Тарзан

Берроуз Едгар

Едгар Берроуз

Тарзан

У МОРІ

Я гостював у одного приятеля і чув від нього цю історію.

Він розповів мені її просто так, без усякого приводу. Міг би і не розповідати. Почав він її після кількох чарок, а коли я зауважив, що не вірю жодному слову, це здивувало його, і він, спонуканий моєю недовірою, поклав собі розповісти геть усе до кінця.

Чоловік він був привітний, але гордий і вразливий до безглуздя. Зачеплений за живе моїм скепсисом, він, на підкріплення своїх слів, показав мені якийсь зашмольганий рукопис і зв'язку старих сухих звітів Британського Міністерства Колоній.

Однак я й тепер не наважуся твердити, що усе в цій розповіді вірогідно. Адже подій, що про них розповідається, я не бачив своїми очима. А, може, це й правда, хтозна! Я, принаймні, вважав за доцільне дати головним героям вигадані імена і прізвища.

Засалений рукопис, із вицвілими і пожовклими сторінками, виявився щоденником однієї людини, якої давно вже немає серед живих. Коли я прочитав цей щоденник і познайомився зі звітами Міністерства Колоній, я побачив, що ці документи цілком підтверджують розповідь мого гостинного приятеля.

Отже, те, що ви прочитаєте, ретельно перевірене мною і запозичене з різних джерел.

Якщо ж ця розповідь не викличе у вас великої довіри, ви все-таки переконаєтеся, що вона дивовижна, винятково цікава.

Із записів людини, якої, як я сказав, давно немає серед живих, а також зі звітів Міністерства Колоній ми довідуємося, що один молодий англійський офіцер (ми назвемо його Джоном Клейтоном, лордом Грейстоком був посланий у Західну Африку, в одну з британських прибережних колоній, зробити там досить незвичне дослідження.

Дивіться також

Річ у тім, що жителі цієї колонії були досить простодушні; і от одна з європейських держав, користуючись їхньою наївністю, стала вербувати їх у солдати для своєї колоніальної армії, причому ця армія тільки те й робила, що забирала каучук і слонову кістку в дикунів, що живуть по берегах Арувімі і Конго.

Нещасні жителі британської колонії скаржилися, що вербувальники, спокушаючи тамтешню молодь іти в солдати, обіцяли їй золоті гори, а тим часом лише дехто з цих довірливих рекрутів повернувся назад.

Англійці, що жили в цій колонії, підтвердили скарги тубільців і додали від себе, що чорношкірі солдати, завербовані іноземною державою, насправді стали рабами: користуючись з їхнього неуцтва, білі офіцери не відпускають їх на батьківщину після закінчення терміну служби, а твердять, буцімто вони повинні прослужити ще кілька років.

Отже, Міністерство Колоній послало Джона Клейтона до Африки, надавши йому нову посаду, причому конфіденційно йому було доручено зосередити всю увагу на жорстокому поводженні офіцерів дружньої європейської держави з чорношкірими британськими підданими.

Утім, немає потреби надто розводитися, навіщо і куди був посланий Джон Клейтон, бо, зрештою, він не тільки не розслідував цієї справи, але навіть не доїхав до місця свого призначення.

Клейтон був з тих англійців, що віддавна прославили Англію своїми геройськими подвигами в морських битвах і на полі бою, — мужня людина, сильна і душею і тілом. .

Росту він був вище середнього. Очі сірі. Обличчя правильне, різко окреслене. У кожнім русі відчувався міцний, здоровий чоловік, що пройшов багаторічну військову муштру.

Він був честолюбний. Йому хотілося відігравати роль у політиці. З цієї причини він і перевівся з офіцерів у чиновники Міністерства Колоній і узявся виконати те досить делікатне доручення, про яке ми вже згадували.

Коли Джон Клейтон довідався, які завдання покладає на нього Міністерство, це йому полестило і обрадувало, але водночас засмутило. Йому було приємно, що його багаторічна служба в армії оцінена по заслугах, що за свої старання він одержує таку велику винагороду, що перед ним відкривається широке поприще для подальшої кар'єри. Але їхати зараз до Африки йому не хотілося: адже ще не минуло і трьох місяців відтоді, як він одружився з красунею Еліс Рутерфорд, і йому здавалося божевіллям везти свою молоду дружину в тропічну глухомань, де люті небезпеки підстерігають людину на кожнім кроці.

Заради коханої жінки він охоче відмовився б від покладеної на нього місії, але леді Еліс і чути про це не хотіла. Навпаки, вона вимагала, щоб він відправився в Африку і взяв її із собою.

Звичайно, у юної пари були матері, брати, сестри, тітки, кузени, кузини, і кожне з них висловлювали свої думки з цього приводу; але які були ці думки, історія умовчує. Та це й несуттєво.

Нам відомо лише одне: що 18... року, одного прекрасного травневого ранку лорд Грейсток і його дружина, леді Еліс, виїхали з Дувра в Африку.

За місяць вони прибули до Фрітауна, де зафрахтували невелике суденце "Фувальду", котре мало доставити їх до місця призначення.

Нічого більше невідомо про лорда Джона Грейстока і його дружину, леді Еліс. Вони щезли, зникли, невідь-куди!

Через два місяці після того, як "Фувальда" підняла якір і залишила гавань Фрітауна, близько півдюжини британських військових суден з'явилися у водах Південного Атлантичного океану, марно намагаючись відшукати хоч якийсь слід загиблих іменитих мандрівників. Не минуло й кількох днів, як коло берегів острова св. Єлени цій ескадрі вдалося знайти рештки якогось розбитого судна, і всі чомусь одразу увірували, що це рештки "Фувальди", що "Фувадьда" потонула з усім своїм екіпажем. Тому подальші пошуки були припинені з самого початку, хоча багато люблячих сердець усе ще надіялися і чекали.

"Фувальда", вітрильне трищоглове судно, не більше ста тонн, було найбільш поширеним кораблем у тих місцях: тисячі таких суденець обслуговують місцеву торгівлю і шастають уздовж всього узбережжя. їхня команда звичайно складається із запеклих головорізів і втеклих каторжників усіх народів і всіх племен.

"Фувальда" не була винятком із загального правила; на судні процвітав мордобій. Матроси ненавиділи начальство, а начальство ненавиділо матросів. Капітан був досвідчений моряк, але зі своїми

підлеглими поводився, як звір. Розмовляючи з ними, він знав тільки два аргументи: або батіг, або револьвер. Та й то сказати, цей різноплемінний набрід навряд чи міг би розчовпати яку-не-будь іншу балачку.

Уже другого дня після того, як лорд Грейсток і леді Еліс від'їхали з Фрітауна, їм довелось бути свідками таких огидних сцен, що розігралися на борту їхнього судна, які вони здавна звикли вважати вигадкою недолучних белетристів.

