Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека зарубіжної літератури > К (прізвище) > Кітс Джон > Вірші - електронна версія книги

Вірші - Кітс Джон

(ви знаходитесь на 2 сторінці)
1  2  


,
Як чорний мармур жилками віків.
Вмирущий лебедю, співай! Хай лине
Твій журний голос, твій солодкий спів!




До Чаттертона



Як сумно ти погас, о Чаттертоне,
Всіх злигоднів улюблене дитя!
Як швидко вкрило смерті сповиття
Твій мирний геній, прагнення невтомне!
Твій голос, ледве пролунавши, тоне
В агонії. Як швидко день життя
Наслідувала ніч! Ти без пуття
Пропав, як цвіт, що у снігу холоне.

Та це - минуле. Став зорею ти
В найвищих небесах. Твій спів лунає
Серед планет. До тебе досягти
Невдячний світ ніколи не здолає.
Тепер ім'я твоє від клевети
Твій друг земний сльозами обмиває.




Роковини реставрації Карла II


(Написано 29 травня під бовкання дзвонів)


Безумний бритте! Ти вславляєш хором
Свого тирана, свій найгірший сором?
  Ти зовсім, бачиться, оглух
До патріотів, до їх мук, боріння?
Це Вейну, Сідні, Расселу подзвіння
  Мені сьогодні ранить слух.




До Спенсера



Твій шанувальник ревний, чародію,
Доглядач пущ незайманих твоїх,
Запитував мене, чи не зумію
Так звіршувать, що й ти б схвалити міг.
Та це, Поете, справа не для мене:
Син півночі хмурної, де візьму
Я Аполлонове перо вогненне,
Щоб день розвиднить і прогнати тьму?

Не осягнеш без праці довгих літ
Твоїх поем настроєність високу:
Щоб розпуститися, повинен цвіт
Напитися землі своєї соку.
Будь біля мене - і наважусь я
Ще раз прославити твоє ім'я.




Сонет


до дівчини, що надіслала мені лавровий вінок


Ранковий вітер одсвіжив мені
Страшливу душу. Я живий, здоровий -
I хочу тільки, щоб вінок лавровий
Будь-що пишався на моїй труні.
Клянуся сонцем! Недаремно, ні,
До скронь притиснув я твій дар чудовий,
Знак Аполлона, цей вінець, готовий
Мене вщасливити на довгі дні.

Хто вкаже: "Ось твій шлях"? Накаже: "Стій",
Або ж: "Іди"? Чию б тепер принуку
Прийняти згодивсь дух прегордий мій?
Царів зневажу, не злякаюсь гуку
Напасників - і лиш тобі одній
Скорюся й добру поцілую руку.




Сонет


на одержання лаврового вінка від Лі Ганта


Хвилини тягнуться, а мозок мій,
Нічим не натхнутий, не поринає
В дельфічний лабіринт, хоч серце знає,
Яких небесних треба дум і мрій,
Щоб заплатить за дар, поете, твій,
За лавр зелений, що оповиває
Чоло жадібне. Майже біль проймає
Від думки, що піддавсь принаді цій.

А час іде, і марно жду я сну
Розкішного; показує уява,
Як ноги стоптують пиху земну,
I все непам'ять обіймає млява -
I темна думка душу тне смутну,
I не всміхається їй більше слава.




Сонет,


написаний з відразою до грубого марновірства


Церковний дзвін журливо кличе знову
Слухняну людність до нових молінь,
До інших смутків, потерпань, болінь,
Послухати казань мертвотну мову.
Не здужає з чаклунського закову
Душа звільнитись: до лунких склепінь
Ідуть, ідуть, забувши любу лінь,
I славних річ, і музику чудову.

Той дзвін приніс би дрож і страх мені,
Якби не знав я, що він глухне, гасне,
Як лампа, де олія вже на дні,
Що стогне він перед кінцем, що засне
Назавжди він - і знов життя прекрасне
Безсмертним цвітом скресне навесні.




Сонет



По днях негоди, що так довго млами
Затемнювала обрії долин,
Світає день, ясного літа син,
I зводить з неба хворобливі плями,
I скнілий місяць знов прийшов до тями,
Знов поринув у теплий травня плин,
Торкає вії подих полонин
I грається, як дощ із пелюстками.

Пора найтихших дум: про добру віть,
Що набростилась, про осінню втому,
Про світлий вечір, що на копах спить,
Про щічки Сафо, про легкий, як Лета,
Потік піску в годиннику скляному,
Про лісовий струмок - і смерть поета.




Сонет,


написаний наприкінці
"Квітки та Листочка"


Ця мила казка душу тішить, наче
Маленький гай. Така в ній сила є,
Що читача скоряє: він стає,
Розчулений, і тільки що не плаче.
Краплистий дощ свіжить лице гаряче,
А він стоїть і думає своє,
I по мандрівній пісні узнає,
Де тонконога коноплянка скаче.

Свята простото, що в тобі за чар!
Яка в цій повісті могутня сила!
Забувши славу, що мене манила,
Я впав би тут, де сонце й тіні хмар,
Як той, чий стогін у гаю хиткому
Чутний вільшанці тільки - й більш нікому.




Перед мармурами Елджіна



Мій дух знесилився, мене в дрімотну змору
Гне тлінності тягар; в уяві, як у млі,
Незборних труднощів обриви і шпилі
Підносяться і смерть мені віщують скору,
Як хворому орлу, що задивився вгору.
I все ж так солодко заплакать на землі,
Що вітру свіжого не вчую на крилі,
Піднявшись високо в передранкову пору.

