Координати чудес

Шеклі Роберт

Роберт Шеклі

Координати чудес

Український переклад. А. Онишко, 1991. Перекладено за виданням: Robert Sheckley. Dimension of Miracles, N.Y., 1968.

Частина перша

ПРОЩАВАЙ, ЗЕМЛЕ!

РОЗДІЛ 1

День видався доволі-таки недоладний. Кармоді прийшов у контору, мляво залицявся до міс Гіббон, шанобливо заперечував містерові Вейнбоку і хвилин з п'ятнадцять обговорював шанси футбольного клубу "Гіганти" з містером Блеквеллом. Під кінець дня він засперечався з містером Зайдліцем — сперечався затято й нічого в тому не тямлячи — про невпинне виснаження природних ресурсів країни й про безжальний натиск таких вандалів, як корпорація Кон-Ед, армійські будівельники, туристи, мурашки та фабриканти паперу. Всі вони, на його думку, так чи інакше відповідальні за те, що зникають чарівні краєвиди і майже не лишилося закутків незайманої природи.

— Стривай, Томе,— урвав його в'їдливий, прищавий Зайдліц.— Тебе й справді це так допікає?

— А то не допікає!

Міс Гіббон, приваблива і юна, не дуже схильна до теревенів, закинула йому:

— Ох, містере Кармоді, я все ж гадаю, що вам не слід такого казати.

Що ж він, урешті, скоїв і чого йому не слід було казати, Кармоді пригадати не зміг, тому й не розкаявся, хоча почувавсь ніби винним.

Його начальник, пухкенький, лагідний містер Вейнбок, сказав:

— А справді, Томе, у ваших словах таки, мабуть, щось є. Я поміркую над цим.

Сам Кармоді чудово знав, що в його словах небагато глузду і міркувати над ними не варто.

Дивіться також

Високий, насмішкуватий Джордж Блеквелл, який міг говорити не ворушачи верхньою губою, процідив:

— Гадаю, ви маєте рацію, Кармоді. Таки справді, якщо Восса переставлять з вільного захисту на місце кутового нападаючого, ми побачимо справжню передачу. Згодом, пригадавши розмову, Кармоді дійшов висновку, що це нічого не дасть. Кармоді був спокійної меланхолійної вдачі, і його обличчя цілком відповідало елегійним рисам такого темпераменту. На зріст був височенький, а думку щодо себе мав занизьку. Часто бував зажурений, майже не виходив з депресій, але завжди прагнув добра. Він був циклотимік, якими, надто після тридцяти, зазвичай бувають високі нащадки далеких ірландців із гострим, недовірливим поглядом.

Він умів пристойно грати у бридж, хоча мав схильність недооцінювати свої здібності. Вважав себе атеїстом, та це була радше звичка, ніж переконання. Шанував переважно героїв, яких можна побачити в Світлиці Обдарованостей. Народився під знаком Діви при заступництві Сатурна, коли той перебував у Домі Сонця. Вже цього вистачало, щоб бути непересічною особою. Але, як і всі люди, він був одночасно ясним і незбагненним. Звичайнісіньке чудо!

З контори Кармоді вийшов о 5.45 і сів на підземку. Там його штурхало й товкло чимало людей, яким він і хотів би поспівчувати як страдникам, та його ребра мимоволі протестували.

Виринув на світ божий на 96-й вулиці і пройшов пішки кілька кварталів до своєї квартири на Вест-Енд Авеню. З ним весело привітався швейцар, дружньо кивнув ліфтер. Кармоді відімкнув двері, зайшов у квартиру й ліг на кушетку. Дружина відпочивала в Майамі, тому він безкарно висадив ноги на мармуровий столик.

Через якусь мить загриміло, і посередині вітальні спалахнула блискавка. Кармоді сів і не знати з якого дива поклав пальці на горло. Ще кілька секунд гриміло, а далі заграли сурми. Кармоді квапливо зняв ноги з мармурового столика. Сурми змовкли, і натомість бравурно зазвучали волинки. Ще раз спалахнула блискавка, і в її сяйві з'явився чоловік.

Чоловік був середній на зріст, кремезний, білявий, кучерявий, зодягнутий у золотистий плащ та оранжеві панталони. Обличчя, як тисячі інших, хіба що бракувало вух. Він ступив два кроки вперед, зупинився, простяг руку в порожнечу і висмикнув згорток, дуже надірвавши його при цьому. Прочистив горло — немов раптом заплішило перегрітий підшипник — і проказав:

— Вітання!

Кармоді не відповів, бо від несподіванки йому відібрало мову.

