Вірші у перекладі Миколи Зерова

Брюсов Валерій

Валерій Брюсов
Вірші

Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги:Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990, т. 1,

Ми

В морі широкім, розбурханім світі
Ми — сплески найвищих валів.
Солодко й чудно теперішнім жити,
Надією повниться спів.

Браття, віддаймося морю шумнoму,
Звитяжцями вийдем з боїв,
Нам сумнів незнаний, нам жах невідомий,
Ми — сплески найвищих валів.

Наполеон

Так, на шляху племен і років,
На попелі зотлілих літ,
Твоїх важких і певних кроків
Лишився незатертий слід.

Мов велетень, із криці литий,
Ти, долі непомильний суд,
Не міг іти і не гнітити,
I не кривавить смертний люд.

Все, що вдавалось поколінням,
Все, що виводили віки,
Ти руйнував одним велінням,
Єдиним порухом руки.

Ти щастя взяв собі в обладу,
Примусив слугувать тобі,
I всю свою всесвітню владу
На карту ставив в боротьбі.

Від слави вірної сп'янілий,
Ти йшов, валив міцне, слабе,
I стало під кінець несила
Самій землі носить тебе.

Світ випроставсь, і ти, безвладний,
Як лист, на вітрі знявся сам,
Подався в далеч безоглядну
I впав серед бескетів, там,

Де на незміренім просторі
На тебе ждав, одколи світ,
Піднесений з безодні моря
Підніжжям гордим твій граніт.

Блудний син
Дивіться також

Так отрок Библии, безумный
расточитель...
А. Пушкин

Невже, пройшовши путь відлюдну,
Побачу я мій отчий дім
I упаду, як син розпутний,
Підбитий соромом гризьким?

Я вийшов звідси, повний віри
(Так, як на влови йдуть стрільці),
Я снив про вас, красуні Тіра,
Про вас, сідонські мудреці.

I от, чого я хтів, настало,
Я бачив все, всього дійшов,
I серце в пестощах буяло,
I розум в золоті промов.

Та з рук пустив я скарб безцінний,
Всі келихи отрут допив,
I знов — убогий і злочинний —
Утік на простір лук і нив.

I радісно в нічнім спокою
Свою самотність привітав,
Упився срібною росою
Холодних і зцілющих трав.

I враз таким безповоротним
Мені з'явився рідний дім
З димком легким і безтурботним
Над нашим річищем сухим,

Де в свій дитинний вік відрадний
Носив я в серці скарб чуття,
Все, що розвіяв марнотратно
По буйних бeнкетах життя.

Коли б то знов на ті дороги,
До літ дитячих повернуть
I без турботи, й без тривоги
В житті бездумнім потонуть.

Юлій Цезар

Вони кричать: за нами право,
Вони кленуть: ти бунтівник.
Ти стяг війни підніс кривавий,
На брата брата ти подвиг!

А ви, ви, консули,— безвинні?..
Чи ж то не ваших вчинків плід?..
Здається, й брукове каміння
Кричить про ваш нестерпний гніт!

Ви радите: права народу,-
Підтримуй мир, за спокій стій,-
Коли у вас Мілон і Клодій
На вулицях заводять бій.

Ви мовите, що я зухвало
Сенатові перечу й вам,-
Самі віддавши на поталу
Весь Рим Помпеєвим списам.

Коли б ще на труну законів
Побідний склали ви трофей,
А то клейноди легіонів
Парфянських веселять дітей!

Ереб давно вас жде-голосить,
Розвійтеся ж, як марний сон!..
Я кинув жереб свій і — досить
Сміліш, мій коню, в Рубікон!

До задоволених

Мене пече несвітський сором
Від привітальних ваших слів,-
Яким дивитиметься зором
На сяєва прийдешніх днів?

Ви раді радістю худоби,
Вам тільки б латочку трави,
Зайдете, наб'єте утроби —
I ситі, і блаженні ви!

Прекрасний в громі тиранії
Неситий цар Асаргадон,
Прекрасний океан стихії,
Що мчить і трощить царський трон.

Та сором і ганьба без міри,
Як замість моря — став і твань,-
Не блискавка — полудня сіре,
Не форум — зала для зібрань.

Ви, діти днів, пойнятих жаром,
На плем'я кволе і дрібне
Вставайте бурею, пожаром,
Крушіть життя і з ним мене!

Скарга героя

Нас так мало, так мало з породи могутньої
Нездоланних бійців, що рушали під Трою;
Про ті герці страшні, про ту пору славутнюю
Навіть чудно і згадувать нині герою.

Агамемнон від зради упав під наругою,
Оілеїв Аянт — від грізнoї богині,
Теламонід безумний розбитий недугою,
А Патрокл і Ахілл сплять давно на чужині.

