Хатина дядка Тома

Бічер-Стоу Гаррієт

Гаррієт Бічер-Стоу

Хатина дядка Тома

Розділ І,

ЩО ЗНАЙОМИТЬ ЧИТАЧА З ОДНІЄЮ ДУЖЕ ЛЮДЯНОЮ ОСОБОЮ

Холодного лютневого надвечір'я у містечку П., що в штаті Кентуккі, в гарно умебльованій вітальні два джентльмени, присунувши свої стільці, завзято обговорювали якусь справу.

Задля зручності ми щойно сказали "два джентльмени". Та по правді, як доскіпливо глянути, один з них навряд чи підпадав під таке означення. То був приземкуватий, кремезний чолов'яга, з грубим простакуватим обличчям і тим самовдоволеним, пихатим виглядом, який виказує людину незнатного роду, що чимдуж пнеться в пани. Одягнений він був надміру претензійно: химерний строкатий жилет та голуба хустка в яскраву жовту цяточку, хвацько пов'язана на шиї пишним бантом, цілком личили всій його подобі. Незграбні ручиська чоловіка були винизані перснями, а важкий золотий ланцюжок годинника прикрашала ціла низка навдивовижу великих різноколірних брязкалець, що їх він у розпалі балачки раз по раз перебирав пальцями з неприхованою втіхою. Його мова не відповідала ніяким приписам граматики, і при кожній слушній нагоді він присмачував її такими висловами, що ми, хоч і як прагнемо всіляко пожвавити нашу розповідь, усе ж не зважимося їх навити.

Його співрозмовник, містер Шелбі, той в усьому здавався джентльменом, а оздоблення його будинку та й усі речі в кімнатах свідчили про те, що він людина заможна і навіть багата. Як ми вже згадували, обидва чоловіки були захоплені якоюсь важливою розмовою.

Дивіться також

— У такий-от спосіб я й закінчив би цю справу,— сказав містер Шелбі.

— Е ні, на такий торг я погодитись не можу... аж ніяк не можу, містере Шелбі,— озвався його співрозмовник, піднісши перед собою чарку з вином і розглядаючи її проти світла,

— Кажу ж вам, Гейлі, Том — не простий собі негр, і ці гроші дасть за нього кожен. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім моїм господарством чудово.

— Тобто чесний як на чорношкірого,— промовив Гейлі, наливаючи собі в чарку вина.

— Ні, по-справжньому чесний. Том — добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік. Я довіряю йому все своє майно — гроші, господарство, коней, дозволяю йому їздити по всій країні, і ще жодного разу не траплялося, щоб він мене підвів чи обдурив.

— Багато хто не вірить, що бувають побожні негри, Шелбі,— сказав Гейлі, підкріплюючи свої слова промовистим жестом.— А от я вірю. Сам мав одного такого, оце недавно, в останньому гурті, що одвіз в Орлеан. Було послухаєш, як він молиться, то й до церкви йти не треба, а що вже був слухняний та сумирний!.. Та й заробив я на ньому чималий гріш, бо купив його задешево в одного чоловіка, що мусив спродуватись, отож і дістав я шість сотень зиску. Авжеж, побожність у чорношкірому— дуже добра річ, коли це справжній товар, а не мана,

— Ну, в Тома цей товар щонайсправжніший, можете не сумніватися,— відказав містер Шелбі.— Ось, приміром, минулої осені послав я його самого до Цінціннаті в одній справі, і він мав привезти мені п'ятсот доларів. "Томе,— сказав я йому,— я тобі вірю, бо певен, що ти чоловік чесний і не підведеш мене". І звісно, він повернувся. Я ж таки знав, що він повернеться. А кажуть, деякі лихі люди намовляли його: "Томе, чого б тобі не дременути до Канади?"— "Ні, хазяїн мені довіряє, то я не можу".— Так мені розповідали згодом. Мушу сказати, жаль мені розлучатися з Томом. Та вже беріть його на покриття всього боргу — і край. Сподіваюсь, ви так і зробите, Гейлі, якщо маєте хоч трохи совісті.

— Совісті я маю саме стільки, скільки потрібно комерсантові,— таку собі, знаєте, дрібку, щоб було чим присягатися,— жартівливо відповів торговець.— Я, звісно, ладен і дечим поступитися, коли треба подружньому, але на таке пристати не можу... ніяк не можу.

Торговець промовисто зітхнув і знову налив собі вина.

— Ну гаразд, Гейлі, то яке ж буде ваше слово? —озвався містер Шелбі по хвилі ніякової мовчанки.

— А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома

якесь хлопчисько чи дівча?

— Хм!.. Та наче нікого такого нема, щоб вільно обійтися без нього в господарстві. Сказати правду, лише скрутні обставини змушують мене продавати своїх людей. Не люблю я з ними розлучатися, повірте. В цю мить двері відчинились і на порозі з'явився

І маленький хлопчик-квартерон2, років чотирьох-п'яти. І Був він дуже гарний і привабливий на вигляд. Його кругле личко з ямочками на щоках облямовували м'які й лискучі, мов шовк, чорні кучері, а з-під розкішних довгих вій яскріли великі чорні очі, вогнисті й лагідні водночас, що з цікавістю озирали кімнату. Веселеньке, червоне з жовтим картате платтячко, гарно й до міри пошите, ще дужче відтіняло його яскраву вроду, а кумедна самовпевненість у поводженні, хоч і прихована за дитячою соромливістю, говорила про те, що господар не обминає хлопчика своєю увагою та ласкою.

1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.

2 Квартерон — мішанець мулата з білим.

— Гей, Джіме-Галченя! — мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок,-Ану держи І

Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.

— Іди-но сюди, Джіме-Галченя,-сказав він.

Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.

— А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.

Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.

— Браво! — вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина,

— Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм,— сказав господар.

Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.

Обидва чоловіки зареготали.

— Бравої Знаменито! Оце-то малий! — примовляв Гейлі.-цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив... А знаєте що? — раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу.— Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому... отак. Ну що, хіба це не по справедливості?

Об тій-таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п'ять.

Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум'янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.

— Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.

— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.

Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.

— Ну, то забирай його,— сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.

— Бий мене сила божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря.— Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.

— Я не хочу наживати на ній багатства,— сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.

— Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті — сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?

— Містере Гейлі, я не продаю її,— відказав Шелбі.— Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.

— Ет, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір'я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.

— Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав — ні, то значить, ні,— рішуче промовив Шелбі.

— Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? — спитав торговець.— Погодьтеся, щ я заправив з вас по-божому.

— Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? — запитав Шелбі.

— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на

продаж. То панський товар — їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одне слово, товар добрячий.

— Не хотів би я його продавати,— замислено промовив містер Шелбі.— Річ у тім, що я маю добру душу, і мені страшенно прикро розлучати хлопчика з матір'ю.

— Он як?.. Та що ж тут дивного?.. Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки страх неприємно, але я, знаєте, в цьому ділі завжди обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити кудись цю дівулю, хоч на якийсь там день чи, може, й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все влаштували, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще якийсь дріб'язок, і вона враз яро все забуде.

— Боюся, що ні.

— Забуде, щоб я так живі Адже ці створіння зовсім не те, що білі,— їм усе дарма, треба тільки вміти з ними повестися. "Ось дехто каже,— провадив далі Гейлі, прибравши щирого й довірчого вигляду,— нібито така комерція робить людину бездушною, а я не згоден. Я сам, приміром, ніколи не веду справ у такий спосіб, як декотрі інші торговці. Мені не раз траплялося бачити, як вони видирають дитинча з материних рук, щоб продати його, а вона верещить, мов різана... То дуже погано-товар падає в ціні, а часом стає й зовсім непридатний до роботи. Колись бачив я в Орлеані одну прегарну молодичку, то її на смерть занапастили отаким поводженням. Той чоловік, що її купував, не хотів брати з нею немовля, а вона була гарячої вдачі, ну просто окріп. То ви повірите, вона як притисла до себе те немовля та як почала репетувати, страх було глянути. Мене й досі мороз бере поза шкірою, як згадаю. Коли ж у неї відняли дитинча, а її саму замкнули, вона просто-таки знавісніла і десь за тиждень сконала. Тисяча доларів збитку— ось що воно таке, сер, і все лиш через те, що не

зуміли повестись як слід. Ні, в цих справах завжди варто бути людяним — повірте моєму досвідові.

Торговець відкинувся в кріслі й згорнув руки на грудях з виглядом непохитної доброчесності, явно вважаючи себе за неабиякого благодійника.

З усього було видно, що ці питання дуже хвилюють згаданого пана бо тим часом, як містер Шелбі замислено оббирав апельсин, Гейлі заговорив знову, немов переборюючи свою скромність, що не могла встояти перед силою правди.

— Слово честі, може, й не гаразд отак вихваляти самого себе, та я кажу це тому, що все воно щира правда. Всі знають, що мої гурти негрів найкращі з тих, що йдуть на продаж,— принаймні так кажуть люди, і я сам чув це сотні разів,— усі чудові на вигляд, вгодовані, веселі; та й помирає їх у мене обмаль, не те що в інших. А все тому, сер, що я вмію з ними поводитись. І, щоб ви знали, головний принцип мого поводження — це людяність.

Містер Шелбі не знав, що відповісти, і тільки мовив:

— Он як!

— Воно, звісно, є такі, що сміються з моїх принципів і пробують намовляти мене на інше. Авжеж, ці принципи незвичайні і не кожному вони до смаку, та я не відступаюсь од них, сер, не відступаюсь і маю з них чималий зиск. Отож, сер, дозвольте вам сказати, вони цілком себе оплачують.— І торговець весело засміявся з власного дотепу.

Було в цьому тлумаченні людяності щось таке чудернацьке, що містер Шелбі не стримався і собі засміявся. Можливо, ти також смієшся, дорогий читачу, та згадай лишень, яких дивовижних форм прибирав людяність у наш час і скільки є незбагненних речей, що їх кажуть і роблять теперішні її прихильники.

Підохочений сміхом містера Шелбі, торговець провадив далі:

— І ото чудасія: ніяк не втовкмачиш цього іншим. Ось, приміром, був у Натчезі такий собі Том Локер, колишній мій компаньйон; розуму він мав ДОВОЛІ, той Том, а от до негрів був ну чистісінький тобі сатана-у нього, мовляв, свої принципи,— хоч загалом добрішої людини світ не бачив. Така вже була його метода, сер.

Я не раз, було, казав йому: "Слухай, Томе,— кажу,— на біса ти товчеш своїх негритянок по голові й лупцюєш куди попало, коли вони починають ревти? Це ж просто сміх,— кажу,— та й користі з того ніякої. Нехай вони собі ревуть,— кажу,— така вже їхня природа, а природа завжди знайде собі вихід, як не тут, то десь іще. До того ж, Томе,— кажу,— таке поводження шкодить твоїм негритянкам: вони марніють, стають гірші на вигляді а часом зовсім бридкі, і тоді доводиться казна скільки морочитись, щоб вони одійшли. Чом би тобі,— кажу,— не бути до них добрішому й не дати їм спокій? Повір мені, Томе, людяним поводженням ти здобудеш куди більше, аніж усіма отими стусанами й ляпасами, та й зиск із того більший, слово честі". Одначе Томові все те було невтямки, і він перевів мені стільки негритянок, що я мусив порвати з ним, хоч який він був добросердий чолов'яга і в ділі дуже чесний.

