Поезії у перекладі Миколи Бажана

Ваянський Свєтозар

Свєтозар Ваянський
Поезії

Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Писар

Поміж книжками, понад папірцями
так і живу прозаїчно,
клеєм, чорнилом, пером, олівцями
аркуші мажу я звично.
Маючи двадцять п'ять гульденів плати
спати голодний лягаю.
Буду босоніж спокійно гуляти,
чоботи збивши до краю.

Шеф мій — сухар. Він не цінить нічого,
крім врядування і праці.
Скине він поглядом гостро і строго —
ми трясемось в переляці!
Ручка з худої руки випадає,
тільки гукне він на мене,
ноги згинаються, холод проймає,
серце тріпоче шалене.

Ввечері кволим вертаюсь я кроком
в хатку свою на горищі,
звідки вдивляюсь намореним оком
в тлум, що по вулицях рище.
Бачу: гуляють там панії модні,
панства хизується лава.
Тішить фантазія думи голодні,
зменшує злидні уява.

Місяцю, вірний товаришу й брате!
Ти теж над дахом блукаєш.
Третій в компанії — кіт волохатий.
Де він подівся? Не знаєш?
Вже біля тижня не лазить по даху,
не походжає щоночі,
свого хвоста не стовбурчить од страху
і не витріщує очі.

Мабуть, от писаря тоскної міни
вирішив кіт утікати,-
до веселішої рушив країни
люд щасливіший шукати.
Кинув на муки, страждання та болі
злиднями вбиту людину.
Дивіться також
Наче той раб, що конає в неволі,
гину я, з розпачу гину!

Місяцю милий! Осяй ти промінням
личко дівчатка стрункого,
що про коханого мріє з тремтінням,
думкою лине до нього.
Кинь свій промінчик матусі й дитині,
що он сидять біля хати,-
ну, а для мене лишаться хай тіні:
злидні мої приховати.

Йди, місяченьку, за хмари поволі,
кинь бідака тут самого,-
писар не знайде ні щастя, ні долі
посеред світу усього.
Знаю: колись мій начальник погляне,-
стіл мій стоїть спорожнілий!
Гнів твій мене не злякає, тиране,-
скривсь я за стіни могили.

1884

Плотар

Понад Вагом вітер лине,
білі хмари в небі мріють,
Пліт донизу Вагом плине,
на плоту дошки біліють,
і плотар — відважний Матько —
над помостом звівся хвацько.
Во?рони, во?рони,
задрісні гості;
що бачать во?рони
там на помості?

Вже не раз плотар зугарний
і в погоду, і в негоду
з Ліптова аж до Комарна
міряв Вагу буйну воду,-
чом так пильно він сьогодні
задивився в шири водні?
Во?рони, во?рони,
злякана зграє!
Де бокорашеві1
путь пролягає?

Чи боїться він зустрітись
з вовчим тлумом над водою?
Чи глядить, щоб не розбитись
попід Бесною крутою?
Ані вовка, ані Бесни
не боїться легінь чесний!
Во?рони, во?рони
похмурокрилі!
Що кажуть во?ронам
спінені хвилі?

Хвилі кажуть про родину,
що в Любохні жде на Матька, —
там співає мати сину
журну співанку про батька:
"Люлі, синку, мій розмаю,
батько твій в світах блукає!"
Во?рони, во?рони
крячуть у тузі.
Що кажуть во?ронам
сосни у лузі?

В соснах вітер сумовитий
ходить, свище знавісніло.
Буря, ніч і пліт розбитий,
і під плотом — біле тіло.
Матько там, плотар зухвалий,-
очі геть піском припали.
Во?рони, во?рони,
заздрісні гості!
Вниз риньте, во?рони,
із високості!

-------------------
1 Бокораш — плотар, плотогон.

На працю

Що за гук та гомін
понад шляхом чути?
Йдуть худі й голодні,
зморені від скрути.

Тягнуться по світу,
дикі гуси наче.
Хто на них погляне,-
з розпачу заплаче.

Прощавай, вітчизно!
Дальня путь нам ляже.
Злидні гонять з дому,
бідність зашморг в'яже.

В'яже бідність зашморг
на нещасні шиї.
Скільки вас загине
в світу веремії?

За життя мізерне,
за платню нікчемну
ви йдете на муку,
працю під'яремну.

Ниють хворі ноги,
втомлені до краю.
Світу я не бачу,
як про вас згадаю.

Наболілі руки,
очі сумовиті,
Золотий мій люде,
що ти маєш в світі?

Маєш в світі досить
дорогої долі,-
голоду й морозу
зазнаєш доволі.

Ситий слізьми й жовчю,
вбраний в лахи й лати,
на камінні мусиш
замість ліжка спати.

Це тобі за вірність,
за труди безсонні,
люде мій, готують
мари похоронні.

Хай готують мари,
але бог накаже —
і тоді наш ворог
сам на мари ляже.

1884

Малий бляхар

Коли мій батько йшов з села,
то біля цього буку
схиливсь навколішки й поклав
на лоб мій теплу руку.
Прошепотівши отченаш,
сльозину витер в оці,
пішов — і більш не повертав,
а я й матусю поховав
тоді ж, у тому ж році.

Що ж, прощавай, моє село!
Вже ранній вітер віє,
за гаєм липовим здаля
церковка наша мріє.
Мене назад би повели
стежини, пилом вкриті:
"Не важся, хлопче, звідси йти —
не знайдеш батьківщини ти
ніде на всьому світі.

Ой, світ великий і лихий,
а ти — мов крапля в морі
або на яворі листок,
загублений в просторі.
Краплина ця розтане враз,
листок обірвуть зливи.
Ой хлопче, повернись домів
і бережи красу чуттів,
думки і дух мрійливий!"

Ох, мушу по світах і я
блукать чужинцем бідним,
бо рідні села не дають
і хлібця дітям рідним!
Тож прочитаю отченаш,
спинившись біля буку,
вклонюся низько до землі
й тоді відчую на чолі
я батька теплу руку.

1890-і роки.

Зима

Зима прийшла до нас відразу,
стрибнула з гір, в долини впала,
вся в шатах з інею-алмазу,
вся в білих блисках сповивана.
Вітаймо ж цю струнку й вродливу
із криги вирізьблену діву!
Он гострий вітер марно хоче
з ялинки збити сніжні пута
і марно промінець тріпоче
на ній,— вона стоїть закута,
покровом сніжним вкривши лоно...
Наш ліс увесь, увесь холоне!
Ріка димить, вгорнувшись в пару,
уже пливуть по ній крижини.
Голодний заєць вибіг з яру
шукать поживи під хатини,
лякливе птаство ген з узгір'я
летить до нас аж на подвір'я.

Дарма шукатимеш на схилах,
чи ломикамінь десь чорніє,-
зухвалий сніг в наметах білих
його сховав,— і все біліє;
лиш під горою, біля річки
чорніють клапті невеличкі.

О, гарна ти, морозна діво!
Тебе вславляє пісні слово,
хоч з криги встала ти гордливо,
хоч огорнула нас раптово —
тебе благать я ревно буду:
"Пошли весну моєму люду!"

1890

Незаперечна Кар'єра

Вірний він, мов гад,
мов туман, несхитний,
лагідний, мов кат,
мов луна, новітній,
певний, мов імла,
і, мов заєць, смілий,
мов гієна зла,
гарний він і милий,
чистий, мов смітни?к,
і, мов лід, гарячий,-
блазень цей повік
шитиме добряче!