Символічний обмін і смерть

Бодріяр Жан

Жан Бодріяр

Символічний обмін і смерть

Переклав з французької Леонід КОНОНОВИЧ

На рівні новітніх економічних формацій уже немає символічного обміну як орґанізаційної форми. Звичайно, символічне маніякально переслідує новітні формації як їхня власна смерть. Саме через те, що воно вже перестало визначати форму суспільства, символічне відоме їм усього лиш як манія, вимагання, котре безугаву перепиняється законом цінности. І якщо за марксівської доби певна ідея Революції ще силкувалася проторувати шлях через цей закон, то нині вона давно вже зробилася Революцією в Законі. Довкола цієї манії вихиляса кружеляє і психоаналіз, але він відхиляє її, заганяє в рамки індивідуального підсвідомого, зводить під знаком Батьківського Закону до манії кастрації та невідчепности Позначника. Завжди Закон. І все ж потойбіч топік та економік, лібідових і політичних, що постійно тяжіють до виробництва (матеріяльного і чуттєвого) у ціннісній площині, існує ще і схема суспільного відношення, котра базується на знищенні цінности; модель цього відношення відсилає нас до первісних формацій, однак його радикальна утопія помалу вже починає вибухати на всіх рівнях нашого суспільства, виливаючись у п'янке запаморочення бунту, що не має нічого спільного ні з революцією, ні з історичним законом, ані навіть, — це буде видно трохи пізніше, адже цей фантазм щойно постав, — із "вивільненням" певного "бажання".

В цій перспективі набирають першорядного значення й інші теоретичні події: анаґрами Соссюра, обмін/дарунок за Моссом — радикальність цих гіпотез виявилася набагато життєвішою, аніж теорії Маркса чи Фройда, а, до речі, їхні перспективи донині цензурувалися саме імперіялізмом фройдівських і марксівських інтерпретацій. Анаґраму чи обмін/дарунок аж ніяк не можна вважати просто чудернацькими епізодами на узбіччі лінґвістичних і антрополоґічних дисциплін, такими собі другорядними різновидами велетенських механізмів підсвідомого і революції. У всьому цьому вимальовується одна й та ж таки форма, по відношенню до котрої марксизм і психоаналіз постають, можливо, усього лиш її випадковими похідниками, форма, яка розвертає у протилежні боки політичну економію й лібідову економіку, — форма, котра вже тут і зараз окреслюється як те, що існує поза межами цінности, поза межами закону, поза межами витіснення і підсвідомого. Це не що інше, як прийдешнє.

Дивіться також

І тільки одна теоретична подія має для нас таку ж саму вагу — фройдівська ідея про несвідомий потяг до смерти. Треба її тільки радикалізувати й обернути супроти самого Фройда. Так чи так, а у всіх трьох випадках доводиться вдаватися до методу зворотнього протиставлення: Моссом воювати супроти Мосса, Соссюром супроти Соссюра, Фройдом супроти Фройда. Принцип обернення (дарунок-у-відповідь) слід використовувати супроти всіх економічних, психолоґічних або структуралістських інтерпретацій, яким дав життя Мосс. Соссюра "Анаґрам" слід обертати проти Соссюра-лінґвіста, і навіть проти його власної гіпотези, яка базується на трактуванні анаґрам. Фройда із його теорією про потяг до смерти слід протиставляти всім попереднім конструкціям психоаналізу і навіть фройдівському трактуванню потягу до смерти.

Такою парадоксальною ціною, котра становить собою ціну теоретичного насилля, досягається розуміння того, що ці три гіпотези, кожна відповідно у своїй площині (але ця відповідність якраз і відміняється у загальній формі символічного), описують принцип функціювання, котрий виявляється суверенно вищим і відзначається антаґоністичністю по відношенню до нашого економічного "принципу реальности".

Оберненість дарунку виливається в дарункові-у-відповідь, оберненість обміну в посвяті, оберненість часу в циклічності, оберненість виробництва у руйнуванні, оберненість життя у смерті, оберненість кожного мовного елемента і смислу в анаґрамі, — у всіх площинах панує одна й та ж всеосяжна форма обернености, форма циклічного обігу, знищення; вона повсюдно кладе край лінійності часу, лінійності мови (*), лінійності економічного обміну і нагромадження, лінійності влади. В усіх усюдах вона являє себе для нас у формі знищення і смерти. Це не що інше, як сама форма символічного. Їй не властивий ні містичний ні структурний характер — вона неминуча.

=========

*В ориґіналі "langage" — це слово Бодріяр вживає для позначення мови як знакової системи — прим. пер.

=========

Принцип реальности збігся зі стадією, визначеною законом цінности. Сьогодні вся система тяжіє до невизначености, вся реальність поглинається гіперреальністю коду і симуляції. Віднині замість колишнього принципу реальности нами заправляє принцип симуляції. Цілі вже щезли, нас породжують моделі. Ідеолоґії вже немає, існують лише симулякри. А тому, для того, щоб осягнути геґемонію і феєрію новітньої системи, — себто структурну революцію цінности, — потрібно відтворити всю ґенеалоґію закону цінности і симулякрів. І в цій ґенеалоґії слід розмістити й політичну економію: вона постала як симулякр другого порядку, поміж таких же симулякрів, які обігрують лише реальність — реальність виробництва чи значення в свідомості або ж у підсвідомому.

Капітал уже не належить до устрою політичної економії — він грається політичною економією як моделлю симуляції. Ввесь механізм закону ринкової вартости поглинуто і рецикльовано набагато ширшим структурним механізмом закону цінности — й у такий спосіб залучено до третього розряду симулякрів (про це далі). Таким чином політична економія набула вторинної вічности у рамках механізму, де, втративши власну здатність щось детермінувати, вона все ж відзначається ефективністю як симулятивна референція. Трохи раніше те ж саме сталося і з механізмом природного закону вартости, що був переосмислений як уявна референція ("Природа") в системі політичної економії і ринкового закону вартости: це споживча вартість, яка провадить примарне існування у площині обмінної вартости. Однак і вона, вийшовши на черговий виток цієї спіралі, переосмислилася як алібі в панівному порядку коду. Кожна конфіґурація цінности схоплюється наступною в порядок вищого симулякра. І кожна фаза цінности інтеґрує в свій механізм попередню фазу як фантомну, маріонеткову, симулятивну референцію.

