Поезії в перекладі Миколи Бажана

Табідзе Тіціан

Тіціан Табідзе
Поезії

Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Карменсіта

Наринула, мов хижа птиця,
Змела сліди моїх доріг.
Чи жінка ти, чи громовиця?
Як твій тягар знести я зміг?

Кинджалом ти несамовито
Мене вразила. Я — в злобі,
Але довірю, Карменсіто,
Стражденне серце лиш тобі.

Мене вогонь твойого тіла
Невпинно мучить щодоби.
Спали ж і те, що не спалила,-
Не пожалій, а погуби!

Нехай глузує доля з мене,-
В ній мука є, в ній щастя є.
Мене моє чуття шалене
Без тебе, дівчино, заб'є.

В душі звучить, пливе духмяно
Сопілки зламаної спів
Не гнівайся, що так неждано
Цвіт яблунь в серці заяснів.

На мене не дивись сердито,-
Чому страждання не таю?
Твоїм кинджалом, Карменсіто,
Пронижу душу я свою!

1923

Грузія Радянська

І

Прекрасні і гори твої, і долини,
Поети Едемом тебе звуть не всує!
Поглянеш — і зір не сягне верховини,
Поглянеш — і зір виноградник чарує.
Як біле парне молоко олениці,
Ця ніч, а цей день — мов кизил злотосяйний;
Черкеські дівчата ідуть з косовиці,
Буяє плодами земля добродайна.

II

Прадавні поети плоди прославляли,
Складаючи їм хитросплетену оду,
Але всі минулі століття не знали
Дивіться також
Такого, як нині, розкішного плоду.
Спливає туман на стогорбих Гомборах,
Ясніє цвітіння ожини й омели.
На квітах рясних, на гілках срібнокорих
Роса — наче зронені сльози Пшавели.

III

Розорано гір твоїх пруги і схили,
Пробито путі крізь твої перевали.
Яку ще пустелю канали не вкрили?
Яку ще земну цілину не підняли?
І хто ще не став, як борець, у колону,
У шерегу хто не стоїть бойовому?
Чекають до себе ескадру червону
Розсунуті багнища Палеостому.

IV

Усі літописці, невіри лукаві,-
Старий Гіппократ і уважний Вахушті,-
Хіба сотворити могли б хоч в уяві
Такі дивовижні бувальщини сущі,
Що висушать багна одвічні Ріоні,
Що зрушать до дна болота й оболоні?
Колхіда стара відійшла у минуле,
Від руна злотого не стало і сліду;
Коли б Атлантида тут в море пірнула,-
Розривши, знайшли б і саму Атлантиду!

V

Поглянь на величні Ельбрусу вершини
Або на Казбеку засніжені схили,-
Вони зупинити не можуть людини,
Коли перед нею прийдешнє розкрили.
В усьому живому, в плодах урожаю,
В лозі виноградній, у зелені гаю,
В садах буйнолистих, наповнених шуму,-
Я ленінську душу в їх цвіті вчуваю,
Я чую в них мудрої партії думу.

VI

Ширакські широкі степи неозорі,
Правічні діброви, бори Чіаурі,
Інгурські потоки порвисті й прозорі,
Узгір'я Сванетського скелі похмурі,
Краса цінандальських троянд невмируща,
І серце Кахетії — лози Кварелі,
І, мов Аджаметська уквітчана пуща,
Долини зелені та ниви веселі,
І гори Ушгулу, і Ушба найдужча,
Й оновлені села, і світлі оселі,-
Буття прославляють снагою земною
І пісню співають укупі зі мною.

VII

Мені уже сорок. Хай навіть ще сорок
Додам собі років кволіших і тяжчих —
Не спинить мене ні могила, ні морок,
Бо тільки юнак недосвідчений я ще.
Як фенікса долю, вбираю у себе
Я долю моєї Вітчизни прекрасну.
І серцю кресалом кресати не треба
Пісень, бо палає воно непогасно.