Де ви, друзі мої? Одіссею досвідчений,
Так безславно живеш ти в Ітаці нікчемній,
Тевкр утік і народ свій покинув незлічений,
Син Тідеїв пішов десь у безвісті темні.

Тож як стрінемось ми серед люду безродного,
Ми, що звикли вже жить між юрбою дрібною,-
Враз підносимо зброю один проти одного,
Щоби душу потішити в рівнім двобої.

Еней

До Картагенських веж незнаних
Прибитий бурями в полон,
Я у розкошах ненастанних
Провадив дні, як дивний сон.

I як дозволили богове
Блаженство нам, наземній тлі,-
В ті дні жаги, в ті дні любові
Я був щасливим на землі.

Усе життя в такій неволі,
Рабом цариці все життя,
Чи може бути краща доля
I горя краще забуття?..

Стояла ніч над сонним містом...
Огонь кохання одбуяв...
На ложі царськім позлотистім
Я край Дідони задрімав.

Я пам'ятав її зітхання,-
Весь порив наш, немов у сні,-
Гарячих персів хвилювання
I руки сплетені й тісні.

I от ударив світ раптовий,
Окрилений почувся крок,-
Над ложем ранковим любові
Стоїть з жезлом кіленський бог.

— Вставай, породження богині!
Ти спиш, але не сплять боги:
Твій yділ — донести святині
На інші славні береги.

Земна жага,— що їй в герої?
Не піддавайся чарам слів!
Ти маєш для нової Трої
Зростити люд богатирів.

Священна воля Громовержця,
Скорися їй, пливи звідсіль
До меж італьських, вирви з серця
Жаги квітчастий чад і хміль.

Сказав — і зник, як блискавиця,
Погас, завмер за звуком звук.
I враз покликала цариця
Мене в обійми ніжних рук.

Та я одкинувся, суворий,
Уста і очі відхилив...
А вранці ріг співав прозорий
I флот у край Сатурна плив.

Поет до музи

Я весь свій вік одвікував у зраді,
Я стяг свій часто кидав в боротьбі,
Незрадно лиш твоїй корився владі
I вірний був тобі.

Зачувши голос від вершин незнаних,
На поклик владний я до тебе йшов;
Устами одривавсь од уст коханих,
Щоб буть з тобою знов.

В степу широкім, під легкою тінню
Рожевих хмар, під тихий шум ланів
З твоїх зітхань і власного тремтіння
Снував я ніжний спів.

В тортурах пристрасті, в огні жадання,
Життя віддавши пoривам грізнuм,
Я знав, я знав, що муку і кохання
Тобі переповім.

I як конала та на ложі смерті,
Що мрії всі я з нею звик ділить,
Крізь тугу й жаль я відмічав, упертий,
Всі риси, кожну мить.

Палаючи в нестерпному стражданні,
Любовно оглядаючи курок,
Втішався я, що із свого признання
Тобі сплету вінок.

Чи то життя мене широке надить,
Чи маю йти я в темряву нічну,
Душа моя вовік-віків не зрадить
Тебе, тебе одну.

Гімн Афродіти

Гімни складатиму вік несмертельній і світлій богині,
Ти, Афродіто,— Любов, ти цариця одвіку й донині.
Квітом троянди ласкавим твої вівтарі ми вінчаєм,
Радісно чoло твоє і твій сміх безтурботний вітаєм.

Правду віщують яку твій погляд і сміх загадковий?
Темні видіння які пророкують уста мармурові?
Далям яким незахiдні твої приглядаються очі?
Обрії вужчі стають, віки і хвилини коротші:

Час і простiр розпливлися в цім димі святого кадила
Мудрість премудрих і радість поетів таємно спочила
Ти розв'язання всіх загадок темних часу і простору,-
Вірно складаю до ніг тобі дань дивування й покори.

Змалку манила мене невгамована буйна тривога,
Світом блукавши, я прагнув провідника, владаря, бога.
Од вівтарів к вівтарям переходив, здіймався на гори,
"Завтра" завжди прославляв, а "сьогодні" вважав як "учора"

Знову приходжу до тебе, богине богинь, Афродіто!
Бачу: за статтю твоєю дорога в безмежність одкрита.
Владі віддавшись твоїй, усі таємниці відчую
В хвилю останню, як пристрасті згубній себе доручу я.

Захід над морем

Над морем із сірого крепу,
В шовковій постелі багряній
Покоїться сонце... Край склепу
Вітрила стоять, як прочани.
Владика намету деннoго
Тьмяніє у смертному сні,
Востаннє на воду од нього
Зміясті лягають огні,

А онде маяк циклопічний
Півтонно поглянув довкола.
Он диск пурпуровий владичний
Приліг на саме виноколо,
Суворо запінені хвилі
Понуро і глухо звучать...
Уже на закритій могилі
Вітрила примерклі стоять.

