у і німій дівчині.
По дорозі до церкви люди почали кричати:
— Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?
Але дівчина мовби й не чула.
— Нехай моя наречена спробує їй пояснити,— сказав царевич.
— Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? — вигукнула та.
— Відтепер ти будеш німою,— раптом заговорила німа дівчина.— Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!
Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.
БІЛИЙ КІТ Ірландська народна казка
Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім'я Тренкос, тобто "Дужий у Ногах",— такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах.
Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.
Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів — вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами — ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.
Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.
Королівна відповіла йому:
— Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!
Але велетень тільки засміявся на її слова — мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.
Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси.
Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку.
Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт.
— Няв, няв! — голосно пронявчав він.
— Ой, який гарний котик! — промовила королівна.— Стрибни-но сюди у вікно!
— Відступися трошки, і я стрибну,— відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.
Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік — і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.
— Як же тебе звати? І звідки ти взявся? — спитала його королівна.
— Не в цім клопіт,— відказав кіт.— Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкриває траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.— Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки — один червоний, один синій і один жовтий.
— Та вони ж не більші від горошин! — скрикнула королівна.— Таке завдання їм дуже легко буде виконати.
— Не так-то й легко,— заперечив кіт.— На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяє щось, від слова не відступається.
— А ти побудеш у мене, поки він прийде? — спитала королівна.
— Ні,— відповів кіт,— мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.
— І хто ж то буде? — поцікавилась королівна.
— Це буде той, хто визволить тебе від велетня,— пояснив кіт.
— На жаль, це нікому не по силі,— зітхнула королівна.— Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.
— Такий меч уже є,— сказав кіт.— А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки не озивайсь ані словом, бо все пропаде.
— Коли ж ти до мене ще прийдеш? — спитала королівна.
— Чекай і побачиш,— відказав білий кіт.
Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.
На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.
— Але спершу пообіцяй мені одну річ,— сказала йому королівна.
— То кажи, я слухаю.
Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.
— Це можна зробити заіграшки! — весело засміявся Тренкос.— Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.
— Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? — запитала королівна.
— Обіцяю! — врочисто запевнив велетень.
Потім він скликав усіх карликів і наказав уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки — один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки — перебрали одну по одній геть усі травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів — він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.
Так минали день за днем.
Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:
— Чого тобі треба, білий котику?
— Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,— відповів йому кіт.
— Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,— сказав королевич.
— Саме це я й збираюся тобі сказати,— промовив кіт.— Отже, слухай уважно, бо я не люблю двічі казати те саме. Її забрав до свого замку велетень на ім'я Тренкос, і вона тепер у страшній небезпеці, бо він замірився якомога швидше одружитися з нею.
— Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! — запально вигукнув королевич.
— Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди,— значливим тоном заявив кіт.— І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами — вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку.
— Тоді скажи, що я маю робити? — запитав королевич.
— Ти повинен дістатися через гори до пущі, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево біля одного вікна, що звернене на захід. Видерись стовбуром угору, сядь на гілці й простягни до того вікна капелюха, оздобленого сріблястим пір'ям. Коли в твій капелюх вкинуть три клубки — один червоний, другий синій і третій жовтий,— чимдуж вертайся до мене. Але не мов ані слова, бо тебе почують сторожові пси.
Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався — все вище й вище — у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям — там, де вікно лицем до надвечірнього сонця.
У ту ж мить вікно прочинилося і виглянула королівна Медб, і королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарніша, ніж будь-коли раніш. Він уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу білого кота, тільки мовчки скинув капелюха з трьома сріблястими пір'їнами і простяг перед себе. Королівна вкинула в капелюх три різнокольорові клубки, послала повітряний поцілунок коханому, зачинила вікно й зникла.
І раптом королевич почув голос велетня — той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив — це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса.
Побачивши королевича, кіт спитав:
— То як, дістав клубки?
— Дістав,— відповів королевич.
— Ну, тоді ходім зі мною,— сказав кіт.
Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче під сонячним промінням.
Коли вони вийшли на берег, кіт обернувся до королевича й сказав:
— Візьми в руку червоний клубок, дістань з нього кінчик нитки й міцно затисни в долоні, а сам клубок кинь у воду. Потім почекай і побачиш, що буде.
Королевич так і зробив. Клубок легенько поплив собі по хвилях, усе далі й далі від берега, аж урешті перетворився на крихітну цяточку вдалині.
— Тепер смикни за нитку,— сказав кіт.
Королевич став обережно вибирати нитку і невдовзі побачив, як щось заяскріло у воді, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, і кінець кінцем до берега прибився прегарний срібний човник.
— Сідай у цього човника,— сказав кіт,— і він запевне переправить тебе через море, на острів, куди ще жодна людина не ступала ногою. На острові ти побачиш палац. Коли ввійдеш до того палацу, у просторій його залі знайдеш на стіні меча.
Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також таріль на столі, а на ньому сто маленьких пиріжків; якщо ти візьмеш їх із собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всі й сконають. Тільки стережися, щоб нічого не їсти й не пити, поки дістанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королівну.
— Я ніколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,— сказав королевич.
Він сів у срібного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край світу.
Минали довгі сонячні дні й чарівні зоряні ночі, а човник усе плив і плив, і ось одного раннього ранку королевич нарешті побачив, як на самому обрії виступив із моря острів, і дуже зрадів, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цілий той день плив човник, але острів наче зовсім не ближчав, і тільки на світанку другого дня королевич опинився біля острова, де до самої води посхиляли дерева свої віти, обважнілі від різнобарвних плодів.
Побачивши ті плоди, королевич зовсім забув обіцянку білому котові: він пам'ятав лише про свій голод та спрагу. І коли човник врізався в берег, він кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющі соковиті плоди. Королевич і не помітив, як човник тим часом тихенько відплив й зник за обрієм. Отак, на жаль, здійснилось те, про що перестерігав кіт: королевичу зовсім випало з пам'яті і королівна Медб, і велетень.
Вгамувавши голод, королевич зліз із дерева й рушив рівною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго він і пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далі побачив трьох дівчат з арфами — вони прямували йому назустріч. Дівчата привітали його радісними вигуками:
— Ласкаво просимо на наш острів, королевичу Срібної Річки! Ми проведемо тебе до палацу — там твого приходу дожидають король і королева разом з красунею-королівною Ейлін.
Отож королевич разом із ними підійшов до палацової брами, де й справді стояли король та королева. Але гість на них тільки мигцем глянув, бо коли уздрів їхню вродливу дочку, то вже не зміг від неї і очей відвести. І він зразу закохався в прегарну Ейлін, бо ж геть забув про королівну Медб. І так стали збігати день за днем, а потім тиждень за тижнем, усе в бенкетах, і співах, і танцях, і забавах на зеленому моріжку перед палацом, і таке гарне те все було, як передзвін ніжних дзвіночків.
А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, і вже вони скінчили один клубок і половину другого, тоді як бідолашна Медб дивувалася, чому більш нічого не чути про її коханого королевича.
Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлін і дістав згоду, і вже недалекий був день весілля. І ось напередодні цього дня, коли королевич сидів сам-один у себе в покої, чує він раптом, як щось доторкається до його ноги.
Глядь він униз — аж то білий кіт докірливо так нявчить до нього. Тільки-но побачив королевич кота, як відразу згадав і королівну Медб, і велетня, і відчув, який він страшенно нещасний, але кіт не дав йому часу на жалі.
— Ти повинен почекати до завтра,— сказав кіт,— і тоді, тільки-но зазоріє, зійдеш до моря, не оглядаючись ні лівобіч, ні правобіч, і пильнуватимеш, щоб жодна жива істота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березі, кинеш синій клубок у воду і, коли срібний човник підпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. І вже аж по тому можеш оглянутися назад і вибрати, яка з двох королівен була б тобі любішою дружиною.
Усю ту ніч королевич очей не склепив, і як тільки почало світати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дістав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки він зникне вдалині, а тоді давай тягти нитку. І невдовзі показався срібний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль.
На цей час у палаці похопилися, що королевич десь подівся, і всі кинулись його шукати, і зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає ніде в палаці, король, і королева, і королівна Ейлін, і всі придворці та покоївки вибігли надвір і найкоротшою стежкою подалися на берег моря.