— То ви вважаєте, що ваші способи поводження вигідніші, ніж Томові? — спитав містер Шелбі.

— Ну звісно, сер, саме так. Я, бачте, завжди, як є змога, обминаю всякі прикрощі — коли ото продаєш малечу, воно краще десь відпровадити матерів, бо самі знаєте: чого очі не бачать, за тим душа не болить. А коли все тишком-нишком і нічого вже не зарадиш, вони швидко до цього звикають. Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких з роду-віку ведеться жити разом з дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів, і такі речі минаються йому легше.

— Боюся, що мої негри не досить добре вимуштрувані,— сказав містер Шелбі.

— Може, й так. Ви тут, у Кентуккі, розбещуєте своїх негрів. Ви гадаєте, що робите їм добро, а насправді то ніяке не добро. Негр, він, бачте, на те й існує, щоб його тягали по світу, продавали тому, цьому і ще хтозна кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки й сподіванки та ще й панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше. Отож, скажу я вам, якби ваших негрів та послати десь на плантацію, вони, мабуть, ураз занепали б духом, а тамтешні співали б собі та гиготіли, мов біснуваті. Воно звісно, містере Шелбі, кожен гадає, що його звичаї найкращі, отож

і я певен, що поводжуся з неграми саме так, як належить.

— Щаслива та людина, що всім задоволена,— легенько здвигнувши плечима, мовив містер Шелбі з ледь помітною бридливістю в голосі.

— Ну,— озвався Гейлі після того, як вони деякий час мовчки лущили горіхи,— то яке ж буде ваше Слово?

— Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною,— відказав містер Шелбі.— А тим часом, Гейлі, коли ви хочете влаштувати цю справу без зайвого шуму, як самі щойно казали, то глядіть не прохопіться про неї тут нікому. Бо це не мине моїх слуг, а досить їм щось прочути — і тоді годі сподіватися забрати тихо-мирно хоч кого з них, це вже будьте певні.

— Ну звісно! Нікому ані словечка! Авжеж Тільки мушу вам сказати, що у мене страх як мало часу, отож я хотів би знати якнайшвидше, на що можу розраховувати,— промовив Гейлі, підводячись і надягаючи пальто.

— Ну, то приходьте сьогодні ввечері, десь між шостою та сьомою, і я дам вам відповідь,— сказав містер Шелбі.

Торговець уклонився і вийшов з кімнати.

— Якби ж то я міг турнути його зі сходів, цього нахабного, самовдоволеного негідника! — мовив містер Шелбі сам до себе, коли двері зачинились.— Але він добре знає, яку силу має наді мною. Коли б мені ще недавно хтось сказав, що я продам Тома на Південь якомусь мерзенному гендляреві, я б запитав: "За кого ти мене вважаєш, за собаку?" Та тепер, як видно, нічого вже не вдієш. А ще й Елізин малий! Ото матиму я халепу з дружиною; та й через Тома теж. А все борги, хай їм абищо! Цей глитай розуміє, що я перед ним безсилий, і він таки доб'ється свого.

Загалом містер Шелбі був чоловік непоганий, вдачу мав добру та лагідну, до челяді ставився поблажливо, і негри в його маєтку не терпіли ні в чому нужди. Та десь перед тим він встряв у великі комбінації, що завдали йому чималого збитку, потім заплутався, в боргах, і Гейлі прибрав до рук більшість його векселів; оце-то й наводить світло на вищезгадану розмову.

Тим часом сталося так, що Еліза, підступивши до дверей, почула уривок їхньої розмови, і з того збагнула,

що торговець намовляє хазяїна продати когось із челяді. Причинивши за собою двері, вона б залюбки постояла й послухала далі, та в цю мить її покликала господиня, і вона мусила піти.

І все ж їй здалося, що торговець мав на оці її хлопчика. Чи, може, то їй причулось? Серце жінки тривожно закалатало, і вона, сама того не тямлячи, так міцно притиснула до себе малого, що він здивовано глянув на неї.

— Елізо, голубонько, що це з тобою сьогодні? — запитала господиня, коли Еліза звалила глек з водою, перекинула столик і, нарешті, замість шовкової сукні, яку господиня сказала принести з шафи, подала їй довгу нічну сорочку.

Еліза здригнулася.

— Ой пані! — мовила вона, зводячи очі, а тоді упала на стілець і гірко заплакала.

— Та ну ж бо, Елізо, голубонько, що таке? — знову спитала господиня.

— Ой пані, пані! — відказала Еліза.— Там у вітальні якийсь торговець балакає з хазяїном! Я сама чула.

— Ну, а коли й так, дурненька, то що тобі до того?

— Ой пані, невже хазяїн продасть мого Гаррі? — І бідолашна жінка, скулившись на стільці, конвульсивно заридала.

— Продасть Гаррі? Та що ти, дурненька! Ти ж знаєш, що твій хазяїн ніколи не має справ з тими південними гендлярами й нізащо не продасть жодного з своїх слуг, поки вони шануються. Та й подумай, дурненька, хто б то захотів купити твого Гаррі? Чи ти гадаєш, усім тільки й того світу, що він, як оце тобі, полохлива ти квочко? Ану хутенько утри сльози та застебни мені сукню, А тоді заплетеш косу й гарненько викладеш її, як навчилась недавно. І ніколи більше не підслуховуй під дверима.

— Але ж, пані, ви самі... не дасте... не погодитесь...