Революція відокремлює кожен черговий порядок від попереднього — й це не що інше, як єдино істинна революція. Третій порядок симулякрів — це і є наше сьогодення, належить він уже не до порядку реальности, а до гіперреальности, і лише його можуть досягати і смертельно поціляти теорії і практики, що й самі по собі плинні та недетерміновані.

Всі сучасні революції прикипіли до попередньої фази системи. Всі вони взяли на озброєння ностальґійний образ реального у всіх його формах, себто симулякри другого порядку: діялектику, споживчу вартість, прозорість і доцільність виробництва, "вивільнення" підсвідомости і витісненого смислу (себто познaчника і значeника, котрий іменується "бажанням") тощо. Всі ці вивільнення подаються як ідеальний зміст примар, що їх поглинула система упродовж цілого ряду революцій, — вона відроджує їх до життя як революційні фантазми. Всі ці вивільнення — не що інше, як перехідний етап до загальної маніпуляції. Врешті, навіть сама революція нічого вже не важить на стадії непевних процесів контролю.

Індустріяльним машинам відповідали раціональні, референтні, функційні та історичні механізми свідомости. Непевним машинам коду відповідали ризиковані механізми підсвідомого, — ірреферентні, трансферентні, невизначені, плинні. Але й саме підсвідоме ввійшло у площину цієї гри: воно вже давно утратило свій власний принцип реальности, щоб обернутися в операційний симулякр. Якраз у тій точці, де його принцип психічної реальности змішується з його ж таки принципом психоаналітичної реальности, підсвідоме знову перетворюється в модель симуляції, — як це відбувається і з політичною економією.

Вся стратеґія системи лежить у гіперреальності цих плинних цінностей. Підсвідоме улягає тим же законам, що й грошова система чи теорії. Цінність панує згідно з невловним порядком породження моделей, згідно з нескінченною низкою симуляцій.

Кібернетична операційність, ґенетичний код, випадковий порядок мутацій, принцип невизначености тощо — все це замінює собою детерміністську, об'єктивістську науку, діялектичний погляд на історію та знання. Сама теоретична критика, та й революція, як і всі детерміновані процеси, становить собою частину симулякрів другого порядку. Вторгнення симулякрів третього порядку усе це вимітає геть, і проти них нічого не важать намагання воскресити діялектику, "об'єктивні" суперечності тощо — це безнадійна політична реґресія. Проти непевности марно воювати доцільністю, проти запроґрамованої молекулярної дисперсії марно застосовувати акти свідомости і діялектичного подолання, проти коду марно використовувати політичну економію чи революцію. Усе це ветхе оружжя (навіть те, що запозичене з симулякрів першого порядку, себто з етики та метафізики людини і природи, споживчої вартости та інших референцій вивільнення) за всіма параметрами нейтралізується загальною системою, що належить до вищого порядку. Все, що вставляється в позбавлений доцільности часопростір коду або силкується у нього втрутитися, тут же позбувається своїх власних цілей, дезінтеґрується і поглинається — це добре знаний ефект відшкодування, маніпуляції та повторного використання на всіх рівнях."Кожен елемент, який заперечує чи намагається повалити систему, має бути вищим лоґічним типом" (Ентоні Вільден, "Система і структура"). Отож, симулякрам третього порядку належить протиставити щонайменше рівноцінну гру, — а чи це можливо? Чи існує така підривна теорія або ж практика, що була б ще більш випадковою і непевною, ніж сама система? Себто недетермінована руйнація, котра стосовно коду поводила себе б так, як революція поводить себе з політичною економією? Як воювати із ДНК? Звичайно ж, не методом класової боротьби. Або ж винайти симулякри вищого лоґічного (чи нелоґічного) порядку, ніж сучасний третій, симулякри, які лежали б поза межами детермінованости і недетермінованости, — але чи будуть це симулякри? Можливо, на порядок вище від коду стоїть лише сама смерть, її оберненість. Тільки символічна відсутність порядку може вторгнутися в код.

Будь-яка система, котра наближається до бездоганної операційности, опиняється перед лицем своєї смерти. Коли система виголошує: "А дорівнює А" чи "два на два буде чотири", то вона зближається до абсолютної влади і водночас до цілковитого посміховиська, себто до імовірної і безпосередньої руйнації, — тоді достатньо тицьнути пальцем, щоб вона розвалилася. Відомо, яку потугу має тавтолоґія, коли вона дублює оцю претензію системи на бездоганну сферичність (черево Убу).

Ідентичність нездатна до існування: це смерть, позаяк смерть у неї якраз і не вписується. Те ж саме відбувається з замкнутими чи метастабілізованими системами функційного чи кібернетичного характеру, котрі приречені на посміховисько, миттєве спростування (а не ту, що виникає внаслідок довгої діялектичної праці), тому що проти системи обертається вся її ж таки власна інерція. Найбільш довершеним системам загрожує амбівалентність — адже вони зуміли обожнити свій принцип функціювання, як це сталося з бінарним Богом у Лейбніца. Чарівливий ефект, який вони справляють, походить, як і в фетишизмі, з глибинного невизнання цих систем, а тому в будь-який момент він може обернутися проти самого себе. Звідси ж і їхня крихкотілість, котра зростає в міру того, як вони досягають ідеальної пов'язаности. Ці системи, навіть тоді, коли вони грунтуються на радикальній невизначеності (втраті сенсу), стають усе-таки здобиччю сенсу. Під тягарем своєї потворности вони падають, як чудовиська з кам'яновугільного періоду, і тут-таки розпадаються на шматки. Такий приділ кожної системи, що рокована своєю власною логікою на цілковиту довершеність, а значить, і на цілковитий розпад, на абсолютну бездоганність, а відтак і на безповоротне згасання — всі пов'язані енергії завжди прямують до своєї смерти. А тому єдиною їхньою стратегією виступає катастрофічність, і аж ніяк не діялектичність. Треба підштовхнути речі до їхньої межі, й тоді цілком природним чином відбудеться їхнє обернення у свою протилежність — і руйнування. А позаяк амбівалентність саме на вершині цінности впритул наближається до цих систем, позаяк саме на вершині пов'язаности їм починає загрожувати прірва занепаду і спотворення, в котрій чигають дубльовані знаки коду, — то саме тому й потрібно рухатися далі, ніж це робить система в своїй симуляції. Потрібно грати смертю супроти смерти — себто вдаватися до радикальної тавтолоґії. Вчинити із власної лоґіки системи абсолютну зброю. Проти системи гіперреальности єдиною стратегією може бути патафізика, щось таке, як "наука про уявні рішення", себто наукова фантастика, яка описує обернення системи проти неї ж самої на скрайній межі симуляції, себто стратегія оберненої симуляції в рамках гіперлоґіки руйнування і смерті (*).