Те, що сталося того дня рано-вранці на палубі "Фувальди", було як це не дивно, першою ланкою у тім ланцюзі дивовижних подій, що завершилися у найнесподіваніший спосіб: хтось, ще не народжений, потрапив у такі обставини, в яких не бувала ще жодна людина, і йому випало таке незвичайне життя, якого, здається, не зазнав ніхто відтоді, як існує людський рід.

А почалося це так.

Двоє матросів мили палубу "Фувальди"; капітан стояв тут же, на палубі, і розмовляв про щось із лордом Клейтоном і його юною дружиною.

Усі троє стояли спиною до матросів, що мили палубу. Матроси присувалися все ближче, нарешті, один з них опинився за спиною в капітана. Саме в цю хвилину капітан, закінчивши розмову з лордом і леді, ступнув крок назад, збираючись іти. Але наткнувшись на матроса, він гепнувся на мокру палубу і зачепивши ногою за цебро, що перекинулося й облило його брудною водою.

Тієї миті все скоєне виглядало кумедно, але недовго.

Капітан оскаженів. Він почувався зганьбленим. Весь збуряковілий від приниження і люті, з градом скажених лайок накинувся він на нещасного матроса і завдав йому страшного удару кулаком. Той так і звалився на палубу.

Матрос був худий, маленький на зріст, уже немолодий, тим ганебнішою здавалася розправа, що її учинив капітан. Але інший матрос був широкоплечий крем'язень, здоровенний ведмідь, з Чорними вусами і шиєю, як у вола.

Побачивши, що його товариш упав, він присів навпочіпки, загарчав, як собака, і одним ударом кулака повалив капітана на підлогу.

Миттєво обличчя капітана з яскраво-червоного зробилося білим. Бунт! Це був бунт! Утихомирювати бунти звіру-капітану доводилося не раз. Ні хвилини не таячись, він вихопив з Кишені револьвер і вистрілив упритул у свого могутнього ворога. Але Джон Клейтон виявився моторніший: щойно він побачив, як зброя блиснула на сонці, він кинувся до капітана і вдарив його по руці, внаслідок чого куля влучила не в серце матросові, а набагато нижче, у коліно.

У дуже різких виразах Клейтон негайно ж виголосив капітану, що він не допустить такого звірячого поводження з командою і вважає його обурливим.

Капітан уже відкрив було рота, щоб відповісти лайкою на зауваження Клейтона, але раптом його немов осяяла якась думка, і він не сказав нічого, а круто повернувся і, з невиразним бурчанням, похмуро пішов на корму.

Він розумів, що не дуже вигідно зараз дратувати британського чиновника, адже могутня рука королеви може незабаром спрямувати на нього грізне і страшне знаряддя покари — всюдисущий британський флот.

Матроси підвелися з палуби: літній допоміг своєму пораненому товаришу встати. Широкоплечий велетень, що серед матросів був відомий під кличкою Чорний Майкл, спробував поворушити простреленою ногою; коли виявилося, що це можливо, він повернувся до Клейтона і досить незграбно висловив йому свою подяку.

Слова його були грубі, але в них звучало щире почуття.

Він різко обірвав свою коротку репліку і поплентався, накульгуючи, у бік кубрика, показуючи цим, що лорд Клейтон не зобов'язаний йому відповідати.

Після цього ні Клейтон, ні його дружина не бачили матроса кілька днів. Капітан не розмовляв із ними, а коли йому доводилося по службі сказати їм кілька слів, він сердито й уривчасто буркав.

Вони снідали й обідали в капітанській каюті, бо так у них повелося ще до цього прикрого випадку, але тепер капітан не з'являвся до столу, кожного разу посилаючись на яку-небудь невідкладну справу.

Помічники капітана, усі як на підбір, були неписьменні одчайдухи, може, трохи штивніші од того темного наброду матросів, над яким вони так по-злодійськи знущалися. Ці люди, із цілком зрозумілих причин, при будь-якій зустрічі із прекрасно вихованим лордом почувалися не в своїй тарілці і тому уникали усілякого спілкування з ним.

Отже, подружжя Клейтонів опинилося в повній ізоляції.

Власне, ця самотність їм була тільки приємною, але, на жаль вони виявилися зовсім відрізані від життя свого корабля і непідготовлені до тієї страшної кривавої трагедії, що розігралася за кілька днів.

А тим часом, уже тоді можна було передбачити, що наближається катастрофа. Ззовні життя на кораблі йшло своїм чином, але усередині щось розладналося і загрожувало великим лихом. Це інстинктивно відчували і лорд Клейтон, і його дружина, але одне одному про це не говорили ні слова.

Наступного дня після того, як куля капітана прострелила Чорному Майклу ногу, Клейтон, вийшовши на палубу, побачив, що четверо матросів, із похмурими обличчями, несуть якесь нерухоме тіло, а позаду простує старший помічник, тримаючи в руці важку нагайку.

Клейтон вирішив не втручатися в цю справу, але наступного дня, побачивши на обрії обриси британського військового судна, вирішив зажадати, щоб капітан негайно причалив до нього. Лорду Клейтону було ясно, що при тих похмурих порядках, що встановилися на "Фувальді", вся його експедиція може закінчитися тільки нещастям.

Ополудні вони підійшли так близько до військового судна, що могли б почати переговори з ним; але саме тієї ж миті, коли Клейтон намірився звернутися до капітана з бажанням залишити "Фувальду", йому спало на думку, що всі його страхи — дурниця і що капітан тільки посміється над ним.

Справді, які були в нього підстави просити офіцера, командира військового корабля британського флоту, змінити свій рейс і повернутися туди, звідки він щойно прибув?

Звичайно, Клейтон може сказати, що він не бажає залишатися на борту свого корабля, бо його капітан суворо покарав двох матросів, що порушили дисципліну. Але таке пояснення може здатися офіцерам військового судна смішним, і вони нишком поглузують із вразливого лорда, а, може, й вважатимуть його боягузом.

З цих міркувань, Джон Клейтон, лорд Грейсток, не став вимагати, щоб його доставили на військовий корабель; але вже під вечір, коли труби броненосця сховалися за далеким обрієм, він пожалкував про свій острах здатися смішним, оскільки на "Фувальді" розігралися жахливі події.

Трапилося Так, що годині о другій чи третій пополудні той-таки літній матрос невисокого зросту, якого кілька днів тому капітан ударив в обличчя кулаком, чистив на палубі мідні деталі. Наблизившись до Клейтона, він пробурмотів ледве чутно:

— Буде йому прочуханка... Згадаєте мої слова: буде... Це йому даром не минеться...

— Що ви хочете сказати? — запитав у нього Клейтон.

— А хіба ви самі не бачите, яка тут у нас заварилася каша?

Цей сатана-капітан і його мерзотники-підручні ледве не всю команду скалічили до смерті... Учора двох та сьогодні трьох. Але Чорний Майкл знову на ногах; заждіть, він покаже їм, як знущатися над нами. Він уже розправиться з ними, згадаєте моє слово.