— Ми з'явились,— вів далі чужинець,— як випадковий відповідник непогамовного прагнення. Вашого! Чи людини взагалі? Отже, не так! Ну?

Чужинець чекав на відповідь. Кармоді лише йому відомими методами переконався, що все відбувається саме з ним і таки насправді, і відповів, як годиться в такому випадку:

— Боже, що це все означає?

— Це все для вас, Кар-Мо-Дію! Із перетоку наявного ви виграли маленьку, однак вагому частку того, що може бути. Хіба ж це не радість? Конкретніше: ваше ім'я спонукало все інше. Випадкове знову здобуло перемогу. Рожевочленна Невизначеність, наковтавшись наркотиків, тішиться, що старезна Сталість знов ув'язнена в Печері Неминучості. Хіба не причина радіти? То чому ж ви ні?

Кармоді, вже опанувавши себе, звівся на ноги. Незрозуміле лякає, аж поки спрацює феномен настирливості. (Кур'єр, звісно, знав про це)

— Хто ви? — спитав Кармоді.

Чужинець зрозумів запитання, і його усмішка згасла. Він пробурмотів швидше про себе: "Крутії з половою в макітрах! Знову не так обрахували. Та я з досади і руки на себе накладу.

Щоб вони показалися нехибно! Та нічого, я перерахую себе, я пристосуюся я стану "

Чужинець притиснув пальці до голови, навіть зануривши їх углиб сантиметрів на п'ять. Почав перебирати пальцями, наче грав на малесенькому піаніно. І одразу ж перетворився на лисуватого котигорошка в пожмаканому костюмі, з напханим портфелем, парасолею, ціпком, тижневиком і газетою.

— Так правильно? — запитав він і сам собі відповів: — Бачу, що так. Я справді повинен вибачитися за недбалу роботу нашого Центру Уподібнення. Лише минулого тижня я з'явився на Сигму IV у вигляді велетенського кажана з Повідомленням у дзьобі. Тільки аж тоді виявив, що мій адресат з родини водяних лілій. А два місяці тому (я, звичайно, користуюся місцевими еквівалентами часу) під час місії на Тагму Старого Світу ці телепні з Уподібнення сформували мене як чотирьох дів, а правильно було б, звісно...

— Ні слова не втну,— урвав Кармоді.— Поясніть, будь-ласка, про що йдеться взагалі?

— Звичайно, звичайно,— спохопився чужинець.— Дозвольте лише звірити місцеві терміни.. — він заплющив очі, потім знову відкрив їх.-Дивно, дуже дивно,— пробурмотів він.-У вашій мові, якщо вжити метафору, немає комор для мого продукту. Та, зрештою, чи мені судити? Неточності, гадаю, можуть бути естетично приємні. Все залежить від смаку

— Що це означає? — грізним басом спитав Кармоді.

— Йдеться, звичайно ж, про Міжгалактичний Тоталізатор! І вам, сер, випав головний Виграш! Виклад відповідає моїй подобі, еге ж?

— Ні, не відповідає,— відрубав Кармоді,— я ніяк не второпаю, про що ви тут розводитеся.

Чужинцевим обличчям промайнув сумнів, зникши, наче слід олівця під гумкою.

— Ви не знаєте? Та звісно ж! Гадаю, ви втратили надію на виграш, тому й позбулися знань, щоб не марити ним. Як мені не пощастило, що я з'явився тоді, коли ваш розум спить! Але запевняю, вам ніщо не загрожує. Документи у вас під рукою? Боюся, що ні. Тоді я поясню. Вам, містере Кармоді, випав Виграш на Міжпланетному Тоталізаторі. Селектор Випадковості для Частини IV Життєвих Форм Класу 32 витяг ваш номер. Ваш Виграш — дуже милий Виграш, запевняю вас,— чекає на вас у Галактичному Центрі.