Так темних дум шалена перезва
Круг серця стовплює незгоди несказанні;
Так приголомшують ці мармури-дива,
З величчям Греції змішавши грубі грані
Старого Часу, шир, де пустка вікова,
Де сонце, слави тінь і піна в океані.




Сонет про море



Невгавно шепче в голому камінні
I дметься, топить тисячі печер,
Аж поки їм, володарка химер,
Лишить Геката древні шуми-тіні.
А це в такому ніжиться лелінні,
Мов цілий світ у злагоді завмер,-
I черепашці висохлій тепер
Уже й не сняться хвилі білопінні.

О ви, з очами змученими! Слід
У морі вам живити їх! Ви, мляві
Від гуркоту чи від солодких нот,
Сидіть і мрійте біля входу в грот,
Аж поки здригнете, почувши в яві
Повноголосий хор океанід.




Поет


(Фрагмент)


Хто ж Поет? Яка прикмета
Виявляє нам Поета?
Мовте, дев'ять муз!
                  Кого б
Не послала доля - принца,
Прохача-голоколінця,-
Він до всіх людських подоб
Од Платона аж до мавпи
Припасований. В орла
I в вільшанки розпізнав би
Всі інстинкти. Заревла
В чагарях левиця глухо -
I ревіння те йому
Зрозуміле. В чуйне вухо
Тигра зойк, що крає тьму,
Входить, наче рідна мова...




Модерне кохання



Так що ж кохання? Лялечка, яку
Знічев'я панькають і пестять; зване
По-різному - і все невлад; таке
Божественне, аж молоді дурненькій
Здається, що й вона себе коханням
Обожествляє - й ходить очманіло
Все літо, поки гребінець у міс
Тіарою перловою засяє
I поки чоботи звичайні стануть
Ботфортами Ромео, Клеопатра
Замешкає у сьомім, а Антоній
Квартируватиме на Брунсвік-Сквейр.
О дурники! Якщо висока пристрасть
Палила світ - і ставили на кін
Свої серця герої та цариці,
То це не значить, що усі ті муки
Такі звичайні, як бур'ян у полі.
О дурники! Знайдіть мені сьогодні
Важку перлину владарки Єгипту,
Розпущену в вині,- і я скажу,
Що вмієте любити ви й у ваших
Касторових англійських капелюхах.




До кота пані Рейнольдс



Що, коте, відгуляв свою найкращу пору?
А скільки знищив ти для їжі та забав
Мишей і пацюків, і ласощів покрав?
Зелені зрізи мруж, зводь чуйні вушка вгору.
Але, прошу тебе, не попускай провору
Таємним кігтикам, і хай твій ніжний "няв"
Розкаже, як ти бивсь і як щурів ганяв,
Ходив рибалити й тягав курчат із двору.

Ні, не похнюплюйся і не лижи м'яких
Зап'ясточків! Нехай ти виглядаєш в'яло,
I куций в тебе хвіст, і хай за кожний гріх
Тебе на кухні б'ють, ти одмінився мало, -
Лиснієш, як у час турнірів молодих
На мурі місячнім, де бите скло блищало.




Побачивши пасмо Мільтонового волосся



  Дзвінких рядків Титане,
    Досліджувачу сфер!
  Твій дух не спить, не в'яне!
    Твій голос і тепер
  Нам вуха огромляє!
  Хто зважиться, здолає
    Перед Співцем
На сходах до його високих мар
Смиренним подихом роздмухать жар
    Своїх поем?

  Ти весь - як злет угору,
    Як милозвучний храм!
  Різноголосся хору
    Об'єднуєш, думкам
  Орлиний лет даруєш!
  О, де ж ти владарюєш?
    Почуй мою
Дельфічну юну клятву - всім, усім:
Натхненням, словом, голосом твоїм,
Коханням плотським, мислю на чолі,
Красою, що живе на цій землі
    I в раю!

  Коли з рядків назавжди
    Я примхи прожену,
  Всі пристрасті пізнавши,
    Тоді хіба почну
  Велично-голосну
Хвалебну пісню про твої діла:
Бо марно піт пливтиме із чола,
Поки дитяча мисль не осягла
  Премудру давнину,
А збезумілий зір - будучину!

Я занімію на багато літ.
Коли ж озвусь, одразу пригадаю,
Як я спахнув, побачивши цей слід,
Цей бідний залишок твого розмаю,
  Це пасемко ясне.
  О, як здригнувся я,
Як поряд з ним написане ім'я
  Ударило мене!
I все ж стояв у мене в серці штиль:
Я думав, що дивлюсь на нього з хвиль.




Про що говорив дрізд



О ти, чий вид зазнав зимових бур,
  Хто бачив хмари снігові в тумані
  I чорний в'яз поміж зірок замерзлих,-
  Тобі жнива настануть із весною!
О ти, чий твір єдиний був, як світло
  У темряві! Його ти підживляв
  Ночами, поки Феб ходив далеко,
  Тобі весна потрійним ранком буде!

О, не жадай знання! Я жив без нього -
  I все ж мій спів з теплом у вічній згоді.
О, не жадай знання! Я жив без нього -
  I все ж цей Вечір слухає. Не може
Лінивим буть, для кого лінь - досада,
Як той не спить, хто думає, що спить.




