Вірші в перекладі Миколи Бажана

Тагор Робіндранат

Рабіндранат Тагор
Вірші в перекладі Миколи Бажана

Перекладач: М. Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Жебрачка

Жебрачкою тебе я
любовно називаю,
О Земле, найдорожча
ти в ніжності твоїй!
Я болю наглий напад
у серці відчуваю,
Коли твій усміх бачу
ласкавий і сумний.
З грудей своїх щедротних
ти точиш кров до краю,
Щоб немовлят наситив
живлющий цей напій,
І ти глядиш дитину,
шукаєш їй розмаю,
Але нектару щастя
не можеш дати їй.
Всі квіти й аромати,
всі барви небокраю
Приносиш, щоб складався
палац життя ясний,
Та раю не створила,
лиш обіцянку раю,
Не довершивши й досі
труд безконечний свій.
Тому твої красоти
марніють так з одчаю,
Тому так ніжно-сумно
хмарніє образ твій.

Коли мине сто літ

Коли мине сто літ од нинішніх часів,
Хто будеш ти, читальнику уважний
Моїх віршованих рядків,
Коли мине сто літ од нинішніх часів?

Бодай одну малу частину
Відради ранків цих,
І цвіт сьогоднішній, і співанку пташину,
І крові зашумілий біг
Чи я тобі зумію передати,
Щоб ти відчути їх здолів,
Коли мине сто літ од нинішніх часів?

Зведись і двері відчини на південь,
І задивись у вранішню блакить,
І, мріями глибокими сповившись,
Дивіться також
Подумай так в цю мить:
Одного разу років сто назад
Зійшов з небес, пройнявши серце світу.
Великий трепет, мов солодкий чад.
На крилах несучи пергу і запах цвіту,
П'янкий, весінній, вільний од завад
Південний вітер налетів раптово
І землю вбрав у барви пишних шат.
До тебе за сто літ
Прийшов поет у світ.
І він слова примусив розвиватись,
Неначе квіти, сповнені принад.
Одного разу років сто назад.

Коли мине сто літ од нинішніх часів,
Хто буде той поет, що у твоєму домі
Почне свій спів?
В його пісні я хочу щедро влити
Весни сьогоднішньої вранішні привіти,-
Нехай звучить у дні твої весінні
Весни моєї радісний мотив,-
Він буде в трепеті сердець, в джмеля новім бринінні,
Він буде в шелесті лісів,
Коли мине сто літ од нинішніх часів.

1895

Герой

Ти уяви собі: на чужині
Випало з мамою їхать мені.
Мати сидить в паланкіні всі дні,
Зором блукаючи десь вдалині,
Я ж на рудому гарцюю коні.
Кінь б'є копитом об висохлий діл,
І розпливається по стороні
Збитий червоною хмаркою пил.

Сонце сідає. Смеркає навкруг,
Їдемо ми низиною крізь луг.
Глухо й безлюдно. Пустеля німа.
Глянеш навколо — нікого нема.
Мати неначе й злякалась сама:
"Де ми? Куди нас оце привело?"
Я їй кажу: "Не лякайся, о ма!
Бачиш — ручай. Десь близенько й село".

Луг застелила колюча трава,
Крізь чагарник в'ється стежка крива.
В полі ніде ні телят, ні корів:
Певне, пастух до села їх повів.
Ми заблукали поміж чагарів,-
Як розшукати дорогу в імлі?
Матінка шепче тривожні слова:
"Що за багаття горить віддалі?"
Враз чую вигук: "Харе-ре-ре-ре!"
Крик цей розбійницький вуха дере.
Мати сховавшись у свій паланкін,
Плаче і молиться навперемін.
Слуги втекли,— не лишивсь ні один,
Кинули нас боягузи в біді.
Я до матусі промовив тоді:
"Мамо, не бійся! З тобою твій син!"