Вечірній пан

Вечірній Пан в яснім спокою
Не задзвенить, не прошумить.
Приліг на лісовій поляні
I стежить, як зоря рікою
По небу ллє червону кров,
Як береги біліють знов
В молочно-голубім тумані,-
I тихо першою звіздою
Йому цвіте тьмянa блакить.

Вечірній Пан збирає звуки,
Що навкруги встають у млі,-
Далекий скрип арби на мості,
Шептання річки в темних луках
І кумкання глухих ставків.
Самотній на німій землі,
Він поникає в дивній млості
I, зносячи кошлаті руки,
Благословляє царство снів.

Дитячі сподівання

Знову ніч і небо, і червоний
Марс горить в блакиті осяйній.
Раб землі, окутий і безсонний,
Щo страждати від незбутніх мрій?

Марення мої далекозорі,
Не діждусь я слави ваших днів;
Не побачу в світовім просторі
Кинених в безмежність кораблів!

Не злечу в небесні океани,
Навіть не дізнаюся з газет,
Як Колумб, допіру ще не знаний,
Новий світ знайшов серед планет.

Але ні, душа моя не хоче
Відрікатись чарівного сну,
Жде і вірить в пoклики пророчі
Про велику будучність земну.

Ні, ми не глядітимем, мов бранці,
Кволі і покірні дикуни,
Як, змінивши нас, нові обранці
Візьмуть наші гори і лани.

Ми самі уперті, непохитні,
Всіх стихій могутні королі,
Понесемо в обшири всесвітні
Благовістя нашої землі.

Від Перікла до Леніна

В базальтах скель вибиваючи аннали,
Понурі раби фараона Снофрy
Чи ж думали коли, що гімн Інтернаціонала
Прозвучить звитяжно Сені й Дніпру?

Дикун чатує в очеретах Мвутанга,
Застромивши в волосся два блискучі пера
А в залах Bull обертається танго
I огнями танцює Avenue de l'Opera.

Та по-давньому з голок комашня метушлива
Підіймає високо лабіринти-житлa,
I бобер свою греблю споруджає на диво,
I стільник з шестикутників ліпить бджола

I ті самі в просторі персні Сатурна,
Проміння Венери і орбіти комет,
Як тоді, коли сцену стрясали котурни,
Коли місяць на храми стягав Магомет.

Від Перікла до Леніна, від сьогодні до завтра
Моряка перебіжний на березі сон,
I тупе миготіння в голові плеозавра
Лиш помалу з'ясовує упертий Бергсон.

I сяєва смілі Лобачевського й Маркса,
Змагання віків, їх побідний пеан —
Тільки іскорка звідти, з червоного Марса,
З світових порошинок, що мчить Альдебаран.

Темрява лісова

Безлюддя. Глуш. Зеленувате
Проміння скрізь. I голоси
Ті, що на них завжди багаті
Липневі сонячні ліси.

Сюрчання хорів ненастанних,
I скрип дерев, і вдалині,
Між звуків дивних, хоч і знаних,
Мотор на річці у човні.

Ні, ще! Вважай! Крізь міріади
Листків зелених, плащ земний,
Шум, що не відали дріади,-
Вгорі пропелер гомінкий.

Не знаю, тут, де полюс близько,
Чи він ходив, колишній Пан,-
Але шипінням василіска
Його збентежив би біплан.

Гудіння хижого металу
I влада розуму сім'ю
Богів днедавніх розігнали,
I промінь світить у гаю.

Замовкнув ліс в тьмянім хоралі,
I йдуть із глибини степів
Електроплуг, електротралер —
Дива майбутніх наших днів.

До вірменів

Так! Вас поставлено на грані
Двох ворогуючих світів,
У вашім людовім надбанні
Лунає відгомін віків,

Бо всі надії, всі негоди
Черкали вас крилом твердим —
I Кіра грозові походи,
I Македонських воєн грім.

Ви над Євфратом невблаганно
Схиляли Риму гордий стяг,
Ви за мечем Юстиніана
Ішли до слави і звитяг.

Та часто й вас метали бурі,
Мов квіт рожевий навесні,
При Чінгісхані, Ленг-Тімурі
У дні півмісяця страшні.

Але ваш дух, боєць тривалий,
Стояв біді наперекір,
Дарма що поводі й навали
Тягли його у згубний вир.

Він був як зерна діаманта,
I в гранях повторив огнем
I чар шіразької троянди,
I блиск гомерівських поем.

Ми віримо, Тігранів люде,
Ти встоїш у новій добі,
Зорею виблиснеш, і буде
Широке поле ще тобі,

Щоб на камінні плит могильних
Торкнув живущі струни ти
I знов з'єднав у співах вільних
Два ворогуючі світи

Інші твори цього автора: