З антології "КОКІНСЮ" (початок X ст.)

Японська поезія

З японської класичної поезії
З антології "КОКІНСЮ" (початок X ст.)

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

4

Нова новина —
з-під льодів, із-під снігів
устала весна,
і відтануть, вірю я,
мерзлі сльози солов'я.

8

Сонце весняне
своїм любим сяєвом
огорта мене.
Чи знесу оту жагу?
Голова моя в снігу...
(Ясухіде)

27

А з того горба
спуска зелене нuття
весняна верба:
перлина по перлині
росу в разочки ниже.
(Хендзьо)

38

Коли не тобі,
то кому я покажу
цей сливовий цвіт?
Колір той і запах той
збагне одна — або ніхто.
(Томонорі)

39

Коли сливи цвіт
духмяніє по весні —
через чорний грунь
хоч ітимеш уночі,
все білітиме навкруг.

52

Минули літа:
гнуть додолу старощі,
сила вже не та...
А на квіточку глянеш —
молодим ніби станеш.

91

Хороша квітко!
За серпанком-димкою
тебе не видко:
може, вітер-тепловій
хоч аромат украде твій...
(Мунесада)

113

Гіркий мій світе!
Поблякли, помарніли
барвисті квіти...
Я гляжу в осінню мжу,
світом нехотя нужу.
(Коматі)

115

Яворовий лук...
Ярами-горами
Дивіться також
навмання іду,
за цвітом за опалим
всі стежечки пропали.

135

Край мого ставка
зацвіла вже хвилями
гордовинонька.
I зозулька горова
вже затого заспіва.

170

Похолоднілі,
тихо у берег б'ють
сивії хвилі.
Вітер щось сумне співа,-
чи не осінь наспіва?
(Цураюкі)

203

Де осінній лист
коло мого дому двір
вкрив, немов поміст —
чечeкала цикада,
когось марно чекала.

250

Усяке зело
тратить барву, йде у в'янь,
мов і не цвіло:
лиш хвилі білопінні —
то квіти безосінні.
(Ясухіде)

273

Чуден-дивен світ...
Та невже я вже прожив
аж тисячу літ?
Не струсив іще й роси
хризантеми гожий цвіт.
(Сосей-хосі)

293

Он кленовий лист,
із дерев нападавши,
йде рікою вниз,-
то не хвилі червоні
там устали із тоні?
(Сосей-хосі)

360

В бухті Сумiно
сумно віє між сосон
вітер осінній...
З моря голос подають
і хвилі білопінні.

367

В далі безкраї
далеко я мандрую,
десь поза хмари —
та всюди потаємці
тебе лишаю в серці.

412

Гусоньки летять,
вертаються із вирію,
журно гелготять:
ті, що разом літали,
не всі в парі вертали...

478

Сніг поля вкрива.
Зрідка пробивається
догори трава —
ледь-не-ледь і десь-не-десь...
Так часом і ти прийдеш.

542

Весна настане —
де який не буде лід,
увесь розтане.
Може, й я, кого люблю,
тоді серце розтоплю!

599

Колись ті сльози
були мов білі перли;
минули роки —
вони самі ту барву
змінили на криваву.
(Цураюкі)

627

З якого дива —
ще й вітру не було —
устала хвиля?
Ще й не було любові,
вже встали поговори.

708

Там на березі
дівчата-рибалоньки
палять собі сіль:
не до мене дим іде,
бо вітер віє не відтіль...

746

Ох, мені смуток —
став ворогом мені
твій подарунок!
Щоб не він — могла б, мабуть,
тебе на хвилечку забуть.

790

Осіння пора.
Сухе поле завмира,
а в плавнях пожар —
милий з мислоньки не йде,
в серці жаль, неначе жар.
(Коматі)

861

Знав я добре — ах! —
що невдовзі вже ступлю
на останній шлях,
та не думав ще вчора,
що це прийде так скоро.
(Нарікіра)

867

Широка лука.
Одним-одна процвіла
там фіялочка —
та вона ж то звеселя
усі трави і зілля!

937

Коли в столиці
спита про мене люба,
скажи їй, птице:
де гори йдуть у хмари,
сумує він без пари.
(Садакі)

938

Туга порива...
Тіло — мов плавун-трава,
що без кореня.
Щоб позвала течія,
попливла б далеко я!
(Коматі)