Сонет,


написаний перед тим,
як ще раз перечитати "Короля Ліра"


Барвиста вигадко, Царівно, що в обладу
Взяла заквітчану далеку давнину!
Замовкни, приглуши пісень і струн луну,
Замкни в цей зимний день своїх рядків принаду!
Прощай! Я мушу знов цю навіжену зваду
Між перстю буйною й гріхом - не на кону,
А в серці - перетліть. Смиренно розпочну
Гірко-солодкий плід Шекспірового саду.

Поете головний! I ви, що вічний спір
Лишили в спадок нам, тумани Альбіону!
Коли з дібров старих я вийду знову в шир,
Не дайте поринуть мені в байдужість сонну,
А й спопелілому даруйте крила знов,
Як Феніксу, щоб путь у небеса знайшов.




Як здумаю...



Як здумаю, що можу відійти,
Не вижавши пером свій плідний мозок,
Не склавши урожай в книжки й листи,
Як зерно, що в амбар несуть з повозок;
Або дивлюсь, як знаки вогняні
У небі півночі встають жадано,
I раптом здумаю, що їх мені
Рукою випадку схопить не дано;

Коли помислю, вродо нетривка,
Що я на тебе більш не подивлюся
Безумними очима юнака,-
Тоді спиняюсь, думаю, томлюся,
Аж поки перед поглядом моїм
Любов і Слава пропадуть, як дим.




До Нілу



О сину місячних південних гір!
Владико давній Сфінкса й Крокодила!
Дивуємось: яка всеплідна сила!
А пустка внутрішній сповняє зір.
Ти стільки націй виростив і вір!
Чи тільки вдав, щоб ця ватага сміла
Перед тобою подих затаїла,
Мандруючи з Декану на Каїр?

Хибкій уяві віри не даю:
Лиш незнання вбачає пустку й горе
Поза собою. Ти в своїм краю
Все оживляєш. Джерело прозоре
Свіжить квітучу повняву твою,
Що лагідно впливає в тепле море.




Вік людини



Чотири зміни бачимо щороку.
Чотири їх і в смертного: весна,
Коли так легко, як вода потоку,
У душу ллється вся краса земна.
Є в нього й літо: як сита медова,
Тоді живить його хмільний запас
Юнацьких спогадів; небесна мова
Тоді чутніша. А в осінній час

Він зажадає тиші, й крила згорне,
I, мерклим зором дивлячись на світ,
Минатиме прекрасне й неповторне,
Як те, до чого звик з дитячих літ.
У нього є й зима: холодні сходи
У темряву. Такий закон природи.




Фрагмент



Якби я став одним із олімпійців,
Їх божествам одразу б довелось
Постановити, щоб із кожним кроком
Того, хто зважиться в тяжку мандрівку
До схованої в безвісті краси,
Ніжнішою рука її ставала,
А врода кращою, і щоб за кожну
Тернову ягідку, до спраглих уст
Піднесену, наброщувавсь новий
На дереві кохання поцілунок,
I стигнув би, і м'якшав соковито,
Щоб на устах мандрівника розтати.




Пісня Ельфа



Годі сліз! О, годі сліз!
Іще заквітнуть поле й ліс!
Не сумуй! Не понивай!
В корінні спить новий розмай!
Геть жени печаль-змію!
Послухай пісеньку мою -
Її я вивчив у раю:
  Годі сліз!

Вгору, вгору глянь! Дивись:
Там, де віти заплелись,
У яскравих пелюстках
Тріпотить маленький птах:
В нього в срібному дзьобу
Є для добрих на журбу
Добрі ліки! Годі сліз!
Іще заквітнуть поле й ліс!
Прощай, прощай! I знов - прощай!
Тону я в синій неба край!
  Прощай! Прощай!




До Гомера



Стою, оточений гігантським незнанням,
Про тебе слухаю та про твої Кіклади,
Мов той, хто з берега у млі підводних ям
Думками вгадує коралові принади.
Ти невидющий був? Але, щоб жив поет,
Юпітер відслонив для тебе хмар завісу,
Розпарусив Нептун свій ікряний намет
I Пан примусив бджіл співати в дуплах лісу.

Так, і в країні тьми не загасає грань,
I в темних відхланях ворушиться травиця,
I в надрах півночі є проблиски світань,
I є потрійний зір у сліпоті провидця,
Як у Діани був, якій із роду в рід
Корились і земля, і небеса, й Аїд.




Девоншірська дівчина



1


Куди ти зібралась, красуне моя,
  Із чим у руці плетениця?
О феє доярні, які в тебе гарні
  Вершечки! О, дай же напиться!

2


Люблю я твій луг, і квіти твої,
  I гулянки біля діброви:
Уста ж твої свіжі мені найлюбіші!
  О, годі хмурити брови!

3


Люблю я ці гори, й долини люблю,
  I вівці, що в полі пасуться.
Як любо на паші слухать, як наші
  Два серця так близько б'ються!

4


Я шаль на вербове повішу гілля,
  Твій кошик одсуну до скелі -
I будем до нічки стокроткам у вічки
  Зітхать на зеленій постелі.




Біля могили Бернса



Це місто, цвинтар, сонце над горою,
Хмарки, лісок, округлені горби,
Незатишні, як з давньої доби
Забутий сон, що повернувсь марою;
Коротке літо, хворою зимою
Відступлене, осяяло гроби;
Прекрасні зорі - тьмяні від журби;
Холодна ця краса - мов біль без гою

Для того, хто, як Мінос, хоче пити
Живу красу, без мертвих барв, що їй
Пиха вадлива, болісна уява
Дарують. Бернсе! Скрізь для мене слава
Твоя священна. Заслонись мерщій!
Бо я насмілився твій край ганьбити.