====

*Смерть — це завжди те, що чекає нас наприкінці системи, і заразом символічний кінець, який чигає на саму систему. Немає двох слів, щоб окреслити кінцевість внутрішньої смерти, яка властива системі, кінцевість яка повсюдно вписана у її операційну логіку, — і радикальну контр-кінцевість, що уневписана в систему як таку, але повсюдно її переслідує; і в першому, і в другому випадку напрошується одне слово — "смерть". Оця двозначність прочитується вже в фройдівській ідеї про потяг до смерти. Це не однозначність. Це просто виражає близькість утіленої досконалости і її негайного усунення.

====

Обернення — таким є обов'язок символічного обміну. Нехай знищиться кожен елемент, нехай це обернення елемента в самому собі відмінить цінність — ось у чому полягає оте єдине символічне насилля, котре може дорівнятися до структурного насилля коду й отримати над ним перемогу

Ринковому закону вартости і еквівалентностів відповідала діялектика революції. Невизначеності коду і структурному закону цінности віднині відповідає неухильна реверсія смерти(*).

====

*Смерть слід розуміти не як реальну загибель суб'єкта чи тіла, а як форму — в даному випадку, форму суспільних відносин, — в якій утрачається детермінованість суб'єкта і цінности. І саме обов'язок обернення кладе кінець детермінованості й недетермінованості. Він кладе край пов'язаним енерґіям в регулярних опозиціях і таким чином долучається до теорій потоків та інтенсивностей, лібідових і шизоїдних. Однак розв'язування енерґій становить сьогодні саму форму системи, себто форму стратеґічного дрейфу цінности. Система може вмикатися чи вимикатися — вивільнені енерґії все одно повернуться до неї, оскільки саме вона виробляє поняття енерґії та інтенсивности. Капітал — це енерґетична й інтенсивна система. Звідси ж походить неможливість розрізнити (Ліотар) лібідову економіку й економіку самої системи (економіку цінности) — неможливість розрізнити (Делез) капіталістичну шизоїдність і шизоїдність революційну. Адже система — це пан: як Бог, вона може зв'язати енерґії й так само вивільнити їх, — не може вона досягти лише одного (так само, як і уникнути його): бути зворотньою. Цінність як процес незворотня. Отож, лише зворотність, а не розв'язування чи дрейф, становлять для неї смерть. В цьому й полягає сенс терміну "символічний" обмін.

====

По правді сказати, вже немає жодної основи. Нам залишається лише теоретичне насильство. Спекуляція на смерті, єдиною методою котрої виступає радикалізація всіх гіпотез. Навіть код і символічне, які ще залишаються симулятивними термінами, — один за одним їх слід було б спромогтися вивести за межі дискурсу.

І

Кінець виробництва

СТРУКТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ ЦІННОСТИ

Соссюр визначив два аспекти обміну мовних елементів, уподібнивши їх грошовій системі: грошова одиниця повинна обмінюватися на реальне благо, котре відзначається якоюсь цінністю, з другого боку, вона мусить бути пов'язана з іншими елементами грошової системи. Саме цей остатній аспект він дедалі частіше позначав терміном значущість — себто співвіднесеність усіх елементів, що внутрішньо властива загальній системі і є результатом розрізняльних опозицій, — і висунув його на противагу іншій можливій дефініції значущости: відношення між кожним елементом і тим, що він позначає, кожного позначника до його значеника, як між кожною грошовою одиницею і тим, що можна за неї отримати. Перший аспект відповідав структурному виміру мови, другий його функційному виміру. Ці два виміри розрізняються між собою, однак перебувають у певному відношенні, й можна сказати навіть, що діють вони разом і що вони пов'язані між собою — це та пов'язаність, що характерна для "класичної" конфіґурації лінґвістичного знака, яка перебуває під ринковим законом вартости, в котрому позначення завжди становить мету структурних операцій мови. Ця "класична" стадія сиґніфікації виступає цілковитою паралеллю до механізму вартости в матеріяльному виробництві, що його проаналізував Маркс: споживча вартість відіграє ролю горизонта і доцільности в системі обмінної вартости — перша кваліфікує конкретну операцію з товаром у площині споживання (це момент, що становить паралель із позначенням для знака), друга відсилає до обмінюваности всіх товарів поміж собою згідно з законом еквівалентности (момент, який становить паралель зі структурною орґанізацією знака) — обидві вони діялектично співвідносяться упродовж усього марксівського аналізу і визначають раціональну конфіґурацію виробництва, котре управляється політичною економією.

Край оцій "класичній" економіці вартости поклала революція — це була революція самої вартости, котра витіснила стару форму ринкової вартости і запровадила її нову, радикальну форму.