— Ви хочете сказати, — запитав Клейтон, — що команда корабля затіває заколот?

— Заколот! — вигукнув старий матрос. — Який там заколот! Не заколот, а вбивство! Ми таки його уколошкаємо, я вам це кажу точної

— Коли?

— Скорої А коли, — не скажу, я і так тут наварнякав занадто багато. Але ви добрий пан, ви тоді заступилися за мене і за Чорного Майкла, і тому я й сказав вам слівце. Але тримайте язика за зубами, а коли почуєте постріли, ховайтесь у трюм і залишайтеся там, бо перепаде й вам.

І старий, закінчивши роботу неподалік від лорда, посунувся далі до ще незавершеного.

Леді Еліс стояла поруч і чула кожне слово матроса.

— Нічогенькі розваги у нас попереду! — сказав іронічно Клейтон.

— Потрібно зараз же попередити капітана, — стривожилася леді Клейтон. — Може, йому вдасться відвернути катастрофу.

— Напевне, це буде найкраще, — погодився лорд, — хоча, щоб врятувати свою шкуру, я мав би тримати язика за зубами. Тепер, що б не сталося на судні, матроси не зачеплять ні тебе, ні мене, адже вони бачили, як я заступився за цього старого і за Чорного Майкла. Але якщо вони довідаються, що я зрадник, що я розбовкав про все капітану, нам обом не буде пощади.

— Але, милий Джоне, — заперечила дружина, — якщо ти не попередиш капітана про замах, що готується на нього, ти тим самим виявишся винним в убивстві, ти будеш співучасником цих злочинів.

— Ти не розумієш, що говориш, люба, — відповів Клейтон. — Адже я піклуюся тільки про тебе. Капітан сам винен, він заслуговує покарання; навіщо ж я стану наражати на небезпеку кохану дружину заради порятунку такого жорстокого звіра? Ти не можеш собі уявити, моя люба, яке жахливе буде наше життя, якщо Фувальда опиниться в руках головорізів і каторжників!

— Обов'язок — це передовсім, — заявила дружина, — ніякі софізми не допоможуть тобі ухилитися від його виконання. Я була б недостойна тебе, якби через мене тобі довелося хоч раз ухилитися від обов'язку. Звичайно, я знаю, що наслідки можуть бути жахливі, але я безбоязно зустріну їх поруч із тобою. Краще

найжахливіша небезпека, аніж ганьба. Подумай лише, як тебе мордуватиме каяття, якщо з капітаном дійсно трапиться нещастя!

— Ну, будь по-твоєму, Еліс! — відповів, усміхаючись, Джон Клейтон. — Може, ми даремно тривожимося... Звичайно, справи на кораблі йдуть кепсько, але ми, здається, згущаємо фарби. Дуже можливо, що цей старий матрос повідомив нам не реальні факти про стан речей, а лише свої мрії і бажання) Йому хочеться по— мститися капітану, що його скривдив, от він і вигадує, начебто ця помста неминуча... Узагалі заколоти на кораблях уже вийшли з моди. Років сто тому вони були поширеним явищем, а нині про них давно не чути... Але он капітан іде до себе в каюту. Я піду до нього зараз і скажу йому про те, що я чув, бо мені хочеться скінчити цю мерзенну справу якнайскоріше. Не дуже-то мені при ємно розмовляти з цією тварюкою.

Сказавши це, він із безтурботним виглядом попрямував до каюти капітана і постукав до нього у двері.

— Увійдіть! — сердито гримнув капітан.

Коли Клейтон увійшов до каюти і зачинив за собою двері, капітан гаркнув уривчасто: —Ну?

— Я прийшов повідомити вас, що сьогодні я випадково підслухав одну розмову, з якої мені стало ясно, що ваші люди затівають заколот і замишляють убивство.

— Брехня! — заревів оскаженіло капітан. — І якщо у вас ще раз вистачить нахабства лізти не в свою справу і підривати дисципліну на моєму кораблі, я не поручуся за наслідки! Чорт вас візьми! Ви думаєте, я так уже боюся, що ви лорд? Та мені плювати на лорда! Я — капітан корабля і нікому не дозволю сунути носа у мої розпорядження.

До кінця цієї розлюченої промови капітан втратив усякий контроль над собою, обличчя в нього налилося кров'ю, і останні слова він викрикнув голосним фальцетом, стукаючи одним ку лаком по столу, а другим потрясаючи перед самим носом Клейтона.

Кулаки у нього були величезні.

Клейтон не ворухнувся. Він спокійно стояв і дивився розлютованому капітану в очі, начебто нічого не сталося.

— Капітане Віллінг, — сказав він нарешті, — вибачте; будь ласка, мою відвертість, але я дозволю собі висловити, що, по-моєму, ви — осел!

Сказавши це, він негайно обернувся і вийшов з каюти своєю звичайною невимушеною спокійною ходою. Ця хода безсумнівно

повинна була викликати в такої запальної людини, яким був капітан, нові напади люті.

Якби Клейтон нічого ,не сказав капітану, дуже можливо, що капітан за мить покаявся б у своїй надмірній гарячковості; але своєю поведінкою Клейтон раз і назавжди знищив будь-яку можливість примирення.

Тепер уже не можна було й сподіватися, що на випадок якоїсь небезпеки, капітан виявиться союзником Клейтона і разом з ним уживе заходів для самозахисту від матросів, що збунтувалися.

— Ну, Еліс, — сказав Клейтон, повернувшись до дружини, — нічого путнього не вийшло. Цей дикун виявився невдячною свинею. Накинувся на мене, як скажений пес... Тож нехай матроси роблять із ним, що хочуть, ми повинні подбати про себе самі. Ходімо до себе в каюту. Я приготую револьвери. Шкода, що наші рушниці і патрони знаходяться внизу, у багажі.

Коли вони прийшли до себе в каюту, то побачили там жахливий безлад. Хтось рився у їхніх валізах і розкидав по каюті їхню одіж. Навіть ліжка, і ті були зламані, а постіль валялася на підлозі.

— Очевидно, — вигукнув Клейтон, — комусь наші речі здалися дуже цікавими. Цікавішими навіть, аніж нам. Але що шукали ці люди? Подивися, чого бракує.

Клейтон перебрав усе майно, що було в каюті. Усе виявилося в цілості. Нічого не пропало. Зникли тільки два револьвери та набої.

— Шкода, — сказав Клейтон. — Вони взяли найбільш цінне. Тепер уже не можна сумніватися, що нам загрожує бунт.

— Що ж нам робити, Джоне? — сполошилася дружина. — Тепер я не стану наполягати, щоб ти пішов до капітана, бо не хочу, щоб ти знову зазнав знущань. Може, найкраще, якщо ми будемо нейтральні. Припустімо, переможе капітан. Тоді усе піде як і раніше, і боятися нам нічого. А якщо переможуть матроси, будемо сподіватися (хоча, здається, надія слабка), що вони не зачеплять нас, адже побачать, що ми не заважали їм діяти.