Люті, кошлаті, з киями біжать,
Довгі сережки на вухах висять.
"Стій! — я гукаю нападникам.— Стій!
Краще звідсіль утікайте мерщій,
Доки з мечем я не кинувся в бій,-
Ваше життя оцей меч відбере!"
Зграя, почувши мій оклик гучний,
Суне із ґвалтом: "Харе-ре-ре-ре!"

Мати благає: "Мій сину! Спинись!"
Я їй кажу: "Ти лишень подивись".
Сміло пускаю вперед скакуна,
Меч мій дзвенить, аж несеться луна.
Мамо! Була оця битва страшна!
В тебе і глянуть не вистачить сил,
Скільки людей покотилось на діл,
Скільки голів розрубав я навпіл!

Проти розбійників бивсь я один.
Мамо! Ти думала: згинув твій син,
Він же, спітнілий, замащений в кров,
Як переможець до тебе прийшов.
Вийшла тоді з паланкіна ти знов,
Стала мене цілувать і хвалить:
"Щастя, що був ти зі мною в цю мить,
Бо не попала я в лапи страхіть".

В світі стається подій без кінця,-
Чом же не сталась подія оця?
От би я людям її розповів! —
Брат мій скричав би: "Аж дивно це чуть!
Звідки у хлопчика сила така?"
Інші промовили б: "Щастя, що в путь
Мати з собою взяла малюка".

Свята земля Індії

Глянь, о душе моя,— ось жадана земля,
Ось земля споконвічна прочан.
Глянь на Індію ти, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

Тут побожно спинись, руки звівши увись,
І людині, як богу, вклонись,-
Кращим словом пісень, вищим зльотом натхнень,
Слав людину ти завше і скрізь.

Ось безмежжя долин, де річок в'ється плин,
Ось замислених гір караван.
Глянь на Індію ти, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

Невідомо — звідкіль, валом юрб, наче хвиль,
Лився в Індію людський потік,-
Він ішов звіддалік і губився навік
В океані, як паводок рік.

Тут арійці були, неарійці ішли,
Тут китаєць, і гуни, і патан,
І племен скіфських рід, і могол, і дравид
Позливались в один океан.

А тепер Захід сам біля наших став брам,-
Чи повірим його ми дарам?
Дасть та й візьме назад, запровадить свій лад
І насильство вживе, і обман,
Щоб на Індію йти, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

Хто приходив сюди вічним шляхом орди
З гуком битв і пісень бойових
Крізь пустель дикий шир, крізь ущелини гір,-
Голоси їх і вигуки їх.

Всі вони — у мені, наче луни грізні,
Оживають, живуть самохіть.
Гомін їх голосів — дивовижний їх спів
В шумі крові моєї звучить.

Віна Рудри1! Ти грай, ти заграй, не змовкай!
Ті, які зневажають наш край,
Теж колись у свій час мирно прийдуть до нас,
До великого кола краян,
Тут, у Індії цій, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

Тут за давніх сторіч пролунав віщий клич.
Заповітне провіщення — "ом"2.
Як єство молитов, клич по людях пройшов,
Задзвенів по країні кругом.

Став збиратися тут різних вір різний люд
І багаття одне розпалив,
Зрікся розбрату й чвар і майбутньому в дар
Серце спільне й велике створив.

Храм братерства оцей і тепер для людей
Не замкнув своїх світлих дверей,-
Хай прочанин ввійде і тут ниць упаде
Для достойних благань і пошан,
Тут, у Індії цій, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

Глянь, як зводиться дим над багаттям стрімким,-
Пломінь нашого горя встає.
Від багаття не йди, бо весь пломінь біди
Мусить винести серце твоє.

Стерплять наші серця жар біди до кінця,
Спільна клятва єднає юрбу:
Ми байдужість і страх подолаєм в серцях,
Ми потопчем образу й ганьбу!