Ця революція полягає в тому, що два аспекти вартости, котрі, здавалося б, навік були злютовані й пов'язані між собою природним законом, зазнали роз'єднання, референтна вартість занепала, відступивши перед суто структурною грою цінности. Структурний вимір стає автономним, виключає референтний вимір і грунтується на його смерті. Це кінець референцій виробництва, значення, афекту, субстанції, історії, всієї еквівалентности "реальним" змістам, що насичували знак якимсь корисним вантажем, якоюсь ґравітацією — це кінець представницькій еквівалентності його форми. Над ним узяла гору інша стадія цінности, вона відзначається цілковитою відносністю, загальною підміною, комбінаторикою й симуляцією. Симуляція тут постає в тому сенсі, що всі знаки віднині обмінюються між собою, нітрохи не обмінюючись на реальне (добре і навіть блискуче вони обмінюються між собою саме за умови, що вже не обмінюються на щось реальне). Емансипація знака: звільнившись від "архаїчного" зобов'язання щось позначати, він дістає нарешті вільне поле для структурної або ж комбінаторної гри, котра визначається недиференційованістю і цілковитою недетермінованістю, що прийшли на зміну попередньому приписові детермінованої еквівалентности. Та ж операція відбувається й на рівні виробничої потуги і процесу виробництва: уніщовлення будь-якої доцільности змісту виробництва дозволяє йому функціювати як код, грошовому ж знаку, приміром, вирватися у площину необмежених спекуляцій, котрі лежать поза всяким засягом реальности виробництва чи навіть золотого еталону. Хитання валют і знаків, плинність "потреб" і цілей виробництва, хисткість самої праці — підмінність усіх цих елементів, котра супроводжується спекуляцією і необмеженою інфляцією (настала і справді цілковита свобода — повсюдно панує неприхильність, незобов'язаність, незахопленість: до цієї пори якась маґія, щось таке, як маґічна зобов'язаність, утримувало знак прикутим до реального, а капітал звільнив знаки від цієї "наївности", залучив їх до чистого кругообігу) — всього цього ні Соссюр, ні Маркс ще й не передчували, вони перебували ще в золотому віці діялектики знака і реального, в тому віці, котрий був одночасно "класичним" періодом капіталу і вартости. Їхня діялектика розпалася на шматки, і реальне загинуло від ударів цієї фантастичної автономізації цінности. Детермінованість померла, владарює недетермінованість. Сталася екс-термінація (в буквальному сенсі слова) реальности виробництва, реальности значення (*).

====

*Йдеться не лише про переважання обмінної вартости над споживчою (чи переважання структурного аспекту мови над її функціональним аспектом), — про це говорили вже Маркс і Соссюр. Маркс був уже недалеко від того, щоб визначати споживчу вартість суто як посередника й алібі для обмінної вартости. Й увесь його аналіз ґрунтується на принципі еквівалентности, що становить осердя системи обмінної вартости. Одначе якщо в осерді системи лежить еквівалентність, то це означає, що у ґлобальних масштабах системи немає недетермінованости (все ще існує детермінованість і діялектична доцільність способу виробництва). А нинішня система грунтується на недетермінованості, остання виступає її рушієм. Знову ж таки, її маніякально переслідує смерть усякої детермінованости.

====

Ця структурна революція закону цінности визначалася вже терміном "політична економія знака", однак цей термін може використовуватися лише в крайньому випадку, оскільки

І. Чи йдеться іще про політичну економію? Так, у тому сенсі, що мова йде усе ще про цінність і про закон цінности, проте мутації, котрих вона зазнала, настільки глибокі, настільки рішучі, що всі елементи її змісту так змінилися (ба, навіть зазнали занепаду), що цей термін є усього лиш натяком на сутність явища, а на політичну сутність і поготів, якщо врахувати руйнування суспільних зв'язків, які реґулюються цінністю. Втім, уже віддавна мова йде не про економіку, а про щось інше.

ІІ. Поняття знака вже саме по собі має цінність усього лиш як натяк. Адже структурний закон цінности обіймає сиґніфікацію так само, як і всі інші явища, його формою виступає не форма знака взагалі, а певна орґанізація, котра називається орґанізацією коду, — а код реґулює не всякі знаки. Ні ринковий закон вартости не означає у якийсь момент якусь детермінантну інстанцію матеріяльного виробництва, ні, навпаки, структурний закон цінности не означає якогось переважання знака. Ця ілюзія випливає з того, що перший закон розвинув Маркс на основі товару, а другий розробив Соссюр, узявши за основу лінґвістичний знак, — однак цю ілюзію слід розвіяти. Ринковий закон вартости — це закон еквівалентностів, і цей закон відіграє свою ролю в усіх сферах: він визначає як таку конфіґурацію знака, де еквівалентність позначника і значеника сприяє регулярному обміну референтних змістів (інша паралельна властивість — лінійність позначника, яка струмує в річищі такого ж лінійного й кумулятивного часу виробництва).

Отож, цей класичний закон вартости одночасно відіграє ролю у всіх інстанціях (мова, виробництво тощо), але останні все ж таки розрізняються за своїми референтними сферами.

І навпаки, структурний закон цінности означає недетермінованість усіх сфер і поміж собою, — і в тому, що стосується власного змісту кожної з них (а отже, і перехід од детермінованої сфери знаків до недетермінованости коду). Сказати, що сфера матеріяльного виробництва і знакова сфера навзаєм обмінюються змістами, було б замало: вони буквально щезають як такі й утрачають свою співвіднесеність одночасно з утратою детермінованости, витісняючись формою цінности, котра відзначається набагато ширшою внутрішньою орґанізацією, де знищуються і позначення, і виробництво.

"Політична економія знака" іще випливала з поширення ринкового закону вартости і його перевірки в знаковій площині. А структурна конфіґурація цінности взагалі кладе край заразом і режиму виробництва та політичої економії, і режиму репрезентації та знаків. Як тільки в дію вступає код, все це починає перетікати в режим симуляції. Ні "класична" економія знака, ні політична економія, власне, й не припиняють існувати: вони провадять вторинне існування, вони стають примарним принципом пере-конання.

Кінець праці. Кінець виробництва. Кінець політичної економії.

Кінець діялектики позначника/значеника, яка дозволяла накопичувати знання і смисл, лінійну синтаґму кумулятивного дискурсу. Одночасно й кінець діялектики обмінної/споживчої вартости, котра тільки й робила можливим суспільне виробництво і нагромадження. Кінець лінійного виміру дискурсу. Кінець лінійного виміру товару. Кінець класичної ери знака. Кінець ери виробництва.

Край усьому цьому кладе не революція. Це робить сам капітал. Це він відмінює суспільну детермінованість способом виробництва. Це він підмінює ринкову форму структурною формою цінности. І вона орудує всією новітньою стратеґією системи.

*

Ця історично-суспільна мутація прочитується на всіх рівнях. Ера симуляції повсюдно відкрилася взаємною підміною елементів, котрі колись були суперечливими чи діялектично протилежними. Скрізь одне й те ж "породження симулякрів": взаємна підміна гожого і бридкого в моді, лівиці й правиці у політиці, правди і брехні у звістках засобів масової інформації, корисного і непотрібного на речовому рівні, природи і культури на всіх рівнях значення. В нашій системі образів та знаків стираються всі великі гуманістичні критерії цінності — ті, що зумовлювали всю цивілізацію з її моральними, естетичними та практичними судженнями. Все стає нерозв'язним, це характерний ефект владарювання коду, який повсюдно грунтується на принципі нейтралізації і недиференційованости(*). Це світовий бордель капіталу — бордель не для проституції, а для субституції і комутації.