А Кармоді міркував собі так — "Або я збожеволів, або не збожеволів. Якщо збожеволів, то слід позбутися маячні і звернутися до психіатра. Але тоді я опинюся в ідіотському становищі, бо намагатимусь заперечувати істинність баченого й відчутого заради туманних міркувань про глузд. Це тільки загострить внутрішній конфлікт, і хвороба так спрогресує, що бідолашній дружині врешті доведеться покласти мене в лікарню. Ну а з іншого боку, якщо я сприйматиму цю ніби маячню за дійсність, то також можу скінчити божевільнею. Якщо ж, іще з одного боку, я не божевільний, тоді все це відбувається насправді. А те, що відбувається — дивовижний, унікальний випадок, пригода вищого класу. Очевидно, якщо це все справді відбувається, у Всесвіті, як я завжди й підозрював, є істоти, що розумом перевищують людей. Ці істоти влаштовують тоталізатори, де жеребкуються імена. (Вони, ясна річ, мають право влаштовувати тоталізатори, я не бачу тут нічого несумісного з вищим інтелектом). Зрештою, на тому, скажімо, тоталізаторі випало моє ім'я. Це почесна випадковість, і на Землю, мабуть, узагалі вперше зробили ставку. Виграш припав мені. Такий Виграш може забезпечити достаток, ім'я, жінок, знання,— зрештою, щось одне або все, чого прагнуть люди. Тому, беручи все до уваги, мені вигідніше повірити, що я не позбувся глузду, і податися з цим джентльменом забирати і Виграш. Якщо я помиляюся, то прокинусь у лікарні. Тоді вибачуся перед лікарями, доведу, що все зрозумів, і, може, вийду на волю".

Ось так міркував Кармоді, поки дійшов такого висновку. Висновок нікого не здивував би. Мало хто (за винятком божевільних) назве себе божевільним замість повірити в нову сенсаційну гіпотезу. Звичайно, в міркуваннях Кармоді був деякий ґандж, і він, власне, згодом мав би призвести до лиха. Та можна й сказати, мовляв, добре, що Кармоді взагалі міг міркувати за таких обставин.

— Я не надто добре второпаю, що тут до чого,— признався він Кур'єрові.— Чи з моїм Виграшем пов'язані якісь умови? Я маю на увазі, чи треба щось робити або платити?

— Ніяких умов нема,— запевнив Кур'єр.— Принаймні вартих згадки. Виграш безкоштовний. Бо що то був за Виграш? Якщо ви його приймаєте, то вам слід прибути зі мною в Галактичний Центр. Центр сам по собі вартий, щоб його відвідати. Там вам вручать Виграш. А далі, якщо захочете, ви зможете взяти його сюди, до себе додому. Якщо вам буде потрібна допомога для зворотної подорожі, ми, звичайно, якомога сприятимемо вам. От і все.

— Як на мене, то добре,— промовив Кармоді ну точнісінько таким самим тоном, як Наполеон, коли йому показали диспозицію Нея перед битвою під Ватерлоо.— А як ми туди дістанемося?

— Прошу сюди,— запросив Кур'єр, завів Кармоді в комірчину у передпокої, а звідти крізь щілину — в часопросторовий континуум.

Ось як легко все відбулося. За кілька секунд суб'єктивного часу Кармоді та Кур'єр, подолавши значну віддаль, опинилися в Галактичному Центрі.

РОЗДІЛ 2

Мандрівка тривала недовго, не довше миті плюс мікросекунда в квадраті. На події була не багата, бо що значного може вміститись у таку тоненьку скибочку часу? Отже, після не вартого згадки переходу, Кармоді побачив навкруг себе широкі площі та дивовижні будівлі Галактичного Центру.

Він спокійно стояв і роздивлявся, час від часу вражено позираючи на три тьмяні карликові сонця, що кружляли над головою одне навколо одного. Бачив дерева, що бурмотіли невиразні погрози зеленоперій пташві на гілках. Зауважив ще інші речі, яких не міг назвати через брак земних аналогій.

— Ого,— нарешті спромігся він видобути з себе.

— Даруйте? — перепитав Кур'єр.

— Я сказав "ого",— уточнив Кармоді.

— А! Мені здалося, що ви сказали "ох".

— Ні, я сказав "ого".

— Тепер зрозуміло,— дещо роздратовано підсумував Кур'єр.— Як вам наш Галактичний Центр?

— Справляє враження,— признався Кармоді.

— І мені так здається,— недбало кинув Кур'єр.— Його й будували на те, щоб він справляв враження. Особисто я вважаю, що він не дуже відрізняється від будь-якого іншого Галактичного Центру. Архітектура, як бачите, така, як ви, мабуть, гадали,— неоциклопічна, типова адміністративна пишнота без натяку на естетику. Стиль, що має приголомшувати виборців.

— А ті пливучі сходи — то ж неабищо,— ввічливо заперечив Кармоді.

— Гра на публіку,— пояснював далі Кур'єр.

— А ті велетенські споруди...