Зникне горе й одчай, для біди прийде край,
І життя розпочнеться розмай.
Тьму прогнавши нічну, мати встане зі сну,
Ступить радо на рідний свій лан,
Тут, у Індії цій, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

І на матері клич племена всіх наріч,
Люди різних говірок і рас,
І англійці в цей час з мусульманами враз
Поприходять, вітаючи нас.

Мусиш, брахмане3, ти вкупі з іншими йти,
Руку брата затисши в своїй,
І ти, парію, теж разом з ними прийдеш,
Бо мине час принижень тяжкий.

Мати кличе сюди,— не барися, іди,
В монгол-гхоті4 всім стане води.
Б'є святе джерело, щоб омити чоло
Всіх прочан, що зійшлись в дружній стан
Тут, у Індії цій, на той берег святий,
Де вселюдства шумить океан.

1910

-------------------------
1 Віна — музичний струнний інструмент.
Рудра — один з образів бога Шіви.
2 "Ом" — священне слово, проказуване
на початку молитви.
3 Брахман — найвища, а парій — найнижча каста в Індії.
4 Монгол-гхот — дослівно "глечик щастя",
посудина з водою на учті богів.

В одній руці меч

В одній руці у нього меч,
А в другу він намисто взяв,
Бо двері в тебе проламав.
Ні, він не жебрати прийшов,-
Він хоче проливати кров,
Тебе в бою позбавить прав,
Бо двері в тебе проламав.

Він став на смерті чорний шлях,
Щоб вдертися в життя твоє,
І войовничий панцир вдяг,-
Він в тебе візьме все, що є,
Він половин не визнає,
Бо для свавілля і розправ
Він двері в тебе проламав.

1915

Приніс із дому я...

Приніс із дому я блимливий каганець
І кликав: "Підійдіть сюди з дороги, діти!"
Казав їм: "Смерклося. Дня настає кінець.
Отож для молитов ідіть збирати квіти,-
Мій тихий каганець осяє вам путі".

Але нічні путі лишились в темноті,
І млою, як раніш, був шлях дітей сповитий,-
Додому я вернувсь і з тої вже пори
Не ходжу з каганцем нічні путі світити.
Кажу: "О світло, ти тепер в мені гори,-
У пил доріг жбурнув я каганець розбитий".

Ми вперед торуєм путь

Ми вперед торуєм путь,-
Хто спиняє нас, хто судить?
Ті, які назад ідуть,-
Будуть плакать, плакать будуть.
Ми криваві пута позриваєм з ніг.
В тьмі і в сяйві сонця шлях наш
дальній ліг,
Ті, що ставлять пастки впоперек доріг,
Заважають нам і гудять,-
Будуть плакать, плакать будуть.

Рудра грізно кинув клич,
Засурмивши в сурму бою.
Сонце півдня нам навстріч
Клично йде височиною.
Чистим світлом неба сповнився наш дух,-
Прагнемо до сяйва ген за виднокруг.
Ті ж, які, зібравшись в боязливий круг,
Лячно скиглять, словоблудять,-
Будуть плакать, плакать будуть.

Пройдем пасма гір круті,
Обшир моря буревійний.
Самоти нема в путі,-
Поруч друг іде надійний.
Ті ж, які звалились, спокусились сном
Чи в куток забились зляканим гуртком
І бояться вийти, глянути кругом,
По домах сидять і нудять,-
Будуть плакать, плакать будуть.

Шіва стане й засурмить,-
І затліють всі кайдани,
Славний стяг шугне в блакить,
Зникнуть чвари і обмани.
В бурне море смерті ми пірнем до дна,
І нектар безсмертя дасть нам глибина.
Ті ж, яких зв'язала їх життя мана,
Згинуть, спогаду не збудять,-
Будуть плакать, плакать будуть.