====

*Теоретичне виробництво, як і матеріяльне, втрачає свою детермінованість і теж починає працювати на холостих обертах, з'їжджаючи "з глузду" в пошуках недосяжної реальности. Таке наше сьогодення: цілковита нерозв'язність усіх питань, ера плинних теорій, котрі скидаються на коливання курсу валют. Всі сучасні теорії, звідки вони не походили б (і в тому числі, психоаналіз), яким би насиллям вони не озброювалися у намаганнях досягти певної іманентности чи безреферентної рухомости (Делез, Ліотар та інші) — всі вони хисткі й набувають смислу лише тоді, коли співвідносяться між собою як знаки. Марно чекати від них пов'язаности з якоюсь "реальністю". Система відібрала в теоретичної праці, як і в будь-якої іншої, всяку референтну запоруку. Споживчої вартости немає і в теорії, свічадо теоретичного виробництва також розкололося. І це відповідає самому порядку. Я хочу сказати, що сама оця нерозв'язність теорії є ефектом коду. Справді, ніяких ілюзій: оця плинність теорій не має нічого спільного з шизофренічним "дрейфом", де припливи вільно струмували в тілі без органів (чиє ж це тіло було? капіталу?) Вона просто означає, що всі теорії віднині можуть обмінюватися поміж собою за ставками хисткого обмінного курсу, однак не зможуть більше інвестуватися нікуди, крім свічада їхнього ж письма.

====

КІНЕЦЬ ВИРОБНИЦТВА

Ми стоїмо перед кінцем виробництва. На Заході ця форма збігається з виразом ринкового закону вартости, себто з пануванням політичної економії. До того нічого, власне, й не вироблялося — все витікало або ж із благодаті (Господньої) або ж із ласки (природної) такої собі інстанції, котра обдаровує своїми багатствами або ж відмовляє в цьому. Цінність походила з царства божистих чи природних якостей (ретроспективно вони становлять для нас одне й те ж). Ще фізіократи розглядали таким чином цикл, який складається із землі та праці, — у ньому праця не мала своєї власної цінности. Можна спитати себе, чи ж існує в такому разі справжній закон цінности — адже її розподіляють, а отже, її вираз не може стати раціональним. Її форма не має визначеного характеру, оскільки вона прив'язана до невичерпної референтної субстанції. Якщо тут і є закон, то це, на противагу ринковому закону, природний закон цінности.

Вся оця схема розподілу чи природного дарування багатств докорінно міняється, як тільки цінність починає вироблятися, а її референцією стає праця, а законом — загальна еквівалентність усіх видів праці. Віднині цінність визнається за цілком певними діями людської праці (суспільної праці), котрі носять раціональний характер. Її можна виміряти, а отже, вимірюванню підлягає і додаткова вартість.

Розпочинається критика політичної економії — з посиланням на критику суспільного виробництва і режиму виробництва. Одне тільки поняття виробництва, завдяки аналізу такого своєрідного товару, як робоча сила, дозволяє визначити певний додаток (додаткову вартість), який освячує раціональну динаміку капіталу, а поза тим і так само раціональну динаміку революції.

Сьогодні для нас усе знову змінилося. Виробництво, ринкова форма, робоча сила, еквівалентність і додаткова вартість — усі ці поняття окреслювали кількісну конфіґурацію, матеріяльну і таку, що надається до вимірювання, однак для нас вона вже минула. Виробничі сили ще окреслювали референцію, — вона суперечила виробничим відносинам, але все ж таки була референцією суспільного багатства. Зміст виробництва ще підтримував суспільну форму, котра звалася капіталом, і її внутрішню критику. І нагальна потреба революції грунтувалася на скасуванні ринкового закону вартости.

Аж ось ми перейшли від ринкового закону вартости до структурного закону цінности, і це збіглося з випаровуванням тієї суспільної форми, котра зветься виробництвом. І якщо виходити з цього, то чи живемо ми ще в капіталістичному режимі? Може бути так, що ми живемо в гіперкапіталістичному режимі, або в якомусь іншому, геть відмінному од нього. Чи прив'язана форма капіталу до закону цінности взагалі або до якоїсь визначеної форми цінности? (А може, ми направду живемо вже в соціялістичному режимі? Може, ця метаморфоза капіталу під знаком структурного закону цінности є не що інше, як його соціялістичне завершення? Ой-ой-ой!) Якщо життя і смерть капіталу розігруються на основі ринкового закону вартости — якщо революція розігрується на основі режиму виробництва, то виходить, що ми живемо й не за капіталу, й не за революції. Якщо революція полягає у звільненні суспільного і людського виробництва, тоді ніякої революції не може бути навіть у перспективі — адже немає виробництва. Якщо ж, навпаки, капітал — це режим панування, тоді ми живемо все ще за капіталізму, адже цей структурний закон цінности становить найчистішу форму суспільного панування, невловну як додаткова вартість, без посилання на панівний клас чи силове відношення, без насильства, котре цілком і без жодного сліду крови поглинуте знаками, що нас оточують, — форму, котра набула повсюдної операційности через код, у якому капітал нарешті втілив свій найчистіший дискурс поза всіма промисловими, ринковими, фінансовими діялектами, поза класовими діялектами, яких він дотримувався у своїй "виробничій" фазі. Таке символічне насильство повсюдно прочитується у знаках, — аж до знаків революції.

