ід гори. Велетень дав кожному кварту — наповнювати відра.
— Робота є робота,— здвигнув плечима наймолодший брат і пішов по воду. Брати неохоче подалися за ним. Цілий день вони мусили носити воду, щоб наповнити відра, а ввечері були такі потомлені, що й їсти їм уже не хотілося. Полягали під деревом і заснули, як убиті. Наступного дня знову те саме, і так день у день.
Але велетень був задоволений ними і не скупився на харчі. Тим часом наймолодшому братові велося дедалі гірше. Старші брати, що ситішими ставали, то менше мали охоти працювати. І не раз траплялося, що він носив воду сам, а брати або спали, або теревенили собі.
Довго тяглися три роки служби, але й вони скінчилися. За цей час достигли яблука, і брати вже готувалися в дорогу. Коли настав час їм відходити, велетень дотримав слова і дав братам стільки яблук, скільки вони могли в торби набрати.
Раді та щасливі, подалися брати до свого краю. А там — і до королівського замку, до скам'янілих королівен.
Дорогою, вже недалеко від королівської столиці, їх захопила гроза. Блискавки навпіл розтинали небо, раз за разом тарахкав грім, і лило, як із ринви. Довелося братам шукати сховку від дощу. На щастя, неподалік од дороги стояла низенька вбога хатина. Вони туди. Двері їм відчинила бабуся з червоними, заплаканими очима.
— Заходьте,— запросила вона,— хоча в цій хаті смуток. Щойно помер мій єдиний син.
Наймолодшому братові стало жаль бабусі, і він дістав із торби одне яблуко, вичавив з нього кілька крапель соку й покропив ними її неживого сина. Той розплющив очі, усміхнувся до матері й підвівся. Мати його зраділа неймовірно. Не знала, де й посадовити братів, чим пригостити їх, як їм дякувати, а особливо наймолодшому. І вже їх нікуди не пустила — вмовила-таки залишитися в неї на ніч.
Полягали брати за піччю і невдовзі поснули. Аж серед ночі найстарший брат прокинувся: якась недобра думка мучила його. "Усе той наймолодший і наймолодший!
Це коли ми й одружимося з королівнами, то й тоді він буде такий добрий для всіх, що й усе королівство розтринькає. Ні, цьому не бувати!" Найстарший брат розбудив середнього, пошепталися вони вдвох, тоді забрали в наймолодшого торбу з яблуками й рушили в дорогу, а його залишили самого.
Прокинувся вранці наймолодший брат, дивиться: нема ні братів, ні його торби з яблуками. Одягнувся, в кишені намацав лише одне яблуко — те, яким учора оживив бабиного сина. Аж не вірилося йому, що брати могли таке зробити. Попрощався з бабусею та її сином і, сумний, пішов до королівського замку.
Столиця була вся в прапорах, але якось дивно були розвішані вони: барвисті висіли впереміж із чорними.
— Що означають ці прапори? — запитав наймолодший брат чоловіка, що перший трапився йому на вулиці.
— А хіба ти не знаєш? — здивувався той.— Сьогодні раненько прийшли в наше місто два лікарі. Вони принесли якісь нетутешні ліки й ними оживили скам'янілих людей, крім наймолодшої королівни. Коли підійшли до неї, то в них уже не вистачало ліків. Через те між барвистими висять і чорні прапори.
Наймолодший брат швидше подався до королівського замку. Тут він одразу попросив, щоб його відвели до скам'янілої королівни. Такої гарної дівчини він, відколи живе, ще не бачив. Хлопець тільки ніяк не міг збагнути, як це його брати, рятуючи інших, аж наостанку підійшли до неї.
Вичавив він із яблука, яке лишилося в нього в кишені, кілька крапель на чоло королівни, на очі, на губи, на обличчя. Королівна ніби прокинулася, всміхнулася щасливо, обняла його й мовила:
— Дякую тобі, мій милий, що ти звільнив мене з кам'яного полону!
У замку запанувала несказанна радість. Гримнули на мурах гармати, сповіщаючи люд
про те, що ожила й наймолодша королева дочка. Притьмом поздіймали чорні прапори, й було оголошено державне свято.
Король підвівся зі свого престолу й на очах у всіх поцілував наймолодшого брата.
Старші брати знітилися, принишкли,— боялися, що наймолодший тепер почне мстити їм. Але той уже не мав на них зла. Простягнув братам руки й сказав:
— Забудьмо, що було. Будьмо добрими братами, живімо в злагоді, як колись.
Через кілька днів у замку гуляли весілля. Брати одружилися з королевими дочками.
Найкращою парою були наймолодша дочка і наймолодший теслин син, якого король призначив своїм спадкоємцем. Весілля грали три дні. Усі пили, їли й танцювали, скільки душа бажала. Танцював навіть старий король, хоча радник йому казав, що в його літах таке вже не личить робити.
ЧЕСНИЙ ВІВЧАР Угорська народна казка
Якось до короля Матяша приїхав у гості сусіда-король. Привітались вони, як давні друзі. От гість і каже:
— Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.
— Еге ж,— гордо відповів король Матяш,— в отарі е в мене одна золотошерста вівця. Є й вівчар, який ніколи не бреше. А сусідній король на це:
— Не може такого бути. Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.
— Б'юсь об заклад, що він цього не зробить! Якщо програю — віддам половину свого королівства,— сказав король Матяш.
— А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше,— відповів гість.
Вони сказали один одному "на добраніч" і розійшлись.
От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідає:
— Добривечір, ваша величність!
— Звідки ж ти мене знаєш? — здивувався король.
— По розмові впізнав, що ви — король,— відповів вівчар.
Король, не довго думаючи, каже:
— Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золотошерсту вівцю.
