Поезії
Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990
ЧЕРВОНІ ЕСКАДРОНИ
В світлу рань доби нової, віри сповнені живої,
Мчать червоні ескадрони у розгоні бойовім,
А над ними — коршаками, навісними хижаками
В'ються яросні шрапнелі, сиплють рясно згубний грім.
Кінь заржав, зметнувся диба, і, немов одтята скиба,
Вершник падає додолу, нагло вражений на смерть.
Кінь спинився на хвилину й знов окрилено полинув
Навздогони ескадрону, в невідпорну круговерть.
Розпустивши буйні гриви, через ріллі, через ниви,
Ринуть вихором бурхливим ескадрони все вперед...
Тупу-тупу копитами, пил клубочеться клубками,
Блиском бронзовим мережить неба огняний намет.
Ось рушниці од левади раптом гримнули з засади,
I вогню криваві хвилі налетіли груди в грудь,-
Закипіла буря люта, задзвеніла криця кута,
Й далі в шалі бойовому ескадрони гони рвуть.
Мчіте, мчіте, ескадрони! В вашім гоні міліони
Бачать радісну надію на визволення своє.
Мов розбуджений тим кличем, переможним, войовничим,
Звівши руки трудівничі, світ пригноблений встає.
Хай під шквалом тої бурі упадуть похмурі мури,
Рухне кривди світової многопроклятий огром,
Рухнуть брами і затвори, й люди вбачать труп потвори,
Що під іменем закону їх карала лютим злом.
Дивіться також
Ви, розвихрені предтечі весняних погожих днів,
I громами, блискавками проголошуйте світами
Гордий пoхід хвиль червоних, бунт розкованих рабів!
I коли останнє сміття від розбитого страхіття,
Бруд останній лихоліття змиє геть ворожа кров —
З коней встаньте, ніби діти, землю-матір обійміте
I на світі воцаріте вічну правду і любов.
БУНТ ВЕЗУВІЯ
У таємничім присмерку віків,
окутий в пута зречень і терпінь,
замріяно задивлений у синь,
стоїть Везувій і тамує гнів,
неначе мсти погрожуюча тінь.
Світанками круг велетня чола,
що хмуриться від нерозважних дум,-
мов душ заблудлих сиротливий тлум,
осіння синя нависає мла
і ділить з ним невиплаканий сум.
А як Помпея уночі сяйне,
пірнаючи в шалених оргій сказ,-
здригне Везувій — доки ж тих образ?
У нього нагло серце спалахне,
але принишкне й заніміє враз.
I тільки із грудей — кремезних скал —
глухе зітхання зронить у пітьму,
й луна зловісна вторить десь йому,
бентежачи в святковім блиску зал
розбещену розкошами юрму.
В шалі оргій до знемоги
бенкетує місто втіх,
заливають там чертоги
гам і сміх, вино і гріх.
Мармурові пишні зводи
криють вади, зради й зло,
безсоромні насолоди
там звили собі кубло.
Вечорами на арені
брязкотять, непримиренні,
брату страту вістячи.
А найдужче в руки плеще
леву хижому юрба,
що прагнуще й хтиво хлеще
теплу, свіжу кров раба...
Та на білі ті туніки
чорний пруг уже ляга,
на ті юрби многоликі
велет огнений чига.
I велет тут крикнув: "Ізгинь, осоруго!" —
і гнівно мигнули вогню блискавки,-
і в гордих чертогах здригнули напруго
жагучі гульвіси й півголі жінки.
Розпроставсь Везувій, струснувши утому,
гуде без угаву могутній гриміж;
непроханим гостем од дому до дому
пробіг у Помпеї нечуваний дріж.
"Везувій, Везувій!"— як подих пекельний,
війнула на місто та вістка жахна.
"Везувій, Везувій!" — і полох смертельний
серця безтурботні раптово стина.
Підвівсь Везувій у великій злобі,
що нагнітив у тьмі століть
в своїй палкій, роз'ятреній нутробі,
і волю дав святої мсти жадобі,
і в гніві гулко стугонить:
"Не вік, не два покірливо терпів я
ганебний гніт і скверний сміх.
Ви, що прийшли сюди на верх з низів'я,
творили тут собі на безголів'я
щодень, щоніч мерзотний гріх.
На оргіях бокали не змовкали,
гармидер, галас, крик і зик;
жерці, гетери й знатні куріали
з мого спокою глумно насміхали —
гадали, що заснув навік.
А знали ж ви, що в цій землі родючій
усе мій тихий жар живить:
і хліб, і рожі в розповні квітучі,
і вина ваші бульбашні, шипучі,
і вашу плоть, і вашу хіть.
Безумці! Сил було в мені доволі,
а я у вас був раб, ілот;
та ви родились у низькій юдолі,
і не змогли збагнути ви ніколи
моїх глибин, моїх висот.
Тепер я ваші капища погані
на дим і попіл оберну,
у гніві правім, в люті невблаганній
вертепи п'яні, жахом обуянні,
вогнем погубним огорну!"
Над горою крем'яною грає грою вогняною,
ллється, в'ється, вниз несеться, червоніє, наче кров,-
велет в гніві нещадимім обсипає приском, димом
площі, вулиці, провулки, чорні привиди будов.
Блисне, згасне, знов одблисне, многоцвітним сяйвом присне,
звихрить круто, жбурне люто — пару, попіл, дим і грім,
і в нестямі табунами помпеяни пруть до брами,
ломлять руки від розпуки з гуком, лементом страшним.
Вниз грохочуть колонади, палахкочуть веж громади,
бистрі іскри, гострі блиски рясно мечуть навкруги,
із дощем пломінним врівень порощить камінний ливень,
у вулкана, у тирана кров клекоче од жаги.
Серед згарищ, серед звалищ, тих гріховних обиталищ,
безпощадна і злорадна, торжество справляє Смерть,
плине плавом зливна лава, то яскрава, то імлава,
валить валом, заливає,— що спостигне,— через щерть.
Хвилі вогню, звівши гриви багряні,
все захлеснули навкруг,
лава яріє в жадливім буянні —
годі спинить її рух.
Де-де прониже пітьму блиск пожежі,
блиск лиховісний, лихий,
зойк десь зірветься і щезне в безмежжі:
чути лиш гомін стихій.
Збився на берег з нової Гоморри
з жаху знетямлений тлум,
спереду грізно розбурхане море
гнівно розвергує шум.
Ззаду здіймається мстивий Везувій,
наче роздрочений тур,
лава клекоче у люті безумній,
взявши шалений алюр.
Буремний і грімний, у гніві нестримний,
гогоче звитяжно вулкан,
на прокляте місто жене скаженисто
страшного вогню океан.
I лава навальна, як доля, безжальна
останні доми поглина,
і тоне в безодні беззорній, мертвотній
останнього зойку луна.