— Не кажи дурниць, серденько! Звісно, що ні. До чого ці балачки? Та це ж для мене однаково, що продати власну дитину. Зрештою, Елізо, чи не надто вже ти трусишся над своїм малим? Тільки хтось поткнеться на поріг, як тобі одразу ввижається, що то прийшли його торгувати,

Заспокоєна впевненим тоном господині, Еліза швидко і вправно заходилась чепурити її, вже й сама сміючись із свого недавнього переляку.

Місіс Шелбі, нічого не знаючи про чоловікові скрутні обставини й цілком покладаючись на його добру вдачу, анітрохи не покривила душею, рішуче відкинувши Елізині здогади. Вона й справді не надала їм ніякої ваги і, заклопотана приготуванням до виїзду в гості, дуже скоро й думати про все те забула.

Розділ II

МАТИ

Елізу від самого дитинства виховувала господиня, і дівчинка завжди була її улюбленицею і пестункою.

Ті, кому траплялося подорожувати американським Півднем, мабуть, не раз помічали оту особливу зграбність, оту співучість мови та елегантність рухів, що здебільшого вирізняють квартеронок і мулаток з-поміж інших жінок. До цієї природної грації квартеронок часто долучається своя особлива зваба, а що вже вродливі вони, то нема чого й казати.

Еліза, як оце її щойно змальовано, теж не витвір нашої уяви — така вона лишилась у нашій пам'яті, відколи ми бачили її багато років тому в Кентуккі.

Живучи під дбайливим крильцем господині, Еліза досягла повноліття, не зазнавши лиха, що випадає на долю більшості вродливих рабинь, для яких краса так часто буває фатальною. її віддали заміж за вродливого й здібного молодого мулата, раба з сусіднього маєтку, на ім'я Джордж Гарріс.

Господар цього молодика послав його в найми на джутову фабрику, де своєю вправністю і кмітливістю він скоро здобув собі славу чудового майстра. Джордж змайстрував машину очищати коноплі, що, зважаючи на мізерну освіту й підневільний стан винахідника, являла собою справжній витвір технічного генія, не гірший від бавовноочисника Уітні1.

1 Таку машину справді винайшов один темношкірий робітник у штаті Кентуккі. (Примітка автора)

Гарний на вроду, з приємними манерами" він був загальним улюбленцем на фабриці. Та оскільки перед лицем закону цей молодик вважався не за людину, а лише за річ, то всі його видатні здібності підлягали владі грубого, обмеженого й свавільного господаря. Оцей-то пан прочувши про те, якого шуму наробив Джорджів винахід, власною персоною приїхав на фабрику, щоб побачити, що там вигадала його наділена розумом худобина. Власник фабрики захоплено вітав його й поздоровив з тим, що він має такого тямущого раба.

Господаря провели в цех, і Джордж показав йому свою машину. Радісно збуджений, він говорив так вільно, тримався з такою гідністю, був такий мужній та гарний на вигляд, що господаря охопило прикре відчуття приниження. Справді, з якої б то речі його раб мав роз'їжджати по країні винаходити машини й не схиляти голови перед панами? Ось він покладе цьому край. Забере його назад і змусить копати й шарувати землю, а там, мовляв, "побачимо, де подінеться його гонор".

І власник фабрики, і всі робітники, що були при цьому, аж заніміли з подиву, коли він раптом зажадав Джорджеву платню і сповістив про свій намір забрати його додому.

— Але ж, містере Гарріс,— спробував заперечити власник фабрики,— чи не буде це трохи зопалу?

— А хоч би й так? Адже він м і й!

— Ми можемо збільшити йому платню, шановний пане.

— Не про те йдеться. Ні до чого мені віддавати в найми своїх рабів, коли я сам цього не хочу.

— Але ж він показав себе таким здібним робітником!

— Може, й так. А от у мене в маєтку, мушу вам сказати, він ніколи не був дуже здібний, хоч би до якого діла я його приставляв.

— Та він же сам придумав он яку машину!— досить необачно докинув один робітник.

— Атож! Машину, що заощаджує працю, еге? Чого ж би ще від нього чекати! Тільки негр і міг до такого додуматись, будьте певні. Та вони самі тільки те й роблять, що заощаджують працю, всі як є. Ні, він тут не залишиться!

Джордж стояв мов громом уражений, так зненацька почувши присуд влади, що їй, як він знав, марно було

опиратися. Він згорнув руки, міцно стулив уста, але в грудях у нього бурхав справжній вир гірких почуттів, і гаряча кров стугоніла в жилах. Віддих його уривався, а великі темні очі палали, мов дві жарини. Він, певно, не стримався б від якогось небезпечного вибуху, коли б не добросердий власник фабрики, що торкнув його за руку і тихенько промовив:

— Не супереч, Джордже, їдь поки що з ним. А ми спробуємо допомогти тобі.

Свавільний пан помітив це і хоч не дочув шепоту, однак збагнув, про що йдеться; а тому ще дужче затявся і твердо вирішив не попускати влади над своєю жертвою.

Джорджа відвезли додому і звеліли робити найтяжчу, найбруднішу роботу на фермі. Він ані словом не виказував свого невдоволення, проте була й інша мова, яку несила приховати,— мова палючих очей та смутного й нахмуреного чола, і ті прояви щонайпевніше говорили: ця людина ніколи не стане річчю.

Саме тієї щасливої пори, коли він працював на фабриці, Джордж і познайомився із своєю майбутньою дружиною. У той час, завдяки великій довірі й прихильності власника фабрики, він був сам собі господар і міг ходити куди заманеться. Місіс Шелбі дуже схвалювала цей шлюб; по-жіночому охоча до весільних клопотів, вона щиро тішилася, віддаючи свою милу пестунку за юнака, не нижчого від неї становищем, що був начебто цілком їй до пари з усіх поглядів. Отож їх повінчали у великій вітальні панського будинку, і господиня сама оздобила розкішні коси нареченої апельсиновим цвітом і накинула на них шлюбну фату — мабуть, цей убір ніколи ще не лягав на прекраснішу голівку. Нічого не бракувало на тому весіллі: ні білих рукавичок, ні пирогів, ні вина, ані гостей, що захоплено вихваляли красу нареченої та ласку і щедрість її пані.

