Твори у перекладі Володимира Ляшкевича

Бродський Йосиф

Йосип Бродський
Твори у перекладі Володимира Ляшкевича

Перекладач: Володимир Ляшкевич
Джерело: http://www.ukrart.lviv.ua/liashkw.html

Дідона та Еней

Великий муж дивився у вікно,
для неї ж увесь світ скінчався краєм
його м'якої грецької туніки,
яка від складок безлічі була
подібна на завмерле море.

Він же
в вікно глядів і зір його таким
далеким був від місць оцих, що губи
застигли, наче раковина, де
таїться гул, і горизонт в бокалі
був непорушний.

А її любов
була лиш рибою, якій по силі
пуститись в море увіслід за судном,
і, хвилі розтинаючи всім тілом,
його десь обігнати... Тільки він —
він подумки уже зійшов на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Та, як відомо, саме в найскрутнішу
мить — відчаю, і починає дути
попутній вітер — і великий муж
покинув Карфаген...

Вона стояла
перед багаттям, котре запалили
її солдати попід муром міста
і бачила, як в мареві його,
тремтячім поміж полум'ям і димом,
беззвучно розсипався Карфаген

за цілу вічність до пророцтв Катона.

ЛАНДСВЕР-КАНАЛ. БЕРЛІН

Канал, в якому утопили Розу
Л., як до кінця ужиту папіросу,
практично повністю заріс.
І стільки роз опало з тих часів,
що цим не приголомшити туриста.
Стіна — бетонне передвістя Крісто —
біжить із міста до теляти і корови
Дивіться також
полями — вимитою в колір крови;
завод димить сигарою... Буття,
де чужоземець підіймає плаття
туземній жінці не як завойовник,
а як заінтригований художник,
націлений рішуче оголити
ту статую, якій подовше жити,
ніж віддзеркаленню з канави,
в якому Розу й доконали.

Різдвяний романс (Фрагмент)

Пливе у тузі нез'ясовній
серед цегляного надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрового саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
в ногах у перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сомнамбул, п'яниць.
В нічній столиці фотознімок
зробив печально іноземець,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки стоять в обіймку
з особняками.

Пливе в імлі замоскворєцкій
плавець в нещастя випадковий,
блукає говірок єврейський
по жовтій станції печальній,
з любові і до не радіння
під Новий Рік у день недільний
впливає миловидна краля
в своїй не викритій печалі.

Пливе в очах холодний вечір,
дрижать сніжинки на вагоні,
морозний вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед вогнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік на хвилі смутній
посеред гамору міського
пливе у тузі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть сяйво й слава,
і вдалий день, і вдосталь хліба,
немов життя піде направо,
хитнувшись вліво...

ВИСТАВА З ЯВАМИ.
("ПРЕДСТАВЛЕНИЕ" 1985р.)

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцевість так знайома, як окраїна Китаю!
Ця особа так знайома! Допиту знак замість тіла.
Полізначливість шинелі. Замість мозку — чорна кома.
Замість горла — темний вечір. Замість буркал — знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, представник сім'ї народів.

Вийшов так громадянин,
що виймає зі штанин.

"А по чому радіола?"
"Хто такий Савонарола?"
"Є скорочення можливість".
"Де нужник, вкажіть на милість!"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
В чистім полі поїзд мчиться з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють килим снігу, полустанки і розвилки
обдаючи лиховмістям в горло влитої горілки.
Згризши лігвища нутро,
вовки виють "Йо-мойо".

"І життя — мов лотерея".
"Вийшла заміж за єврея".
"Довели союз до ручки".
"Дай червонець до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним мецо-сопрано.
У крамниці — кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть влігся всередині розчарований конечно
труп-кумир, як фіш на блюді, фарширований доречно.

Добре як, курок звести
й занімів, гріб стерегти.

"В очі не дивись-ми — діво:
так чи сяк підеш наліво".
"Піп у дім пустив собаку".
"Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, всюди — Ясная Поляна.
(Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом).
Попередник він Тарзана: самописка — мов ліана,
В зад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се — великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї правнуки босі знудьгувалися по м'ясу.

Чудо-юдо: ніжний граф
змістом став книжкових шаф!

"І мін'єту вчив-ї стільки".
"Що за шум й немає бійки?"
"Крив останніми словами".
"Хто останній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
наповзаючи повсюди на сором'язливе бидло.
Стужавілу за причалом хвилями несе "Аврору",
щоб пальнуло на початку безперервного терору.

Ой ти, участь корабля:
скажеш "плі!" — почуєш "бля!"

"Шлюбом брав її, — не браком!"
"Все одно поставлю раком".
"Ех, Цусімо-Хіросімо!
Жити зовсім не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вид на дане місто — сів якщо в бомбардувальник.
Глянь —набрякнувши, мов вата, із нескром'я влоговини,
розплодились без резону хмари і в архітектурі.
Кремль маячить, як та зона; кажуть, що в мініатюрі.

Вітру свист. Совиний гук.
Ворону від дятла стук.

"Гомонять, відкрився пленум".
"Вгрів їй між очей поліном".
"Над арабські мирні хати
гордо лине жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться між себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотньо люлька... Так, на думку режисера,
дав кінці Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять в почесній варті пасма гір Кавказу вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

Друг-кунак ікло й язик
тисне в згризений шашлик.

"Бачив ти Дерсу Узала?"
"Я тобі не все сказала".
"Раз чучмек, то вірить в Будду".
"Сука будеш!" "Звісно, буду!"

Суне з ґвалтом Закордоння, з забороненим півкулям
і з пророслим із кишені горизонтом, вкрай огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, чи ж бо Шарлем,
зачіпається закону, з митного кипить податку,
ще й волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті — ні чорта ж-бо на звороті.

Пролетаріату стан
марширує в ресторан.

"О, в цих шкарах ти мов янкі".
"Я ламав її щоп'янки".
"Був простим завжди робочим".
"А між тим, — усі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барвів хакі,
атомну заносять бомбу, ще й з баластовим снарядом,
й пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

Входиш в спальню — тобі на:
на подушці — ордена.

"Де яйце, там "сковородка".
"Кажуть незабаром "водка"
знову буде "по-рублю".
"Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я лиш повносправний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться, вдовольнитись з Ярославни.
Дайте-ж бо перехреститись, а як ні — в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю — Заходу думки. Заразу —
грай гармонь, глуши, благаю — саксофон, вичаддя джазу".

І цілують образа
з плачем жертви обріза...

"Нам — біфштекс "по режисерськи".
"Бурлаки Сєвєроморські
тягнуть крейсер по воді,
опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) красуні прикрі білі.
Але — мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

вчувши "баїньки-баю",
промовляє: "мать твою!"

"Руку втис в шахну, вітавшись."
"Підмахну — і в Сочі". "Склавшись,
лейкоцит із антрацитом
іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто — з моделями з фанери,
хто — з написаним рукою власною дзвінким доносом.
З того світу, мов химери, палачі-пенсіонери
їм зворушливо кивають, заповзятим і курносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоб прогнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

Що попишеш? Молодь — се ж:
не задушиш, не уб'єш.

"Харкнув в суп, щоб знять досаду".
"Я з ним поруч й срать не сяду".
"А моя ж, як та мадонна,
не бажає без гондона".

Входить Лебідь із Відбитком в круглім дзеркалі,в якому
взвод беріз іде навприсяд —першій скрипці корчать рожі
Метр палкий, уява чия розігріта гренадером,
лиш несмілого десятку, рве нігтями бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

"Інвалід, а інвалід,
все нутро моє болить".

"Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
"Це є сука, чи щось ліпше?"
"Свара наслідку й причини
припиняється з кончини".

"Мусор" з криком: "Досить!" — входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудних надрах возик котить,
обіллявшись щедрим надрам в масть криштальними сльозами.
І за смерті перевалом, місячним залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікс довічним мерзлим лоском.

Знать надовго стачить жил
тих, хто голови зложив.

"Хата є, іти боїться ".
"Я не блядь, а кранівниця."
"Виникло життя мов звичка
ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Лишилось вповзти на стіну!
Знестись соколом під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором раптом спокуситись, щоби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлитись в форму масі,
крім кладовища і, звісно, черги чорноти при касі?

Ех, даєш степи й моря
без піврозпаду ядра!

"Строк без осуду волів б я!"
"Хто кричить: "Тримай злодія!"?"
"Малювала члена в зошит".
"Відпустити, Христом просить".

Входить Вечір в Справжнім часі, дім у чорта на задвірках.
Скатерть і фіранка спорять в убранні, відкрившись зору
О, якби не серце часом — даний лепет так, у лапках —
відчуття, немов віднятий Лобачевським від простору.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, хто вмерли,

ким зійшла густа трава.
Що ж — суть справи не нова.

"Від любові будуть діти.
Ти тепер один на світі.
Пам'ятаєш як, бувало,
я в пітьмі нічній співала?

А то — кицька, а то — мишка.
А то — табір, а то — вишка.
То — плин часу тихим сапом
зводить в пам'ять маму з татом".

Нарис (Набросок)

Холуй трясеться. Раб регоче.
Cокиру гострить кат охоче.
Тиран кромсає каплуна.
Зрить місяцем сумна зима.

Се Вітчизняний вид, гравюра.
На лежаку — Солдат і Дура.
Карга в бік мертвий пне шкребок.
Се Вітчизняний вид, лубок.

Собака бреше, вітер носить.
Борис у Гліба в морду просить.
Кружляють пари на балу.
В прихожій купа на долу.

Мгтить місяць, мучить зір. З кошмару —
під ним зліпило в мозок хмару...
Нехай Художник, паразит,
пейзаж інакше зобразить.

ОДІССЕЙ ТЕЛЕМАКУ.

"Мій Телемаку, з Троєю війна
закінчена. Хто переміг — забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
в чужині здатні кинути лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому аж занадто довга,
так ніби Посейдон, доки ми там
втрачали час, порозтягав простори.
Мені неясно, де знаходжусь я,
і що переді мною...Чийсь нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава й каміння... Телемаку, милий,
всі острови один на другий схожі,
коли подорожуєш довго й мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі
й солене водне м'ясо застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я.

Рости великий, сину мій, рости.
Богам лиш знати, стрінемось чи знову.
О, ти сьогодні вже не немовля,
перед яким затримав я биків.
Коли б не Паламед, ми жили б разом.
Хоч може правий він: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаку, чисті."

POST AETATEM NOSTRAM. 1970 р.

"Імперія — країна дана дурням".
Рух в місті призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів, пісні, крики;
та паланкін опущений. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

Поза палацом, у пустій кофейні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають зблиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце навкруто та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ

Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(підчас роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, може і кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе
в каміння, де немає відбиття.

Непевний місячний нордовий блиск.
Стулившись між кухонних труб палацу ,
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Ті йдуть із ним повільно до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові норовить закрити писок.

ІІІ

Покинутий хлопчинкою голяр
утупивсь мовчки в дзеркало — можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
покриту милом голову клієнта.
"Напевно, хлопець вже не повернеться".

Клієнт тим часом лагідно дрімає
і споглядає чисто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасіях, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
Відчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, густо вкриту милом щоку
заснулого й, втопаючи у піні,
як ті пельтасти бідні Ксенофонта
в снігах вірменських, знай собі повзе
через провали, виступи, щілини
до верху й, обминувши жерло рота,
піднятись пнеться аж на кінчик носа.

Грек відкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV

Суха, глуха опісля святна ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному світлі.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, меншає й калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що ж, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків лиховісний і
в той самий час беззахисний; повітря
уже просякло рибою. Хати
кінчаються. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V

В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
й гетери спритні, з грамотою знані, —
одноголосно стверджують, що "ні,
раніш такого не було" — при чому
не називаючи, якраз чого
"такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, напевно, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.

І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій
гарячій брилі, голий чоловік
украдений гризе мигдаль. Подалі
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись —
й один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.
Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши,
мрійливо очі, наче срібні драхми
з зображеннями нових Діоскурів.

VI

Акустика чудова! Будівельник
кормив недаром воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

День теж прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
щоби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми входять і у спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів керівної ложі.
Весь стадіон — одне велике вухо.

"Ти падло!" — "Сам ти падло".
— "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII

Вежа

Холодний полудень.
Зникаючий посеред щільних хмар
стрімкий залізний шпиль міської вежі
в один і той же час незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
Всередині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: повсюди звично —
в сатрапіях, під тінню фараона,
у мусульман, в епоху християнства —
сиділо, чи ж бо страчено було
під шість відсотків підданого люду.
По цій причині сотню літ тому
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддю. Відмінив
безбожний звичай осуду до страти
й вердиктом особливого закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти зобов'язаних, авжеж,
довічно. Значення не мало вкоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, мов податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Незносний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лицем пропхнувшись крізь ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибігшій бачити його собаці.

VIII

Фонтан, що плин зображав дельфіна
помежи хвиль морських, був геть сухим.
Це й зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та — без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

У колонадній білизні палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
мов кинутий на обрусі букет
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить врешті цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так помітні синяки.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" — "Хто, ось оті?"
"Ага". — "Вихвалюють його". — "За що?"
Хлопчинка піднімає ясний зір:
"За нові проти жебраків закони".

ІХ

Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку — чавунний варіант
повторення переплетіння джунглів.

Мох. Металеві крапельки роси.
Ліана плетивом обняла лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, — так творити здатна тільки
людина, для якої не одно,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х

Імператор

Атлет-легіонер в блискучих латах,
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить у вікна на жінок знадвору.
Йому, що тут чимало простирчав,
уже здаватись починає, наче
не різні чарівні жінки внизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
вінчавши двері, значила по суті
лиш прописну, порівнюючи з тою
роздутою й багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, в уважнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Урешті-решт, проточні води є
нічим не гірші скульпторів, що царство
усе тим відображенням покрили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий Верзувій
із виверженням бариться над нею.

"Все нині взагалі повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, завузькому для триреми.
Гребці колотять веслами по суші
й каміння сильно обдирає борт.
Ні, не сказати, що ми геть застряли!
Є рух, є просування. Ми хоч кволо,
та все таки пливемо. Й нас ніхто
не обганяє. Все ж, однак, як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути про часи,
коли усе йшло досить гладко.
Гладко..."

ХІ

Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в запущенім саду шумить потоком
азійська злива.
Тільки глузд сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш геть швидше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в сиру пітьму і ковзає до хвіртки.
Проте сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл останні свої драхми,
аж так виходить.
Птаха не кричить.

ХІI

Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в кварталах біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших),— з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив безсонно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві
звичайно полонили все міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити принишклі враз коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіна, не покинь мене. Ступай
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік від кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат — солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни —
весь механізм відпрацював.
Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.

Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(щоб від тварини чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
Та в нашім кепськім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі,-
розвага для мішені.
Й, взявши ношу,
грек обережно став спускатись вниз,
вглиб континенту: і вставав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

-------------------------
Примітки автора (Бродс.):
Переклад назви: ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ.
Діоскури — Кастор і Поллукс (Кастор і Полідевк), в грецькій міфології символи нерозривної дружби.
Лемнос — острів серед Егейського моря, служив і служить місцем заслання.
Верзувій — із слав'янського "верзати".
Таласса — море (грец.).