Структурна революція цінности призвела до занепаду всіх баз "революції". Втрата референцій смертельно вражає передовсім революційні референції, котрі від жодної суспільної субстанції виробництва, від жодної істини робочої сили вже не отримують упевнености в перевороті. Адже робота вже не є силою, вона стала знаком поміж знаками. Як і решта подібних явищ, вона виробляється і споживається. Вона обмінюється на неробство, дозвілля, підлягаючи загальній еквівалентності, вона має властивість комутації з усіма іншими секторами повсякденного життя. Нітрохи не зазнавши "відчуження", вона все ж більше не виступає площиною своєрідного історичного "праксису", який породжує своєрідні суспільні відносини. Як і більшість практик, вона є тепер просто сукупністю позначальних операцій. Вона входить до загального опорядження життя, себто у його знакову облямівку. Вона перестала бути навіть мукою, історичною проституцією, зворотній аспект якої ще залишав надію на те, що врешті-решт настане розкріпачення (чи, як вважав Ліотар, площиною втіхи робітничого класу, здійсненням його найзапекліших бажань за умови цілковитого приниження його цінности під ярмом капіталу). Все це вже перестало бути правдою. Знакова форма оволоділа працею, щоб позбавити її будь-якого історичного чи лібідового значення і поглинути її у процесі власного відтворення — операція знака полягає у його самодублюванні, котре ховається за порожнім натяком на те, що він означає. Колись праця могла означати певну реальність виробництва, реальність суспільної мети, що полягала у нагромадженні багатства. Навіть якщо її експлуатував капітал і додаткова вартість, — адже саме тут вона зберігала споживчу вартість для розширеного відтворення капіталу і для його остаточного знищення. В будь-якому випадку вона була просякнута доцільністю, — хоч трудівник і був поглинутий простим відтворенням своєї робочої сили, все ж не можна було сказати, що процес виробництва переживався ним як безглузда повторюваність. Праця революціонізує суспільство вже самою своєю мерзотністю — як товар, чий потенціял завжди перевищує просте відтворення цінности.

Сьогодні не так: праця вже перестала бути продуктивною, вона стала ре-продуктивною, себто вона відтворює прикутість до праці як загальний габітус суспільства, котре вже навіть і не знає, чи є в нього бажання щось виробляти, чи ні. Жодних виробничих міфів, жодних виробничих змістів: національні баланси відображають лише зашифроване, статистичне, позбавлене смислу зростання економіки — інфляція рахівницьких знаків, котрі неспроможні навіть вичарувати примару колективної волі. Сам пафос цього зростання помер — як і пафос виробництва, останньою божевільною, параноїдальною напругою котрого він був, — сьогодні ж він спадає у цифрах, і в нього ніхто вже не вірить. І тим більшою постає необхідність відтворювати працю як суспільну афектацію, як рефлекс, як мораль, як згоду, як реґулювання, як принцип реальности. Але це принцип реальности коду — велетенський ритуал знаків праці, який розпросторюється на всеньке суспільство, і не має значення, чи продукує він що-небудь, важить те, що він займається репродукуванням самого себе. Соціялізація за допомогою ритуалу, за допомогою знаків набагато ефективніша, ніж за допомогою злютованих енерґій виробництва. Все, що від вас вимагають, — це не виробляти, не долати себе в зусиллі (ця класична етика радше видаватиметься підозрілою), а соціялізуватися. Набувати цінности лише як елементи, що взаємно співвідносяться поміж собою, — згідно зі структурною дефініцією, яка набирає тут свого соціяльного розмаху. Функціювати як знак у загальному сценарії виробництва, адже робота і виробництво функціюють зараз лише як знаки, як елементи, що комутуються з неробством, споживанням, спілкуванням тощо. Множинне, безнастанне, вируюче співвіднесення з усією мережею знаків. І таким чином праця, позбавлена своєї енерґії і субстанції (й у всіх відношеннях будь-якої інвестиції), воскресає як модель соціяльної симуляції, втягуючи за собою до непевної сфери коду всі інші катеґорії політичної економії.

Дивує і непокоїть це раптове занурення у якесь вторинне існування, відокремлене від вас цілісіньким огромом попереднього життя, — адже в традиційному процесі праці було щось таке звичне, інтимне. Навіть конкретність експлуатації, насильницька соціяльність праці несли в собі якийсь близький сенс. Сьогодні немає нічого подібного — і це залежить не стільки від оперативної абстракції процесу праці, про яку так багато написано, скільки від переходу всього значення праці в операційну площину, де воно перетворюється на плинну змінну величину, захоплюючи з собою все уявне з попереднього життя.

*

Потойбіч автономізації виробництва як режиму (за конвульсіями, суперечностями і революціями, котрі йому внутрішньо притаманні) потрібно угледіти, як виникає код виробництва. Такого масштабу набув він сьогодні, наприкінці "матеріялістичної" історії, котра здужала його леґалізувати як принцип реального поступу суспільства (за Марксом, і мистецтво, і реліґія, і право, і подібні явища — все це не має власної історії, лише виробництво має свою історію чи, радше, воно саме є історією, воно становить її основу. Неймовірна побрехенька про працю і виробництво як історична підстава і загальнолюдська модель виконання).

Кінець оцієї реліґійної автономізації виробництва дозволяє зауважити, що все це могло б бути вироблено (цього разу як постановка і сценарій) ще за недавньої пори, та ще й із цілями, котрі геть відрізняються від внутрішніх цільових настанов (разом із революцією), що їх продукує виробництво.

Аналізувати виробництво як код означає пронизати матеріяльну очевидність машин, фабрик, робочого часу, виробництва, платні, грошей, а також і більш формальну, однак "об'єктивну" очевидність додаткової вартости, ринку, капіталу — задля того, щоб прийняти правила гри: зруйнувати лоґічний ланцюжок інстанцій капіталу, і навіть критичний ланцюжок марксистських катеґорій, котрі його аналізують і становлять не що інше, як подобу вторинного рівня капіталу, його критичну подобу, — щоб відмітити елементарні позначники виробництва, соціяльні відношення, котрі утворює це виробництво, себто всі ті явища, котрі назавжди поховані під історичними ілюзіями виробників (і теоретиків).

ПРАЦЯ

Робоча сила — це не потуга, це дефініція, аксіома, і її "реальне" оперування в процесі праці, її "споживча вартість" становить усього лиш дублювання цієї дефініції в операціях коду. Саме на рівні знака (не на рівні енерґії) насильство набуває фундаментального характеру. Механізм капіталу (а не закону) грає на додатковій вартості — нерівноцінності платні й робочої сили. Та якби навіть й існувала між ними рівноцінність, себто якби додатковій вартості настав кінець, навіть якби сталася відміна платні (себто продажу робочої сили), людина все ж залишилася б позначена цією аксіомою, цією рокованістю на виробництво, цією таїною праці, яка пронизує її мов стать. Ні, працівник — це не людина, це не чоловік і не жінка, він має свою власну стать — стать робочої сили, що приковує його до певної цілі, він позначений нею, як жінка своєю статтю (своєю статевою дефініцією), як неґр кольором своєї шкіри — всі вони є знаками й нічим іншим.