Рік чи два Еліза часто бачилася з чоловіком, і ніщо

не затьмарювало їхнього щастя, крім смерті двох малих діточок, в яких Еліза душі нечула й так за ними

побивалась, аж господиня взялася по-материнському лагідно розраджувати її, щоб угамувати ті буйні переживання і підкорити їх розумові.

Коли народився маленький Гаррі, Еліза поступово одійшла і заспокоїлася; під життєдайним впливом цього нового єства рани її загоїлись, нерви зцілилися, і вона жила собі, не знаючи лиха, доки її чоловіка раптом забрали від добросердого власника фабрики й кинули під залізну руку законного господаря.

Тижнів за два після того, як господар забрав Джорджа, вірний своєму слову власник фабрики, сподіваючись, що за цей час гнів містера Гарріса минувся, поїхав до нього і як тільки міг почав умовляти, щоб той

дозволив Джорджеві повернутися до колишньої роботи.

— Не завдавайте собі марного клопоту, чоловіче,-

вперто відказав господар.— Я сам собі голова.

Я не мав наміру втручатись у ваші справи, шановний пане. Просто подумав, може, ви добачите тут свою вигоду й віддасте його нам на тих умовах, що я пропоную.

— О, я добре розумію, до чого йдеться. Бачив, як ви переморгувались і шепотілися, коли я забирав його з фабрики. Та мене в дурні не пошиєте. В нас вільна країна, сері Цей молодик — моя власність, і я робитиму з ним усе, що захочу, і край!

Отак загинула остання Джорджева надія, і тепер він не май попереду нічого, крім життя, сповненого осоружної тяжкої праці, що його ще дужче потьмарять усі ті загострені підступи та образи, на які здатен вигадливий розум деспота.

Один дуже людяний юрист сказав колись: "Найгірше, що можна заподіяти людині,— це повісити її". Ні! З людиною можна повестися ще й гірше!

Розділ III

БАТЬКО І ЧОЛОВІК

Місіс Шелбі поїхала в гості, а Еліза стояла на веранді й невесело дивилась, як віддаляється коляска, коли раптом хтось поклав руку їй на плече. Вона обернулась, і в її гарних очах засвітилася радісна усмішка.

— Це ти, Джордже? Як ти мене злякав! Ой, я така рада, що ти прийшов! Ходім до мене — пані поїхала на цілий вечір, і нас ніхто не потурбує!

З цими словами Еліза повела його до невеликої чепурної кімнатки, що виходила на веранду,— там вона звичайно сиділа над шитвом, готова схопитися на перший поклик своєї господині,

— Яка ж я рада!.. Чом ти не усміхнешся?.. А поглянь-но на Гаррі — він так швидко росте!..

Хлопчик стояв, учепившись за материну спідницю, і боязко позирав на батька з-під навислих на чоло кучерів.

— Гарненький, правда? — спитала Еліза, поправляючи хлопчикові довгі кучері й цілуючи його.

— Краще б не бачити йому цього світу! — гірко відказав Джордж.— Нехай би я й сам ніколи його не бачив!

Здивована й перелякана, Еліза сіла ш стілець і, прихиливши голову д чоловікового плеча, зайшлася слізьми.

— Елізо, серденько моє, я не хотів тебе смутити,— лагідно мовив він,— слово честі, не хотів. О, навіщо звела нас лиха доля! Може, ти знайшла б своє щастя з кимось іншим!..

— Джордже! Схаменися, Джордже! Що ти кажеш? Яке страхіття тебе спіткало... чи має спіткати? Ми ж були такі щасливі...

— Атож, були, люба,— мовив Джордж. Тоді посадовив хлопчика собі на коліна і, ворушачи рукою його довгі кучері, пильно задивився в чарівні темні оченята.— Він такий схожий на тебе, Елізо, мов викапаний, а вродливішої за тебе жінки я зроду не бачив, та й не треба мені кращої. І все ж було б нам з тобою ніколи не знатися!

— О Джордже, як ти можеш?..

— Так, так, Елізо, скрізь тільки лихо, лихо й лихо. Все життя моє гірке, мов полин, таке гірке, що й жити далі неохота. Я нещасна, злиденна, безпорадна худобина, я можу лиш занапастити тебе разом із собою, ото й тільки. Чи варто намагатися щось робити, чогось навчатися, щось осягти? Чи варто жити? Ні, краще вже померти!

— Ну ж бо, Джордже, любий, гріх таке казати! Я знаю, як тобі тяжко, що тебе забрали з фабрики, що твій хазяїн такий лихий, але благаю тебе — утерпи, і, може, щось...

— Потерпи! — перебив він.— Чи ж не доволі я терпів? Чи сказав хоч слово, коли він приїхав і отак раптом забрав мене звідти, де всі так добре до мене ставилися? Я віддавав йому весь свій заробіток, а працював же непогано, хто хочеш тобі скаже.

— Авжеж, то таки страшне лихо,— мовила Еліза,— Та, зрештою, він твій пан, ти ж сам знаєш.

— Мій пан! А хто Дав йому право панувати наді мною? Ось що не йде мені з думки. Я ж така сама людина, як і він, я навіть здібніший за нього: тямовитіший у ділі, краще вмію хазяйнувати, краще читаю та пишу,— і всього цього я дійшов самотужки, не з його ласки, а навпаки — всупереч його волі. Тож за яким правом він обертає мене на чорну худобу, забирає мене від роботи, яку я вмію робити краще, ніж він, і загадує робити те, з чим може впоратись перша-ліпша коняка? А він же таке чинить, він нахваляється знівечити мене, затоптати в багно, він зумисне ставить мене до найтяжчої, найбруднішої, найганебнішої роботи!

