Поезії

Йожеф Аттіла

Аттіла Йожеф
Поезії

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

ЖІНОЧЕ СЕРЦЕ

Серце жінки — як нічліжка:
кому треба на ніч ліжка?
Скільки дурнів-тонкослізок
тягом тягне до тих ліжок!

Черги, бійки — риньте, лізьте,
щоб зайняти краще місце:
хто в кімнаті, хто в коморі,
а которі — в коридорі.

I я, бідний непритика,
сам собі гадаю стиха:
чи в підвалі, чи в чулані —
де припало ночував би...

Дама дивиться, сміється,
змилосердилась, здається.
— Вам куточок? Можна онде.
Пред'явіть, будь ласка, ордер.

ЩИРИМ СЕРЦЕМ

Ані роду, ні родини,
ані Бога, ні вітчизни,
ні колиски, ні китайки,
ні цілунків, ні коханки.

Третій день натощака,
та і далі те ж чека.
Двадцять літ своїх я вам,
коли хочете, продам.

Хтось та піде на цей торг,
як не люди, то сам чорт.
Щирим серцем — ой ду-ду!
в розбишаки я піду.

Як піймають, то повісять,
в святу землю мене вмісять.
Хай труйзіллям проросте
моє серце золоте...

МУРАШКА

Між подушок заснула мурашина.
Ти, вітре, подушок не воруши нам —
як є, так і покинь.

Голівкою утомлено припала
до здовжено-овального опала,
а поряд спить її дрібненька тінь.

Збудить, чи що? Вже взяв і соломину,
Дивіться також
та глянь, нахмарило.
Додому не пора б?

Між подушок спить тихо мурашина.
Мені на руку перша крапля — крап!

ЗНАЙОМТЕСЬ

Це Лідочки молодший брат,
далекий пагонець Батия;
він хлібу чорному був рад,
про синю ковдру і не мріяв.

За вірші смерть йому у дар
пуд бобу зварить, ще й доложить.
Гей, буржуа! Гей, пролетар!
Це я, поет Аттіла Йожеф.

КОРАЛІ

Гей, коралі на шнурку,
жаби-кралі на ставку...
Дрібні бібки,
дрібні бібки на сніжку.

Ружа в місячнім вінку,
злотний пояс на станку.
А для мене
добрий мотуз на трямку.

В сукні знадний звин колін
під той ладний мідний дзвін,
а на річці
двох тополь низький уклін.

В сукні зграбний стегон згин
під той звабний срібний дзвін,
а по річці
листя хвилям навздогін.

РОСА-РОСИЧКА

Малинник мов присів,
тихенько хить та хить...
На вітках у росі
папір вощаний спить.

А вечір — чистий перл!
Сплітається листва,
і гір далеких флер,
і спів мого єства.

Я гув як гай, як луг
і працював аж так!
А небо — чистий пух...
В майстерні темнота.

Утома трудова.
Здубів я — чи здобрів?
Тремчу, як та трава
чи зорі угорі.

СМУТОК

Гнав я оленем прудким,
смуток лагідний в очах.
А за серцем за моїм
сто зголоджених вовчаг.

Роги й пароги роняв —
на гіллі он-о висять...
Скоро сам я з оленя
в вовка перекинуся.

Буде з мене сіроман
ходом і подобою;
між братів я не тума —
усміхатись пробую.

Чую зови олениць,
очі млою повняться...
А на плечі пада ниць
листя із шовковиці.

СЬОМИЙ

Хочеш жити як годиться,
мусиш сім разів родиться!
Раз в огні, на пожарині,
раз на річці, на крижині,
раз між блазнів у дурдомі,
раз у полі на соломі,
раз у церкві у цвинтарній,
раз між свиньми у свинарні.
Вже шестірко рот деруть,
а ти собі сьомий будь!

Як тебе притисне ворог,
сім вас є, бійців бадьорих.
Тільки ж той десь на роботі,

той ізроду ходить сонний,
той літає понад хмари,
той глаголом снить і марить,
той свою рятує душу,
той пацючу поре тушу...
Хто герой, хто вчений мудь,-
а ти собі сьомий будь!

той шабашить по суботі,
той шкільним віддався лавам,
той десь плава самоплавом,
той славетний чийсь нащадок,
той сім'ї кладе початок.
Хай вони хто верть, хто круть,
а ти собі сьомий будь!

Як прийдеться закохатись,
сім вас буде залицятись.
Той за усміх вріже серця,
той задарма напасеться,
той співає вокалізи,
той за пазуху вже лізе,
той розстібує петельки,
той хапає за бретельки...
Хай шість мух на мед гудуть,
а ти собі сьомий будь!

Хoч віршами вийти в люди —
сім поетів хай вас буде.
Той село вбира в колони,

ВЕДМЕЖИЙ ТАНЕЦЬ

Танцюристий, волохатий,
ну, та й ловкі ж круглі п'яти!
— Ти куди, мишко, чап-чап?
— Не до кого, до дівчат!
Брумма, брумма, бруммадза.

В мене славна кожушина,
пазурами сам і шив я —
з вовка, з білки, із бобра,
із собаки, із тхора.
Брумма, брумма, бруммадза.

Скільки перлів перекидав,
поки зуби гарні вибрав...
Де дітей аж дев'ять душ,
там і ждуть мене чимдуж.
Брумма, брумма, бруммадза.

Я навмисне йду помалу —
хай мене змалює маляр;
із бабиних френзлів
хай наробить пензлів.
Брумма, брумма, бруммадза.

Гордий дука дукачами,
він ночує з брязкачами.
Не скарбами горді ми —
пазурами гострими.
Брумма, брумма, бруммадза.

Хай щось мідне а чи срібне
у тарілку мені стрибне!
А рука в того осла
до кишені приросла.
Брумма, брумма, бруммадза.

Не дивіться, як не мило,
хто не платить, той бурмило.
В кого змерзли ноги,
хай погріє в гробі...
Брумма, брумма, бруммадза.

СВІДОМІСТЬ

I

Рань землю й небо розхиля;
дня світле й радісне провістя
дітей і кузьок звеселя,
що висипали в передмістя.
Даль осяйна така і чиста,
мла ледве мріє віддаля...
Вночі метеликами листя
понасідало на гілля.

II

Було, що сни ішли підряд
червоні, сині, жовті — барвні,
і думалось: оце-то лад,
де місце є й пилинці марній.
Та зблякли ті видіння гарні,
бо світ залізний — рад-не-рад...
Вдень в серці місяць блима хмарний,
вночі вирує сонцепад.

III

Я схуд, на хлібові сидівши,
а серед шушвалі й пролаз
шкода шукати щось певніше
за карти випадковий тас.
Жирок боків мені не пас,
синок душі мені не тішив —
в хаті й надворі воднораз
найкращий кіт не вловить миші.

IV

Цей світ порубано на дрова,
не стос, а купа, як на те,
і кожне кожного до слова
тут давить, тисне, мне і тре
детерміновано й дійово.
Чого нема — зросте казково,
що буде — буйно розцвіте,
що є — згниє обов'язково.

V

Я на товарній причаївсь,
до пня туливсь, мов тиші кусень.
Густий бур'ян навколо ріс,
в рот лоскотав мене і в вуси.
За сторожем я стежить мусив,
що тінь його якось навкіс
ламалася з платформи брусів
на вугілля росистий блиск.

VI

В тобі самім твої страждання,
поза тобою їх резон.
Цей світ — твоя пекуча рана,
що душу кидає в огонь.
Поки бунтуєш — раб рабом;
настане воля та жадана,
як до будованих хорoм
не пустиш дармовиса пана.

VII

З-під вечора я зір послав
у неба мерехку зубчатку:
верстат минулого там ткав
ясний закон з ниток випадку.
Та постеріг я неполадку
крізь снів моїх імлистий плав:
не все ішло в тканині гладко,
там десь пробіл, а там провал.

VIII

Пробило північ. Мир і лад.
Вертайся на юнацькі броди
чи між цементних тих громад
шукай хоч кришечку свободи.
Та на мовчазнім небозводі
сузір'я Воза і Плеяд
блищать, байдужі та холодні,
подібно до тюремних грат.

IX

Заліза плач і сміх дощу
я чув не раз в свою бездомність.
Минуле тріснуло, я чув,
і мрії кануть в невідомість:
любити можу я натомість,
хоч під вагою аж пищу!
Невже, о золота свідомість,
тебе на зброю я пущу?

X

Дорослий тільки той, по суті,
хто серцем круглий сирота,
хто зна, що лиш додатком куцим
до смерті додано життя,
той, хто його, як час спита,
ладен щохвилі повернути,
той, хто за Бога чи попа
собі й комусь не хоче бути.

XI

Я бачив щастя в півтора
центнери — лагідне й біляве:
по щільнім морогу двора
воно всміхалось кучеряво,
а потім плюх в калюжу прямо,
моргнуло, хрокнуло: "Ура!"
I досі бачу, як імлаво
в його щетині сонце гра.

XII

Живу при колії. Лічу
ті поїзди, що, невгомонні,
туди-сюди біжать-течуть,
вогнями світяться в віконні.
Отак і дні в шаленім гоні
пітьму пронизують нічну,
а я у кожному вагоні
стою, і слухаю, й мовчу.

МАМА

Цей тиждень я чогось до мами
весь час вертаюся думками,-
як то, бувало, на горище
вона прання в корзині ричить.

А я, хлоп'я, пряме на вдачу,
аж тупочу, було, та плачу:
хай кине геть чужу білизну,
синка нехай в корзину візьме.