Мег Мерріліз



1


Жила в кущах циганка Мег,
  Бездомна удова.
Був луг для неї хатою,
  А постіллю - трава.

2


Був терен їй за яблука,
  За мед - роса з верби,
Були їй замість Біблії
  На цвинтарі гроби.

3


Був бескид їй за брата,
  А за сестру - сосна.
I в тій сім'ї великій Мег
  Жила сама-одна.

4


Ніхто не кликав снідати,
  Обідать не просив,
Замість вечері місяць їй
  У пелену світив.

5


Зате із козячих квіток
  Вона вінки плела
I, ліжко з тису мостячи,
  Співала, як могла.

6


Коричневими пальцями
  Із очерету мати
Плела, щоб потім селюкам
  Без грошей віддавати.

7


Могла б носить корону Мег
  На гордому чолі.
Ходила в драному плащі
  I в м'ятому брилі.
Нехай стару покоїть Бог!
  Вона давно в землі.




Пісня про себе


(З листа до Фанні Кітс)


1


Жив-був пустенький хлопець,
  Що тільки жарти знав;
Він не любив домівки,
  А все пригод шукав.
  З собою
  Він лишку
  Не брав:
  Тільки книжку
  Друковану,
  Сорочку
  Прасовану,
  Рушник
  I сяк-так
  Пошитий ковпак,
  Та щітку,
  Та гребінь,
  Та панчіх
  Пар із п'ять,
  Щоб не думати,
  Де б їх
  У дорозі дістать;
  Всі речі
  На плечі
  Підхопив, поспішаючи,-
  Та й подався світ зa очі
  На Північ,
  На Північ,
  Та й подався світ зa очі
  На Північ.

2


Жив-був пустенький хлопець,
  Що тільки жарти знав;
Він не робив нічого,
  А тільки віршував.
  Узяв
  Каламар
  У руку,
  Перо,
  Що дістало б до хмар,
  У другу -
  Та й подавсь
  Мимо поля та лугу
  У гори,
  На кручі,
  Де води
  Ревучі,
  Де сині дими,
  Де духи й відьми,-
  I коли
  Гула завірюха,
  Він писав,
  Зап'явшись по вуха,
  Щоб кісток
  Не ломило,
  А коли
  Ставало безхмарно,-
  О, як мило,
  Як гарно
  Жить на світі
  Гуляючи,
  Мандруючи світ зa очі
  На Північ,
  На Північ,
  Мандрувати світ зa очі
  На Північ.

3


Жив-був пустенький хлопець,
  Що тільки жарти знав;
Він часто рибку дома
  В трьох ночовках держав.
  Не раз
  Порушував він
  Наказ
  Дівчини в капелюсі,
  Доброї
  Своєї бабусі -
  Вставав
  На світанні,
  Брів
  У тумані
  Через рів,
  Де комиш-осока,
  До швидкого струмка
  I приносив
  Додому
  В казанку
  Бубирів, колючок
  I всяку мільку
  Завбільшки з гачок,
  З напальок
  Од дитячої рукавички,
  Та й заварював
  Каші-юшички,
  Каші,
  Каші,
  Та й заварював
  Каші.

4


Жив-був пустенький хлопець,
  Що тільки жарти знав;
Він у Шотландські гори
  Пішов-помандрував.
  I що ж він
  Там бачить?
  Що сотня
  Там значить
  Сто,
  Що ніхто
  Там не ходить
  Ногами вгору,
  Що й там
  Смеркає
  В ту саму пору,
  Що й там годинами
  Міряють час,
  Що й там свинець
  Важкий, як у нас,
  I такі ж
  Твердісінькі скелі,
  I такі ж
  Пісеньки веселі,
  I вишні
  Такі ж рум'яні,
  I двері
  Такі ж дерев'яні,
  I ярди
  Довгі, як в Англії,
  I він там стояв, як стовп,
  I на все дивувався,
  На все дивувався,
  I він там стояв, як стовп,
  I на все дивувався.




Сонет,


написаний у котеджі,
де народився Бернс


Недовгочасний світу мандрівець,
Ступив я, Бернсе, на поріг кімнати,
Де мріяв ти, без думки про кінець,
Чоло щасливе лавром увінчати.
У скронях шум: шотландським трунком я
На честь твою, великий дух, упився;
Мій зір померк, фантазія моя,
Сп'янівши, спить, бо шлях її скінчився.

Та можу я пройтися вздовж кімнати,
Та можу я з відкритого вікна
Твій луг побачить, думати-гадати
I потім чарку взяти, щоб хмільна
Знов оживила образ твій уява,-
О, усміхнися ж, тінь, бо це є слава!