— О ні,— відповів вівчар,— не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.
Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.
Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.
Побачила дочка, що він сумний, та й каже:
— Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.
І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж.
Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:
— Злупи шкуру з вівці, м'ясо з'їж, а шкуру віддай мені!
Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.
Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золотошерсту вівцю?
Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що має розповісти королю. Упхнув палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові.
А тоді, змінивши голос, почав:
— Що нового на хуторі?
— Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає. Її з'їв вовк.
Сказав ці слова й сам злякався.
— Брешеш,— каже далі голосом короля,— бо вовк разом із нею роздер би й інших.
Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі.
Знову побачив мишачу нірку. Знов почав:
— Що нового на хуторі?
— Золотошерста вівця втонула в колодязі.
— Брешеш, а інші чом не втонули?
Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:
— Що нового на хуторі?
— Вкрали золотошерсту вівцю.
— Брешеш, бо тоді покрали б і інших! Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяша. За столом сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме вівчар.
— Що нового на хуторі? — спитав король Матяш.
— Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та вродливу!
— Ну, то принеси ж її сюди! — радісно вигукнув король Матяш. А вівчар відповідає:
— Ось вона, сидить поруч з вами!
— Ура! Правду сказав! — вигукнув король Матяш.— За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.
ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА Французька народна казка
Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питає у служниці:
— Чи пан дома?
— А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.
— То скажи йому, що приніс я позичені гроші.
Побігла служниця і відразу ж сповістила панові:
— Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.
— От і добре! Веди його до мене! — радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав: — Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми насміємося досхочу.
Завела служниця Гаспара до кімнати.
— День добрий, пане!
— Здрастуй, Гаспаре, здрастуй!
— Ось приніс вам гроші.
— Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги.
Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан підморгнув приятелям і питає Гаспара:
— Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?
— Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п'ятеро телят.
— П'ятеро телят? — зчудувався пан.— Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як четверо корову ссуть?
— Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.
— Гм...— буркнув пан, зрозумівши натяк.— Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові тарілку!
Принесла служниця Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із смаженою рибою.
Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку.
— Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? — спитав пан.
— Не в тім річ, пане,— почухав за вухом селянин.— Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь.
— От дивак! Ну бери, коли... Після риби принесли великий окіст.
— Гаспаре, а шинки не хочеш?
— Ще й як хочу!..
— Тоді частуйся,— запропонував пан і простяг селянинові малесенький шматочок.
Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволене кахикнув: смачна шинка!
Вийняв він з кишені складаного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв і знову потягся до окосту...
— Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у того, хто їсть забагато шинки, відбирає мову. Чув про таке?
— От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка.
Візьму-но я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти.
Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести.
Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху.
Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!
ПРОСИНКА Французька народна казка
Були собі чоловік та жінка, і дуже їм хотілося мати донечку. День і ніч благали
вони долю, щоб послала їм хоч крихітну дівчинку. Нарешті знайшлася в них дочка — гарненька, як сонечко, тільки така дрібненька, що її навіть назвали Просинкою.
Одна лиш біда: минали роки, всі діти росли, а Просинка — ні.
Зажурилися батько й мати, стало їм соромно, що їхня дитина не така, як у людей, та й надумали вони позбутися її. Якось увечері, коли дівчинка міцно спала, вони занесли її далеко-далеко та й покинули на узліссі.
А в тому лісі жила стара буркотлива чарівниця — тітонька Лаклет. Це вона колись зглянулася над тими чоловіком і жінкою. Пожаліла тітонька Лаклет бідну Просинку й забрала її жити в свій дім — старе дерево з великим дуплом, устеленим м'яким мохом.
З ранку до вечора тітонька Лаклет клопоталася своїми справами: чарувала, чаклувала... І щодня, ідучи з дому, наказувала Просинці:
— Ти ж гляди, хоч би хто їхав дорогою, не показуйся з дупла, ховайся, бо як не послухаєшся — буде тобі велика біда!
Якось, повертаючись з полювання, їхав поблизу королевич. Раптом чує — хтось співає у лісі. Голос гарний, дзвінкий, мов кришталь, а нікого ніде не видно.
Зацікавився королевич. Наступного дня приїхав він на те ж місце і знову почув той самий срібний голос, що долинав із стовбура старої верби. Здогадався королевич, що то не дерево співає, а якась чарівна красуня. Такий голос міг бути лише в юної й дуже вродливої дівчини. Однак, скільки не шукав її королевич,— усе марно. Приїхавши на третій день, знову почув він незвичайний спів. Нахилився королевич над дуплом старого, порослого мохом дерева і гукнув:
— А хто там співає?
— Це я, Просинка,— відповів срібний голос.
— Іди до мене, я помчу тебе на своєму баскому коні.
— Я не можу. Тітонька Лаклет заборонила мені навіть показуватися людям на очі.
Тоді королевич подав їй у дупло свій довгий вовняний пояс (такими поясами чоловіки колись обв'язували стан), Просинка обгорнулася ним, а королевич витяг її з дупла і посадив поруч себе на коня.
Вертається тітонька Лаклет, а Просинка — тільки майнула... Розгнівалася тітонька Лаклет і послала вслід Просинці закляття: "Зухвале, неслухняне дівчисько!
Порушила мою заборону, то будь тепер жабою!" І привіз королевич у батьків палац не юну красуню, а зелену жабку.
Поселив королевич свою зелену жабку в гарній світлиці, та й почалося в Просинки невтішне жаб'яче життя. Боліло серце в королевича за Просинку, яку він, ледь побачивши, покохав. Вирішив він послати до тітоньки Лаклет свого собаку Вірного, щоб той умовив її повернути Просинці людський образ.