— Ой Джордже... Джордже, як ти настрахав мене! Це ж я вперше чую від тебе такі слова. Я боюся, щоб ти не накоїв чогось жахливого. Мене анітрохи не дивує твоя гіркота, але будь обачний, благаю тебе, будь обачний — задля мене... задля Гаррі!..

— Я був обачний, я терпів, скільки міг, та ця мука стає щодень тяжча, і далі, зносити її вже несила. Він не проминає жодної нагоди допекти мені чим тільки можна. Я думав, що коли добре робитиму свою роботу й поводитимусь сумирно, то матиму якийсь час і на те, щоб читати книжки та вчитися. Та чим більше я роблю, тим більшу роботи він мені накидає. Хоч я й мовчу, каже він, але він бачить, що в мені сидить диявол, і він таки, мовляв, вижене його з мене. Та, мабуть, скоро вже цей диявол сам вирветься на волю, от тільки навряд чи мій пан з того зрадіє,

— Любий мій, то що ж нам робити? — скрушно запитала Еліза.

— А оце вчора,— провадив далі Джордж,— я накладав на віз каміння, а малий панич Том стояв поруч і цвьохкав своїм батіжком перед самісіньким носом коняки, так що вона сіпалася з ляку, Я попрохав його не цвьохкати — так лагідно, як тільки міг,— та він наче й не чув. Я сказав ще раз, аж раптом він обертається — і на мене з тим батіжком. Тоді я схопив його за руку, а він як заверещить, як захвицяє ногами — і бігом до свого таточка жалітися, що я його побив. Той вискочив, мов скажений, і кричить: "Ось я тобі зараз покажу, хто твій пан!" А потім прив'язав мене до дерева, наготував

різки і дав їх паничеві: мовляв, нехай шмагає мене, доки сили стане. І той шмагав. Та дарма, колись я йому це пригадаю!

Джордж спохмурнів, і очі його так зблиснули, що Еліза аж затремтіла.

— Я лиш одне хочу знати: хто дав цьому недолюдкові право панувати наді мною? — невгавав він.

— Та що там,— сумно мовила Еліза.— Я от завжди вважала, що мушу одуматись своїх пана й пані, бо так мені випало від бога.

— Щодо тебе, то в цьому є якийсь сенс — вони ж мали тебе за свою дитину: годували, одягали, не кривдили, навіть дечого навчили, і тепер ти добре вихована. Отож вони якоюсь мірою мають право й питати з тебе. А я не знав нічого, крім побоїв, штурханів та лайки, і був радий хіба лиш тоді, коли мене полишали на самого себе. То що я кому завдячую? Те, що на мене витрачено, я відробив уже сто разів. Ні, далі терпіти цього я не буду. Не буду — і край! — вигукнув він, грізно нахмурившись і стиснувши кулаки.

Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її лагідна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.

— Ти пам'ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? — знову заговорив Джордж.— Той пейсик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і асом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої почуття. Так от, кілька днів тому я годував його недоїдками, які підібрав біля дверей кухні; коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен негр заведе собі собаку,— а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.

— Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?

— Не зробив! Я — ні, а він — зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик] Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його рятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну, нехай — хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.

— Що ти замислив, Джордже? Не чини зла, прошу тебе!..

— Я й сам хотів би бути добрим, але серце мені пече, мов огнем, і я не маю чим цьому зарадити. На моєму місці і ти відчувала б те саме, та, певно, зараз і відчуєш, коли я розкажу тобі далі. Ти ж іще не все знаєш.

— А що ж там ще скоїлося?

— А от що. Останнім часом хазяїн говорить, що вчинив дурницю, дозволивши мені оженитися на стороні; що він ненавидить містера Шелбі і весь його рід, бо вони заносяться перед ним, і що я нібито теж перейняв від тебе цю гординю. Отже, він каже, що більше не дозволить мені ходити сюди, а знайде для мене жінку в своєму маєтку. Спершу він лише побіжно згадував про це, коли сварився на мене, але вчора сказав, що я маю одружитися з Міною і оселитись у її хатині, а як ні — то він продасть мене на Південь.

— Але ж ти одружений зі мною, і нас повінчав священик так само, як білих людей,— простодушно заперечила Еліза.

— Хіба ти не знаєш, що раб не має права одружуватись? Нема на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину. Тим-то я й кажу, що краще б нам було ніколи не бачити одне одного... Краще б мені взагалі не родитися на світ — задля нас обох, задля цього нещасного маляти, що також побачило світ собі на лихо. Адже те саме може спіткати і його!

— Ні, мій пан такий добрий!..

— Воно так, але хто}знає, як усе буде? Він може померти, і тоді хлопчика продадуть комусь. Тож яка радість з того, що він такий гарненький, і здібний, і кмітливий? Згадаєш моє слово, Елізо, за кожну дрібку доброго в твоїм дитинчаті тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо чим вища буде йому ціна, тим менше в тебе надії удержати його при собі.

Важким тягарем лягали на серце Елізі його слова. В її уяві знову постав той торговець, що був надвечір у пана, і вона враз пополотніла на обличчі й задихнулась, немов від смертельного удару. Тоді злякано визирнула на веранду, куди подався хлопчик,— йому набридло слухати розмову батьків, і тепер він залюбки гасав верхи на тростинці містера Шелбі. Вона хотіла була розповісти чоловікові про свої побоювання, але стримала себе.