— Так, архітектор досить вдало поєднав реверсивні криві із зникаючими точками переходів, — із знанням справи пояснив Кур'єр.— А до того ж він використав часове викривлення граней, щоб викликати благоговіння. Досить мило, гадаю, як на перший погляд. Вам цікаво буде довідатися, що для тієї он групи будівель ідею запозичили на вашій планеті з виставки

"Дженерал Моторз". Її визнали видатним зразком примітивного квазімодернізму: химерність і розніженість — головні його достоїнства. А он ті спалахи перед Пливучим Мультихмарочосом — чисте галактичне барокко. Повна відсутність утилітарності.

Кармоді не міг охопити всю композицію одним поглядом. Коли він дивився на одну групу будівель, то інша, здавалося, змінювала свій вигляд. Він щосили закліпав очима, та на периферії зору будівлі й далі розпливались і змінювалися. ("Периферійна трансмутація,— пояснив йому Кур'єр.— Тих людей буквально ніщо не може спинити").

— Де ж я отримаю свій Виграш? — запитав Кармоді.

— Прошу просто вперед,— запросив Кур'єр і провів його між двома вежами-фантазіями до непоказного прямокутного будиночка, ледь помітного за водограєм, у якому вода била згори.

— Справи у нас залагоджують тут,— пояснив Кур'єр.— Останні дослідження показали, що прямокутна форма діє заспокійливо на синапси багатьох організмів. Я, загалом, пишаюся цією будівлею. Річ у тому, що я винайшов прямокутник.

— А дзуськи,— скинувся Кармоді.— Прямокутник ми знаємо споконвіку.

— А хто, по-вашому, вперше запровадив його у вас? — саркастично запитав Кур'єр.

— Щось не дуже він схожий на винахід.

— Недуже? — перепитав Кур'єр.— Це показує, як мало ви знаєте. Складність ви плутаєте з творчим самовиразом. А чи знаєте ви, що в природі ніколи не існувало справжнього прямокутника? Квадрат одразу впадає в око, тут ви маєте рацію. І тому, хто не досліджував цієї проблеми, прямокутник може видатися наслідком природного розвитку квадрата. Помиляєтеся! Насправді ж результатом еволюції квадрата є коло.

Кур'єрові очі затуманилися. Спокійним, замріяним голосом він вів далі:

— Роками я знав, передчував, що можливий інший напрямок розвитку квадрата. Дуже довго це не давало мені спокою. Мене приголомшувала й заворожувала та неймовірна правильність. Рівні сторони, рівні кути. Деякий час я експериментував, змінюючи кути. Винахід ромба належав мені, але я не вважав це великим досягненням. Я досліджував квадрат. Правильність приємна, та все ж до якоїсь межі. Та як же змінити цю виснажливу тотожність, зберігши одночасно виразну повторюваність. І одного дня мене осяяло! Мені слід було, побачив я у блискавичнім натхненні, тільки міняти довжину двох паралельних сторін. Так просто і так важко! З тремтінням я попробував. І коли вдалося, я, признаюся, ввійшов у маніакальний стан. Цілими днями і тижнями я конструював прямокутники різних розмірів і форм — усі з прямими кутами, проте різні. Я був справжнім рогом достатку прямокутників! Це були чудові дні.

— Уявляю собі,— сказав Кармоді.— Ну а потім, коли визнали вашу роботу?

— Це також було чудово,— сказав Кур'єр.— Та минули століття, перш ніж мої прямокутники взагалі почали сприймати серйозно. "Цікаво,— казав дехто,— та коли до них звикнуть, то що у вас залишиться? Недосконалий квадрат, та й годі". Я доводив, що відкрив цілком нову і дискретну форму, таку ж неминучу, як і квадрат. Я страждав від нерозуміння. Та нарешті мої погляди переважили. А тепер у Галактиці налічується біля сімдесяти мільярдів прямокутних структур. Кожна з них походить від мого первинного прямокутника.

— Ого! — здивувався Кармоді.

— Ну ось ми й прийшли,— повідомив Кур'єр.— Заходьте просто туди. Повідомите дані про себе й отримаєте Виграш.

— Дякую.

Кармоді зайшов у кімнату. Як оком змигнути, його руки, ноги, поперек і шию обхопили сталеві обручі. Висока похмура особа з яструбиним носом і близною на лівій щоці підійшла до Кармоді й вибалушилась на нього з дивним виразом: кровожерна радість поєднувалась у ньому з єлейним жалем.

РОЗДІЛ 3

— Що це! — крикнув Кармоді.

— Отже,— промовила похмура особа,— злочинець таки не уникне кари. Дивись на мене, Кармоді! Я — твій кат! Тепер ти відповіси за свої злочини проти людства і за гріхи супроти себе самого. Та я маю додати, що це лише попередня кара і її не врахують у кінцевому вироку.