Вірний був незвичайний собака, тепер таких більше немає: ніхто не вмів так гарно і переконливо говорити, як він. Знайшов Вірний тітоньку Лаклет і довго умовляв її не держати зла на свою хрещеницю. Адже хоч і не слухалась іноді Просинка, проте завжди була доброю дівчинкою і тепер кається, що розгнівала тітоньку Лаклет.
Тітонька Лаклет і слухати не хотіла. Довелося Вірному ні з чим повертатися до палацу.
Збігали дні... Зелена жабка жила собі, як і всі інші жаби, стрибала по підлозі, купалася у великій мисці і їла тістечка, що їх приносив молодий королевич. Але, лишаючись сама, вона гірко плакала. Її друг, що також дуже страждав, вирішив ще раз послати до тітоньки Лаклет Вірного. Наказав йому не повертатися, поки не погодиться чаклунка зняти своє закляття.
Подався Вірний вдруге до тітоньки Лаклет. Він так довго та гаряче просив і молив її, що аж обрид.
Зглянулася нарешті тітонька Лаклет над Просинкою і гукнула: "Пехай Просинка стане такою самою дівчиною, як і раніш!" Тієї ж миті Просинка знову стала людиною. Щасливий королевич пішов до батька просити дозволу одружитися з Просинкою. Король погодився, але поставив умову:
щоб і менший, і старший сини гуляли весілля в один день. А старший королевич якраз мав одружитися з негарною, горбатою, ледачою і лихою на вдачу, але дуже багатою дівчиною.
Привезли слуги посаг обох наречених і виставили його перед усім королівським двором. Усе, що мала Просинка, уміщалося в горіховій шкаралупці, яку тітонька Лаклет передала собакою Вірним, а в нареченої старшого королевича були великі важкі скрині. Та коли їх відчинили — побачили тільки сувої сирового полотна, грубі сорочки й шмаття.
За звичаєм, дівчата повинні були самі пошити собі весільне вбрання. Просинка почала шити сукню із шовку, зітканого з тоненької павутинки, а наречена старшого брата зовсім не вміла шити і прийшла до Просинки просити поради. Добра серцем Просинка порадила їй пошити весільну сукню трохи довшу ззаду і пристебнути на плечі шлейф, щоб приховати горб.
Довго трудилися дівчата. Зате в день весілля на Просинку любо було дивитися, а наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла коротшим краєм зі спини, так що горб здавався ще більшим, ніж був насправді.
Король з королевою цілий день частували гостей найсмачнішими в світі стравами, і Просинка раз у раз кидала крихти хліба в пелену своєї сніжно-білої сукні.
Наречена старшого брата тільки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, але недодивилася і стала кидати в пелену обсмоктані кістки.
Увечері всіх гостей запросили на бал. Старший брат відкривав бал із своєю дружиною, а менший — з Просинкою.
Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золоті пташки; танцювала Просинка легко, красиво, ледь торкаючись підлоги. А коли підвелася дружина старшого брата, то з її пелени на блискучу підлогу посипалися малі й великі кістки; танцювала вона незграбно; під забрудненою, недоладно пошитою сукнею виднівся горб, а знизу виглядали негарні ноги.
Насупився король, розгнівався й оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А пожадливий старший син пішов зі своєю ледачою і незугарною дружиною світ за очі.
ЯК НЕ ВБЕРЕГЛИ ЗВІРІ СВОЇХ ТАЄМНИЦЬ Французька народна казка
Жили колись батько і двоє синів. Старший син був видющий, а менший — сліпий. І ось настав батькові час помирати. Покликав він старшого сина та й каже:
— Помираю я, сину, і, крім боргів, нічого після себе не залишаю. Тож прошу тебе:
хоч би як скрутно тобі прийшлося, не кидай напризволяще свого сліпого брата.
Вислухав батьків заповіт старший син і присягнув із слізьми на очах, що виконає останню його волю.
— Тепер я спокійний,— зітхнув із полегкістю батько, заплющив очі і помер.
Поховали його сини, зачинили вікна, замкнули двері своєї вбогої халупи і рушили в путь-дорогу. Люди жаліли їх, давали хто хліба, хто м'яса, а хто і грошей.
Проте сліпому братові майже нічого не перепадало, бо старший брат виявився немилосердним і все краще забирав собі.
По недовгім часі забув старший брат про свою присягу батькові. Зібравши сякі-такі гроші, надумав він покинути сліпого брата. Завів його в густий ліс і, сказавши, що незабаром вернеться, пішов геть.
Сліпий брат, нічого не підозрюючи, ліг на траву під деревом і міцно заснув.
Прокинувшись, став кликати брата, але відповіді не почув. Чекав він його, чекав, та марно. Ось тоді й збагнув, бідолаха, що покинув його брат, що не вернеться більше,— і гірко заплакав.
Тим часом споночіло. Але сліпому юнакові було однаково, що ніч, що день: адже він нічого не бачив.
Раптом почув він звіряче виття і, злякавшися, виліз на вершечок могутнього дуба.
Ледве встиг він причаїтися поміж гілок, як під дубом розлігся лев'ячий рик.
Услід за левом прибіг вовк, потім — ведмідь, тоді — вепр, лисиця і нарешті заєць. Повсідалися звірі кружка й заходились розпитувати одне одного про новини.
Першим обізвався лев:
— Де блукав ти, вовчиську? Які добрі чи злі вісті приніс?
— О, братчику леве, побував я в далеких краях! І дізнався про велику таємницю.
Про те, як зцілити сліпого від сліпоти.
— То як же його зцілити? — спитав лев.
— Дуже легко. Треба прикласти сліпому до очей кору з оцього дуба, і він умить прозріє.
— Диво дивне! — вигукнули звірі в один голос.