Королівна своїм ніжним мелодійним голосом стала кликати його на ім'я, і він уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котові слова і хутко скочив у човника, що зразу ж рвонувся вперед по воді, як морська птаха знімається в небо. І раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся і, на свій жах, замість королівни з батьком та матір'ю побачив трьох здоровезних витких зелених змій — у них були червоні люті очі й гострі висолоплені язики, вони сичали й звивалися на березі.
А королевич плив і плив, усе далі й далі, мавши надію, що срібний човник безпечно доправить його до рідного острова.
Коли це рано-вранці одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, він примітив якийсь острів у морі, вогненно-іскристий під ясним сонцем. Човник підплив ближче, і королевич побачив, що той острів оторочують деревця, а на них рясно
— Обіцяю! — врочисто запевнив велетень.
Потім він скликав усіх карликів і наказав уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки — один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки — перебрали одну по одній геть усі травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів — він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.
Так минали день за днем.
Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:
— Чого тобі треба, білий котику?
— Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,— відповів йому кіт.
— Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,— сказав королевич.
— Саме це я й збираюся тобі сказати,— промовив кіт.— Отже, слухай уважно, бо я не люблю двічі казати те саме. Її забрав до свого замку велетень на ім'я Тренкос, і вона тепер у страшній небезпеці, бо він замірився якомога швидше одружитися з нею.
— Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! — запально вигукнув королевич.
— Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди,— значливим тоном заявив кіт.— І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами — вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку.
— Тоді скажи, що я маю робити? — запитав королевич.
— Ти повинен дістатися через гори до пущі, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево біля одного вікна, що звернене на захід. Видерись стовбуром угору, сядь на гілці й простягни до того вікна капелюха, оздобленого сріблястим пір'ям. Коли в твій капелюх вкинуть три клубки — один червоний, другий синій і третій жовтий,— чимдуж вертайся до мене. Але не мов ані слова, бо тебе почують сторожові пси.
Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався — все вище й вище — у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям — там, де вікно лицем до надвечірнього сонця.
У ту ж мить вікно прочинилося і виглянула королівна Медб, і королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарніша, ніж будь-коли раніш. Він уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу білого кота, тільки мовчки скинув капелюха з трьома сріблястими пір'їнами і простяг перед себе. Королівна вкинула в капелюх три різнокольорові клубки, послала повітряний поцілунок коханому, зачинила вікно й зникла.
І раптом королевич почув голос велетня — той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив — це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса.
Побачивши королевича, кіт спитав:
— То як, дістав клубки?
— Дістав,— відповів королевич.
— Ну, тоді ходім зі мною,— сказав кіт.
Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче під сонячним промінням.
Коли вони вийшли на берег, кіт обернувся до королевича й сказав:
— Візьми в руку червоний клубок, дістань з нього кінчик нитки й міцно затисни в долоні, а сам клубок кинь у воду. Потім почекай і побачиш, що буде.
Королевич так і зробив. Клубок легенько поплив собі по хвилях, усе далі й далі від берега, аж урешті перетворився на крихітну цяточку вдалині.
— Тепер смикни за нитку,— сказав кіт.
Королевич став обережно вибирати нитку і невдовзі побачив, як щось заяскріло у воді, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, і кінець кінцем до берега прибився прегарний срібний човник.
— Сідай у цього човника,— сказав кіт,— і він запевне переправить тебе через море, на острів, куди ще жодна людина не ступала ногою. На острові ти побачиш палац. Коли ввійдеш до того палацу, у просторій його залі знайдеш на стіні меча.
Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також таріль на столі, а на ньому сто маленьких пиріжків; якщо ти візьмеш їх із собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всі й сконають. Тільки стережися, щоб нічого не їсти й не пити, поки дістанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королівну.
— Я ніколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,— сказав королевич.
Він сів у срібного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край світу.
Минали довгі сонячні дні й чарівні зоряні ночі, а човник усе плив і плив, і ось одного раннього ранку королевич нарешті побачив, як на самому обрії виступив із моря острів, і дуже зрадів, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цілий той день плив човник, але острів наче зовсім не ближчав, і тільки на світанку другого дня королевич опинився біля острова, де до самої води посхиляли дерева свої віти, обважнілі від різнобарвних плодів.
