Із збірки "САТУРНІЧНІ ПОЕЗІЇ"
Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990
МЕЛАНХОЛІЯ
РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинстві про чудні краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг —
Що ж, життя — наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
Мрій широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та мені немилі — жінка симпатична,
Небагата рима і обачний друг!
NEVERMORE *
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні
До вирію дрозди летіли напівсонні,
А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,
Журилися вітрів фаготи унісонні.
Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,
Волосся і думки тріпав нам вітровій,
І раптом, глянувши на мене із-під вій:
"Скажи мені, який був день найкраший твій?"
Спиталася вона. Я тільки посміхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До білої руки, а серце стало нить.
Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,
Як запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несміливе "люблю" уперше з уст коханих!
* Ніколи більше (англ.).
Дивіться також
ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвіртку відхилив — вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,
На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вітті горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квіток.
Троянди, як колись, колишуться, лілеї
Пишаються, як перш, у головній алеї,
Пташки знайомі всі — від ціньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе білий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.
ТУГА
О перші любощі, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,
Бентежне відкриття незвіданих світів
І зближень трепетних стихійність боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,-
Із півночі життя хтось лютий налетів,
I впала враз зима — тяжка, глуха, нудьглива.
I от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,
Що знає нас до дна, нічому не чудує
I часом, як дитя, цілує у чоло?
ЗНЕМОГА
Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь
Віддання яросне — то влади тільки тінь,
В твоїм голубленні така мені відрада!
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожі й трепету до мене пригорнись
I, як клялась колись, так і тепер клянись,
I плачмо до зорі удвох, моя коханко!
МАРЕННЯ
Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю —
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.
Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
I вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я не втямлю теж — якесь ясне ім'я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.
ТОБІ
Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора
З душею чистою і доброю, тобі,
Ласкава мрійнице, у горі і в журбі
Душа моя кричить, від туги непрозора.
Гнітить моє життя немилосердна змора —
Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі,
А я кривавлюся і гину у ганьбі,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!
Із раю прогнаний, не так колись страждав
Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав,
Як я стогну тепер з глибокої скорботи.
У тебе ж як і є в душі якісь турботи,
То все такі легкі, мов у погожі дні
Юрливі ластівки в лазурній вишині.
ТРИВОГА
Природо, не торка мене твоя краса —
Ані ліси й поля з їх гойними дарами,
Ані веселчасті ранкові панорами,
Ні журних вечорів торжественна яса.
Мені смішні усі мистецтва чудеса,
Поезія, і спів, і древні грецькі храми,
Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами,
Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса.
Не вірю в Бога я, глузую із людей,
Все заперечую — знання, мораль, ідеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пойнята жахом смерті,
Моя душа — мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.
ОФОРТИ
ПАРИЗЬКЕ КРОКІ
Вигадливий місяць наводив глазур
На чорні доми,
Із гострих дахів, з димарів-амбразур
Химерно курились вихлясті дими.
Сірів небозвід, а вітер стогнав,
Квилив з гіркоти,
I десь вдалині, між вогких канав,
Відчайно нявчали бродячі коти.
А я йшов і мріяв про день Фермопіл
I про Марафон,
I газове світло з зірками навпіл
Творило для мрій тих блакитнявий фон.
КОШМАР
Снивсь мені баладний рицар
У одній руці іскриться
Голий меч, убивча криця,
А в другій руці блищить
Сталевий щит.
Чорний вершник буйно лине
Через гори і долини,
Через ріки бистроплинні
На червонім скакуні,
Баскім коні.
То не кінь, а чорт безрогий,
Добре знає всі дороги,
Без удила, без остроги
Мчить за вітром удогонь,
Немов огонь!
А з-під каски в поторочі
То заблиснуть ярі очі,
То погаснуть... Серед ночі
Так спалахує-згаса
Рушниць яса.
Мов боривітрові крила,
Мов розіп'яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
I тріпотить,
Торс показуючи грубий
I чобіт чудні розтруби,
А у тьмі блискочуть зуби —
Мов грімниця виграва —
Всі тридцять два.
МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК
На суворе море,
Що всю ніч шумить,
Місяць ледь струмить
Сяйво, ніби хворе;
В темних небесах
Хмариво безкрає
Раз за разом крає
Блискавки зигзаг;
На скелястий берег
Сунуть орди хвиль,
Їх тривожний квиль
Губиться у шхерах,-
А над цим страшним
Ураганним виром
Роз'ярілим звіром
Громихає грім.
НІЧНИЙ ЕФЕКТ
Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте
Шпилями й вежами стримить готичне місто —
Даль сивим мороком його вже повила.
Рівнина. Скорчені і скрючені тіла
Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки
Жадливо шарпають їм голови і руки,
Внизу ж — то вовча з'їдь, як круча — угорі.
Он чорні падуби й тернові чагарі
Колючо їжаться розчухраним пагіллям,
Що мов начеркано по сірому вугіллям;
А там кудись бредуть три в'язні півживі,
Обдерті, босі; їх підгонять вартові,
I леза бердишів так гостро й проразливо
Блищать проти списів розбурханої зливи.
ПОТОРОЧІ
В них батьківські, як кажуть, коні
I тільки й злота, що в очах,
В них вічні мандри у законі
I вічні лахи на плечах.
Розумний любить їх повчати,
Дурний жаліє навісних,
Дітвoра дражнить, а дівчата
Глузують вочевидь із них.
Удень, як тіні ще коротші,
Вони кумедні і смішні,
А проти ночі — поторочі,
Уже урочливі й страшні.
Руками вціпившись до болю
У грифи говірких гітар,
Вони гугнявлять щось про волю,
I кожен згук у них — бунтар.