— Що диво, то диво,— кивнув лев головою.— Але і в мене є новина, не гірша за твою. Блукав я по Франції і потрапив випадком у місто, де немає води і люди гинуть від спраги. І ніхто не знає, що на головному майдані лежить каменюка, яку можна відсунути. А коли відсунеш і копнеш у тому місці землю, заб'є там чисте джерело. І тоді води стане на всіх!
— Чудова новина! — вигукнули звірі.— Тільки як нам скористатися з неї? Може, ти скажеш, клишоногий? — звернулися вони до ведмедя.
— Чого не знаю, того не знаю,— відповів ведмідь.— Краще послухайте мою новину! Я оце повернувся з далекого міста Труа. Править ним граф. І має він доньку-одиначку. Якось пішла вона з подругами гуляти, і раптом вискочив з лісу страшний звір. Вона так злякалася, що знепритомніла. Відтоді вона слабує, не підводиться з постелі й тане, як віск. Граф скликав усіх знаменитих лікарів, пообіцяв їм щедру винагороду, але жоден не може допомогти його доньці. А проте її можна зцілити. Треба витягти в неї з-під подушки зелену жабу, і дівчина враз одужає.
— Оце новина! — вигукнули звірі.— Слід би нам податися в місто Труа. Ото поживилися б!
Довго ще гомоніли звірі про свої таємниці, а коли розвиднилось, розбіглися хто куди.
Сліпий юнак зліз із дуба й вирізав шматок кори з його стовбура. Потер очі тією
корою і — о диво! — побачив синє небо, золоте сонце, зелений ліс, могутній дуб, поміж гілок якого ховався вночі...
Погладив юнак стовбур і, щасливий, мерщій подався в те місто, де люди гинуть від спраги. Довго шукав його, та зрештою знайшов.
Постукав у віконце якоїсь убогої хатини. Визирнула з віконця бабуся, питає:
— Чого тобі треба, юначе?
— Розкажи мені, бабусю, що тут у вас приключилося. Чому нікого немає на вулицях?
— Тяжке лихо спіткало нас, юначе! Немає в місті ані краплини води. Отож і почалася моровиця: люди гинуть, як мухи. За що тільки карає нас доля?
— Не знаю, бабусю, за що, але я можу вас усіх врятувати.
— Як же ти нас урятуєш? — питає бабуся.
— Треба скликати на головний майдан усіх городян, тоді я й скажу, що робити далі.
Побігла бабуся до сусідів, ті — до" своїх сусідів, а ті — до інших... Нарешті посходились усі на головний майдан, де лежала каменюка. Взялися гуртом і зсунули каменюку. Юнак попросив лопату, копнув у тому місці землю, і ту ж мить вдарив угору струмінь прозорої води. Набігли люди — хто з відром, хто з цебром, хто з глеком — і понесли додому холодну прозору воду. Все місто раділо. Та й як було не радіти — адже позбулися люди тяжкого лиха. Ніхто більше не загине від спраги...
А юнак, тільки-но забило джерело, непомітно пішов собі і сховався в бабусиній хатині. Не звик він до того, щоб його хвалили та славили, і дуже від цього ніяковів.
Довго шукали люди свого рятівника й нарешті знайшли у злиденній хатині. Вони принесли юнакові мішок золота. Глянув він на мішок та й каже:
— Не задля користі дав я вам воду, а тому, що пожалів вас. І золота мені не треба. Та коли ви неодмінно хочете щось мені подарувати, подаруйте карету із шістьма баскими кіньми.
Дивом здивувалися люди, що не взяв юнак золота, та перечити не стали і, як просив він, подарували йому карету, запряжену шістьма баскими кіньми.
Подякував юнак за дарунок, попрощався і поїхав у те саме місто Труа, де танула від невідомої недуги графова донька. Приїхав він у місто й зупинився в бідному заїзді. За вечерею спитав господаря про те, що цікавого в них у місті. Господар розповів, що графова донька лежить слаба і що всі її жаліють, бо дівчина вона гарна й добра душею.
— Що ж у неї за недуга? — спитав юнак.
— Ніхто цього не знав,— розвів руками господар.— Яких тільки лікарів не привозив граф — жоден не допоміг його доньці. Дівчина слабне, згасає. Кажуть, що незабаром піде з цього світу, безталанниця.
— Ні, це несправедливо! — вигукнув юнак.— Я знаю, як її врятувати. Піди-но, друже, до графа і скажи йому, що приїхав славетний лікар і, мовляв, може зцілити його доньку.
Господар побіг до графа з радісною звісткою. Нещасний батько вже й не сподівався на те, що донька одужає, а тут така новина!
Запросив він юнака до себе і познайомив його зі всіма знаменитими лікарями, які марно лікували його доньку.
— Чого ти прийшов сюди, голодранцю? — спитали вони.
— Та я хочу зцілити графову доньку від смертельної недуги.
— Зцілити? Чи знаєш ти, нещасний, що навіть ми не в силі її зцілити?
Юнак нічого не відповів, уклонився графові та й пішов у покої до його доньки.
Коли двері за ним зачинилися, підійшов він до постелі, підняв подушку і витяг з-під неї зелену жабу.
Ту ж мить дівчина розплющила очі, сіла в постелі та й питає:
— Чому це я тут лежу?
— Тому, що ви слабували,— відказує юнак.— Але тепер ви одужали, так що можете встати і йти на прогулянку!
І він розповів дівчині все, як було.
— О, яка чарівна історія! — вигукнула вона.— А ви, певне, чарівний принц.
— Ні,— похитав юнак головою,— я бідняк з бідняків і ще зовсім недавно блукав сліпим по світу.
І він розказав дівчині про свої пригоди.
— О, це так цікаво, що я мушу вийти за вас заміж! — вигукнула дівчина.