Рядки,


написані на Верховині
після відвідання Бернсового краю


Є чар у стежці польовій,
   де тиша вікова
I де луна визвольних битв
   до наших днів жива;
Відрадно думати, що тут
   проходили колись
Старі друїди в опанчах,
   що по траві тяглись.
Є втіха в кожному кутку,
   що слави запобіг:
Він рідний нам, і знаний нам,
   і все новий для ніг;
Є й глибша втіха, що душі
   дарує вища ціль,
Є ще пекучіший для уст,
   божественніший біль,
Коли, натомлений, про все
   забувши йдеш і йдеш
Піском полів, камінням троп,
   іржею узбереж
До гордих мурів чи до стін,
   де жив у давній час
Той, що великим путь пройшов
   і не безславно згас.
Тремтять на вересі квітки -
   вони далеко десь;
Ніхто не слухає пташок -
   лише хмарки з небес;
Тихенько плеще течія,
   цілуючи моріг,-
Ніхто й не гляне, хоч вона
   пробила скелі й сніг;
Багряне сонце запливло
   за бескиди, за тінь;
Блакитна хвиля будить сон
   печер і баговинь;
Орел, розп'ятий в небесах,
   немов заснув, застиг;
Лякливий припутень майне
   до верховіть густих -
Ніщо не зваблює очей,
   і ти стоїш, немов
Курний прочанин, що в пісках
   святилище знайшов.
Тоді маліє розум твій,
   і все малим стає,
I серце, вмістище турбот,
   даремно в груди б'є.
Якби шаленець хоч на день
   оздоровіти міг,
Щоб розказати, де й коли
   він розуму відбіг,
Він приголомшив би того,
   хто рушив у світи,
Щоб темне бардове житло
   на Півночі знайти.
Лише на мить ступне нога
   поза буденну грань -
I непомітно зникне все -
   ні втіх, ні вболівань!
Лише на мить ступне, бо там -
   одну хвилину згай -
I вже забудеш поворот,
   і свій забудеш край.
О жах! Із пам'яті звести
   все дороге, що знав,
Обличчя брата і сестри,
   і всю щоденну яв!
I, шлях верстаючи, творить
   рої облич-примар,
Огненніших за ті, що їх
   вимучує маляр,
Геройських постатей ходу,
   діла старих часів,
I чорні пасма, й сивину,
   і гвалт, і шал, і гнів!
Ні, ні, цей жах мине, бо є
   кодола поблизу,
I вірна кітва, що спасе,
   що видержить грозу.
Стоїш бездумно, очі вп'яв
   у спінений кришталь,
Та от засяяла тобі
   ясна душі скрижаль:
Ти перечитуєш її
   на кожній скелі, де
Величне сяєво висот
   на тебе упаде.
Та як би якір не держав,
   ти все ж таки молись,
Щоб не схитнувся розум твій,
   де бескиди зійшлись,
Щоб день у день ти міг шукать
   великого житло,
Щоб зору серця і душі
   ніщо не зап'яло.




Гедзь



Гей, люди добрі, в кого є
   В душі якась уразка,
Сьогодні бідкання моє
   Послухайте, будь ласка!

Мене вкусив проклятий гедзь!
   Чому ж мене? Чи мало
Ще є дубин у нас, не десь,
   Яким потрібне жало?

Коли на трьох ногах ходить
   Захоче шкапа, дайте
Їй тільки гедзя - і в ту ж мить
   Вона четверту знайде.

Хто, може, скаргу в суд заніс,
   I їй немає строку,
Юристу гедзя дайте в ніс -
   I збудете мороку.

Коли в палаті депутат,
   Говорячи, затнеться,
Нехай йому сусід чи брат
   В штани засуне гедзя.

О Лавтере, було б тобі
   Не так, напевно, кисло,
Коли вклонився ти юрбі
   I рот мовчання стисло!

Хоч раз пекучому жалу
   Себе вколоти дав би,-
Та прикрість виніс би малу,
   А більшої не знав би!

Ти б Сауті ззаду залишив,
   Ти б навіть Д. бучного
I Вордсворта перевершив,
   Побив би й В. самого!

Даруйте, люди, що звернув
   Я трохи вбік - це в душу
Сам Бог таке мені відхнув,
   Тепер я далі рушу.

Батьки! У кого є дочка
   Закохана в романи,
Що бравого молодика
   Жадає, наче манни,

Ви дайте гедзеві вкусить
   Їй палець безтурботний,
Той самий, на який надіть
   Хотіла перстень злотний.

Завикне жіночка у вас
   Сім раз на день сваритись,
Як цар Давид у давній час
   Завик сім раз молитись,

Хай гедзь їй сяде на язик
   I богомільній мовить,
Що тільки біса тішить крик
   I що пора на сповідь.

А скільки це є summum bo-
num*, то мені здається,
Що вже пора кінчати, бо
   Я все сказав про гедзя.

------------------------
* Найвище благо (латин.).




Сонет,


написаний на верхогір'ї
Бен Невіс


Озвися, Музо, й голосно промов
На верховині, що в тумані сліпне!
Я бачу відхлань і на ній покров
Густої мли: до неї так подібне
Все, що про пекло нам дається знать.
Вгорі - туман: це все, що знати дано
Про небеса. Внизу кругом висять
Такі ж тумани: так і ми туманно,

Ми, люди, бачимо себе самих!
Попід ногами камінь пнеться голо -
I знаю я, маленький між малих,
Що йду я по ньому, й що все навколо
Туман та камінь, і не тільки тут,
А й в світі мислі, що не знає пут!




Зимової ночі



Коли у поле млисте
Від снігу не пройти,
О деревце безлисте,
Яке щасливе ти!
Стоїш собі в негоду,
Ждеш маю-омолоду
I не боїшся льоду,
Що всі калюжі стяг.

Коли замети в полі,
Щасливе джерело!
Для тебе літа-волі
Неначе й не було!
Застигле серед лугу,
Ти не вдаєшся в тугу,
Не ремствуєш на хугу,
Що замітає шлях.

