Поезії

Яворов Пейо

Пейо Яворов
Поезії

Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Перед тюремним муром

Переді мною — хмурий, лютий,
тюремний, вкритий мохом, мур.
Іржава брама. Камінь кутий.
Тьма безпромінних амбразур.

Стоїть він свідком грізнослівним
розпусти, скверни, лихоліть;
овіяний прокляттям гнівним,
облитий кров'ю, він стоїть.

Стоїш, німий... Кажу я стиха:
коли б ти, муре, говорив,-
яку б то мисль нову на втіху
ти, речнику, нам появив?

Кривавих слів нової пісні
навчив би, певне, ти співця,-
і клич його грізний, зловісний,
страшніший був би од свинця!

Стоїш, німий... Кажу я стиха:
коли б ти, муре, впав ураз,
яку б картину пекла й лиха
тоді розкрив би ти для нас?

Стоїть, мов скеля понад морем,
і смерть таїть у глибині,
на небі хмарищем суворим
вкриває зір рої ясні.

Та день наступить неминучий,
нарине хвиль буремних плин
і зрушаться граніти з кручі
в безмежний шир — у шум глибин.

Настане час — і вихор добрий
порозганяє хмари тьми
і зорями укритий обрій,
радіючи, побачим ми.

Ще прийде день і сліз, і крові,
омиє він камінну путь
і гніву бурі стрімголові
тебе, злий муре, геть зметуть!

1896

Град
Дивіться також

"Один, чи два, чи три — нещадні,
нещасні роки... О мій боже,
за що нас руки твої владні
схотіли гнівно так скарати?
Чи слово може
біду і злидні описати,
які тепер панують всюди?
Була б чума чи мор на люди,-
в труні ні голоду, ні спраги.
Але нетяги
інакших бід зазнали — граду,
і зливи, що невпинно рине,
і заморозків, і посухи,
аж попеклись в землі зернини..."

* * *

От промине пора снігів,
весна відійде дощовита,
і щедра позолота літа
укриє шир плодючих нив.

Вже поле буйно половіє
і клониться колоссям лан,
і світла радниця — надія
втішає трударів-селян.

Радіє серце хлібороба,
і посміх — уст його оздоба.
Він, перст приклавши до перста,
кладе на себе знак хреста:
"Нехай би тиждень ще стояла
така година і тепло,-
недоля б наша легша стала
і лиха в нас би не було".

* * *

Так, доки сила не покине,
селюк працює ненастанно.
Він знає,— взимку відпочине,
тепер же — тільки ляже, встане.
Ще й півні ранні не запіли,
ще спить собака при амбарі,-
вже на ногах він:— "Чи купили
мотуззя й дьогтю на базарі?"
Заснуть не може і дружина,-
хоч встигла все, як слід, зробити,
та взавтра жнив жарка година,
отож, сердита,
подвір'ям прудко пробігає,
клопочеться, до клуні вбігши,
аж раптом — "Чуєш, жінко? Тихше.
Не бігай. Все готово нині.
Гей, Ваньо, ледарю, ставай же!
Зачервоніло вже крайнеба
і сонце вже звелося майже,-
на луг худобу гнати треба".
А Ваньо, сонний, позіхає,
і Сивчо, вискочивши з хліва,
на хлопця пильно поглядає
і в нього ніс вологий тиче.
"Ставай! — гукає войовниче
на хлопця тато, серед двору
при возі ставши.— День вже скоро!"
В сусіди поруч галас чути,
когось хтось лає запопадло.
У кузні грає молот кутий,
йому підспівує ковадло.
Вітрець ранковий пролітає
і дзенькіт дзвоників лунає
десь віддалік. Проходить стадо...
Життя пробуджується всюди
і сонце вже метає радо
свої вогні землі на груди.

* * *

От полудень. Страшна спекота.
Чоло втираючи від поту,
женці стурбовані звелись,
втупивши зір в небесну вись.
А там імла і млява сива,
і сонце жовкне, повне гніву,-
із півдня хмара грозова
повзе і сонце вже вкрива.
Вдивились лячно в небо очі.
Співають півні — знак пророчий!
І гуси на ріці озвались,
чомусь аж крильми розмахались,
неначе то дурні вони
оці засіяли лани.