Вона повела юнака до батька. Як побачив граф, що донька здорова та весела, знетямився від щастя. Звичайно, батькові не дуже припала до вподоби звістка про те, що вона збирається заміж за бідняка без роду і без племені. Та перечити не став — яка була б із того користь?..
Незабаром справили бучне весілля.
Час збігав. Якось гуляв юнак у лісі і зустрів там злиденного жебрака. Придивився до нього й упізнав свого старшого брата. Підкликав його до себе та й питає:
— Давно ти жебракуєш?
— О вельможний пане, раніше ми з братом ходили по світу, а потім він мене покинув.
— Чому?
— Був він чоловік пожадливий і завидющий. Завжди боявся, що мені перепаде більший і кращий шматок. Тож завів він якось мене в ліс і там покинув...
— Невже отак усе було? А може, навпаки? Згадай лишень! Приглянься до мене — хіба не впізнаєш?
Приглянувся жебрак до розкішно вбраного пана і впізнав у ньому рідного брата.
— Невже це ти? Ти ж був сліпий та ще й убогий!..
— Авжеж, був, але завдяки тобі став зовсім інший.
Упав жебрак на коліна і заблагав брата, щоб той простив його. Брат щиро простив, бо був він добрий, зла не вмів держати. На цьому б і казці кінець. Але річ у тім, що старшому братові повсякчас гризла голову думка: як же прозрів його брат і як він забагатів? Коли вже стало невміч, прийшов він до брата та й питає:
— Як ти прозрів, як забагатів? Я дуже хочу це знати! Розкажи мені, брате, прошу!
Не хотів менший брат розказувати, але старший так просив і молив, що він не встояв. Усе розказав, як було. Однак відразу застеріг:
— Брате, не ходи до того дуба, не гніви долю! Тобі ж тепер добре живеться!
Але старшого брата взяли чорні заздрощі. А заздрощі, ми всі це знаємо,— кепський порадник. Вирушив він у далеку дорогу. Нарешті добувся до знайомого лісу і знайшов заповітний дуб. Виліз на його вершечок і заховався поміж гілок.
Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом зібралися звірі й повели свою бесіду.
— Скажи-но, леве,— першим обізвався вовк,— які новини ти нам приніс?
— Маю новини, та не скажу,— пробурчав лев.— Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька забило чисте джерело.
— Отже, хтось виказав людям наші таємниці! — гнівно вигукнув ведмідь.
— Присягаюся, це не я! — вищирив зуби вовк.
— І не я! — рохкнув вепр.
— Та вже ж і не я! — вереснула лисиця.
— І не я! — прошепотів заєць.
— Цитьте, цитьте! — заспокійливо мовив лев.— Мабуть, хтось сидів тоді на дереві й підслухав нас.
Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.
— Ага! — мовив він протягом.— Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.
— Овва! — скривився ведмідь.— Та доки я скину його з дерева, доки злізу на землю, від нього хіба що кістки залишаться.
— Як тобі не соромно! — обурено вигукнули звірі.— Невже ти не віриш у нашу чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.
— Ну, якщо так, то полізу...
Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз униз — аж диви! — ні людини, ні звірів!
Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу.
Відтоді він так і не виходить з лісу.
ЛИС, ЦАП І МІШОК МОРКВИ Фризька народна казка
Бігли якось удвох лис і цап, дуже голодні. А тут чоловік їде возом, везе мішки з морквою. На повороті віз підскочив, один мішок і впав на землю. Чоловік цього не помітив і поїхав далі.
— Це моя морква,— сказав лис, підбігши до мішка.
— Відійди! — заявив цап.— Морква моя, бо це їжа саме для кіз.
Лис вишкірив зуби на цапа, а цап наставив роги на лиса, і так вони довгенько стояли один проти одного. Нарешті лис і каже:
— Так ми ще довго тут будемо стовбичити і сваритися, а пуття з того не буде.
Краще позмагаймось! Он, бачиш, стоїть закопаний стовп. Хто його перекине, того й морква буде.
— Гаразд! — зрадів цап.— Це мені раз плюнути.
Розігнався та в стовп головою лусь! А стовп і далі стоїть собі.
Разів чотири бив іще цап у нього рогами з розгону, аж поки в нього роги тріснули. А стовпові хоч би що, стоїть, як і доти.
Настала черга лисові силу показати. Почав він рити землю навколо стовпа, підкопувати його. Рив, рив, аж геть увесь зіпрів, поки нарешті до кінця добрався. Стовп і впав. Та був він такий важкий, що коли, падаючи, вдарив лиса по задній нозі, то й зламав її.
Лежить стовп на землі, а цап каже лисові:
— Забирай моркву! Мені вже нічого не треба, так голова болить. А лис у відповідь:
— Де там! Я тепер до неї й підійти не можу.
Однак полежавши та відхекавшись, лис усе-таки звівся на три ноги й пострибав до мішка.
Але поки вони отак змагалися, чоловік той побачив, що на возі мішка не вистачає, завернув коней і поїхав назад. Побачив свій мішок і забрав його перед самісіньким носом у лиса.
ДЕВ'ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ Хорватська народна казка
Було в матері дев'ять синів і десята дочка, а чоловіка не було — на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з'їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:
— Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас.
Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.
Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу — у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости — і вони майнули до лісу.
Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й почали їй казати:
— У твоєї матері було дев'ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися вовками та побігли до лісу, тільки ти залишилася.
Прийшла дочка додому та й питає матір:
— Це правда, мамо, що люди кажуть?
— Правда, доню рідненька. Було в мене дев'ять синів, а я в хаті нічого не мала, у людей заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу. Каже тоді дочка до матері:
— Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу — піду шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.
А мати їй:
— Не йди від мене, дитино моя; дев'ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?