1914

Журавлі

Джеламу збуджений потік, мигочучи в імлі, пливе.
Так в піхви лезо встромлюють криве,
Як він зникає в пітьмі між узбіч.
Вже день одплив і припливає ніч,
Насунувшись прибоєм чорних вод і блестю квітів-зір.
Над прірвами на схилах темних гір
Звелися кедрів юрби мовчазні.
Здається, творчий дух щось вимовити хоче уві сні,
Але бракує сил йому,
І німо стогнуть у душі слова, незмовлені, занурені у тьму.
І раптом я почув в цю мить,
Як угорі, осяявши блакить,
Протнувши неба неозору хлань,
Промчала в далеч блискавка звучань.

О журавлі!
Це ваші крила зашуміли в млі,
Це линуть сміхом ваші голоси,
Напоєні міцним вином п'янючої грози.
Звук ваших голосів,
Мов пісня райських дів,
Промчав, порушивши молитви тихий мир,
І марення глибоке гір.
І кедрів сонний бір.

Здавалось, клич, що звівсь увись,
Почули скрізь
Серця, що рухатись зреклись,
І в них збудилася жага шугнути до мети,
І гори хмарами захтіли вдаль пливти,

І крила розпустить захтілось деревам,
Щоб корінь вирвати із ям,
Щоб, ухопившись враз за смужку цих звучань,
Помчать кудись за неба грань.

Жага встає в душі, як вал, розбивши ночі мляві сни,-
Хай зводяться вони,
Відважні крила — шукачі чужої далини!
І в серці всесвіту звучить бентежний клич:
"Не тут! Не тут! Кудись вперед! Далекій далечі навстріч!"

О журавлі! —
Сьогодні пута з мене збив ваш клич в нічній імлі,
І я почув шум дужих крил,
Що пробудив і небеса, і води, й суходіл.
Трава
Над небом поля крила розкрива,
А в глибині землі
Розкрилюються пагони малі,
І сотні тисяч насінин підносять крила, наче журавлі.
Сьогодні бачу я:
Цих гір хвиляста течія
І герелиця цих окрилених лісів
Пливе в незнану даль, від островів до островів,
І зорі так тремтять, крильцятами б'ючи,
Аж тьма здригається, ридаючи вночі.
Багато чув я у житті людських слів, і голосів, і мов,
Що з мли минулого в прийдешню тьму летіли стрімголов,
Незвідану обравши путь.
Не раз пришилось мені всім серцем чуть,
Як, незлічені творячи ключі,
Удень, і в присмерк, і вночі
Ці птиці мчать до світла й тьми, мчать, сповнені жаги,
У далеч з берегів одним на інші береги,
І в пісні їхніх крил звучить світів бентежний клич:
"Не тут! Не тут! Кудись вперед! Далекій далечі навстріч!"

1916

Африка

За тих прадавніх буряних часів,
Коли творець, тривогою пойнятий,
Руйнуючи старе, творив нове,
За тих часів, коли він нетерпляче
Трусив землею, мов чолом своїм,-
Тоді рука шалена океану
Від східної окрайки суходолу
Відторгнула, о Африко, тебе,
Щоб на дрімотних чатах ти стояла
В гущавині повитих млою пущ.
Отам одна, самотня і відлюдна,
Збирала ти глибокі таємниці,
Читала дивні письмена стихій,
І невиди?ма магія природи
В тобі будила прагнення до тайн.
На себе вдягши машкару потворну,
Глумилась ти над всім страшним і лячним.
Хотіла танцем подолати жах,
Розпалюючись в маренні величнім
Під очманілих барабанів грім.