"Ні, ні, йому, бідоласі, й так невесело,— подумала вона.— Не треба нічого йому казати. А може, все воно й неправда — адже пані ще ніколи нас не обманювала".

— Ну що ж, Елізо, серденько,— засмучено мовив Джордж,— мужайся і кріпись. А тепер прощавай, бо я вирушаю в дорогу.

— В дорогу, Джордже? Куди?

— До Канади,— відказав він.— І тільки-но я туди дістануся, як зараз же викуплю й тебе. Це єдиний вихід, який нам залишається. Твій хазяїн-добрий чоловік, він мені не відмовить. Я викуплю і тебе, і хлопчика — сподіваюсь, мені пощастить це зробити.

— Який жах! А що, коли тебе спіймають?

— їм не спіймати мене, Елізо! Я скоріше загину! Або стану вільний, або загину!

— Ти хочеш накласти на себе руки?

— В цьому не буде потреби: вони самі мене вб'ють. їм не вдасться продати мене на Південь живого.

— Ой Джордже, будь обережний хоч заради мене! Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса... яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе... Коли вже ти мусиш рушати, то рушай, але будь обережний та розважливий, і хай щастить тобі.

— Ось послухай-но, Елізо, який мій план. Сьогодні хазяїнові заманулося послати мене з листом до містера Сімса. Він живе за милю звідси отож я й заглянув до тебе дорогою. Певне, хазяїн так і сподівався, що я розкажу тобі про свої знегоди. Він тішиться самою думкою, що це завдасть прикрощів "поріддю Шелбі", як він на них каже. Так от, я повернуся до нього тихий і сумирний, наче все те минулося, розумієш?.. Я вже наготувався до втечі, і є Люди, що згодні мені допомогти. Отож десь за тиждень я зникну безвісти. Побажай мені щастя" Елізо.

— Щасливої дороги, Джордже. Тільки не чини нічого лихого.

А тепер —прощавай! — мовив Джордж, узявши Елізу за руки і вдивляючись їй у вічі, Вони трохи постояли мовчки. А вже потім були останні напутні слова, тяжкі зітхання, сльози — подружжя прощалося так, як прощаються люди, у яких надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.

Розділ IV ВЕЧІР У ХАТИНІ ДЯДЬКА ТОМА

Хатина дядька Тома являла собою невеличку рублену прибудову до "великого дому", як називають негри панський будинок. Перед дверима її був чепурний, дбайливо доглянутий садочок, де влітку достигали полуниці, малина та всіляка інша садовина й городина. Чільна стіна хатини була запнута буйними ясно-червоними бігноніями та рясноцвітними трояндами; їхнє довге пагіння так переплелося між собою, що майже зовсім закривало грубі колоди. Там-таки в затишному куточку кожного літа пишно розквітали нагідки, петунії, вечорниці та інші однолітки — гордість і втіха тітоньки Хлої.

А тепер зайдімо всередину.

У панському будинку вже повечеряли, і тітонька Хлоя, що наглядала за вареним і печеним як головна куховарка, залишила своїх підлеглих прибирати зі столу та мити посуд, а сама пішла додому — "годувати свого старого". Оце ж її ми й бачимо біля плити: вона заклопотано дослухається, як щось шкварчить у каструлі, а водночас поважно й неквапливо знімає покришку з жаровні, і паркий дух, що виходить звідти, одразу ж виказує якусь "смакоту". Округле чорне обличчя тітоньки Хлої так лисніє, що можна подумати, ніби вона помастила його яєчним білком, так само як мастить свої коржики. Це пухке обличчя під ретельно накрохмаленим картатим чіпцем аж сяє з утіхи та вдоволення, до яких — ніде правди діти — долучається й трохи гонору; та воно й не дивно — адже тітоньку Хлою скрізь визнано за найпершу куховарку в цілій окрузі.

Куховарка вона й справді була чудова. Кури, індички та качки, тільки-но вгледівши її на задвірку, враз поважніли — не інакше як від роздумів про скороминущість життя; і то недарма, бо всі помисли тітоньки Хлої незмінно були звернені на патрання, начиняння та смаження, отож сама її поява наганяла жах на розважливе свійське птаство. Що ж до її печива — кукурудзяних коржиків, пиріжків, пундиків та інших ласощів, що їх і не злічити,— то воно лишалося незбагненною загадкою для всіх менш досвідчених куховарок; і тітонька Хлоя, колихаючись усім своїм опасистим тілом, не раз вдоволено оповідала про марні спроби її суперниць сягнути такої самої досконалості.

Та найдужче збуджували її снагу наїзди гостей і влаштування званих обідів та вечерь. Не було для неї приємнішого видовища, ніж купа валіз на веранді, що віщували їй нові клопоти й нові звитяги.

Але .тепер тітонька Хлоя порається коло жаровні, тож залишмо її при цьому приємному ділі й закінчімо огляд хатини.

В одному кутку стояло ліжко, охайно заслане сніжно-білим покривалом, а перед ним лежав чималий килимок. То була царина тітоньки Хлої, найпочесніше місце в хатині, і весь той куток разом з ліжком та килимком свято шанували й по змозі оберігали від руїнницьких наскоків малечі. Він правив за вітальню. У другому кутку було ще одне ліжко, не таке чепурне і, як видно, призначене для спання. Стіну над грубкою прикрашали лискучі друковані малюнки до святого письма і портрет генерала Вашингтона1, так хвацько намальований та розфарбований, що, певно, сам герой дуже здивувався б, якби йому трапилось побачити те своє зображення.