Якби ж і з нами всіми
Так діялось! Та ба:
Кого в холодні зими
Не костенить журба?
А як її зустріти,
Як самоту терпіти,
Душею збайдужіти -
Не сказано в піснях.




До сну



О ти, що втомленим даруєш добрі ліки,
Що ллєш у темряву свій дорогий бальзам,
Легкими пучками склепляючи повіки,
Затінюючи їх блаженним забуттям!
О заспокійнику! Як хочеш, на півслові
Перепини цей гімн і зір мені зімкни,
А ні - діжди кінця, і потім пурпурові
Виклечуй маками навколо мене сни.

Від дня рятуй мене, що не дає очам
Замгнути, сяючи стражденно в узголов'ї!
Рятуй від совісті, що у моїм кутку
Все риє, наче кріт, свій хід, давно початий,
Ключ бистро поверни у змащенім замку,
Душі принишклої шкатулу запечатай.




Голуб



Мій голуб загинув, що так я любив.
Я думав - від туги. Але від якої?
Я ж сам для тих лапок маленьких ізвив
Сілечко з найкращої пряжі тонкої.

О лапки червоні! Чому ж ви мене
Лишили на це самотіння сумне?

Ти жив беззахисно в зеленій діброві:
Чому ж не завикнув у мене, у схові?
Тобі присвятив я всю ласку свою:
Чому ж ти не жив тут, як жив у гаю?




Чому вночі сміявся я?



Чому вночі сміявся я? Ні в кого
Я не доб'юсь відмови: не дає
Ні Бог її, ні голос духу злого.
Звернусь до серця я, що в груди б'є.
Скажи хоч ти, вмістилище скорботи!
Не озиваєшся! О тьма! О тиш!
О вічний стогін мій! Мовчать висоти,
Мовчать провалля темні - й ти мовчиш.

Чому ж сміявся я? Земних відрад
Поширює моя уява межі.
Проте я й зараз був би вмерти рад:
Хай гордий стяг життя злетить із вежі!
Красу, Поезію і жар сердець -
Все топче Смерть. Смерть - усьому вінець.




La belle dame sans merci



"Нещасний, чом ти помарнів,
   Чом день у день блукаєш сам?
Зів'яв комиш, у лісі змовк
   Пташиний гам.

Нещасний, що тебе в'ялить,
   Чому ти сохнеш, як трава?
Набила білка свій ванькир,
   Пройшли жнива.

Я бачу лілію бліду
   Твого чола, де жар і піт;
Жовтіє на щоках твоїх
   Рожевий цвіт".

"Зустрів я панну у лугах,
   Красу гаїв, дитину фей;
З-під довгих локонів палав
   Огонь очей.

Я вбрав ту панну у квітки
   Від голови до білих ніг;
Кохання в погляді її
   Я постеріг.

Я посадив її в сідло
   I біля неї все забув,
Бо дивну співанку із уст
   її почув.

Вона для мене дикий мед,
   Солодкий корінь добула;
В її нечуваних словах
   Любов була.

Вона ввела мене в свій грот,
   I сум їй серце огорнув,
I поцілунком дикий зір
   Я їй зімкнув.

Ми спали поряд у моху,
   I там я сон побачив... Ах!
Останній мій, останній сон
   У цих лугах!

Я бачив пишних вояків,
   Блідих, як смерть, легких, як мла;
Я чув: "La belle dame sans merci
   Тебе звела".

Я бачив висохлі уста,
   В яких темнів і зяяв жах,
I я прочнувсь, і опинивсь
   У цих лугах.

Тому-то я й зостався тут,
   Тому й блукаю в полі сам,
Хоч голо скрізь і в лісі змовк
   Пташиний гам".




Сонет про сонет



Коли судилась рим кайданна міра
I нашій мові, й музиці трудній
Сонетовій, як пута, що Персей
Зняв із красуні перед лігвом звіра,-
Піклуймось про Поезію, чи їй
Не сплетемо ладнішої обнови
Для босих ніг - і в затишку ночей
Доскіпуймось, чи все дарує ліра,
Що пильний слух передчуває твій.

Пильнуймо звук і склад - набуток цей
Розкішніший, аніж Мідаса схови;
Звільнім од листя жовклого вінок;
Коли ж не вільна Муза, хай окови
Собі із власних виплете квіток.




Два сонети про славу



1



У слави теж дівочі примхи є:
Відкинувши настійне женихання,
Вона своє непрохане кохання
Байдужому частенько віддає.
Вона - циганка: ти їй душу звір,
А їй нічого - відійшла й забула;
Кокетка юна, що зізнань не чула,
Що в кожнім шепті чує поговір.

Вона - циганка із Єгипту, віть
Із дерева ревнивця Потіфара.
Закохані поети, появіть
Свою зневагу їй! Це буде кара
Така для неї, що сама до вас
Вона повернеться у добрий час.


2




Так не буває, щоб і кози ситі,
і сіно ціле.
(Прислів'я)

О, як себе виснажує й тривожить
Незадоволений земним буттям,
Що торсає життя своє, як зошит,
Шинкуючи незайманим ім'ям!
Де слива, синяві своїй не рада?
Де лілія, що в'яне самохіть?
Болотним смородом яка наяда
Свій тихий грот захоче отруїть?

Пахтять квітки у луках і в гаю,
Що так бджола їх працьовита любить;
Не тратить слива синяву свою,
I в чистім озері не видно твані:
Чому ж людина в марному змаганні
Терзає світ увесь і душу губить?