Але дівчина, якій було вже років п'ятнадцять, не далася підмовити, а пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.
— Бабусю, люба,— попросилася дівчина,— прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в лісі не з'їли.
А бабуся каже:
— З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев'ять вовків-сіроманців, вони тебе можуть з'їсти. А все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.
І дівчина їй усе розповіла:
— Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в неї тільки дев'ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас.
І якось закляла своїх дев'ять синів: "Бодай ви вовками стали". Вони й перекинулись у вовків та побігли до лісу й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми стануть.
Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині:
— Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з'їдять.
Увечері, як смерклося, прибігли дев'ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:
— Добрий вечір, матінко.
— Добрий вечір,— відповідає бабуся.
Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімав з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:
— Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу не питала, звідки ви, хто у вас е і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,— хитрує бабуся,— що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев'ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п'ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?
— Хотіли б, аякже,— в один голос загукали брати.— Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.
Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:
— Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.
Але вона й слухати того не хоче.
— Я б,— каже,— довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали.
Тоді брати й розповіли їй:
— То, сестро, треба цілих дев'ять років мовчати, ні словом ні до кого не обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова не скажеш.
Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати питає її:
— То що, знайшла братів? Дівчина тільки головою кивнула, але не сказала ні слова.
— Де знайшла, у лісі?
Знову тільки головою кивнула й мовчить.
Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила корову. Дівчина ото й пасла щодня ту корову сама під лісом. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.
— Дівчино,— ледве вимовив він,— чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.
Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він усе одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.
— Любий сину,— все торочить царевичу мати,— чи тобі царівен, чи тобі королівен бракувало, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.
Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. І ось настав час іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина сама із свекрухою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.
Коли син приїхав у відпустку додому, мати відразу йому й каже:
— А бачиш, мало того, що сама німа, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скажи своїм міністрам, хай засудять її до страти. Навіщо вона тобі така здалася?
Але царевич не послухав її. Та недовго він був удома, треба було йому їхати назад до війська. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само викинула його надвір за ворота, а натомість підклала щеня. Коли син через рік завітав додому, мати знову до нього:
— І навіщо вона тобі така здалася? Ти тільки натякни своїм міністрам, вони її миттю на шибеницю пошлють.
Але царевич не послухав її. Проте не довго він залишався вдома, бо треба було йому ще служити у війську. І знову сталось те саме: коли народилася третя дитина, свекруха викинула її надвір за ворота і підклала щеня.
Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.
Відслужив царевич у війську й повернувся вже назовсім додому. Хотів дітям про свою службу у війську розповісти, а дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко свою невістку гудить. І відвести душу в розмові з дружиною не можна — мовчить дружина. Охопив царевича сум, і він махнув на все рукою: мовляв, робіть собі, що хочете. Тоді мати-цариця хутчіше міністрів скликала, а ті, недовго радячись, порішили стратити царевичеву дружину.
І повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона ані слова не мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає. І царевич гірко плаче, та нічого вдіяти не може, бо так міністри постановили.
Уже близько до шибениці підходять, аж бачать: удалині хмарка куряви знялася й дедалі більшає — то мчить вершник на білому коні. За ним — другий, третій...
Дев'ять вершників мчать. Уже й чути, як перший гукає здалеку:
— Постривайте, не вішайте!
Ті поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукує:
— Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев'ять років минуло сьогодні. Говори, не бійся!
І віддав їй дитину.
Але вона мовчить.
Під'їхав другий, гукає:
— Говори, сестро,— і простягає їй другу дитину,— сьогодні дев'ять років минуло,
ти нас врятувала, говори!
Третій гукає:
— Сестро, говори! — і віддає їй третю дитину.
Але вона — ані слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А брати один за одним під'їжджають і просять її, щоб вона все розповіла царевичеві. Примчав і дев'ятий брат, гукнув до неї:
— Говори, сестро! Сьогодні день нашої волі, минуло рівно дев'ять років. Ми всі врятовані. Розказуй усе, як було!
Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізвалася.
— Чоловіче, мій любий,— каже вона до царевича,— це мої сини, яких свекруха надвір повикидала, а вовки, брати мої, до лісу їх забрали, вигодували там і сьогодні ось привезли мені.
Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, підбіг до своєї дружини, обняв її, цілує, синів маленьких на руки взяв, з братами її привітався. А матері-цариці звелів передати, що більше не хоче з нею разом жити.
Збудував царевич собі новий палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною вродливою й трьома чудовими синами. А дев'ять братів попрощалися з ними, подякували сестрі за порятунок і поїхали до своєї матері, удовиці вбогої, щоб їй була поміч на старість.
ДВАНАДЦЯТЬ ПРИНЦЕС Чеська народна казка
В одному селі жив собі селянин Матєй. І хоч було в нього чимале господарство, та Матєй геть-чисто заборгувався, бо чигала на нього біда за бідою. Одного року була страшна посуха; другого — увесь час лив дощ і хліб погнив на стеблі; третього року хліб побило градом, так що не зібрали ані зернини; а потім трапилась пожежа, і в Матєя згоріло все обійстя із стодолою та хлівом.
Так воно і йшлося весь час. Тільки на діти і мав Матєй щастя: прибувало їх щороку. І зрештою стало аж дванадцятеро.
Були то все хлопці, як соколи, щохвилі хотіли їсти, комора стояла порожня, і зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обід. Матєй попросив помочі у замку, та замковий управитель за щось гнівався на нього і тому виставив його за браму. Тоді вирішив Матєй сходити до короля і попросити в нього милості.
Розпитався він, якою дорогою йти, та й рушив до королівського міста. Прийшов до палацу, але біля брами затримала його сторожа і не пустила до короля. Матєй був у відчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король у вікно побачив метушню і звелів камердинеру привести селянина в покої. Матєй упав перед королем навколішки і мовив:
— Ясний королю, маю я дванадцятеро синів, а їсти нам нічого!