На грубій лаві в кутку сиділо двоє кучерявих хлопчаків з пухкими щічками та блискучими чорними оченятами; вони наглядали за крихітною дівчинкою, що робила перші спроби ходити. Як і всі немовлята, вона раз у раз зводилась на ніжки, якусь мить стояла похитуючись, а тоді падала додолу, і кожна така марна спроба викликала в хлопчаків гучний захват, наче то було хтозна-яке розумне діяння.

Перед грубкою стояв стіл, ніжки якого наче слабували на ревматизм. Він був засланий скатертиною, на якій красувалися візерунчасті чашки з блюдцями, і все свідчило про те, що скоро буде вечеря. Біля столу сидів дядько Том — найперший помічник містера Шелбі,— а оскільки він має стати й головним героєм нашої розповіді, то ми вважаємо за свій обов'язок детально змалювати його читачам. То був високий на зріст, кремезний, міцної будови чоловік, з лискучою чорною шкірою

1 Вашингтон Джордж ( — ) — головнокомандувач американської армії у війні з Англією за незалежність; згодом-перший президент США (1— ).

І обличчям суто африканського типу, поважним та розумним на вигляд, а до того ж завжди добрим і приязним. Весь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видно, що це людина простосерда й довірлива.

Перед ним лежала грифельна дошка, і він зосереджено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався дуже статечно як Г належало вчителеві.

— Не так, дядечку Томе, не так,— жваво сказав він, побачивши, що дядько Том старанно загинає петельку літери "g" не в той бік.— Ти пишеш "q", а не "g", ось поглянь.

— Ти диви, а й справді! — озвався дядько Том, шанобливо і вражено спостерігаючи, як його юний учитель хвацько вимальовує йому на науку численні "q" і "g". Потім, затиснувши грифель у грубих, шкарубких пальцях, знову терпляче взявся до діла.

— Білим людям усе воно за іграшку! — промовила тітонька Хлоя, підводячи голову від сковорідки, яку змащувала настромленим на виделку шматочком сала, і захоплено дивлячись на панича.— Он як він пише, ти ба! А читає як! Та ще й нас вечорами приходить навчати. Ото дивина!

— Дивина то воно дивина, тітонько Хлоє, але ж і їсти вже страх як хочеться,— сказав Джордж.— Невже той пиріг у жаровні ще не готовий?

— Зараз буде готовий, паничу Джордже,— відказала тітонька Хлоя, піднімаючи покришку й заглядаючи до жаровні.— Ач як гарно присмагнув — подивитися любо. Ще б пак, тут мене вчити не треба! А оце десь тими днями пані загадала Селлі спекти пирога — нехай, мовляв, довчиться. "Та що ви, пані! — кажу я їй.— Мене аж жаль бере отак добро переводити. Ви тільки погляньте, який він у неї перехняблений, нема на що дивитися — ну просто стара пантофля. Де вже їй пироги пекти!"

Висловивши в такий спосіб свою зневагу до невправності Селлі, тітонька Хлоя підняла покришку над жаровнею, і всі побачили пишний, добре випечений пиріг, якого не посоромився б жоден міський кондитер. То, як видно, мала бути окраса всього столу, і тепер тітонька Хлоя ревно заходилася коло інших страв.

— Гей ви, Мозе, Піте, ану не плутайтесь під ногами, негренята! І ти, Поллі, ясочко, йди собі, ось зараз матуся дасть чогось і своїй маленькій донечці. А ви, паничу Джордже, хутчій складайте книжки та присувайтесь ближче до мого старого. Ось я вже подаю ковбаски, а там і коржики не забаряться.

— Мені казали прийти вечеряти додому,— відповів Джордж,— та я ж знаю, де буде смачніше, тітонько Хлоє.

— Ваша правда, голубе, ваша правда,— підтвердила тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку коржиків, що аж пашіли жаром.-Ви ж добре знаєте, що стара тітка Хлоя відкладе для вас найкращий шматочок. Атож, це вже будьте певні!

З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.

— А тепер-до пирога!— сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.

— Боронь боже, паничу Джордже! —злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку.— Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже — наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров'ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.

— А То"? Лінкольн каже,— промовив Джордж із повним ротом,— що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.

— Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! — зневажливо відказала тітонька Хлоя,-Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн — чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! — І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.

— Але ж ти сама не раз казала,— заперечив Джордж,— що Джінні дуже добра куховарка.

— Атож, казала,— погодилася тітонька Хлоя.— І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків —уже не те. Коржі в Джінні не хтозна-які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги — вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.

— А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? — спитав Джордж.

— Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим-то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка — вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!

Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.

— Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги,— озвався Джордж.-Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.

Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо} ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: "Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху."-і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна-який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи "на всю губу".

— То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!

— Так,— підтвердив Джордж.— Я не раз йому казав: "Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!"

— Атож, шкода, що він їх не бачив,— мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої Благодаті.— А ви б коли-небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте,— докинула вона, споважнівши на обличчі.

— Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні,— сказав Джордж.— А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!

— А чого ж, і нагодуємо,— весело відгукнулася тітонька Хлоя.— Ось побачите. Згадайте-но, які в нас бувають обіди! Пам'ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: "Люба моя пані, ви погляньте-но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями,— вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені — пекти .пироги, а вам — приємно гаяти час у вітальні?" Отак мені надало, паничу Джордже!

— А що сказала на це мама?

— Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима,— отими своїми великими гарнющими очима,— та й каже:"А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда". І пішла собі до вітальні. їй було б стукнути мене по шиї за мою

зухвалість" та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.

— Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам'ятаю" всі так казали,— підтвердив Джордж.

— А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: "У вас чудова куховарка, місіс Шелбі". Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва,— провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом.— Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного дуже високого роду в Старій Віргінії К Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не гірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!

Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть ,у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин),— коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.

— Гей ви, Мозе, Піте! — гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам.-Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.

Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржи

1 2 3 4 5 6 7