* * *

Назад вертайся, хмаро чорна,
зажди, злочиннице потворна,
ще тиждень, другий... не злякає
тоді нас лихо! Облягає
все небо хмара й грізно висне,
встеливши сонце, — тьма зловісна
на небі. Милості не буде!
Іде біда страшна на люди.
Її передчуває всяк,
людські серця проймає ляк.
Вгорі — дими, пекельний торох.
Крутнувся вихор, збився порох,
промкнувся блиск — і далина
палає знов і знов... Луна
стрясає ниви й полонини —
земля тріпоче... Град! — Він рине,
як той горіх... Спинись!.. Не бий!..
Ти, боже, труд наш пожалій!

* * *

Кінчилось. Тихо грім останній
змовкає в дальньому лунанні
і так, як вовк жене отару,
холодний вихор гонить хмару.
Знов сонце гріє все навколо,-
і люд, охоплений журбою,
старі й малі, біжить юрбою,
цілим селом спішить на поле.
Простують, босі, нещасливі,
мертвотно зблідлі, сумовиті,
туди, де, вічним лихом биті,
пустіють глухо їхні ниви.
Там люта жниця потоптала
усе — жита, вівси, ячмені,
ще недостиглі і зелені,-
вона і цвіт надії зжала...

1900

З циклу "Notata"

...Ні, не про нього думав, коли юрбу я ганив,
збіговисько строкате, лише презирства варте.
Неробам цим в обличчя нехай би хтось поглянув,-
вони — вовки, не люди... А вовка в зуби вдарте!

Проте народ — ти знаєш: отой, що ралом оре,
що, змучений, сапою посохлу землю риє,
що стиснувши сокиру, в мороз іде у гори,
для нього труд — відрада, для нього труд — надія.

Люблю його такого, люблю його відверто,
до нього, як до батька, з любов'ю ставлюсь сина,
нехай він і наївний, і простий, мов дитина,
дрібний в своїх пороках, і в грубих жартах впертий.

Але поглянь — хоч поле тернини вкрили кляті,
хоча воно встелилось бадиллям недогідним,
а все-таки не стало безсилим і безплідним,
грунти його і зараз — глибини непочаті.

1901

В час блакитної імли

Сиджу й дивлюся крізь вікно я: діти
на дворі бавляться — це їх пора ясна.
На їхніх лицях світиться весна,
але хіба не бачив я, як в'януть квіти?
Сиджу й дивлюсь: на груди спомин впав, мов гніт.
Несамохіть мій зір минулу даль питає
про те, куди пішли мої шляхи в безкрає...
Одні ідуть сюди, а інші — на той світ,
за срібноосяйним сховавшись кругозором.
Здибається життя зі смертю повсякчас.
Хто скаже — що є честь, а що — ганьба і сором?
Боюся, діти, я за вас.

Над вашими голівками свій вічний хід
звершає сонце. Лиш воно примружить очі,-
у хмарах, як в димах, багріє небозвід.
Я знаю й спеки дні, і гроз часи урочі.
Давно чатую я — мої відходять дні...
З гіркотним посміхом на вас дивлюся, діти.
За цей спочинок мій хто б міг мене ганьбити?
Чекаю, аж коли завіса на вікні
впаде додолу. Враз світання блискавок
протне ваш полудень і бурі гомін дикий
заглушить отоді безтямні ваші крики,
але я спатиму без снів і без думок.
Вечірній холод вас колись огорне ще,
обшпарних, брудних. Меланхолійні чола
тоді похилите, і спомин гаряче
?пектиме вас, немов жарина несхолола,
мов кінчик вбитої у груди вам стріли.
Вечірня позолоть вгорі поволі згасне,
залишиться там тільки тайна мрій неясна,-
і в цю годину, в час блакитної імли,
коли змовкає шум, галасування денне,
ви сядьте, немічні, безсилі, при вікні,
про дещо спом'яніть, згадавши і про мене,-
тоді — добраніч! — прокажіть мені.

1909