Ти кажеш - любиш



Ти кажеш - любиш... Але так,
     Як черниця, що мугиче
Свій акафіст, поки дзвін
     До вечірні кличе.
     Люби ж, люби мене!

Ти кажеш - любиш... А сама -
     Все холодна та понура,
Як черниця, що постить
     Довгий піст Амура.
     Люби ж, люби мене!

Ти кажеш - любиш... А уста
     Від цілунку держиш далі,
Ніж од хвиль у глибині
     Держаться коралі.
     Люби ж, люби мене!

Ти кажеш - любиш... А рука,
     Наче мармур, не тепліє,
Не затискує мою,
     Що вся палає-мліє.
     Люби ж, люби мене!

Скажи хоч слово, та з вогнем!
     Дай уста палкі, безжурні!
Спопели мене - й сховай
     У себе в серці-урні!
     Люби ж, люби мене!




Вечеря закоханих


"Віршована нісенітниця"
з листа до Джорджа Кітса


Сидять сумні, очима млосно блудять,
Щипають хліб, і чай зітханням студять,
I тратять пам'ять, і вже просто так
Сидять, забувши про вечерю й смак.
Бач, руки склали - от де щастя людям!
Хай гасне піч, ніхто не встане, жде,
Тому-то й Бетті з вугіллям не йде.
Зненацька муха у молочник пада.
Невже не визволить її громада?
О ні: пан Вертер ложкою, стеблом,
Сягнув у молоко - і вже столом
Вона повзе, радіючи обстою,
І мокру стежку довжить за собою.

Ромео, встань, до щипців досягни,
Бо вже свічки чадять. Але ж вони
Віщують саван! Ах, я недотепа:
Мені ж у сьомий, що за цирком, треба!
Жаль, жаль, а добрий маєте сурдут!
Де ваш кравець живе? Десь там... чи тут.
О, вибачте! Я втратив пам'ять - через -
Ну, як його... Де мій кравець? Я ще раз
Повторюю: не знаю. Що за спіх?
Він в Оппінгу - забрав би чорт усіх!




Сонет



День проминув, а з ним - і всі його розкоші:
М'яке тремтіння рук, ще м'якші перса, слів
Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,
I стан довершений, що з хвилювання млів.
Зів'яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!
Де ж та краса тепер? Немає - й не шукай:
Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,
Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай -

Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,
Коли святковий день або святкова ніч
Пахущим пологом закритого Кохання
Згущає сутінки для потаємних стріч,-
Мені ж дарує сон за те, що я канони
Йому весь день читав, за піст мій і поклони.




Рядки до Фанні



Як із очей моїх прогнать
Сліпучий образ твій?
                   Одна-єдина
Минулася з побачення година!
I доторк має пам'ять. О, порадь,
Як вирвати її, як розтоптати,
Щоб знову вільним стати?

Таким, як був, коли очей блакить
Могла мене привабить-приманить
Лиш на коротку мить;
Як муза в мене - хоч перістокрила,
Хоч худосила,
Хоч небагата мислями в ті дні -
Без ремства підкорялася мені
I божеством здавалася у хорі
Божественнім. О, що за птах у морі
Замислений поет, коли з висот
Він дивиться на муки вічних вод!

О, як тепер
Мені тих пер
Линялих назбирать - і полетіти
Під небо знов,
I трепетну любов
Покинути внизу, де трави й квіти?
Ковтнуть вина? О ні, це низько, це -
Обманливе слівце,
Підсунуте в канон, де славиться любов.

Ні, смак його приємний тільки в щасті,
О, як вернути мир,
Коли навколо - вир
Страшних негод, що душу рвуть на часті?
I як забути цей проклятий край,
Де друзі - під замком, де їм одчай
У вічі дивиться, одчай і злидні;
Цю чорну пустку, де з брудних верхів
До океанських ринуть берегів
Нудні річки, водяникам не знані;
Де злі вітри, безлегітні, в тумані
Великих вод свою морозну лють
Насталюють; де в хащах не живуть
Дріади полохливі; де травиці
Не вистачить напастися телиці;
I де Природа, тонучи в пітьму,
Здається, зраджує себе саму.

Де б сонця взяти,
Щоб цю пекельну тінь назавжди зняти?
Та от зі сходу, з повівом тепла,
Моя зоря зійшла!
О, дай душі спочити
Ще раз на сяйних персах! Оточити
Рукам-тюремникам - і в ніжний бран
Узяти з мукою твій стан!
Щоб подих твій, твій незабутній голос
Пройняв захопленням мій кожний волос!
О, мук солодких рай!
Ще дай уста твої! Дай, дай!
Ні, годі, годі! Досить, як мені
Ти з'явишся у сні!




Сонет до Фанні



О змилуйся, о згляньсь і полюби
Любов'ю доброю, без мук Тантала,
Простою й щирою, без боротьби,
Безплямною, без маски й покривала!
О дай себе - всю, всю! Цю вроду, сміх,
Цей вид, ці губи, над усе солодші,
Ці перса, де тремтять мільйони втіх,
Ці ніжні руки й ці небесні очі!

І душу всю віддай мені - з жалю
Віддай до крихти, бо інакше згину
Або, твій раб нещасний, загублю
Свій шлях у світі й розумом порину
У нечуття - і, звикши до тенет,
Забуду гордості своєї злет.




