - погодився містер Ерскін. - Я й сам свого часу мав намір стати письменником, але давно скинувся цієї думки... А зараз, мій юний друже, коли дозволите мені так вас називати, чи можу я запитати - ви серйозно все це говорили за полуденком?

- Я зовсім забув, що тут говорив, - осміхнувся лорд Генрі. - Мабуть, якісь дурниці?

- Так, і дуже небезпечні. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, і коли що станеться з нашою доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця... Але мені було б цікаво побалакати з вами про життя - знаєте, моє покоління таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завітайте до мене в Тредлі. Там, за чаркою чудового бурґундського, - на щастя, його в мене ще досить, - ви б виклали свою філософію насолоди.

- Це буде чарівно! Візит до Тредлі - велика честь. У Тредлі надзвичайний господар і надзвичайна книгозбірня.

- Ви прикрасите її своєю присутністю, - з ґречним уклоном відповів літній добродій. - Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тітонькою. Мені пора в "Атенеум"*. Це година, коли ми там куняємо.

- Всі ви, містере Ерскін?

- Так, усі сорок чоловік у сорока кріслах. Ми готуємось до засідання в Англійській літературній академії.

Лорд Генрі, сміючись, підвівся.

- А я піду до Гайд-парку.

У дверях його руки доторкнувся Доріан Ґрей.

- Дозвольте й мені піти з вами, - пробурмотів він.

- Але ж ви, здається, обіцяли зайти до Безіла Голворда?

- Я радше пішов би з вами. Мені навіть потрібно з вами піти! Дозвольте мені! І ви обіцяєте розмовляти зі мною весь час? Ваша мова така чарівна, як ні в кого.

- Ой, я вже набалакався сьогодні, - посміхнувшись, заперечив лорд Генрі. - Зараз мені хочеться хіба що дивитись на життя. Коли це вас цікавить - ходімо, подивимось разом.






Розділ IV






bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.028484 сек.