Любов до вічного сміється
I плаче в вирі їх зіниць,
У них відбилася, здається,
Краса покинутих божниць...
Ідіть же, вічні подорожні,
Блудіть по нетрях, чухраї,
Бо перед вами і порожні
Не відчиняються раї!
Природа теж до вас негречна
(В людей учитись почала),-
Все хоче стерти недоречну
Гординю з вашого чола.
I як неслава вас шельмує
В своїй затятості лихій,
Так раз у раз анафемує
Неутоленна лють стихій.
Вас червні палять, студять грудні,
I скрізь, куди не поверни,
Болючі руки й ноги трудні
Колючі шарпають терни.
А впадете, укриті струпом,
Під листям осені рудим,
То й вовк згордує вашим трупом,
Блідим, безкровним і худим!
СУМНІ ПЕЙЗАЖІ
В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ
Вогні мерехтливі
Лягли на поля,
В вечірньому тливі
Сумує земля.
В вечірньому тливі
Хтось серце люля,
Пісні сиротливі
Співає земля.
I дивнії мрії
Встають, мов сонця,
На заході ж мріє
Початок кінця.
Там привид багріє
Якогось гінця,
I дивнії мрії
Снують без кінця.
МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ
I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким,
Де в'ються, викохані хтозна-ким,
Лілеї і тюльпани буйнокрові,
Підносячи пелюстки пурпурові
Із ароматом млосним і важким;
В повітрі розливаються паркім
Ті пахощі отруйні, нездорові;
I серце, й ум немов у сні тремкім —
Мішаються у захваті п'янкім
I спогади, і зблиски вечорові.
СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
Захід дотлівав, багряніли хмари,
Вітер колихав білі ненюфари,
Квіти колихав між очеретів,
Над сумним ставком стиха шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим
Між похилих верб понад сонним ставом,
Де густий туман уставав з низів,
Де, мов великан, привид чийсь сизів,
Де ридав відчай в тужних криках сойки,
Де плили сичів жалісливі зойки
Між похилих верб, де бродив один
Я з своїм жалем, не лічив годин...
I упала ніч, і погасли хмари,
Мла оповила сонні ненюфари,
Тільки під ставком, між очеретів,
Вітерець сумний стиха шарудів.
КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Це вакханалія із "Фауста", а котра —
Класична, друга: це ритмічний веремій,
Ритмічний через край. А сцена — сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
Але по шнурку, альтани і шпалери,
Газонів чепурних розмірені кружки,
Усюди статуї — Амури і Венери,
Сильвани і морські божки.
Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,
Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,
А ген — підстрижені трикутниками тиси
I срібний місяць над усім.
Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник
Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,
Неначе зітканий із місячних сяйвинок
"Тангейзера" сумний мотив.
То засурдинені, приглушені валторни
Стривожили нараз спокійну літню ніч,
Тремтіння будячи у грудях неповторне;
I на заманливий той клич
Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні
Безплотні привиди, прозоріші за фей,
Опалово-бліді у віт зеленій тіні —
Не то Ватто, не то Раффе!
Завмер здивовано старий каштан листатий,
I журкіт причаїв зчудований фонтан
На той танок примар між мармурових статуй,
Ні, не танок, а тужний тан!
Чи то поетові одчайно-п'яні мари,
Чи то його жалі — хисткі примари ці,
Чи кволого страхи, чи хворого кошмари,
Чи просто-напросто мерці?
Чи то твої думки, від жаху посивілі,
Чи муки совісті судомляться отак,
Чи смутки-упирі у тихім божевіллі
Безгучно відбивають такт?
Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,
I, тільки як блідий світанок надоспів,
Вони всі здиміли — чи з ляку, чи з утоми,
Чи тим, що змовк той кличний спів,
I не лишилося після нічного смотра
Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,
Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада...
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
I ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист —
В безвість лину.
ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Червоний місяць звівсь над ожеред,
На сонний луг лягла хвиляста мряка,
У березі самотня жаба кряка
Й шепочеться із вітром очерет.
Мак водяний згортається поволі,
Непевно бовваніють вдалині
Стрункі тополі; цятки світляні
Блудних вогнів мигтять на видноколі;
З дупла свого, збудившись, виліз сич
I полетів беззвучно й тяжкокрило;
В зеніті якось тихо зазоріло.
Венера біла сходить — це вже ніч.
СОЛОВЕЙ
Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
I обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть — а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,
Що кудись біжить у примарнім спокої...
Довго так мене мучили ті гомони,
Та війнув вітрець, і примовкли спомини,
Лиш один співав жалісно і голосно,
Серце хвилював радісно і болісно.
Трелі заливні, рокоти і клекоти,
Мариться мені: "Люба, десь далеко ти!"
Ах, цей спомин-птах, радий його чути я —
Це ж моя любов, перша, незабутая!
Вже від тих жалів місяць в небі міниться,
I зітхає ніч, сумовита мрійниця,
Тиха літня ніч,— дише млосно, гаряче
I мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,
I гойда-люля між тремкими вітами
Пісню солов'я, що весь вік тужитиме.
ПРИМХИ
ПОХМУРА СЕРЕНАДА
То не виє звір, не ридає сич,
То не мрець з могили —
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Вороже мій милий!
Душу відчини, вухо приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Чуєш — славлю я синь твоїх очей,
Сповнену отрути,
Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,
Ангеле мій лютий!
То не виє звір, не ридає сич
В розпачі глибокім,-
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Друже мій жорстокий!
Славлю я твоє тіло наливне,
Чари всі жіночі...
О, їх аромат так п'янить мене
У безсонні ночі.
Як забуть мені крила рук твоїх
I жагучі губи?
У цілунку їх стільки мук і втіх,
Демоне мій любий!
Душу відчини, серце приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.