Падіння Гіперіона


(Уривок)


За мить до смерті я ступив на сходи
Закляклою ногою; і життя,
Здавалося, влилось крізь пальці в мене,
Я вгору йшов - так ангели з муріжка
По сходинках колись летіли в небо.
"Могутня! - крикнув я, ковчег рогатий
Побачивши.- Хто я, щоб вік мій довжить?
Хто я, щоб знову обминула смерть
Блюзнірську річ мою?"
                    I з-під запони
Сказала тінь: "Ти смерть і воскресіння
Пізнав до строку;взважившись на це,
Ти врятувавсь; ти свій кінець відрочив".
"Пророчице! - я знов: - Як ласку маєш,
Зніми мені з очей душі полуду".
"На верховину цю,- сказала тінь,-
Піднятись може тільки той, хто близько
Бере до серця всі нещастя світу.
А ті, що гавані собі шукають,
Де б незворушно дні свої проспати,
Коли в цей храм і зайдуть випадково,
Згниють на сходах цих, де й ти вже був
Наполовину стлів".
                 Так м'яко голос
Її звучав, що зваживсь я іще раз
Озватися: "Хіба немає тисяч
Людей на світі, що готові вмерти
За ближнього, що велетенські муки
Усього світу чують, навіть більше -
Для людства бідного, немов раби,
Насущний загорьовують? Я б мав тут
I їх зустріти. Але я тут сам".
"Ті, що про них ти кажеш,- мовив голос,
Не мрійники і не сновиди кволі:
Їм не дива потрібні - людські лиця,
Не музика - щасливий людський голос;
Вони й не думають сюди з'являтись,
А ти прийшов, бо менший ти за них.
Чим же корисний ти і весь твій рід
Для всесвіту? Замріяна істото,
Самомучителю, поглянь на землю -
Яке ти благо там, хоч би в надії,
Чи пристановище для себе знайдеш?
У всіх є дім, у кожного свої
Утіхи й муки, злі й високі вчинки,
I кожному - свій пай: саме страждання,
Сама відрада, всім - своє. I тільки
Сновида дні свої безжально труїть,
Караючись понад свої гріхи.
Та щоб усім дісталось трохи щастя,
Таких, як ти, допущено в той сад,
Де щойно ти пройшов, таким і в храм
Зайти не поборонено. Тому-то
Безпечно ти стоїш біля колін
Цієї статуї".
            "Що за нікчемність
Мені даровано таку прихильність
I словом гоєно мій біль не підлий,-
Я тішуся, зворушений до сліз".
I далі мовив я: "Скажи, будь ласка,
Велична тінь: адже не зовсім марні
Пісні, проспівані на вухо людству?
Адже ж поет - мудрець, людинолюбець,
Всім ближнім лікар? Знаю, відчуваю,
Що я не з них, мов кібець, що безкрилим
Себе вчуває, як орла побачить.
Хто ж я тоді? Ти мовила про рід.
З якого ж роду я?"
                 Висока постать,
Білообіпнута, відповіла
Ще з більшим притиском, аж колихнувся
Рясний серпанок поверх золотої
Кадильниці, що ждала, із руки
Звисаючи: "Хіба ж ти не сновидець?
Сновидець і поет - відмінні, зовсім
Несхожі, протилежні, антиподи:
Цей ллє бальзам у світ, а той лише
Його дратує".
            Тут я мимоволі
З піфійським гнівом вигукнув: "Зів'яв ти,
Змовк, Аполлоне! О далекосяжний!
Чому ти мору млистого свого
Не посилаєш крізь нещільні двері
Самозакоханих пустих поетів,
Напушених паливод-віршомазів?
Хай смерть і я вдихну, та я ожив би,
Побачивши, як заповзуть вони
В могилу першими. Велична тінь,
Скажи, де я і чий це храм, для кого
Цей фіміам, і чий це вид, закритий
Кряжем колін високих мармурових,
I хто сама ти, що жіноцьки чемно
До мене мовиш?"
              I висока тінь
Озвалася під полотном обвислим
Ще з більшим притиском, аж заструмів
Рясний серпанок поверх золотої
Кадильниці, що ждала, із руки
Звисаючи; і в голосі її
Почув я сльози, що вона їм волю
Дала нарешті.
            "Цей самотній храм -
Печальний залишок війни Титанів
З бунтівниками; цей прадавній образ,
Що, падаючи, різьблені свої
Так споневірив риси,- це Сатурн.
А я - Монета, відтоді найвища,
Єдина жриця вівтаря пустого".
Мені забракло слів...




До Фанні Брон



Оця рука, жива й гаряча, здатна
До стиску дужого, якби схолола
В безмовності могили крижаній,
Ввижалася б щодня тобі й проймала
Тебе; морозом уночі - й ти б радо
Всю серця кров дала, щоб знов червоне
У мене в жилах потекло життя
I заспокоїлось твоє сумління.
Дивися ж - ось вона, я простягаю
Її до тебе.




Останній Сонет



Осяйна зоре! Я б хотів, як ти,
Горіти завжди! Тільки не осібно,
Не стежачи самотньо з висоти,
Пустельнику безсонному подібно,
Як море-жрець до берегів землі
Докроплює вологою святою,
Як, рясно випавши, поля й шпилі
Сніг укриває маскою м'якою,-

Ні, я б хотів, забувши все навкруг,
На перса зріючі моїй коханій
Безсонно злігши, їх легенький рух
В солодкому вчувати хвилюванні
I подихам вести нечутний лік -
Так вічно жить або ж заснуть навік.






bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.031368 сек.