VIII

Про давнє говорить ця повість старезна,
Та будь вона навіть старіша стокротно —
Згадаймо бувальщину чорну й скорботну,
І хай вона тінню летючою щезне!
Згадаймо, як зяяли села пустельні —
Сини не відбили лихого наскоку;
В Стамбулі, прип'яті до щогл корабельних,
Клялися вони бородою пророка.

IX

Лунайте, пісні яничарові, слізно,
Плачі мамелюкові, линьте і марьте?
Бо серце і тужить, і снить про Вітчизну,
Але всі шляхи постирались на карті.
Хіба кому-небудь із бранців щастило
Іще раз побачити землю кохану?
Гіркими сльозами зросивши точило,
Гострив він кривого свого ятагана,-
Та бранцю з неволі назад не вертати,
Арабському огирю не заіржати.

X

О, ти пам'ятаєш, коханий мій краю,
В минулому змучений лихом до краю,
Плачі свої, муки і сльози одчаю!
Розкрий же історії книгу дебелу,
Літописи хмурих часів Сакартвело,-
Скажи — чи народ наш собі на догоду
Колись мурував щось для щастя приходу?
Чи щастя зазнав він хоч миті єдині?
Не скажеш, бо вперше розгортуєш нині
Ти перший коронікон щастя народу.

XI

Наш люд пережив Вавілон і Халдею,
Пройшов іще довших мандрівок безмір'я.
Чимало на лобі мінялось єлею,
Чимало вітрів розмело твоє пір'я.
І землі змінялись... Так само зміняють
Для хворого подушку, зм'яту в недузі.
Сьогодні ж ходу твою в братнім союзі
Вітає епоха, народи вславляють.

XII

Я вірш цей виводжу як заспів, як подих,
І вірші не ждуть, щоб злягла збаламученість.
Як повідь, навала чуттів повноводих
В день свята змітає журбу і засмученість.
Всі держална стягів підношу я в леті,
Хай славить ударників слово натхненне!
Проте не рівняюсь до добрих поетів,
Відмінник-школяр — і той ліпший за мене.

XIII

Ця ніч — мов парне молоко олениці,
Цей день — мов кизил золотий полонини.
Нове почуття озоряє зіниці,
Спотужнює подих нової людини.
І хто з нас наважиться пісні не скласти,
Хто пройде зухвало в мовчанні байдужім,
Узрівши Сванетії гори стрімчасті,
Що "Ліле" виводять у захваті дружнім?

XIV

Прекрасні і гори твої, і міжгір'я,
І можна з Едемом нехибно рівняти
Твоїх виноградників сяйне сумир'я,
Що змушує серце огненно палати.
Поет твій немов народився удруге,
Твоїм надихнувшись народженням першим,
Щоб людства нового могутню потугу
Збирати й вловляти у вірш, як у верші.

XV

Оспівувать годі Медею лукаву,
Тамару, і Ніну святу, й Кетевану,-
Великі поети співали їм славу,
До бою нерівного з ними не стану,
Ти казку нову розкажи нам, Рукайя,
Про дівчину юну в червоній хустині,
Яка з парашутом з-за хмари шугає,-
Про славну ударницю — гордість країни
Ти казку нову розкажи нам, Рукайя!

XVI

Якобу Хуцесі, Левону Мровелі,
Мікелю Модрвілі, Єфремові Мціре,
Ченцям-святогорцям, монахам пустелі,
Що слово грузинське підносили щире,
І Гурамішвілі, і левню Тмогвелі,
І двом Теймуразам в їх дружнім єднанні,
І найбагатішому з всіх Руставелі,
І Саба-Сулханові Орбеліані,
І всім літописникам "Картліс-Цховреби",
Творцю "Калмасоби", співцю Іоанну,-
Кажу я і свідками кличу до себе:
Хай вийдуть з могили, хай в очі поглянуть,-
Я зору свого не сховаю раптово,
І сорому я не зазнаю нітрохи,-
Хоч, може, й невмілим, та радісним словом
Вславляю я велич моєї епохи!

1934

Багдадські небеса

Володимирові Маяковському

Я
маю борг
бродвейській лампіона,
маю борг вам,
багдадські небеса,
борг Червоній Армії,
вишням Японії,
і всьому,
про що не встиг написать.