— Чому ж вони не працюють? — спитав король.
— Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали, та не знаходимо роботи!
— А в тебе їх справді дванадцятеро? — спитав король.
— Атож, ваша милість, повна хата,— мовив селянин.
Король дав йому гаман з дукатами і сказав:
— Ось поки що поміч тобі і твоїй жінці, а синів пришли до мене, я їм роботу знайду!
Матєй уже дякував, дякував, мало не плакав. Король відпустив його і сказав, щоб повертався додому і не впадав у розпач. Подався Матєй із замку, наче йому п'яти припекли, і зупинився аж у широкому полі. Полічив дукати і вирішив, що найперше заплатить усі борги, полагодить хату і хлів, поставить нову стодолу, купить сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сім'ї на прожиток.
Радий повернувся Матєй додому, розповів, як ходив до короля, показав гроші та й сів радитися з жінкою. Купили вони кожному синові одежину і черевики та й вирядили їх у широкий світ. Хлопці раділи, що потраплять до короля, тільки найменший, якого звали Вітеком, неохоче прощався з господарством, так що аж батько здивувався. Він-бо знав, що Вітек з усіх братів найдотепніший і найжвавіший.
Король ласкаво зустрів братів і, що всі вони були високі й поставні, звелів записати їх у своє військо. Брати швидко навчилися військової науки і служили так ревно, що одинадцятьох із них незабаром призначили офіцерами, тільки Вітек лишився без відзнаки і ходив на варту, як звичайний вояк. Не був він дурніший за братів, та не зумів призвичаїтися до нового діла. Брати ходили панами офіцерами, гарно вбрані, а про найменшого брата зовсім не турбувалися.
Зажурився Вітек, що брати занедбали його, і, коли минув рік, попросив короля відпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вірну службу й відпустив. Дізналися брати, що Вітек збирається додому, прийшли до короля і теж попросили їх відпустити.
Король і їм дозволив повернутися додому.
Отак і пішли Вітек та одинадцятеро його братів битим шляхом. А як мали брати-офіцери багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити світу. Вітек їх спершу відмовляв, та брати не схотіли й слухати, і тому пішов він разом з ними.
Кілька днів велося їм дуже добре. Мандрували вони по світу, де бачили хорошу корчму — там зупинялися і їли й пили, що аж гай шумів. Вітек уживав самий хліб і звичайно сідав осторонь, тому що брати ніколи не кликали його до свого столу, соромлячись його простацьких харчів. Та ось одного дня прийшли вони до густого лісу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали і бродили в хащах цілих три дні. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тільки Вітек мав у торбі чимало хліба і охоче поділився з братами. Брати підкріпилися і почали міркувати, що їм робити. Сказав тоді Вітек:
— Виведу я вас, браття милі, з цього лісу, якщо пообіцяєте завжди і в усьому слухатися мене!
Братам дивно було чути цю річ, але вони хотіли вибратися з лісу, тож і пообіцяли слухатися. Вітек їх повів, брели вони весь час в один бік і за кілька днів дісталися на широку галявину. Посередині стояв могутній замок, обведений потрійним муром, а під кожним муром блищав рів. Дорога до замку вела через три брами і три мости. Мури були високі, рови глибокі й повні води, а мости підняті догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити і як влаштуватися на ніч. Були вони голодні, бо другий день уже їли самі лісові ягоди, і гнівалися на Вітека.
— Що з того, що ти вивів нас із лісу? Все одно ми помремо з голоду!
— Не бійтеся! — мовив Вітек і підійшов до першого мосту.
Міст одразу ж опустився, і всі вони проминули першу браму. Так само пройшли через другий і третій міст і за хвилину вступили у замок. Скрізь було там повно срібла й золота, та ніде не бачили вони живої душі. Зайшли брати у бенкетну залу, оглянули всі покої — скрізь було порожньо й мертво, як і навколо замку.
Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стіл вже був заставлений рідкісними наїдками.
— Гляньте, хлопці, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали,— засміявся один із братів, сів за стіл і заходився їсти.
— Але ж ми тут непрохані гості, ще в халепу вскочимо! — застеріг другий.
Та за хвилину сів до столу Вітек, а за ним і всі інші брати.
Коли наїлися й напилися, Вітек устав і мовив:
— Треба нам розвідати, хто володіє цим замком.
Знову передивилися брати всі покої, вилізли на горище, спустилися в льохи, оглянули двір, та ніде не було ані живої душі.
— Мабуть, хазяїна нема вдома,— сказав Вітек,— треба бути обачними, особливо вночі! Сьогодні вартуватиму я!
Брати зраділи, що добре виспляться, бо всі втомилися мандрівкою. Смачно вони повечеряли і пішли спати у просторий покій, де було заслано дванадцять ліжок. А Вітек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пістолі і почав вартувати.
До півночі було тихо як у вусі. Коли ж на башті пробило дванадцяту годину, з гуркотом опустилися всі мости, щось зашуміло-загриміло, і раптом перед головною брамою спинилося дванадцять карет. Із них виступили дванадцять чорних, як вугіль, принцес і пішли сходами до бенкетної зали. Вітек спершу не второпав, що воно діється, і забув віддати їм шаблею честь. За хвилину побіг він за ними до зали, вклонився принцесам, та вони навіть оком на нього не повели, не промовили й словечка і мовчки їли собі та пили. Коли настала перша година, загриміли колеса, принцеси вийшли у двір, сіли в карети і поїхали з замку. І одразу ж усі мости знову піднялися самі собою.
