Сонети 132, 312
Перекладач: Д.Паламарчук
Джерело: З книги: Чорна О.В. Зарубіжна література: Хрестоматія. 8 клас.— Харків: Торсінг, 2003.
Сонет 132
Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.
Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже!
Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу? То даремно скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній долі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю,
В човні хисткому рушив без керма;
Про мудрість тут і думати дарма —
Чого я хочу — й сам уже не знаю:
Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.
Сонет 312
Ні зір ясних мандрівні каравани,
Ні стрімкощоглі на морях човни,
Ні рицарі затяжної війни,
Ні олені стрункі серед поляни,
Ні строф любовних плетиво кожане,
Ні вісті радісні із чужини,
Ні спів жіночий ранньої весни
В садах, де чисті гомонять фонтани, —
Ніщо поваби серцю не несе,
Бо згасло сонце і померкло все,
Разом із ним засипане землею.
В життя моє лиш смуток увійшов,
Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,
Що краще був би не стрічався з нею.