Кат витягнув з рукава ніж. Кармоді здушило горло і він не зразу здобувся на слово.

— Спиніться! — закричав він.— Я тут не для страти!

— Знаємо, знаємо,— заспокійливо сказав кат, приміряючись уздовж леза до яремної вени Кармоді.— Тут усі так говорять.

— Але це правда! — зойкнув Кармоді.— Мені мають видати Виграш!

— Що? — перепитав кат.

— Виграш, хай йому біс! Виграш! Мені сказали, що мені належить Виграш! Спитайте Кур'єра, він привів мене отримувати Виграш!

Кат пильно подивився на нього і відвернувся, мов невинне ягня. Ткнув у клавішу на панелі. Сталеві обручі перетворилися на серпантин. Чорний катів одяг став білим. Ніж-авторучкою. Замість близни на щоці з'явився жировичок.

— Усе гаразд,— сказав він без тіні каяття.— Я ж попереджував їх, щоб не з'єднували Департамент Дрібних Злочинів і Контору Тоталізаторів. Так ні, мене ніхто не хоче слухати. Так їм було б і треба, якби я убив вас. Ото було б сміху, правда?

— Мені було б не дуже до сміху,— хапаючи дрижаки, видушив з себе Кармоді.

— Добре, через непролиту кров нема чого плакати,— сказав Чиновник, що відав Виграшами. Якщо ми братимемо на себе відповідальність за всі випадковості, то вичерпаємо випадковості, щоб узяти на себе відповідальність за... Що я кажу? Менше з тим, фраза правильна, навіть якщо й слова не ті. Ваш Виграш десь тут.

Він знову натиснув клавішу. Ту ж мить у кімнаті матеріалізувався масивний захаращений письмовий стіл, що трохи повисів на два фути над підлогою, потім гупнув униз. Чиновник почав відкривати шухляди і викидати звідти папери, бутерброди, друкарські стрічки, облікові картки та недогризки олівців.

— Виграш має бути десь тут...— розпачливо примовляв Чиновник. Натиснув іншу клавішу на панелі. Стіл зник, і панель разом з ним.

— Чорти б його! Нервів не вистачає! — скрикнув Чиновник і, сягнувши рукою в повітря, щось там намацав і натиснув.

Мабуть, це була знову не та клавіша, бо з передсмертним стогоном зник і сам Чиновник. Кармоді залишився в кімнаті сам. Він чекав, мугикаючи під ніс якусь фальшиву мелодію. Чиновник виник знову і вигляд мав не гірший, аніж до своєї пригоди, хіба що на лобі світився синець, а на обличчі проступала досада. Під пахвою він тримав яскраво обгорнутий пакуночок.

— Вибачте, будь ласка, за затримку,— вибачився він.— Сьогодні, здається, все не так.

Кармоді видобув з себе бліденький жарт:

— А хіба можна інакше керувати галактиками?

— А як ви хочете, щоб ми ними керували? Ми тільки реагуємо, розумієте?

— Розумію,— погодився Кармоді.— Та все ж я сподівався, що тут, у Галактичному Центрі...

— Ви, провінціали, всі на один копил,— втомлено проказав Чиновник,— переповнені нездійсненними мріями про порядок і досконалість, а вони — просто ідеалізована проекція вашої власної меншовартості. Слід би вам уже знати, що життя — штука безладна, що сила радше поділяє, а не об'єднує, і чим вищий розум, то більше ускладнень. Ви, мабуть, чули про теорему Голджі: порядок — це найпримітивніше й відносно довільне групування об'єктів у хаосі Всесвіту. І коли розум і сила істоти наближаються до максимуму, то її коефіцієнт керованості (якщо його вважати продуктом розуму й сили і позначати символом "ізм") наближається до нуля завдяки страшливій геометричній прогресії числа об'єктів, які слід осмислити й регулювати, що перевищує арифметичну прогресію Розуміння.

— Ніколи над цим не задумувався,— досить таки ввічливо урвав Кармоді. Та його вже почала дратувати недбалість цивільних урядовців Галактичного Центру. На все в них була відповідь, а по суті вони просто не виконували як слід своїх обов'язків, пояснюючи невдачі несприятливими космічними умовами.

— Так-так, тут ви також маєте рацію,— вів далі Чиновник.— Ваші погляди (я дозволив собі прочитати ваші думки) мають під собою грунт. Як і всі інші організми, ми застосовуємо розум для пояснення невідповідності. Бо ж речі завжди трішечки перевершують наше розуміння. Щоправда, ми й не повністю використовуєм інструмент розуміння. Деколи працюємо механічно, недбало, навіть із помилками. Важливі документи лежать не там де слід, машини погано функціонують, з поля зору випадають цілі планетні системи. Та все це служить лише зайвим доказом того, що ми підвладні емоціям, як і всі інші, хоч трохи самодетерміновані істоти. Що ж ви хочете? Хтось же має керувати Галактикою, інакше все розлетиться. Галактика є відображенням своїх мешканців. Аж поки всі і все зможуть керувати самі собою, повинен існувати якийсь зовнішній нагляд. І хто ж виконуватиме цю роботу, як не ми.

— Хіба ви не можете доручити це машинам? — спитав Кармоді.

— Машинам! — зневажливо вигукнув Чиновник.— У нас їх багато, деякі надзвичайно складні. Та навіть найкращі з них нагадують вченого ідіота. Вони підходять лише для нудних і цілком ясних завдань, як от спорудження зірок або руйнування планет. Та доручіть їм щось складніше,— ось як утішити вдову,— і вони просто розлетяться в друзки. Чи повірите ви, що найбільший комп'ютер у нашій секції може виготовити ландшафт цілої планети, та неспроможний підсмажити яєчню або ж підібрати мелодію, а в етиці розуміється менше, ніж новонароджене вовченя. І ви хотіли б, щоб таке керувало вашим життям?

— Звісно, ні,— відповів Кармоді.— Та хіба не можна створити механізм із творчим підходом і здоровим глуздом?

— Створювали,— сказав Чиновник.— Його концепція передбачала навчання з досвіду, тобто він мав, помиляючись, доходити до істини. Машин тих понавипускали різних типів і розмірів, більшість із них досить транспортабельні, їхні вади були очевидні, хоча їх можна було вважати необхідною противагою достоїнствам. Але, спираючись на цю концепцію, ще ніхто не вдосконалився, хоч пробував не один. Той геніальний пристрій назвали "розумне життя".

Чиновник самовдоволено усміхнувся, немов людина, що говорить афоризмами. В Кармоді зачесався кулак урізати по його кирпатому, ніби мопсячому носі. Та він стримався.

— Якщо ви закінчили свою лекцію,— натомість промовив він,— я хотів би отримати Виграш.

— Як ваша ласка,— сказав Чиновник,— якщо ви певні, що хочете отримати його.

— А є причини не хотіти?

— Нічого конкретного,— запевнив Чиновник,— хіба що загальне: коли в чиєсь життя входить новий об'єкт, це може мати небажані наслідки.

— Ризикну. Нехай буде Виграш.

— Дуже добре,— погодився Чиновник. Він витяг із задньої кишені великий блокнот і сотворив олівець.— Спочатку слід заповнити формуляр. Ваше прізвище Кар-Мо-Ді, ви з планети 73С, Система ВВ454С252, Лівий Квадрант, Місцева Галактична Система, азимут Лк по СД, і вас вибрали жеребкуванням з-поміж двох мільярдів претендентів. Правильно?

— Вам краще знати,— погодився Кармоді.

— Та-ак, та-ак... — швидко гортаючи сторінки, тягнув Чиновник.— Можна пропустити абзац, що ви берете Виграш на свій ризик та відповідальність, так?

— Звичайно, пропускайте,— погодився Кармоді.

— Далі ще є абзац про Оцінку Споживності й параграф про Узгодження Взаємних Непорозумінь між вами й Бюро Тоталізаторів Галактичного Центру, також параграф про

Безвідповідальну Етику і, звичайно, Термінальні Детермінатори Успадкування. Та це все стандартні правила, гадаю, ви їх визнаєте...

— Звісно, чом би й ні? — погодився Кармоді, у якого вже наморочилось у голові. Йому кортіло подивитися, на що схожий Виграш Галактичного Центру, і хотілося, щоб Чиновник уже скінчив свої балачки.

— Дуже добре,— вів далі Чиновник.— Тепер підпишіться ось тут під текстом у думкочутливій рамочці, і буде по всьому.

Не зовсім тямлячи, що треба робити, Кармоді подумав:

"Так, я приймаю Виграш і всі пов'язані з ним умови". Місце в рамочці порожевіло.

— Дякую,— сказав Чиновник.— Контракт сам засвідчив згоду сторін. Вітаю вас, Кармоді, ось ваш Виграш.

Він вручив йому яскраво обгорнуту коробку. Кармоді пробурмотів подяку й нетерпляче почав розгортати. Та не встиг, бо раптом немов буря знялася. До кімнати ввірвався приземкуватий безволосий чоловічок у блискучому вбранні.