Побачивши ті плоди, королевич зовсім забув обіцянку білому котові: він пам'ятав лише про свій голод та спрагу. І коли човник врізався в берег, він кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющі соковиті плоди. Королевич і не помітив, як човник тим часом тихенько відплив й зник за обрієм. Отак, на жаль, здійснилось те, про що перестерігав кіт: королевичу зовсім випало з пам'яті і королівна Медб, і велетень.
Вгамувавши голод, королевич зліз із дерева й рушив рівною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго він і пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далі побачив трьох дівчат з арфами — вони прямували йому назустріч. Дівчата привітали його радісними вигуками:
— Ласкаво просимо на наш острів, королевичу Срібної Річки! Ми проведемо тебе до палацу — там твого приходу дожидають король і королева разом з красунею-королівною Ейлін.
Отож королевич разом із ними підійшов до палацової брами, де й справді стояли король та королева. Але гість на них тільки мигцем глянув, бо коли уздрів їхню вродливу дочку, то вже не зміг від неї і очей відвести. І він зразу закохався в прегарну Ейлін, бо ж геть забув про королівну Медб. І так стали збігати день за днем, а потім тиждень за тижнем, усе в бенкетах, і співах, і танцях, і забавах на зеленому моріжку перед палацом, і таке гарне те все було, як передзвін ніжних дзвіночків.
А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, і вже вони скінчили один клубок і половину другого, тоді як бідолашна Медб дивувалася, чому більш нічого не чути про її коханого королевича.
Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлін і дістав згоду, і вже недалекий був день весілля. І ось напередодні цього дня, коли королевич сидів сам-один у себе в покої, чує він раптом, як щось доторкається до його ноги.
Глядь він униз — аж то білий кіт докірливо так нявчить до нього. Тільки-но побачив королевич кота, як відразу згадав і королівну Медб, і велетня, і відчув, який він страшенно нещасний, але кіт не дав йому часу на жалі.
— Ти повинен почекати до завтра,— сказав кіт,— і тоді, тільки-но зазоріє, зійдеш до моря, не оглядаючись ні лівобіч, ні правобіч, і пильнуватимеш, щоб жодна жива істота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березі, кинеш синій клубок у воду і, коли срібний човник підпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. І вже аж по тому можеш оглянутися назад і вибрати, яка з двох королівен була б тобі любішою дружиною.
Усю ту ніч королевич очей не склепив, і як тільки почало світати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дістав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки він зникне вдалині, а тоді давай тягти нитку. І невдовзі показався срібний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль.
На цей час у палаці похопилися, що королевич десь подівся, і всі кинулись його шукати, і зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає ніде в палаці, король, і королева, і королівна Ейлін, і всі придворці та покоївки вибігли надвір і найкоротшою стежкою подалися на берег моря.
Королівна своїм ніжним мелодійним голосом стала кликати його на ім'я, і він уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котові слова і хутко скочив у човника, що зразу ж рвонувся вперед по воді, як морська птаха знімається в небо. І раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся і, на свій жах, замість королівни з батьком та матір'ю побачив трьох здоровезних витких зелених змій — у них були червоні люті очі й гострі висолоплені язики, вони сичали й звивалися на березі.
А королевич плив і плив, усе далі й далі, мавши надію, що срібний човник безпечно доправить його до рідного острова.
Коли це рано-вранці одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, він примітив якийсь острів у морі, вогненно-іскристий під ясним сонцем. Човник підплив ближче, і королевич побачив, що той острів оторочують деревця, а на них рясно
нею таке. Вона відповідає, що занедужав чоловік, а в неї нема грошей не тільки, щоб вилікувати його, а й щоб віддати борги, і чоловіка хочуть посадити в тюрму.
— Ви не побивайтеся,— сказав їй Хосе.— Не посадять вашого чоловіка в тюрму і не пустять із торгу вашого майна. Я заплачу і за лікування, і за похорон, якщо він помре.
Так Хосе й зробив. Та коли бідолаха помер і був похований його коштом, у нього не залишилося жодного реала-вся спадщина пішла на це добре діло.
"Що ж його тепер робити? — питав у себе Хосе.— Нема чого в рота взяти. Піду-но я до королівського двору й наймуся служити".
Так він і зробив, став слугою в королівському палаці.
Поводився він добре, і король так полюбив його, що все підвищував у чині, аж поки той зробився першим придворним.