— Добре, Еліс! Будемо триматися посеред дороги!

Вони стали наводити у каюті лад і тільки тоді помітили, що під дверима стирчить якийсь папірець. Клейтон нагнувся підняти його, але зі здивуванням побачив, що він сам пролазить у двері. Було ясно, що хтось просовує його ззовні.

Він уже взявся було за ручку, щоб прочинити двері і застати невідомого зненацька, але дружина схопила його за руку.

— Не треба! — шепнула вона. — Адже ти хотів триматися "посеред дороги".

Клейтон. посміхнувся, і рука в нього опустилася. Подружжя стояло пліч-о-пліч і дивилося, як уповзає до них у кімнату маленький біленький папірець. Нарешті, він зупинився. Клейтон нагнувся і підняв його. Це був складений учетверо, грубий шорсткий папірець.

Розгорнувши його, Клейтони побачили якісь малограмотні закарлючки, виведені рукою, явно незвиклою до пера.

Ці закарлючки попереджали Клейтона, щоб він не смів повідомляти капітана про пропажу револьвера і також не говорив нікому про свою розмову з матросом. Інакше і йому і його дружині — смерть.

— Ну, що ж, будемо слухняні, — сказав Клейтон із гіркою усмішкою. — Нам нічого іншого не залишається, як сидіти сумирно і чекати своєї долі.

ДИКИЙ ПРИТУЛОК

фекати їм довелося недовго. Наступного ранку Клейтон вийшов зі своєї каюти, щоб прогулятися по палубі перед сніданком. Раптом пролунав постріл. За ним ще і ще.

Посередині судна стояла маленька купка офіцерів. Матроси обступили їх строкатою юрбою; Чорний Майкл попереду всіх.

Стріляли офіцери. Після першого ж пострілу матроси розбіглися і поховалися хто за щоглу, хто за каюту. З-за прикриття вони стали стріляти в ненависну п'ятірку, що командувала ними.

Капітан убив двох із револьвера. Трупи убитих залишилися валятися на палубі.

Старший помічник капітана захитався й упав долілиць. Чорний Майкл скомандував: "уперед 1" і бунтівники кинулися на чотирьох офіцерів. Рушниць і револьверів у них було всього шість штук, і тому в хід пішли багри, сокири і кирки.

Капітан вистрелив з револьвера, і поки він заряджав його, матроси кинулися в атаку. Рушниця другого помічника дала осічку. Залишалося усього тільки два револьвери, щоб зустріли натиск заколотників. Останні швидко посунули на офіцерів і ті подалися назад перед навальною атакою команди.

З того і з того боку сипалися страшні прокляття. Лайки, тріск пострілів, стогони і крики поранених перетворили палубу "Фувальди" у подобу божевільні.

Ледь офіцери встигли відступити на кілька кроків, як матроси Кинулися на них. Дужий негр помахом сокири розтрощив каштану

голову від чола до підборіддя; хвилину по тому, і решта офіцерів упали замертво під градом ударів і куль.

Заколотники діяли швидко і рішуче. Під час сутички Джон Клейтон стояв, недбало обіпершись у проході, і задумливо палив люльку, неначе був на змаганні з крикету.

Коли впав останній офіцер, Клейтон вирішив, що йому настав час спуститися вниз, до дружини; він боявся, що заколотники увірвуться в каюту і застануть її там одну.

Хоча ззовні Клейтон здавався зовсім спокійний і байдужий, насправді він був сильно стривожений. Доля кинула їх у лапи розгнузданих звірів, і він боявся за життя дружини.

Коли він повернувся, щоб спуститися до неї в каюту, він, на свій подив, побачив, що вона стоїть майже поруч із ним.

— Ти тут давно, Еліс?

— Із самого початку, — відповіла вона. — Як страшно, Джоне! Господи, як страшно! Що з нами буде в руках таких людей і на що ми можемо розраховувати?

— Ми можемо, сподіваюся, розраховувати на сніданок, — відбувся він жартом, щоб підбадьорити її, і додав, — у будь-якому разі, я зараз же йду на розвідку. Підемо зі мною, Еліс. Ми повинні їм показати, що не боїмося і що заздалегідь упевнені в їхньому коректному поводженні з нами.

Матроси стовпилися навколо мертвих і поранених офіцерів. Без жодних жалощів викидали вони мертвих і навіть ще живих своїх начальників за борт. Утім, вони обійшлися так само безсердечно і зі своїми пораненими та убитими.

Один із бунтівників, помітивши наближення Клейтонів, заволав:

— До риб і цих двох! — і кинувся на них, змахнувши сокирою. Але куля Чорного Майкла уклала матроса на місці. Затим,

указуючи на лорда і леді Грейсток, він голосно вигукнув, привертаючи увагу решти матросів:

— Ей ви! Ці обоє — мої друзі. їх не чіпати! Зрозуміли? Я те пер тут капітан, і моє слово — закон, — і, звертаючись до Клейтона, він додав: — Тримайтеся осторонь, і ніхто вас не зачепить. — З цими словами він сердито зиркнув на своїх товаришів.

Клейтони постаралися дотримуватися поради Чорного Майкла; вони ні на кого не звертали уваги і нічого не знали про подальші плани бунтівників.

Часом до них доносилися слабкі відгуки сварок і суперечок, а двічі злісне клацання зведених курків пролунало у тихому надвечір'ї. Але Чорний Майкл був підходящим вождем для цього різношерстого наброду і разом з тим умів тримати їх у суворій покорі.

На п'ятий день після убивства офіцерів вахтовий вигукнув, що видно землю. Чи був це острів чи материк, — Чорний Майкл не знав. Але він сповістив Клейтона, що коли ця місцевість виявиться населеною, лорд і леді Грейсток будуть висаджені на берег із усім своїм майном.

— Ви тут непогано проживете кілька місяців, — пояснив він. — А за цей час ми зуміємо відшукати де-небудь пустельний берег і розбредемося врізнобіч. Я обіцяю поінформувати уряд про те, де ви знаходитеся, і він негайно вишле за вами військовий корабель. Думаю, що ви нас не викажете. Але висадити вас у цивілізовану місцевість для нас зовсім непідходяща справа. До нас відразу ж прив'яжуться із купою запитань, відповісти на які нам буде не надто зручно.

Клейтон, певна річ, протестував проти насильного висадження їх на пустельний берег, де вони або стануть здобиччю диких звірів, або, може, ще й дикунів.

Та протест його не мав успіху і тільки розсердив Чорного Майкла. Зрештою, Клейтон змушений був скоритися і постарався примиритися зі своїм безвихідним становищем.

О третій годині пополудні вони підійшли до мальовничого лісистого берега проти входу у закриту бухту. Чорний Майкл спустив невелику шлюпку з матросами, щоб дослідити глибину і з'ясувати, чи може "Фувальда безпечно ввійти в бухту.

