Поезії в перекладі Б.Рифтіна

Бо Лі

Лі Бо
Поезії

Перекладач: Б.Рифтін
Джерело: З книги: Чорна О.В. Зарубіжна література: Хрестоматія. 8 клас.— Харків: Торсінг, 2003.

Слухаю, як чернець Цзюнь з Шу грає на цитрі

Чернець, мій знайомий,
з західного краю прибув.

З вершини Емей
свою цитру чудову приніс,-

Для мене він струни
легкою рукою торкнув,

І я мов почув,
як гуде по ущелинах ліс.

Струмком почуттів
обізвалася в серці луна.

Від гір смарагдових
до неба одкрилася путь, —

А цитра замовкла —
така залягла тишина,

Що чути було,
як ті хмари осінні плинуть.

Згадую східні гори

Східних гір я давно вже
не бачив. З тих пір

Перецвівсь на трояндах
червоний убор.

Білі хмари ще, може,
й розійдуться в небі,

Але місяць,
у чий він покотиться двір?

Проводжаю друга

Темні гори північні
за містом стоять, мов стіна.

Світлі води за муром міським
пропливають зі сходу.

Попрощаємось тут —
жде тебе неблизька далина,

Піднімають вітрила,
і човен виходить на воду.

Хмари плинуть, і думи
мені повідають твої,

Будить сум у душі
це повільне прозоре смеркання.

Ти рукою махнеш —
і, схиляючись до течії,

Кінь мій журно в цю мить
Дивіться також
заірже в тишині на прощання.

Печаль на яшмовому ґанку

На яшмових сходах
біліє холодна роса.

Промокли панчохи.
Пливуть мовчазні небеса.

Дивлюсь крізь фіранку
на місяць осінній печальний, —

На тихій воді він тремтить
і повільно згаса.

Сидячи вночі, читаю

Зимова ніч і стужа нічна —
і краю немає їй.

В північнім залі читаю я,
всю ніч; не склепивши вій.

Джерела й води скував мороз,
промерз кам'янистий шлях,

Холодне світло місяць пролив
на скирти в сумних полях.

Ясний світильник у небі згас,
у темряву все втопив, —

Я стримую сльози, володарю мій,
колише мене твій спів.

Є пісні звуки і є мотив —
я знаю його давно, —

З отими звуками почуття
мої злилися в одно.

Немає слів, що могли б вмістить
печаль мою і любов, —

Співай, володарю мій, співай,
хай щастя вернеться знов.

Осінні почуття

Скільки днів ми в розлуці,
а серцю немає розради.

Рис давно уже встиг
прорости біля наших воріт.

У кущах не змовкають —
від холоду плачуть цикади,

І все нижче схиляється
в хмарах густих небовид.

Світлячкам їх ліхтарики
біла роса погасила.

Біла паморозь вкрила
холодну осінню траву.

Рукавом прикриваюсь я —
стримати сльози несила,

Тільки спомином щастя
й чеканням на тебе живу.

Жартома присвячую моєму другові Ду Фу

На гірській верховині,
де вибігли сосни на схили,

Випадково зійшлися
ополудні наші стежки.

— Ох, шановний мій друже,
та й як же ви зблідли й змарніли!

Чи важка ж то робота —
складати у віршах рядки?

В зимовий день повертаюсь до своєї старої хати в горах

З очей моїх втомлених
ще не зітер я сльози,

Ще пил на одежі чиновницькій
стьмарює взори.

Єдину стежину
обплутали пліті лози,

У небі високому
сяють засніжені гори.

Вже листя опало,
гуде під ногами земля,

І хмари завмерли,
і вітер віщує негоду.

Бамбук молодий
піднімає зелене гілля, —

Дерева старі
погнили і попадали в воду.

Собака прибіг і загавкав,
напевно, з села.

Давно вже замшіли
руїни моєї хатини.

З розбитої кухні
фазан полетів, як стріла.

Плач мавпи старої
нагадує голос дитини.

А птаство мовчить,
не щебече на голих гілках,

Звірючки якісь
протоптали сліди біля хати.

Книжки розгортаю —
вже міль розплодилась в книжках.

Під ліжком моїм
завелися малі мишенята.

Слід жити по правді —
вся мудрість у цьому, вся сіль.

Про світ я замислююсь
і про життя та людину.

Якщо доведеться
рушать мені знову відціль,

Я краще навіки
живий схоронюсь в домовину.