— Ха! — вигукнув він.— Я спіймав вас на гарячому, клянуся клутенами! Невже ви сподівалися, що зможете дати з ним драла?

Чоловічок метнувся до Виграша, та Кармоді підняв коробку над головою.

— Що ви собі дозволяєте? — запитав він.

— Дозволяю? Мені потрібен мій законний Виграш, чого ж тут іще! Я — Кармоді!

— Ні,— заперечив Кармоді, це я Кармоді.

Чоловічок застиг і з подивом утупився в нього.

— Ви видаєте себе за Кармоді?

— Не видаю себе, я і є Кармоді.

— Кармоді з планети 73С?

— Не знаю, що таке 73С,— сказав Кармоді.— Ми називаємо свою планету Землею.

Коротший Кармоді витріщив очі. Лють на його обличчі змінилася на сумнів.

— Земля? — перепитав він.— Ніколи не чув. Вона член Члзеріанської Ліги?

— Ні, наскільки мені відомо.

— Може, вона належить до Асоціації Незалежних Планетних Операторів? Чи до Скеготської Зоряної Співдружності? А може, до Об'єднаних Планетних Мешканців Галактики? Ні? А взагалі ваша планета — член будь-якої надзоряної організації?

— Гадаю, що ні.

— Так я і знав,— підбив підсумок коротший Кармоді.— Тільки погляньте на нього, йолопе! Подивіться, що за худобині ви віддали мій Виграш! Подивіться на ці тупі свинячі очиці, на тваринні щелепи, рогові нігті!

— Хвилиночку,— урвав Кармоді.— Ви не маєте права мене ображати!

— Тепер бачу,— озвався Чиновник.— Я й справді не додивився. Не міг же я сподіватися, що...

— Якого ж чорта! — гримнув чужий Кармоді.— Та будь-хто з першого погляду скаже, що ця істота не з 32 Класу Життєвих Форм. Ясно як день, що цей тип і близько не бачив 32 Класу. Він навіть не доріс до галактичного статусу! Ви безпросвітній бевзь, ви віддали мій Виграш нікчемній істоті, що приперлася хтозна-звідки!

РОЗДІЛ 4

— Земля! Земля! — міркував уголос коротенький чужий Кармоді.— Здасться, я пригадую таку назву. Недавно вийшла монографія про ізольовані світи та особливості їхнього розвитку. Земля згадується там як планета, населена маніакально суперплідними підвидами. Крайня стадія речоманії. Спроба замкнутого існування в безперервному процесі нагромадження власних відходів. Коротше, Земля — це хворе місце Всесвіту. Гадаю, її вилучили з Усегалактичного плану через хронічну Космічну Несумісність. Після оздоровлення її збираються перетворити на заповідник для нарцисів.

Усім присутнім стало ясно, що сталася трагічна помилка. Викликали Кур'єра і звинуватили його в недбальстві, кажучи, що він не бачить очевидного. Чиновник затято доводив свою невинність, посилаючись на поважні причини, на які ніхто не хотів зважати.

Присутній на з'ясуванні Тоталізаторний Комп'ютер, який, власне, все й наплутав, замість вибачень і виправдань визнав свою помилку і явно пишався нею.

— Мене,— сказав Комп'ютер,— виготовили з мінімальними допусками. Я був призначений виконувати складні й точні операції з допуском не більше однієї помилки на п'ять мільярдів дій.

— Отже? — спитав Чиновник.

— А висновок очевидний. Я запрограмований на помилку, і я виконав ту програму. Вам, джентльмени, слід пам'ятати, що помилка для машини — етична категорія. Так, тільки етична. Ідеальна машина — абсурд, а спроба створити ідеальну машину — блюзнірство. Усьому живому, навіть умовно живій машині властиво помилятися. Це один з небагатьох способів відрізнити живе від детермінізму неживої матерії. Такі складні машини, як я, є перехідною ланкою від живого до неживого. Якби ми не хибили ніколи, то були б недоречні, потворні та аморальні. Джентльмени, я стверджую, що помилки — це наш спосіб ушанування того, що досконаліше за нас, але ніколи не дозволяє собі проявляти ту досконалість. Отже, якби помилка не була запрограмована в нас божою волею, то ми помилялися б спонтанно, виказуючи ту дрібку свободи, якою ми, як і все живе, наділені теж.