За годину по тому люди повернулися і повідомили, що дно глибоке, як у проході, так і в самій затоці.

І перш ніж настала темрява, вітрильник мирно став на якір і відбивався у водній гладині бухти.

Берег, що розкинувся попереду, потопав у прекрасній тропічній зелені. Удалині проступали пагорби і плоскогір'я, майже поспіль вкриті пралісом.

Не було й ознак житла. Але людське існування було тут можливим. Безліч птахів і тварин, що їх було видно навіть із палуби "Фувальди", гарантували їжу, а блискотлива маленька річка, що впадала в бухту; обіцяла вдосталь прісної води.

На землю спустилася темна ніч. Клейтон і леді Еліс усе ще стояли коло борту, мовчки оглядаючи місцевість, де їм призначено було жити. З мороку незайманого лісу доносилося моторошне виття диких звірів: глухе ричання лева і часом пронизливе виття пантери.

Жінка боязко пригорнулася до чоловіка. Вона уявляла ті страхіття, що підстерігали їх у темряві прийдешніх ночей, коли вони опиняться одні на цьому дикому і пустельному узбережжі. Чорний

Майкл підійшов до них і заявив, щоб вони готувалися зійти вранці на берег. Вони спробували упрохати його, щоб він висадив їх ближче до цивілізованої місцевості, звідки згодом можна було сподіватися потрапити на батьківщину. Але ні благання, ні погрози, ні обіцянки винагороди не змогли похитнути Чорного Майкла. Він відповів їм:

— Крім мене, на судні немає жодної людини, яка не жадала би бачити вас обох мертвими заради своєї безпеки. Хоч я й сам знаю, що це єдиний надійний спосіб застрахувати наші шиї, та не така людина Чорний Майкл, щоб забути послуги. Ви врятували мені життя, — у відплату за це я врятую ваше. Але це все, що я можу для вас зробити.

— Команда більше чекати незгодна і, якщо я вас завтра ж не висаджу, вони можуть передумати і відмовитися зробити вам навіть цю послугу. Я вивантажу ваш багаж і дам вам ще кухонне начиння і кілька старих вітрил для намету. Крім того, я забезпечу вас провізією на перший час, поки ви не знайдете собі дичини і плодів. Отже, ви зможете тут непогано улаштуватися, поки не з'явиться підмога. Коли я буду вже в безпеці, то сповіщу британський уряд про те, де ви знаходитеся. Хоча — клянуся життям — я і сам не знаю напевне, що це за місце! Але вони зуміють вас відшукати.

Коли він пішов, Клейтони мовчки спустилися у свою каюту, обоє занурені в похмурі передчуття.

Клейтон не вірив у те, що Чорний Майкл має хоча б найменший намір сповістити британський уряд про їхнє місцеперебування. Він не був навіть надто упевнений і в тім, чи не надумали заколотники якогось підступництва щодо них наступного ранку, коли вони опиняться одні з матросами на березі.

Без нагляду Чорного Майкла будь-який матрос міг їх убити. Совість же Чорного Майкла цим не обтяжувалася.

Але, припустімо, вони уникнуть цієї небезпеки. Хіба їм не доведеться згодом стояти віч-на-віч із небезпеками ще страшнішими? Якби ще Клейтон був сам-один, він міг би сподіватися прожити Довгі роки, адже він сильна, атлетичної будови людина.

Але що буде з Еліс і тією крихітною істотою, якій вже незабаром належало з'явитися на світ серед поневірянь і страшних небезпек дикого світу?

Клейтон здригнувся, уявивши собі несказанні труднощі і повну безвихідь їхнього становища. На щастя, їм не було дано передбачити ту воістину жахливу долю, що повинна була спіткати їх у страшних нетрях похмурого лісу.

Рано-вранці наступного дня їхні численні скрині і валізи були підняті на палубу в очікуванні шлюпок для перевезення на берег.

У них було дуже багато багажу, і до того ж найрізноманітнішого. Клейтони сподівалися пробути на новому місці служіння сім-вісім років і, крім усяких необхідних речей, вони везли багато предметів розкоші.

Чорний Майкл твердо вирішив, що жодна річ, яка належить Клейтонам, не повинна залишатися на борту. Чи робив він це з жалю до них, чи просто з огляду на власні інтереси — важко сказати. Але безсумнівно, що присутність на борту речей, котрі належали зниклому британському чиновнику, викликала б небажані пересуди у будь-якому цивілізованому портовому місті.

Чорний Майкл з такою запопадливістю здійснював своє рішення, що змусив навіть матросів повернути Клейтону викрадені в нього револьвери.

У шлюпку були завантажені солонина і сухарі. Крім того, їх спорядили невеликим Запасом картоплі, бобів, сірників, кухонним начинням, валізами, інструментами й обіцяними Чорним Майклом старими вітрилами.

Очевидно, ватажок заколотників побоювався того ж таки, чого боявся і Клейтон. Отож він власноручно провів їх на берег і сів в останній човен тільки після того, як усі шлюпки, прихопивши запас свіжої води, відчалили до "Фувальди".

Клейтон і його дружина мовчки стояли на березі і дивилися вслід човнам, що відпливли. У грудях в обох тіснилося передчуття неминучого нещастя і відчуття гіркої безнадії.

А в цей час із-за невеликого пагорка стежили за ними інші очі, близько посаджені, — очі, що злісно блищали під густими бровами.

Коли "Фувальда" минула вузьку протоку і сховалася за мисом, леді Еліс обхопила руками шию чоловіка і вибухнула нестримним риданням.

Вона хоробро витримала небезпеку бунту; з героїчною мужністю дивилася на грізне майбутнє; але зараз, коли вони опинилися в повній самотності, її змучені нерви не витримали страшного напруження.

Він не намагався зупинити її сльози. Сльози могли полегшити і заспокоїти її. Минуло чимало часу, перш ніж молода жінка знову опанувала себе.

— О, Джоне, — простогнала вона, — який жах! Що ж нам діяти? Що?

— Нам залишається лише одне, Еліс, — він говорив так само спокійно, ніби вони сиділи у своїй затишній вітальні, — нам залишається тільки одне: працювати. Робота повинна бути нашим порятунком. Не треба полишати собі часу на думки, бо це доведе до божевілля! Ми будемо трудитися і чекати. Навіть якщо Чорний Майкл не виконає своєї обіцянки, то я впевнений, що допомога прийде, і прийде незабаром, як тільки стане відомо, що "Фувальда" зникла.

— Любий мій Джоне, якби йшлося тільки про тебе і про мене, — заридала вона, — ми б витримали все, я знаю, але...