А тим часом його брат, себелюбець, зубожів і написав до нього листа, прохаючи допомоги. Хосе, людина добра, відгукнувся, попросивши короля взяти його служити в палац, і король узяв.
Почав той служити, але замість того, щоб дякувати своєму доброму братові, став заздрити, що Хосе — королівський улюбленець, і задумав накапостити йому. От, щоб здійснити свій замір, він узявся збирати плітки і дізнався про кохання короля до принцеси Белья-Флор. Король був уже старий і негарний, тому принцеса не любила його і ховалась у замку, що стояв серед лісу, куди ніхто не знав дороги. Брат сказав королю, що Хосе знає, де Белья-Флор, і що він зв'язаний з нею.
Розгніваний король викликав Хосе і звелів йому привезти принцесу Белья-Флор, інакше його чекає шибениця.
От приходить бідолаха у стайню, щоб узяти собі коня і податися світ за очі. А кінь, білої масті, уже зовсім стара шкапа, і каже йому:
— Візьми три хлібини, сідай верхи й ні про що не турбуйся.
Хосе здивувався, почувши мову коня. Але сів верхи і вирушив у дорогу, прихопивши з собою три хлібини, як попросив кінь.
Проскакали вони чималеньку відстань, аж це на дорозі мурашник, кінь і каже:
— Поклади сюди три хлібини, щоб мурашки їли.
— Навіщо? — каже Хосе.— Вони ж нам потрібні.
— Поклади,— відповідає кінь,— і ніколи не стомлюйся робити добро.
Проїхали вони ще трохи, аж бачать — заплутався в мисливських тенетах орел.
Кінь і каже Хосе:
— Злазь і звільни бідолашного птаха. Хосе каже:
— Але ж ми тільки згаємо час.
— Дарма. Чини так, як я тобі кажу, і ніколи не стомлюйся робити добро.
їдуть вони далі, під'їжджають до річки, бачать-лежить на піску рибка, і хоч як б'ється, хоч як намагається врятуватись, не може добратися до води.
Білий кінь і каже Хосе:
— Злізь, візьми бідолашну рибку й кинь У воду.
Хосе на те:
— Але ж у нас немає часу. Нам треба поспішати!
А білий кінь:
— Завжди є час для доброго вчинку. Ніколи не стомлюйся робити добро.
От дісталися вони до замку, схованого в темному лісі, і бачать: Белья-Флор годує курей.
Білий кінь і каже Хосе:
— Зараз я робитиму стрибки й піруети, а Белья-Флор це сподобається. Вона попросить покататись верхи, і ти посадиш її; тоді я почну хвицатися й іржати, вона злякається, а ти їй скажеш, що досі я не катав жінок, і що варто сісти верхи тобі, як ти мене укоськаєш. Ти скочиш на мене, а я рвону з копита і поскакаю просто до королівського палацу.
Все сталося так, як сказав кінь. Белья-Флор зрозуміла, що її хочуть украсти, коли вони помчали чвалом.
От вона сипле на землю висівки і просить свого попутника зібрати їх.
А Хосе на те:
— Там, куди ми їдемо, висівок багато.
Коли вони скакали під деревом, вона впустила хусточку, яка повисла на найвищій гілці. Вона просить спішитися й вилізти на дерево, щоб зняти її, а Хосе каже:
— Там, куди ми їдемо, хусточок багато.
От перехоплюються вони через річку, а Белья-Флор кидає у воду перстень і просить Хосе спішитися, щоб підібрати його. А Хосе:
— Там, куди ми їдемо, перснів багато.
Приїжджають вони нарешті до королівського палацу. Король, побачивши свою кохану Белья-Флор, дуже зрадів. Але вона замкнулася в кімнаті і дверей не відчиняє. На всі благання короля Белья-Флор сказала, що не відчинить доти, доки їй не принесуть тих трьох речей, які вона загубила дорогою.
Король і каже Хосе:
— Нічого не вдієш. Що це за речі, знаєш тільки ти. їдь і без них не вертайся, інакше опинишся на шибениці.
Зажурився бідолашний Хосе і пішов про все розповісти білому коневі, а той і каже:
— Не журися, сідай верхи, і ми знайдемо все.
Рушили вони в путь і приїхали до мурашника.