О, вкрита тінню!
Твій прекрасний лик
Затулений був темним запиналом
Для поглядів презирливих і заздрих.
Вони прийшли, принісши сталь кайданів,
Вони прийшли, мисливці на людей.
В них пазури гостріші, ніж в гієни,
А пітьма їхніх серць гордливих більша,
Ніж вічний морок пралісу твого.
Страшна жадібність їх цивілізацій
Своє єство нелюдське появила,-
І чорний пил по стежках лісових,
Зволожений твоїми слізьми й кров'ю,
На багнище криваве обернувся.
Підошви їх розбійницьких чобіт
Огидним брудом слід свій залишили
На стоптаній історії твоїй.
І в той же час за даллю океану
В оселях їхніх вранці і надвечір
Церковні дзвони голосно лунали,
Вславляючи господню милосердість,
І діти грали на руках у неньки,
І в пишній пісні їхнього поета
Складалась шана цноті і красі.

Тепер, коли на заході ночіє
І дихать тяжко, наче в передгроззя,
Коли з барлогів виповзають звірі
І, виючи, вістують присмерк дня,-
Зведись, поете цих часів рішучих,
І стань, залитий сяєвом вечірнім,
При дверях дому скривдженої жінки
І їй скажи: "Прости..."
Над хижим ревом
Хай це твоє благання піднесеться,
Як днів твоїх останнє чисте слово.

1936

Хай навстіж двері

Хай навстіж двері,
Щоб вільно поглянуть на небо.
Хай запах цікавий квітів увійде в мою кімнату,
Хай перший блиск проміння
Ввіллється в усе моє тіло, в кожну жилку.
Я живу,— хай величальні кличі моєму життю
Я почую в буйному шелесті розколисаного листя,
Хай ранок
Своїм плащем огорне мою душу,
Як він огортає простір молодої трави.
В цьому небі, в цьому повітрі я вчуваю
Німотну мову любові,
Яку в житті своєму я зустрів.
Її священним миром себе омию,
На грудях блакиті побачу, наче намисто коштовне,
Всю правду народжень життя.

Працюють люди

Духовним зором споглядаю я,
Як мляво плине час у пустоту безкраю,-
І по шляхах великих небуття перед очима пропливав
Затінених картин невпинна течія.
Яких століть проплив потік бентежний,
Яких племен пройшли ряди!
Гримить в минувшині безмежній
Луна їх дужої ходи.

Сюди текли патанів1 лави,
Запрагнувши, як здобичі, держави.
Вози монгольської орди
Тяглися теж сюди,
На ці дороги,-
Їх колісниця перемоги
Збивала куряву на стоптаних шляхах
І несла в далеч переможний стяг.
Та на дорозі небуття від їхнього походу
Не залишився нині навіть слід.
Незмінно сяє синій круговид
Пречистим світлом Заходу і Сходу.

А потім шляхом, вдягненим у сталь,
На вогнедишній колісниці
Прийшли англійці,— і відчула даль
Тягар британської десниці.
Я знаю: змиє час ознаки їх доріг,
З країни геть зірве імперії тенета.
Я знаю: армії цих гендлярів метких
Не лишать сліду на шляхах планети.

Коли дивлюсь на Землю я земну,
То бачу люду незліченні тлуми,-
Їх різні юрби з гамором і шумом
Невпинно йдуть удалину,
Ідуть удалину,
Спонукані потребою людською
Іти вперед, не знати супокою
Ні в смерті, ні в житті.
Тож натовпи оті
Віками
Весло і рало стискують руками,
Копають поле, рубають ліс,
На ниві жнуть достиглий рис,-
У світі скрізь, в оселях всюди
Працюють люди.

Додолу скіпетри летять, вщухає барабанний гам,
Іде в непам'ять цвіль дурна всіляких
тріумфальних брам.
Нехай у байці для дітей існує соромливо
Очей кривавих блиск, боїв кривавих диво.

В усіх краях, у світі всюди
Працюють люди,-
В Бенгалії, Пенджабі, Гуджараті
На полі й в морі, на річках і в хаті
Їх голоси, і шум, і грюк
Зливаються в невпинний спільний звук,
В єдиний спів людського духу,
Спів поступу і руху.
Удень, вночі, завжди —
В час радощів і в час біди
Лунає клич великого життя,-
Летять у небуття
Імперій всяких нетривкі споруди,
Але працюють люди.