— Так, кохана, — відповів він ніжно, — я теж думав про це. Але ми повинні і це зустріти мужньо, вірячи в наше уміння впоратися з усім, з чим нам випаде зустрітися. Подумай! Сотні тисяч років тому, у далекому і туманному минулому, наші пращури стояли перед тими ж завданнями, перед якими стоїмо ми зараз, — може, навіть у цих-таки пралісах. І те, що ми з тобою нині опинилися тут — живе свідчення того, що вони перемогли. Невже ми не зробимо того, що зробили вони, і навіть краще за них? Адже ми озброєні знаннями! У нас є способи захисту, що дала нам наука, про які вони не мали уявлення. Еліс, ми можемо домогтися, чого домоглися вони, озброєні жалюгідними знаряддями з кісток і каменя!

— Ох, Джоне, я хотіла б бути мужчиною. Я, може, так само думала б, але я жінка і відчуваю скоріше серцем, аніж головою. А все, що я бачу, занадто моторошно, занадто немислимо, щоб виразити словами. Хочу сподіватися, що ти маєш рацію, Джоне. Я зроблю все, щоб бути хороброю первісною жінкою, гідною подругою первісного чоловіка!

Першою думкою Клейтона було спорудити тимчасовий притулок для захисту вночі від звірів, що вже стерегли легку здобич.

Він відчинив скриню, в якій лежали його рушниці і патрони, щоб мати їх завжди під рукою на випадок несподіваного нападу, і вони подалися на пошуки місця для їхньої першої ночівлі.

За сто ярдів від берега вони знайшли маленьку рівну галявину, майже вільну від дерев; саме тут і вирішили вони вибудувати своє майбутнє постійне житло. Але зараз їм обом спало на думку, що найкраще спорудити невеликий навіс на деревах — трохи вище, так, щоб до них не могли добратися великі хижаки, у царстві яких вони перебували.

Клейтон вибрав для цієї мети чотири дерева, що утворювали приблизно чотирикутник у вісім квадратних футів, і, зрізавши довге гілля з інших дерев, він улаштував за десять футів над землею раму з брусів. Він міцно прив'язав кінці гілок до дерев мотуззям, яким з-поміж інших запасів забезпечив їх Чорний Майкл.

Поперек цієї рами Клейтон поклав менші гілки. Потім він вистелив увесь настил велетенським лопушинням, що густо росло навколо, а поверх листя поклав велике вітрило, згорнуте укількоро.

Сімома футами вище Клейтон побудував такий самий, хоча і більш легкий навіс, що мав слугувати їм дахом, а зусібіч замість стін повісив залишки вітрил.

Зрештою, у них вийшло досить затишне маленьке гніздечко. Він переніс туди ковдри і частину ручного багажу.

День хилився вже до вечора, але, поки ще було видно, Клейтон спорудив грубі сходи, по яких леді Еліс могла піднятися у своє нове приміщення.

Увесь день навкруги літало і щебетало птаство в яскравому оперенні і стрибали балакучі мавпи, що із подивом і великою цікавістю стежили за новими істотами і за спорудженням їхнього дивного гнізда.

Попри те, що обоє вони, і Клейтон і його дружина, увесь час трималися насторожі, вони не бачили великих тварин. Але двічі їхні маленькі сусіди — мавпи — з лементом і вереском тікали з прилеглого горбка, кидаючи навсібіч злякані погляди. Було ясно, — якби вони говорили це словами, — що вони рятуються від чогось небезпечного, що причаїлося за пагорбом.

Саме перед настанням сутінків Клейтон закінчив лагодити сходи, і, наповнивши велику баклагу водою із прилеглого струмка, подружжя піднялося у своє, порівняно безпечне, житло.

Було дуже тепло, і Клейтон відкинув запону; вони сіли по-турецьки на своїх ковдрах, і леді Еліс стала пильно вдивлятися в тіні, що згущалися углибині хащі. Раптом вона здригнулася і схопила Клейтона за руку.

— Джоне, — шепнула вона, — дивися, що це таке? Людина? Клейтон глянув у вказаному напрямку і побачив силует, що

ледь Проступав на темному тлі... Якась темна постать стояла на пагорбі.

Якусь мить вона стояла, ніби прислухалася, а потім повільно обернулася і зникла в затінку джунглів.

— Що це, Джоне?

— Не знаю, Еліс, — відповів він серйозно. — Занадто темно, щоб розгледіти. Може, просто тінь, кинута місяцем.

— Ні, Джоне! Якщо це не людина, то це якась величезна й огидна пародія на людину. Мені страшно!

Він міцно обійняв її і шепотів їй слова любові і мужності. Для Клейтона найбільшим горем у їхніх поневіряннях була щиросерда тривога його молодої дружини. Сам він був хоробрий і безстрашний, але водночас він розумів, яких жахливих страждань може завдати страх більш слабкій натурі. Ця рідкісна якість була однією з багатьох чудових рис характеру, що завоювали молодому лорду Грейстоку любов і повагу всіх, котрі знали його.

Невдовзі Клейтон опустив запону, міцно прив'язавши її до дерев, так що, за винятком маленького отвору до моря, вони були закриті з усіх боків.

Тепер у їхньому маленькому гніздечку було зовсім темно; вони вляглися на ковдри і постаралися здобути уві сні хоча б короткий перепочинок і забуття.

Клейтон лежав обличчям до отвору з рушницею і парою револьверів у руках.

Не встигли вони заплющити очі, як із джунглів за їхньою спиною почувся жахний лемент пантери. Цей лемент усе наближався; він був уже зовсім поряд. Протягом години, а то й більше, пантера обнюхувала і дряпала дерева, що підтримували їхнє житло. Нарешті вона подалася уздовж берега, і Клейтон ясно розгледів її там під яскравим місяцем: це була величезна красива тварина, найбільша з бачених ними доти.

Протягом довгої ночі вони засинали тільки уривками. Незвичні нічні звуки неозорих джунглів, наповнених міріадами створінь, тримали їхні пошарпані нерви у постійному напруженні. Сотні разів підхоплювалися вони від пронизливих вересків чи скрадливих рухів якихось таємничих істот.

ІІІ ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Усю ніч вони майже не стуляли очей і з великим полегшенням зустріли світанок.

Після убогого сніданку, що складався із солоної свинини, кави і сухарів, Клейтон узявся до спорудження постійного житла: він добре розумів, що вони не можуть сподіватися на безпеку і спокій, поки не відгородять себе від джунглів чотирма міцними стінами.

Робота виявилася нелегкою. На побудову маленької хатини в одну невелику кімнату пішов майже цілий місяць, Клейтон будував її з колод близько шести дюймів у діаметрі, а проміжки замазував глиною, яку знайшов на глибині кількох футів під поверхнею ґрунту. В одному кутку кімнати він спорудив пічку з невеликих валунів, зібраних на узмор'ї. Коли будинок був готовий, він обмазав його з усіх боків чотиридюймовим шаром глини.

Віконні рами Клейтон зробив з гілок близько дюйма в діаметрі, тісно переплетених хрест-навхрест на зразок ґрат, здатних протистояти натиску могутніх звірів. Такі ґрати не перешкоджали доступу свіжого повітря в хатину і, одночасно, були надійним захистом.