Довго Вітек думав про те, що побачив, і залишився на варті аж до ранку, але у замку знову все стихло, як і раніше. Коли брати прокинулись, не сказав він їм нічого, а поснідав разом з ними й пішов спати. На обід і вечерю знову столи були повні їжі, брати добре наїлися.
— Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! — каже Вітек.
Брати зраділи, бо їх уже хилило до сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о першій годині залишили замок.
Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, тому вирішили вони не йти сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною брамою і чекали.
Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, що він аж заплакав.
— Чого ти плачеш? — пошепки спитала його принцеса.
— Мені шкода тебе і твоїх сестер,— прошепотів Вітек.
— У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!
— А чи можна вам допомогти? — спитав Вітек.
— Та можна,— відповіла принцеса,— тільки не знаю, чи пощастить нам врятуватися.
Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три ночі повартували біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше ціле королівство,— тоді б до нас вернулося щастя!
— Ми врятуємо вас, дівчино! — зрадів Вітек.— Нас якраз і є дванадцять синів однієї матері, і ми будемо вартувати біля вас три ночі!
— Аби ви тільки змогли мовчати,— зітхнула принцеса.
"Брати пообіцяли, що завжди і в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить нам",— втішав себе Вітек.
Вийшов він з братами у сусідню залу, розповів їм, що почув, і брати пообіцяли слухатися його у всьому. Опівночі пішли вони з принцесами до їхніх покоїв і стали на чатах. Рано-вранці дівчата встали, подякували братам і нагадали, що ті мусять вартувати ще дві ночі. Брати з радістю пообіцяли їм все так і зробити, бо в принцес уже побіліли обличчя.
Друга ніч теж минула щасливо, і вранці у принцес вже побіліли руки, а брати тішилися, що завтра зовсім їх урятують. Третього дня весело сіли вони за стіл, частувались, бажали щастя й здоров'я принцесам, тільки Вітек усе нагадував братам, щоб вони виконали свою обіцянку.
О першій годині дівчата розійшлися по покоях, але незабаром загриміли колеса, принцеси повибігали з покоїв знову чорні, як вугіль, сіли в карети і поїхали.
Вітек від гуркоту прокинувся і злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гірко плаче.
— Що сталося? — вигукнув він.
— Ти дотримав слова,— мовила принцеса,— але твої брати не промовчали, заговорили до сестер і тепер зазнали страшної кари. І вона повела його у спальню, в якій брати провели перші дві ночі. Там лежало одинадцять камінних брил!
— Нещасні хлопці, і чого ви не змогли втримати язика за зубами? — плакав Вітек.— А що ж сталося з твоїми сестрами? — спитав він у принцеси.
— Вони знову всі почорніли і тепер тяжко страждають.
— Але ж ти біла! Я хоч тебе визволив,— втішав її Вітек.
— Я теж іще не врятована,— мовила принцеса.— Вже за мною летить той самий чаклун, що нас закляв. Занесе він мене за море, у свій замок, утричі більший і неприступніший за наш!
Ледве вона це доказала, як розлетілися двері, у кімнату ввірвався потворний чаклун, зареготав, схопив принцесу і вилетів з нею у вікно. Вітек підскочив до вікна, щоб побачити, в який бік вони полетять. Потім повернувся до спальні і глянув ще раз на своїх скам'янілих братів: жаль йому було їх, але й гнівався він, що вони все зіпсували.
Думав Вітек, думав, що йому робити, і вирішив іти шукати наймолодшу принцесу.
Пішов він із замку в той бік, куди полетів чаклун, дістався до густого лісу, і там один дідусь-пустельник надоумив його, як дійти до моря. Промандрував Вітек ще кілька місяців і зрештою ступив на морський берег. Коли побачив море, упав на коліна і голосно заплакав:
— Що мені діяти? Ноги в мене збиті до крові, пройшов таку далечінь, то невже маю тепер повертатися, тільки поглянувши на море?
Пішов Вітек берегом, сподіваючись натрапити на якийсь човен або хоч на якусь шкаралупку, та ніде не побачив ані живої душі. Раптом почув він лисяче дзявкотіння, котячий нявкіт і орлиний клекіт та й пішов у той бік. Незабаром побачив він, що орел, лисиця та кіт б'ються над мертвим конем. Ледве помітили вони Вітека, як орел гукнув:
— Іди швидше сюди, хлопче, й поділи між нами це м'ясо, а як ні, то ми тебе самого роздеремо на шматки!
— Атож, атож,— гудів комар, який теж бився за м'ясо, але якого Вітек не бачив.
— Гаразд, поділю,— мовив юнак, узяв мисливського ножа і розчетвертував тушу.
Орлові припав кінський зад, лисиці — перед, кіт дістав нутрощі, а комар — кістки, щоб смоктати з них мозок.
— Добре ти нас розсудив,— сказав орел.— Хотів би я віддячитись тобі! Ось три моїх пера, як глянеш на них і мене згадаєш, у ту ж мить перекинешся орлом!
Потім орел ухопив м'ясо, здійнявся в повітря і полетів на скелю, де було його гніздо.
Лисиця теж була задоволена, дала Вітекові три свої шерстинки і сказала:
— Як поглянеш на них і мене згадаєш, враз обернешся на лиса!
Подякувала вона Вітеку і потягла м'ясо до своєї нори.
Кіт потерся об Вітекові ноги і промурчав:
— Вирви три шерстинки з моєї спини — і ти зможеш перекинутися на кота!
Вітек схопив шерстинки, й кіт одразу ж накинувся на кінські нутрощі. В цю мить загудів у Вітека над вухом комар і тоненько пропищав:
— А що ж я тобі дам? Пір'я в мене нема, шерсті нема, та маю я багато ніг, і одна з них трохи крива. Вирви її і, коли подивишся на неї та мене з