Слід розрізняти те, що стосується лише режиму виробництва — і те, що стосується його коду. Перш ніж стати елементом ринкового закону вартости, робоча сила становить собою передовсім статус, структуру підпорядкування коду. Перш ніж стати обмінною чи споживчою вартістю, вона, як і будь-який товар, уже становить знак оперативного перетворення природи на цінність — і це те, чим визначається виробництво і становить фундаментальну аксіому нашої культури, а не якоїсь іншої. Набагато глибше, ніж залягають кількісні еквівалентності, струмує сиґнал, який пронизує передовсім товар: відрив природи (і людини) від недетермінованости, щоб підпорядкувати її детермінованості цінністю. В будівничій несамовитості бульдозерів, автострад, "інфраструктур", в цивілізаційному шалі виробничої ери відчувається намагання не залишити в світі й крихти невиробленого, усе позначити виробництвом, навіть без надії на приріст багатства, — виробляти задля позначення, продукувати задля репродукування позначених людей. Хіба сьогоднішнє виробництво — це не терор коду? Це знову стає так само зрозуміло, як і для перших поколінь індустріяльної доби, які ставилися до машин, як до абсолютних ворогів, носіїв загального деструктурування, — так було ще до того, як розвинулася солодка мрія про історичну діялектику виробництва. Луддистські бунти, які потроху спалахували по всіх усюдах, дикунська лють, із якою нівечилися знаряддя виробництва (і передовсім вона спрямовувалася на самих себе як продуктивну силу), всеохопний саботаж і прогулювання виразно засвідчували крихкість виробничого устрою. Трощити механізми — це акт божевілля, адже це знаряддя виробництва, адже їхня майбутня споживча вартість і надалі буде зберігати свою амбівалентність. Та якщо руйнуються цілі цього виробництва, то руйнується і пошана до засобів, і механізми виказують їхню справжню мету, виступаючи як оперативні, прямі й безпосередні знаки соціяльного відношення до смерти, котру втілив капітал. І вже ніщо не стане на заваді негайному знищенню цих знаків. В цьому сенсі луддисти були набагато проникливіші од Маркса щодо перспектив промислового устрою, і сьогодні вони майже взяли реванш, — за катастрофічним кінцем цього процесу, куди залучив нас той таки Маркс у діялектичній ейфорії від продуктивних сил.

*

Праця є знаком не в сенсі престижних конотацій, які можуть пов'язуватися з якимсь типом роботи, ба навіть у сенсі переходу на вищий рівень, яким виступає платня і праця для алжирського імміґранта з погляду його племінної спільноти, для марокканського парубійка з Верхньої Вольти, єдина мрія котрого полягає в тому, щоб улаштуватися в "Сімка", та ще для жінок у нашій країні. В цьому сенсі праця зводиться до певної і тільки їй властивої цінности — зростанню чи диференціюванню статусу. За новітнім сценарієм праця вже не випливає з такого референтного визначення знака. Вже не існує значення, властивого якомусь типу роботи або ж праці загалом — існує така система праці, де всі пости взаємно обмінюються. Вже немає "right man in the right place"(*) — старого прислів'я, котре виражало наукову ідеалізацію виробництва. Але немає і взаємозамінних індивідів, котрі однак були необхідні для певного процесу виробництва. Взаємозамінним зробився сам процес праці: він став рухомою, полівалентною, перервною структурою, байдужою до будь-якої мети, навіть до самої праці в її класичній операційності — і ця структура спрямована лише на те, щоб ув'язнити кожного в соціяльній мережі, де ніщо не збігається ні з чим, крім іманентности цієї операційної розмічености, цієї байдужої парадиґми, яка відмінює всіх індивідів за одним коренем, — або синтаґми, котра об'єднує їх на базі безнастанної комбінаторики.

====

*Потрібний чоловік на потрібному місці (анґл.) — прим. пер.

====

Праця (в тім числі, й у формі дозвілля) обіймає все життя як фундаментальна репресія, як контроль, як постійна зайнятість упродовж певного часу й у певному місці, продиктована всеохопним кодом. Людей потрібно фіксувати скрізь — у школі, на заводі, на пляжі або перед телевізором чи в процесі перепідготовки — це режим постійної загальної мобілізації. Проте, у первісному значенні слова, ця праця вже не є продуктивною — вона стала дзеркалом, у якому суспільство бачить себе, вона перетворилася в його уявне, його фантастичний принцип реальности. Можливо, навіть у потяг до смерти.

На все це націлено й сучасну стратеґію, котра кружеляє довкола праці: job enrichment (*), гнучкий розклад, мобільність, перепідготовка, постійне підвищення кваліфікації, автономність, самоуправління, децентралізація процесу праці, аж до каліфорнійської утопії кібернетизованої праці, котра може виконуватися вдома. Вас уже не відривають брутально від вашого життя, щоб підпорядкувати машині, — вас інтеґрують у неї разом з вашим дитинством, звичками, стосунками, неусвідомленими потягами і навіть вашою нехіттю до праці — вам знайдеться місце разом з усім цим добром, це буде персоналізований job (**), якщо ж його не буде, то вам призначать допомогу як безробітному, розраховану згідно з вашими особистими якостями; так чи інакше, а вас ніколи вже не покинуть, головне, щоб кожен був кінчиком усієї мережі, нікчемним, але все ж кінчиком, і не дай, боже, щоб нечленоподільним криком, — він повинен бути мовним елементом, причому тим, що перебуває в самому кінці всієї структурної мовної мережі. Навіть вибір праці, утопія праці, яку кожен зможе вибрати в міру своїх можливостей, означає, що гра скінчилася, що структура залучення зробилася тотальною. Робоча сила вже не продається й не купується як худоба, вона сама себе репрезентує, оформляє, здійснює самомаркетинґ і подає як товар — виробництво залучається до знакової системи споживання.

====

*Урізноманітнення умов праці (анґл.) — прим. пер.