Двосхилий дах був покритий дрібнішим гіллям, щільно припасованим одне до одного, а згори вистелений товстим шаром різнотрав'я і пальмового листя. Потім його густо обмазали глиною.

Двері Клейтон збив з дощок тих скринь, в які були упаковані їхні речі. Він прибивав дошки хрест-навхрест доти, поки не вийшла така масивна споруда, що, глянувши на неї, вони обоє розреготалися.

Але тут Клейтон зустрівся з найбільшим утрудненням: у нього не було петель, щоб причепити масивні двері до входу. Однак після дводенної завзятої праці йому вдалося спорудити дві величезні і незграбні дерев'яні петлі, на які він і повісив двері так, що вони вільно зачинялися і відчинялися.

Штукатурні та інші роботи були довершені вже після того, як Клейтони перебралися в хатину. А це вони зробили негайно ж, як тільки був закінчений дах. Двері вони підпирали зсередини скринями і ящиками, і, таким чином, вийшло порівняно безпечне і досить затишне житло.

Виготовлення ліжка, стільців, стола і полиць було справою порівняно легкою, і наприкінці другого місяця лорд і леді Грейсток були досить непогано влаштовані. Якби не постійний острах нападу диких звірів і не постійно зростаюча туга самотності, вони примирилися б зі своїм положенням.

Уночі великі звірі гарчали і ревли навколо їхньої маленької хатини, але до часто повторюваних звуків і шуму можна так звикнути, що невдовзі перестаєш звертати на них увагу. Зрештою, Клейтони звикли до нічного лементу і міцно спали всю ніч.

Тричі випадало їм бачити миготливі обриси великих людиноподібних фігур, схожих на ту, котру вони бачили в першу ніч, але ніколи ці примати не підходили до них настільки близько, щоб вони могли сказати напевно: люди це чи звірі?

Барвисте птаство і маленькі мавпи звикли до своїх нових знайомих. Вони, очевидно, доти ніколи не зустрічали людей, і тепер, коли перший їхній страх розвіявся, вони стали підходити до них усе ближче й ближче. їх тягла до людини та дивна цікавість, що керує дикими істотами лісів, джунглів і саван. Через місяць птахи перейнялися такою довірою, що брали їжу з рук Клейтона.

Якось у надвечір'я, коли Клейтон рубав дерева (він збирався додати ще кілька прибудов до своєї хатини), його маленькі друзі-мавпи з вереском кинулися врозтіч від пагорба і сховалися в джунглях. Вони кидали злякані погляди і, оточивши Клейтона, збуджено тараторили, ніби попереджаючи його про небезпеку, що наближається.

І він побачив те, чого так боялися маленькі мавпи: людину-звіра, ту загадкову істоту, чия постать уже не раз миготіла перед ними в напівфантастичних обрисах. Звір ішов через джунглі напіввипроставшись, час від часу торкаючись землі своїми стиснутими кулаками. Це була велика мавпа-антропоїд1; наближаючись, вона люто ричала й іноді глухо гавкала.

Клейтон був досить далеко від хатини і старанно рубав дерево. Місяці, упродовж яких жоден хижак удень не насмілювався наблизитися до хатини, привчили його до безтурботності. Він залишив рушницю і револьвер у хатині. І тепер, коли він побачив велику мавпу, що простувала до нього через чагарник, він зрозумів, що шлях до відступу відрізаний, і відчув, як по його спині пробіг дрож. Він був озброєний лише сокирою і добре усвідомлював, що його шанси на успіх у боротьбі з цією жорстокою потворою були зовсім незначні. — "А Еліс, о, Боже! — подумав він, — що буде з Еліс?"

Йому, може, вдасться ще добігти до хатини. На бігу він крикнув дружині, щоб вона сховалася в будинку і зачинила за собою двері.

Леді Грейсток сиділа неподалік хатини. Почувши крики чоловіка, вона побачила, що мавпа з разючою для такої великої і незграбної тварини швидкістю стрибнула навперейми Клейтону.

Еліс з лементом побігла до хатини. Забігши досередини, вона огледілася й у неї захолонуло серце від жаху: страшний звір уже перетнув шлях її чоловіку. Тепер Клейтон стояв перед мавпою, обхопивши обома руками сокиру і готовий ударити розлюченого звіра, коли той на нього накинеться.

— Замкни двері На засув, Еліс! — закричав Клейтон. — Я можу сокирою справитися з цією мавпою.

Але він знав, що його жде неминуча смерть, і вона теж це знала.

Мавпа, що напала на нього, була великим самцем; вона важила, імовірно, не менше трьохсот фунтів. З-під кошлатих брів злісно блискали маленькі, близько посаджені очі, а гострі вовчі ікла люто ощирилися, коли звір на мить зупинився перед своєю жертвою. За спиною мавпи Клейтон бачив не далі як за двадцять кроків двері хатини, і хвиля жаху нахлинула на нього, коли він

Антропоїд — людиноподібна мавпа.

побачив, що його молода дружина знову вибігла з хатини, озброєна його рушницею.

Вона, що завжди так боялася вогнепальної зброї, і не наважувалася навіть її торкнутися, кинулася тепер до мавпи з безстрашністю левиці, що захищає своїх Дитинчат.

— Еліс! Назад! — крикнув Клейтон. — Бога ради, назад!

Але вона не слухалася, і тієї ж миті мавпа накинулася на Клейтона, і йому вже було не до розмов.

Людина змахнула сокирою з усієї сили, але могутня тварина своїми страшними лапами схопила сокиру, вирвала її з рук Клейтона й жбурнула геть убік.

З лютим ричанням кинувся звір на беззахисну жертву, але перш ніж його ікла торкнулися горла людини, пролунав гучний постріл, і куля потрапила мавпі в спину між лопатками.

Жбурнувши Клейтона на землю, звір розвернувся проти нового ворога. Тепер перед ним стояла насмерть перелякана молода жінка і марно намагалася вистрелити ще раз. Вона не знала механізму рушниці, і ударник безпорадно бив по порожній гільзі.

З оскаженілим ревінням мавпа кинулася на тендітну постать — і Еліс зомліла.

Майже одночасно Клейтон підхопився на ноги і, ні хвилини не думаючи про те, що його допомога зовсім марна, кинувся вперед, щоб відтягти мавпу від нерухомого тіла дружини. І йому це вдалося майже без зусиль. Величезна мавпа звалилася на траву перед ним — вона була мертва. Куля зробила свою справу.

Швидко оглянувши дружину, він переконався, що вона жива і неушкоджена, і вирішив, що величезний звір загинув у мить стрибка на нього.

Обережно підняв він усе ще нерухоме тіло дружини і заніс його в хатину; але минуло майже дві години, поки, нарешті, Еліс отямилася.

