"Подорож" та "Moesta et errabunda"

Бодлер Шарль

Шарль Бодлер
"Подорож" та "Moesta et errabunda" у перекладі Миколи Зерова

Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

Подорож

I

Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
Безмежність наших дум на тісноті морів

Той, утікаючи з безславної вітчизни,
А той одкинутий вітчизною — пливуть...
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. I от утік з неволі
На світло і простiр, під інший небозвід.
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
Із губ стираючи гидких цілунків слід...

Та справжні мандрівці — то ті, що від'їжджають
Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,
Вони призначення і долі не втікають
I мають на устах завжди одно: "Пливім!"

Бажання в них і сни як хмарок переливи,
Мов новобранець той, що догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!..
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне —
На кожному щаблі драбини життьової —
Дивіться також
Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
Самозакохана, несита і дурна...
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
Служник невільниці, загиджений до дна

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
На святі — бeшкети і крові п'яний клич
Скрізь панування яд знесилює тирана,
А люд боготворить його пастуший бич

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
Розташуватися хотять у небесах,
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
Розкошів зазнає — немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;
Нестримна, як була у давню давнину
Грозиться богові в зухвалій агонiї:
"Тебе, владико мій, мій образе, клену!"

Найбільші ж мудреці із людської отари
Втікають, щоб себе п'янити день у день
I в опії знайти безмежні, райські чари,-
Од світу нашого довічний бюлетень!

VIII

Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
Довкола — океан, і небо як чорнило,
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба серце рве —
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.

Moesta et errabunda

Скажи, твоє серце не лине, Агато,
Від моря засмічених улиць міських
До іншого моря, де сяйва багато,
Де тоне все в чарах дівочо-ясних.
Туди твоє серце не лине, Агато?

О море широке, вгамуй мої рани.
Хто даром співецьким тебе наділив?
Вітри над тобою гримлять, як органи
А ти колисковий наспівуєш спів.
О море широке, вгамуй мої рани..

В хиткому вагоні, на кермі фрегата
Тут сльози потоком нечистим течуть
"Полинемо звідси! — ти скажеш, Агато
Щоб горя не бачить і плачу не чуть"
В хиткому вагоні, на кермі фрегата

Та як ти далеко, запaшний мій раю,
Де радість витає, сміється блакить,
Де гідна любові людина кохає,
Де чисте бажання на серці горить,-
О, як ти далеко, запашний мій раю

Мій раю зелений, кохання дитяче,
Квітки й поцілунки, забави й пісні.
І скрипка, що в сутіні тужить і плаче
I вечір над садом, і кубки хмільні,
Мій раю зелений, кохання дитяче.

Мій раю невинний, несміливі втіхи
Як дальній Китай, ви далекі від нас
Ні чари дзвінкого сріблистого сміху
Ні скарги тужливі не викличуть вас,
Мій раю невинний, несміливі втіхи