Ні слова, ні півслова мати,
бере, розвішує ті шмати;
прання вилискує, лопоче,
шамшить, вітрилиться, тріпоче.

Тепер би я... Та вже не вернеш.
Тепер я бачу її велич:
прибравши хмари під косинку,
вона розводить в небі синьку.

СОБІ НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Мені сьогодні тридцять два —
тож сам собі ради Різдва,
шу-шу,
пишу

ці вірші, сидячи в кафе,
звичайно, трохи під шофе,
бом-бом,
в альбом.

Вже тридцять два, та будь-що-будь,
а двісті в місяць не дадуть.
Гай-гай,
мій край!

Я міг би буть викладачем,
а не нещасним рифмачем
(хи-хи,
стихи)...

Та в славнім місті Сегеді
мене позбавив всіх надій
сам пан
декан.

"Хто "Ані роду" написав? —
мечем він грізно потрясав.-
Це ж бунт!
Во фрунт!"

Вітчизну, Господа і власть
мені образить він не дасть,
оплот
всіх цнот.

"Що? Вам — диплом? Даремний труд,
сказав цей зав,— через мій труп!"
Як зав'-
язав.

Радіє в гордощах царьок,
що дав поетові урок.
О'кей,
лакей!

Без ваших віз, без ваших згод
я буду вчити мій народ —
і край!
I край.

Я, МАБУТЬ, НАГЛО ПРОПАДУ

Я, мабуть, нагло пропаду,
як гине слід звіриний в дебрях.
Усе, що мав, я геть продув,
шкода виводить кредит-дебет.

Тільце дитяче зеленцем
дими їдкі мені зв'ялили.
Як гляну долі у лице,
туск на душі гірчить полинний.

Жага зарання й без пуття
мене вчепилась — приведеться ж!
Тепер мордує каяття:
було б заждати років десять.

Малим я маминих наук
не слухав, неслух, анітрішки,
а згодом, сирота-шпурлюк,
з учителя вже строїв смішки.

О юнь моя, зелений гай!
Гадалось, будеш ти вічиста...
Тепер тужи і наслухай,
як шелестить усохле листя.

НАРЕШТІ Я ЗНАЙШОВ ОТЧИЗНУ

Нарешті я знайшов отчизну,
де хоч напишуть в головах
без помилок моє наймення —
як хто, звичайно, похова.

Земля ця прийме, як скарбона,
мене, коли настане "авс",
воєнний гривеник залізний —
кому він і навіщо здавсь?

Залізні персні теж не в моді,
Хоча слова на них святі:
"наш край", "права"... Війна триває.
В ціні каблучки золоті.

Я довго, довго був самотній,
а там зійшовся з багатьма;
"Будь сам",— вони мені сказали.
Я з ними, може б, щастя мав.

Даремно жив я на цім світі,
бо дався дурням одурить,
це й сам тепер я добре бачу;
а вмру — кому яка користь?

Відколи сам себе зазнаю,
я завжди йшов на ураган.
Завдав я лиха — правда, смішно? —
не більш, ніж сам добувся ран.

Як гарно навесні і влітку,
ще краще восени, взимі
тому, що не собі, лиш людям
кутка надіється й сім'ї.

ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО

Так, я поет — та не цікавить
мене поезія така,
де в небо дибиться зірками
загониста нічна ріка.

Час точиться — немає впину,
минувся кашки й казки вік:
здуваючи небесну піну,
я п'ю терпкий реальний світ.

Потік чудовий — поринаймо!
То буйний рин, то тихий плин,
та все поєднується зграйно
у мудрий говір хвиль-хвилин.

Нехай там інші віршотворці
по лоб забрьохуються в твань,
хай імітують творчі корчі
натхнень, горінь і віщувань.

Шинки минаю новомодні,
до розуму — і вище — рвусь!
Не знизиться мій дух свободний
до пристосовництва лакуз.

Їж, пий, розмножуйся... Та ну ж бо!
Ти — міра всесвіту, затям!
Здихай, а не ставай на службу
людським гнобителям-властям.

Я щастя хочу — лиш без торгу.
А ні — хай трясця мене б'є,
в плямовану, безчільну морду
нехай хто хоч мені плює!

Я не заціплюсь, я горлатий!
На мене дивиться доба,
про мене думає оратай,
що ниву оре під хліба,

сприймають робітничі м'язи
мене між двох цупких напруг,
мене жде хлопець чорномазий
біля кіно, як давній друг.

Нехай там пруть орангутанги
проти моїх бунтарських рим,
та вже рушають братні танки,
пісень розлунюючи грім.

Ще ти, людино, недоросла,
та дійдеш зросту будь-що-будь!
Батьки твої — любов і розум —
тобі укажуть праву путь.