1941

--------------------
1 Патани — гірські племена,
що живуть на північному заході Індії.

Годинник б'є десь вдалині

Годинник б'є десь вдалині,
І гук оглушливого міста
В душі затих,
І в березневих променях гарячих
Перед очима раптом виник образ,
Який занедбано лежав в найдальшому кутку шиття.

Навколо — се?ла. Шлях понад рікою
Іде у далечінь.
Прадавнє дерево інжиру.
Під ним, чекаючи терпляче на паром,
Розсілись люди,
Свої сакви базарні поскладавши.
В сараях, вкритих бляхою, стоять
Налиті патокою глеки,-
Сюди прибігли пси й солодкі глеки лижуть.
Рої мушви
Поламана гарба встромилась носом в землю,-
Із неї джут за паком пак
Вантажники знімають
І, кричачи, до складу переносять.
Одв'язані воли
Скубуть траву в канаві при дорозі
І віялом хвоста себе по спині б'ють.
Гірчичне сім'я, зметене у купу,
Чекає, щоб його забрали до комори.
Рибалка зупинив човна біля причалу,
І жінка вже несе додому кошик риби,
Над нею в небі крутиться коршак.
У березі стоять човни купців прибулих,-
Човняр, розсівшись зручно на кормі,
Сидить під сонцем і майструє невід,
А поруч селянин перепливає річку,
За шию буйвола свого вчепившись.
Невіддалік за гаєм височить покрівля храму,
Виблискуючи під ранковим сонцем.
На грані обрію проходить поїзд,-
Він меншає і меншає. Він рвучко
На грудях вітру креслить смужку звуку
І тягне за собою димний слід,-
Довжезний прапор перемог над даллю.

І ще згадалось, просто так — знічев'я пригадалось давнє:
Вже, певне, північ.
На берег Гангу витягнуто човен.
Вода леліє в місячному сяйві,
Над берегом ліси завмерлі мріють,
І де-не-де поміж дерев мигоче вогник.
Я враз прокинувсь.
У безгомінне небо полуно?чі
Злітає спів — хтось молодий співає.
Потік одпливу швидко мчить човна,
Аж миттю він з очей зникає,
Лиш трепет лине по лісах, завмерлих над водою.

Цей образ — нерухома ніч із місячним вінцем
на голові —
Мовчазно зводиться на троні потривоженого
сну.

І ще згадався правий берег Гангу,
Хатинка на околиці села.
Широка мілина немов розповіда
Про порожнечу під порожнім небом.
По просяній стерні тихцем бредуть корови.
Селянський хлопчик
Дрючком жене козла із баштана,
А он селянка ходить,
Збираючи городину у кошик.
Здаля, над самою рікою, часом видно,
Як тяжко йдуть, тягаючи вантаж, потомлені похилі бурлаки,
І, окрім них, ні на воді, ні в полі
Душі живої цілий день нема.
Занедбаний садок. У ньому
Підноситься старезна голокчампа1,-
Розлоге дерево на круглому горбі.
Густа у нього тінь і величава,
Тут свій притулок мають журавлі.
З ключа під деревом, коли качають воду,
Струмок з невпинним дзюркотом тече,
Щоб кукурудзи урожай живити.
Он жінка з касти бходжія2 схилилась
І крутить жорно, мелючи пшеницю.
Обручка мідна на її руці
Брязкоче мірно в полуденній тиші.

Все це миттєве,
Побачене й почуте мимохідь,
Десь на межі свідомості таїлось
І ось тепер прокинулось в душі,
Биттям годинника пробуджене зненацька.
Забуті образи проймають серце болем
Навічної розлуки із життям.

1941

1 Голокчампа — дерево з духмяними квітами.
2 Бходжія — каста, члени якої торгують,
зокрема продають підсмажене зерно.