Вірші

Симонов Костянтин

Костянтин Симонов

Вірші

Перекладач: Анатолій Глущак

Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр — Одеса: Маяк, 1988.— 232 с. ISBN 5-7760-0115-3

Дім друзів

В домі друзів, куди ніби рідний приходиш,

Де і з горя, і з радощів міг ночувать,

Де притулок дадуть,

де гостинність знаходиш,

Там, як мають, то щиро тебе пригостять.

Де потискують руку — аж чується хрускіт;

Подарунок одразу в куток — не на стіл.

Де буває і густо, буває і пусто,

Як нема — то нема,

чим багаті — навпіл.

В домі друзів ніколи тебе не захвалять

І невдачам твоїм не ведуть строгий лік.

Тут, поки сам не схибиш,

ніколи не зрадять,

Що б не сталось — ти бажаний тут чоловік!

Тут, коли не розкажеш — питати не будуть,

А наб'єшся на суд — буде правда гірка.

Тут браваду прощають,

боягузство — засудять,

На пихатість ідуть з прямотою штика,

В домі друзів відомі турботи і розпач;

Надсилала війна похоронки щорік,

Але горю чужому тут двері нарозпаш,

Хоч своє, мовчазне, —

під замком цілий вік.

І не раз у житті — за якої негоди! —

Він тебе зігрівав — дім оцей; і не раз

Він бував на житейськім важкім переході

Мов "ензе" — недоторканий вірний запас.

Чим віддячу, дім друзів, тобі за щедроти?

Найдорожчим усім, незабутнім усім?

Дивіться також

А за те, що усіх зустрічав лиш добром ти, —

Домом друзів зроблю назавжди власний дім!

Я хотів би присвяту зробити до вірша

Тій родині, що в мене тепер на вустах,

І боюсь — запитають сердито: "Навіщо?"

А впізнати себе — то впізнають і так.

Три вірші

Пам'яті Бориса Горбатова

1

Друг помер мій — така от у мене біда...

Як же бути і що маю далі робити?

Я ж не вірив ніколи, не знав, не гадав,

Що без друга колись мені випаде жити.

Був у мандрах, коли поховали його,

В день прощання

не йшов за труною в жалобі,

А тепер ось приїду — й спитати кого:

— Де мій друг? Де зустрітися з ним?

Що він робить?

На квартиру до нього прийду — все дарма..

Є та вулиця, дім, двері, добре знайомі,

Є табличка з ім'ям — мільйонам відомим.

Є на жердці костур і пальтечко потерте.

Є його кабінет. Тільки друга нема.

Все тут є. Все нагадує точно і вперто;

Жив мій друг...

А тепер — ніби пустка сама.

Ми хотіли завжди, щоб усе — незагайно!

Говорили:

"Сідаймо", "Дзвонімо", "Співаймо",

Говорили: "Скажи", говорили: "Читай",

Говорили: "О п'ятій нуль-нуль завітай".

Маю звикнути нині до слова "він був".

На теперішній час — невмолиме табу.

Говорив, помагав, гостював, виручав,

Щоби я не тужив — довго жить обіцяв.

Твої риси у пам'яті я збережу.

Та ніколи тобі уже "ти" не скажу.

Нагадали, що маю звикати до змін:

Щоб казав кожен раз відсторонене "він",

І "люблю тебе" щоб замінив на "любив",

Не "є друг", а "був друг" аби я говорив.

Як це так?! Я не знаю. Не згоден-таки!

Світло згаслої зірки доходить віки

До землі. Що зорі до далеких землян?

Ти добріший за неї — світив не здаля.

Та й мені на землі два життя не прожить,

На мій вік тебе стане —

маю дружбі світить.

2

Мовчки вмер, одразу, як від кулі,

Вже нічий, лице уже бліде,

І стоять в почеснім караулі

Четверо немолодих людей.

Четверо, які не вірять в бога,

Проводжають раз і назавжди

П'ятого у небуття, в дорогу,

Звідки не вертаються, не жди.

Та в очах їх — віра незбагненна,

Що врятують, в смерті одберуть,

Ніби на шинелі в час воєнний

Друга із оточення несуть.

3

Не старіє дружба, якщо справжня.

Небеса на поміч не покличе, —

З гуркотом, аж долі стане страшно,

Падає, як це дубам і личить.

За життя від бурі не здригається,

Смертю — з двох одною — обривається;