Кінь і питає:
— Хочеш дістати висівки?
А Хосе:
— Авжеж!
— То поклич мурашок і звели принести їх тобі. А якщо висівки розсіялися, вони принесуть ті, що витягли з хлібин, а їх, мабуть, немало.
Так і сталося: вдячні мурашки збіглися й наклали перед ним цілу купу висівок.
От кінь і каже:
— Бачиш, хто робить добро, той рано чи пізно збирає плоди.
Прискакали вони до того дерева, на яке Белья-Флор закинула хусточку. Ця хусточка маяла тепер прапорцем на найвищій гілці.
Хосе питає:
— Як же мені дістати хусточку? Адже без драбини тут не обійтися. А білий кінь на те:
— Не журися. Поклич орла, якого ти випустив із мисливських тенет, він і дістане.
Так і сталося. Прилетів орел, схопив дзьобом хусточку і віддав Хосе.
Прискакали вони до річки, а вода там каламутна.
Хосе питає:
— Як же мені дістати перстень із дна такої глибокої річки, якщо нічого не видно й невідомо, де він упав?
А кінь:
— Не журися. Поклич рибку, яку ти врятував, вона й витягне.
Так і сталося. Рибка пірнула і випірнула, махаючи радісно хвостиком, із перснем у роті.
Повернувся Хосе до палацу дуже задоволений. Віднесли усе це Белья-Флор, а вона й каже:
— Не відчиню, не покину кімнати, поки того, хто викрав мене із замку, не зварять у киплячій олії.
Жорстокий король пообіцяв вволити її бажання, а Хосе сказав, що нічого не вдієш, доведеться йому вмерти, зварившись в олії.
Увійшов зажурений Хосе у стайню та й розповів про все білому коневі.
А кінь:
— Не журися. Сідай верхи, я поскакаю і від бігу спітнію, так ти змасти своє тіло моїм потом, хай тоді кидають тебе в казан,— з тобою нічого не буде.
Так воно й сталося. Вийшов Хосе із казана і зробився таким гарним і ставним хлопцем, що всі здивувалися, а найбільше — Белья-Флор. От вона і закохалася в нього.
Коли старий і негарний король побачив, що сталося з Хосе, то захотів і собі зробитися таким, щоб Белья-Флор закохалася в нього. Пірнув він у казан та й ошпарився на кістку.
Тоді всі проголосили королем Хосе, і він побрався з Белья-Флор.
Пішов він подякувати білому коневі за добру службу і поміч у біді, а кінь і каже:
— Ти був добрий і щедрий, і за це дістав справжню винагороду. Завжди роби людям добро, і ніколи не пошкодуєш.
І добрий Хосе, хоч і став королем, ніколи про це не забував.
ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА Італійська народна казка
У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх.
Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.
От якось скликав він синів своїх та й каже:
— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.
— Гаразд, ми підемо,— відповіли одинадцять синів,— тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?
А батько їм і каже:
— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческа, то й самі береженими будете.
Старші сини не посміли іти батькові наперекір.
Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.
Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:
— Навіщо нам такий тягар волокти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.
Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.
Підходять вони до моря й бачать — прив'язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:
— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.
— Згода, попливімо до Сардінії! — підхопили всі брати.
Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.
— Доведеться комусь із вас,— каже братам Анджело,— ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.
— Е, ні! — вереснув Лоренцо.— Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.
— Аякже! — відказав Анджело.— Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?
І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати.
Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море.
Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі.
А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.
А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м'яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево-чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.
Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.
Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.
Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!
— Що це за чарівник повернув мені здоров'я?! — вигукнув хлопець.
У цю мить фея і постала перед ним: коси — ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки — мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.
— Чому ж ти не дякуєш мені? — весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.
— Слухай, Франческу! Я — фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося — твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань. Аж тепер Франческо отямився й сказав:
— Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.
— Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,— промовила, усміхаючись, фея.
Тоді Франческо сказав:
— Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з'являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.
Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческові до ніг! А чарівна фея сказала:
— Той, хто володіє цією чарівною торбою та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческу, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.
Мовила це фея і зникла — мов розтанула...
А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов далі.
Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі. На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:
— Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося?
— Мій тато — дроворуб,— відказав йому хлопчик.— Він усіх нас, усю родину годує.