Перші ж її слова наповнили неясним побоюванням душу Клейтона. Вона говорила:

— О, Джоне, як затишно нам у нашому домі! Мені снився страшний сон! Мені здавалося, мій милий, начебто ми зовсім не в Лондоні, а в якійсь жахливій дикій місцевості і що на нас інапали люті звірі. '

— Ну-ну, гаразд, Еліс! — сказав він, гладячи її по чолу. — А все-таки спробуй-но знову заснути і не думай про це!

Цієї ночі у малесенькій кімнаті на галявині пралісу, тоді, коли леопард вив перед дверима, а з-за пагорба чулося глухе ревіння лева, — у подружжя Клейтонів народився син.

Леді Грейсток так і не оговталася від потрясіння, спричиненого нападом великої мавпи. Вона жила ще рік після того, як народилася дитина, але вже жодного разу не виходила з хатини і не усвідомлювала, що вона не в Англії.

Іноді вона питала Клейтона про страшні нічні згуки, запитувала, чому немає прислуги і куди поділися всі знайомі. Говорила про дивну обстановку своєї кімнати. Але хоча Клейтон і не намагався приховати від неї правди, вона не могла збагнути його слів.

Щодо іншого вона була цілком нормальна. А радість і щастя, що давав їй її маленький син, і постійна увага і піклування про неї її чоловіка зробили цей рік для неї дуже щасливим — найщасливішим у її молодому житті.

Клейтон добре розумів, що якби вона була цілком при пам'яті, то цей рік був би для неї безперервним болісним стражданням. Тому, хоча він і страждав гірко, бачачи її в такому стані, але часом був майже радий, що вона не може усвідомлювати дійсного стану речей.

Він давно уже відмовився від будь-якої надії на порятунок. Врятувати їх могла лише яка-небудь випадковість. З тією самою запопадливістю трудився він над удосконаленням внутрішності хатини. Шкури левів і пантер устеляли підлогу: стіни були прикрашені полицями і шафками. Прекрасні квіти обабіч стежини розпускалися у вигадливих вазах, зроблених його руками з глини. Завіски з трав і бамбуку закривали вікна і — що було найскладніше при тому убогому наборі інструментів, що був у нього під руками, — йому вдалося гладенько обстругати дошки для обшивки стін, стелі і підлоги.

Те, що він виявився здатний своїми руками виконати таку незвичну для нього роботу, слугувало йому постійним джерелом радісного подиву. Він любив свою роботу; адже він виконував її для дружини і для малюка, що був відрадою для обох, хоча й збільшував у сотні разів відповідальність і жах їхнього становища.

Цього року на Клейтона кілька разів нападали великі мавпи. Ці страшні людиноподібні блукали тепер, очевидно, у великій кількості поблизу. Але оскільки Клейтон ніколи вже не виходив без рушниці і револьвера, він не дуже боявся цих величезних звірів.

Він зміцнив грати вікон і прилаштував до дверей дерев'яний замок. Коли він ішов на полювання за дичиною чи збирав плоди для запасів харчів, то вже не боявся вторгнення звірів у маленьку хатину.

Перший час він убивав дичину просто з вікон хатини, не виходячи з будинку, але, зрештою, тварини стали боятися й уникати дивного лігвища, з якого долинав жахкий вогонь його рушниці.

У вільний час Клейтон часто читав уголос дружині книжки, узяті ними з Англії. З-поміж них було багато дитячих книжок з картинками й абетка. Вони планували при від'їзді, що, перш ніж вони зможуть повернутися до Англії, їхня дитина встигне достатньо підрости для такого читання:

У вільні години Клейтон іноді писав свій щоденник, — за своєю звичкою завжди французькою. Він заносив у щоденник усі подробиці їхнього дивного життя; цей зошит він тримав замкненим у маленькій металевій скриньці.

Рівно через рік після народження маленького сина леді Еліс тихо померла. її смерть була така спокійна, що минуло кілька годин, перш ніж Клейтон усвідомив це.

Жах його становища не відразу проникнув у його свідомість. Він, очевидно, не цілком усвідомлював значення цієї втрати і величезну відповідальність, пов'язану з турботами про маленьке немовля, що випали на його долю.

Останній запис у його щоденнику був зроблений уранці відразу після смерті дружини; він повідомляв сумні подробиці того, Що сталося... Повідомляв діловим тоном, в якому звучить страшна втома, апатія і безнадія, які ще дужче підсилювали трагічний смисл написаного. . "Мій маленький син плаче, вимагаючи їжі. О, Еліс, Еліс, що мені робити?

Коли Джон Клейтон написав ці слова — останні, які йому було призначено написати, — він утомлено опустив голову на руки і схилився над столом, зробленим для тієї, котра лежала тепер нерухома і холодна в постелі біля нього.

Тривалий час жоден звук не порушував мертвої тиші джунглів, крім жалібного плачу дитини.

IV МАВПИ

У лісі на плоскогір'ї, на відстані однієї милі від океану, старий Керчак, ватаг мавпячого племені, ричав і кидався в нападі сказу.

Більш молоді і меткіші мавпи вибралися на найвищі гілки величезних дерев, щоб не потрапити йому до лап. Вони воліли ризикувати життям, гойдаючись на вітті, що гнулися під їхньою вагою, аніж залишатися поблизу старого Керчака під час тяжкого нападу неприборканої люті:

Решта самців розбіглися навсібіч. Розлютована тварина встигла перегризти хребці одному з них своїми величезними заляпаними піною іклами.

Бідолашна молода самиця зірвалася з високої гілки і звалилася на землю до ніг Керчака.

Він кинувся на неї з диким ревиськом і вирвав могутніми іклами величезний шматок м'яса з її боку. Потім, схопивши зламаний сук, він узявся озлоблено гатити її по голові і плечах, поки череп не перетворився на криваву масу.

І тоді він побачив Калу. Повертаючись зі своїм дитинчам після пошуків їжі, вона не знала про настрій могутнього самця. Раптом пролунало пронизливе застережне вищання її одноплемінників, що змусило її шукати порятунку у божевільній утечі.

Але Керчак погнався за нею і майже схопив її за ногу; вона зробила відчайдушний стрибок у простір з одного дерева на інше — небезпечний стрибок, що мавпи роблять, тільки при повній безвиході.

Стрибок удався їй, але коли вона схопилася за сук дерева, раптовий поштовх зірвав з її шиї дитинча, і бідне створіння звиваючись, полетіло на землю з висоти тридцяти футів.

З тихим стогоном, забувши про страшного Керчака, кинулася Калу до нього. Але коли вона пригорнула до грудей крихітне знівечене тільце, життя вже полишило його.

Вона сиділа, сумно гойдаючи маленьку крихітку, і Керчак уже не намагався її тривожити. Зі смертю дитинчати напад демонічного сказу минув так само раптово, як і почався.

Керчак був величезний мавпячий ватажок, вагою, мабуть, у триста п'ятдесят фунтів. Чоло він мав низьке і похил

1 2 3 4 5 6 7