**Праця (анґл.) — прим. пер.

====

Перша стадія аналізу була спробою осягнути сферу споживання як поширення сфери виробничих сил. Тепер слід зробити навпаки. Всю сферу виробництва, праці, виробничих сил треба осягнути як таку, що перейшла до сфери "споживання", під котрою розуміється сфера загальної аксіоматики, кодованого обміну знаками, головного дизайну життя. Це включає всі види знань, настановлення (Верр: "Чи не слід було б розглядати настановлення персоналу як один із ресурсів, якими повинен заправляти патрон"?), але в тому ж числі і сексуальність та тіло, уяву (Верр: "Тільки уява й зосталася прив'язана до принципу задоволення, тоді як увесь психічний апарат підпорядкований принципу реальности (Фройд). Треба покласти край цьому безладу. Нехай уява актуалізується як продуктивна сила, хай вона інвестується. Уява при владі — ось яким повинне бути гасло технократії".) Так же ж має бути з підсвідомим, з Революцією тощо. Так, усе воно перебуває на шляху до "інвестування" і рухається до того, щоб поглинутися сферою цінности, й не стільки як ринкова вартість, скільки як величина, котру можна обчислити, — себто все це має не мобілізуватися для виробництва, а індексуватися, прикріплюватися до чогось певного, приплюсовуватися до гри операційних змінних величин, ставати не стільки виробничою силою, стільки шаховою фігурою на ігровому полі коду, підпорядковуючись одним і тим самим правилам гри. Аксіома виробництва ще тільки намагається звести все до чинників, аксіома ж коду зводить усе до змінних величин. Перша як результат видає рівняння і розрахунки сил. Друга видає в результаті рухомі випадкові сукупності, котрі нейтралізують усе, що їм опирається чи вислизає з-під їхнього впливу, і робить вона це за допомогою конексії, а не анексії.

*

Все це стремить далі, ніж НОП, себто наукова організація праці, хоча її з'ява була сутнісною ознакою інвестування через код. В цьому явищі можна розрізнити дві фази:

"Донаукову" фазу промислової системи, що характеризувалася скрайньою експлуатацією робочої сили, змінила фаза механічного виробництва, фаза переважання основного капіталу, де "об'єктивована праця [...] виступає [...] не лише в формі продукту або продукту, який служить знаряддям праці, а в формі самої виробничої сили" (Grundrisse, т.ІІ, с.213) (*) Це нагромадження об'єктивованої праці, котре замінило живу працю як виробничу силу, відтак безконечно примножується нагромадженням знання: "Нагромадження знань та навиків, нагромадження загальних виробничих сил суспільного мозку поглинається капіталом на противагу праці й тому виступає як властивість капіталу, точніше — як властивість основного капіталу" (Gr., ІІ, 213).

===========

*Всі цитати з Маркса перекладено за виданням: К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения, второе издание, т. 46. — М., Госполитиздат, 1968, а також т. 23, — М., Госполитиздат, 1960 — прим. пер.

===========

Ця фаза механічного виробництва, наукового апарату, колективного трудівника і НОП була тією стадією, на якій "процес виробництва перестав бути процесом праці в тому сенсі, що праця перестала охоплювати процес виробництва як панівного над ним єдиного начала" (Gr., ІІ, 212). "Ориґінальної" виробничої сили вже немає, замість неї повсюдно існують механізми, котрі перетворюють виробничі сили в капітал, — чи, радше, механізми, що продукують виробничу силу і працю. Ця операція нейтралізує ввесь суспільний апарат праці: колективні механізми починають безпосередньо продукувати суспільну доцільність, вони виробляють виробництво.

Це геґемонія мертвої праці над живою. До цього і зводилося первісне нагромадження: воно акумулювало мертву працю, аж поки вона отримала здатність поглинати живу працю, — а точніше, виробляти її під власним контролем задля своїх же цілей. Ось чому кінець первісного нагромадження означає рішучий поворот політичної економії, себто перехід до переважання мертвої праці, до суспільних відносин, що кристалізувалися і втілилися в мертвій праці, котра тяжіє над цілим суспільством як сам код панування. Маркс припустився фантастичної помилки, вважаючи, що машини, техніка, наука все-таки не винні, — мовляв, усе це знову може зробитися живою суспільною працею, варто тільки ліквідувати систему капіталу. А насправді якраз на них ця система і грунтується. Ці добросерді сподівання випливають із недооцінювання смерти в мертвій праці, із розрахунку на те, що внаслідок рішучого повороту, свого роду історичного стрибка виробництва мертве долатиметься в живому.

І все ж Маркс нюхом відчував це, кажучи про "властивість об'єктивованої праці перетворюватися в капітал, себто перетворювати засоби виробництва в засоби управління живою працею". Те ж саме відчувалося й у іншому формулюванні, згідно з яким на певній стадії капіталу "замість того, щоб бути головним аґентом процесу виробництва, робітник стає поруч із ним" (Gr., ІІ, 221/222). Формула, котра йде далі, ніж політична економія і її критика, оскільки вона означає буквально те, що йдеться не про виробництво, а про вилучення і вигнання.

Знову ж таки необхідно проаналізувати усі наслідки, що випливають із цього. Коли виробництво сягає такої циркуляції і здійснює інволюцію саме в собі, то воно втрачає будь-яку об'єктивну детермінованість. Воно заклинає саме себе, як міф, використовуючи свої власні елементи, які обернулися в знаки. Коли одночасно з цим знакова сфера (включно з засобами масової інформації, інформацією тощо) втрачає свою специфічність і починає представляти єдність ґлобального процесу капіталу, тоді потрібно не лише говорити услід за Марксом, що "процес виробництва перестав бути процесом праці", але й стверджувати, що "процес розвитку самого капіталу перестає бути процесом виробництва".

З геґемонією мертвої праці над живою руйнується вся діялектика виробництва. Споживча/обмінна вартість, виробничі сили/виробничі відносини, — всі ці опозиції, на основі котрих функціює марксизм (по суті, підлягаючи тій же схемі, що й раціоналістське мислення, котре грунтується на опозиціях істини і брехні, позірного й реального, природи і культури), теж нейтралізуються, причому тим же способом. У виробництві та економіці все починає підмінюватися, зазнавати обернення та обміну згідно з тією ж таки нескінченною дзеркальністю, що панує в політиці, моді чи ЗМІ. Без кінця відбиваються одна в одній виробничі сили і виробничі відносини, капітал і праця, споживча і обмінна вартість — і це означає не що інше, як те, що виробництво розчиняється в коді. А закон цінности сьогодні вже полягає не так в обмінності всіх товарів під знаком загальної еквівалентності, як у набагато радикальнішій обмінності всіх катеґорій політичної економії (і її критики) згідно з кодом. Всі детермінації "буржуазного" мис

1 2 3 4 5 6 7