А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити.— І заплакав ще дужче.
— Цить, не плач! — мовив спокійно Франческо.— Зараз я допоможу твоєму батькові.
— А ви лікар? — запитав хлопчик.
— Ні, сам я не лікар,— відповів Франческо.— Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?
— Панкраціо,— відповів здивований хлопчик.
— От і гаразд! — сказав Франческо і широко розкрив торбу.— Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу!
Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом — бух! — і вже лікар у торбі! Та й важкенький, нівроку йому,— так і зігнув Франческа до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.
Бухнувся лікар об землю та як закричить:
— Я,— каже,— знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!
— А, то це такий із вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! — обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав.— Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку!
Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!
— Ой, годі-бо, я вже вилікувався! — заволав із торби лікар.— Де той хворий?
Ведіть мене до нього!
Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий,— так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться — опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати.
Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:
— Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.
— А хіба що? — питає здивований Франческо.
— Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,— каже господиня.— Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,— бодай би він згинув! — та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли.
Світу не бачать — одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали!
— Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,— сказав Франческо, а сам собі подумав: "У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок".— А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.
Уранці Франческо попросив у своєї торби сто тисяч скудо — старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо — вельми славетна і щедра людина.
Опівдні до кімнати Франческа в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов'ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір'їною, натягнутому аж на вуха.
— Синьйоре Санто Франческо,— мовив непроханий гість.— Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.
— Сказати правду,— відповів Франческо,— я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!
Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческа. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне — та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася ратиця!
"Еге, то он воно що! — нишком подумав Франческо.— Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!" Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.
Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.
Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п'ятдесят тисяч скудо.
Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.
— Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,— улесливо мовив чорт.— Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.
— А коли ні?
— Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.
— Ах ти, бісів сину! — гнівно вигукнув Франческо.— Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!
Нечистий опам'ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися.
Тоді Франческо сказав:
— Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!
І кийок заходився працювати...
— Ой лишенько! — залементував нечистий.— Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! — А кийок не вгавав! — Ні, ні, увесь мій сьогоднішній виграш.— А кийок не вгамовувався.— Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! — А кийок таки робив своє.
Тоді чорт питає, плачучи:
— Та скажіть-бо, чого ви хочете? Франческо зупинив кия та й каже:
— Слухай йоди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?
— Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! — заверещав дідько.
Франческо розпустив зав'язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків.
— А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? — спитав, усміхаючись, Франческо.
— Та цур їм! — гукнули всі дванадцятеро.— Нехай вони йому западуться!
— Оце розумно! — похвалив хлопців Франческо.— Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.
Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив'язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку.
Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.
Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав'язку, а зате кий лежав весь час без діла.
— Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! — тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.
Так тривало аж три роки — доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм.
У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір'ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру.
Проте двері їдальні Франческа й далі не зачинялися.
— Е, мабуть, годі,— сказав сам собі Франческо.— Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих — то вже лінощі плодити.— І він закрив свою їдальню.
А невдовзі спіткало його велике горе — занедужав та хутко й помер його старенький батько.
Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.
Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческа братом.
Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческа, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками — торбою та києм.
Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього — така вже була старезна. Старезна як світ.
Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:
— Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків!
І вона стягла з воза ряднину, а на возі — повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.
А Смерть усе бурчить, не вгаває:
— Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.
— Та що ж,— відказує їй Франческо,— недаром прислів'я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.
Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало.
— Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.
І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо враз як крикне:
— Смерть — у торбу!
І Смерть тільки заторохтіла під зав'язкою!
Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба.
А йшов він до Кренського озера.
От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:
— Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м'якенька,— сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.
Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом.
Франческо ж підійшов до берега й гукнув:
— Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!
І фея вмить з'явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.
— Ти мене кликав? — приязно запитала вона.
— Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.
— Не розповідай, не треба,— відказала фея.— Я добре все знаю.
— Я користався твоїми дарунками, як міг,— сказав Франческо.— Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть?
— Слухай,— сказала тоді фея.— Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческу!
Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера.
Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.
Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.
У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.
Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.
ТРИ ПОМАРАНЧІ Італійська народна казка
Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:
— Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.
— А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй,— мовила королева,— і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.
Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір'ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.
Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі
капали сік та олія.
І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам'яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва г