Балада про Мазепу

Брехт Бертольт

Бертольт Брехт

Балада про Мазепу

Перекладач: Л.Череватенко

Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.

Тією ж уздою, що твердо тримав він завше,

Його прив'язали до спини його ж таки румака, —

Той гнівно шарпнувся, рідні простори згадавши

І заіржавши, цькований, в темряву поскакав.

Так його прив'язали, аж огирю біль звірячий

Не дозволяв спинитись ані на хвилю одну,

Ще й так, що він анічого, крім неба, не бачив,

Яке вороним стало, ширшим, дальшим за далину.

Як вірна дружина, огир за ним побивався.

Від навісної зграї рятував його, ніс навпрямки, —

Він судомно пручався, лихих ворогів жахався,

Повіддя глибше вгризалось у кровоточиві боки.

Ввечері незвичайно вигравала небесна чара:

Птаство чуже, вороння і коршаки навздогін

За ним безмовно пливли, як розворушена хмара —

Згори вони пантрували задиханий гін.

Три дні коняка несла його знавісніло,

Нестямно іржала до вічних начал.

Де небо швидше тьмяніло й ясніло.

Де безмір неба — непідвладний очам.

Три дні — мерщій, хутчій, щодуху, щосили,

Немов три вічності вмах, прожогом промчав,

Де небо швидше тьмяніло й ясніло,

Де безмір неба — непідвладний очам.

Три дні він смерті благав, просив, наче раю.

І в небо злетіти не міг, не потрапив з трави.

Дивіться також

І птаство дике чатувало, коли він сконає,

Розпачливо кружляло над стервом живим.

Три дні, аж поки йому не послабилось путо,

Між небом зеленим і попелиськом трави.

Гей, сварилося вже, скублось, билося люто

Вороння й коршаки над стервом живим.

Він гнав прудкіше — вони за ним, наче горе,

Кричав гучніше — кричали вони, як один.

Заступаючи сонце і заступаючи зорі,

Пантрували вони його задиханий гін.

Три дні, а тоді сталось те, що бути й повинно:

Небо мир дарувало, мовчання дала земля, —

Він вимчав таки, одуривши гонитву невпинну,

З конем і степом, з мовчанням і довготерпінням.

Коршаки і небо знайшлися десь опісля.

Три дні він мчав крізь суцільні світанки і смерки,

Вже йому й не боліло, до того безсилий зробивсь,

Аж поки, знеможений, не врятувався верхи

Та, ніби до сховку, до забуття не прибивсь.