Прикро, що встиг оспівати так мало,-
Є в нас з тобою один спільний борг,
Що мене мучить невпинно й тривало:
Неба багдадського синій узор.

Пісня з народження з нами мандрує,
Пісня шорстка, наче буйвола шерсть.
Хто тихий клич її в серці відчує?
Хто вчує крок поетичних пришесть?

Те, що в дитинстві зріднилось з душею,
Рідним здається і в старості дні.
Телепні темні гадають одні,
Буцім освітлять їм лампи Бродвею...

Слово — воно поціляє в віки,
Слово — сягає воно верховини.
Що слід сказать — ти сказати повинен,
І відімкнуться на дверях замки.

Зможе життя тоді смерть зупинити,
Вірш тебе потом гарячим пройме,-
Вишень Японії росяні квіти
І безбережні лани Саїрме
Рівно осяються світлим промінням,
Холодом, збудженням і тріпотінням.

Прикро, що встиг оспівати так мало,-
Є в нас з тобою один спільний борг,
Що мене мучить невпинно й тривало:
Неба багдадського синій узор.

Інший тобі хай щось інше промовить,
Я ж прокажу колискову твою...
Зараз є квітень. Він вабить, він ловить
Душі людей в яблуневім гаю.

Мов молоко материнське, мов губи
Ніжних дітей,— персик запахом дме.
Спробуй, врятуйсь од квітучої згуби!
Вслухайсь, як олень сурмить в Саїрме!

Досі вважаю я сном неймовірним
Смерть твою марну. Страшна маячня!..
Ні, піднесешся ти дубом нагірним
В лісі багдадськім квітневого дня;

Чи, огорнувшись тяжким сповивалом,
Демоном з крилами, вбраними в сніг,
Знов ти повернешся наглим обвалом
До передгір найрідніших своїх;

Чи підбере тебе, хлопця з книжками,
Десь на шляху диліжанс нешвидкий,
І, примостившись на парті за нами,
Виставиш ти свої голі литки.

П'ятисотлітня гілляста чинара,-
Шибениця Соломона-царя1,-
Тягне поплутане віття до хмари,
Листя роняє на пил пустиря.

Ми біля неї біжим до Ріоні,
Юні завзятці, пливем в бистрині.
Поміж гілок на чинаровій кроні
Скачуть і свищуть пташки голосні...

Раптом зникає цей образ,— і свище,
Свище над ними козацький нагай.
Пісня марсельців підноситься вище,
Кличе й гримить... Аліханов2, стривай!

Мітинг за мітингом. Страйки. Плакати.
Смерть і прокляття вам, хижі кати!..
Є що згадати нам, є що писати —
Час уже віршам врожайно рости.

Поясом райдуг барвистих над краєм
Небо багдадське наш вірш сповива.
Ще ми по шию в боргах пробуваєм,
Як там не сяяли б наші слова!

Хоч заборжились ми небу Багдаді,
В нього нема перед нами боргів,-
Юні горяни ладнатися раді
В лавах червоноармійських полків.

Там і стоятимуть воїни сміло
Лава до лави, нога до ноги.
Хай хтось наважиться сунути рило —
Кров'ю сади забруднять вороги.

Ні, ти нічого не винен країні,-
Борг свій сумлінно ти виплатив їй.
Небо багдадське втішається нині,
Струни міцні давши лірі твоїй.

Інший тобі хай щось інше промовить,
Я ж прокажу колискову твою...
Зараз є квітень. Він вабить, він ловить
Душі людей в яблуневім гаю.

Мов молоко материнське, мов губи
Ніжних дітей, — персик запахом дме.
Спробуй, зрятуйсь од квітучої згуби!
Вслухайсь, як олень сурмить в Саїрме!

1935

--------------------
1 На подвір'ї Кутаїської школи, де вчився Маяковський,
і досі стоїть чинара, на якій колись імеретинський цар
Соломон вішав своїх ворогів.
2 Під командою генерала Аліханова царські війська
розганяли демонстрантів 1905 року в Кутаїсі.