Всі схилили голови, бо Тоталізаторний Комп'ютер говорив про святе. Кармоді-суперник змахнув сльозу і сказав:

— Не смію заперечувати, хоч і не погоджуюся. Право помилятися — головний принцип Космосу. Машина вчинила високоморально.

— Дякую,— скромно сказав Комп'ютер.— Радий прислужитися.

— Та всі інші,— вів далі чужий Кармоді,— просто дурня клеїли.

— Це наш непорушний привілей,— нагадав йому Кур'єр.— Недбалість при виконанні обов'язків — наш спосіб побожно помилятися. Спосіб скромний, та на зневагу все ж не заслуговує.

— Будьте ласкаві звільнити мене від своєї медоточивої побожності,— огризнувся галактичний Кармод, а відтак звернувся до земного Кармоді: — Ти ж чув нашу розмову і, мабуть, своїм примітивним розумом хоч трохи доглупав, про що тут ішлося?

— Так, я зрозумів,— коротко відповів Кармоді.

— Тоді ти знаєш, що Виграш мій і належить мені по праву. Тому я змушений звернутися до тебе з проханням віддати його мені.

Кармоді так було й учинив. Йому вся ця пригода вже набридла і не дуже й кортіло відстоювати Виграш. Хотілося додому, хотілося сісти, обміркувати все, що сталося, годинку подрімати, випити кави й запалити сигарету.

Звичайно, приємно й Виграш отримати, та, здається, від нього більше мороки, ніж утіхи. І Кармоді вже було намірився віддати коробку, як почув приглушений шепіт:

— Не роби цього!

Кармоді швидко озирнувся і зрозумів, що голос іде з яскраво обгорнутого пакунка. Промовляв сам Виграш.

— Так давай же,— не терпілося Кармодові.— Не тягни. У мене невідкладні справи.

— Під три чорти його! — порадив Виграш Кармоді.— Я — твій Виграш. Немає рації мене віддавати.

Тепер усе оберталося інакше. Та все ж Кармоді був ладен віддати Виграш, бо не хотів на свою голову клопоту, та ще й на чужій території. Рука вже було подалася вперед, коли це озвався Кармод:

— Віддавай негайно, слимаку безликий! Хутко, та ще й посміхайся догідливо своєю рудиментарною пикою, бо надовго затямиш, коли я за тебе візьмуся!

— Йди під три чорти! — гарикнув Кармоді, підсвідомо переймаючи стиль Виграша.

Кармод одразу ж зметикував, що заліз куди не слід. Він дозволив собі розкіш гніватись і насміхатися — дорогі емоції, яким він, як правило, давав волю тільки наодинці у своїй звуконепроникній печері. Потішив душу, та втратив шанс на втіху. Тепер він силкувався виправити ситуацію.

— Будь ласка, вибачте, якщо я образив вас,— звернувся він до Кармоді.— Моя цивілізація схильна до самовиразу, що подеколи набуває деструктивних форм Ви ж не винні в тім, що ви нижча життєва форма. Я й на думці не мав вас ображати...

— Я не ображаюся,— великодушно вибачив Кармоді.

— Тобто віддасте мені Виграш?

— Ні, не віддам.

— Одначе, сер, він припав мені, я виграв, справедливість вимагає...

— Виграш не ваш,— оголосив Кармоді.— Моє ім'я вибрав авторитетний фахівець, а саме Тоталізаторний Комп'ютер. Повноважний Кур'єр повідомив мене, а відповідальний Чиновник, офіційна особа, видав мені Виграш. Отже, офіційні розпорядники, а також і сам Виграш уважають мене законним реципієнтом.

— Вмієш, дит-тинко, заливати! — похвалив Виграш.

-Але ж, любий сер! Ви ж чули самі, що Комп'ютер визнав свою помилку! І за вашою власною логікою...

— Цю обставину слід розглядати інакше,— не дав докінчити Кармоді.— Комп'ютер не визнав свою помилку актом недбальства чи недогляду. Він засвідчив, що помилився зумисне, пройнявшись належною святобливістю. Помилка, як він сам казав, передбачена, ретельно спланована й старанно обрахована з побожних міркувань, гідних усякої шани.

— Та він сперечається, як боркіст,— ні до кого не звертаючись, констатував Кармод.— Якби не знаття, то можна було б подумати, що це голос розуму, а не огидне й сліпе наслідування штампів. Та я все ж розтрощу його пискляві викрутні громовим ударом неспростовної логіки!

Кармод повернувся до Кармоді й проказав:

— Зважте, що машина помилилась умисне, а ви на цьому грунтуєте свої аргументи. Те, що ви отримали Виграш,— уже помилка. А залишивши його собі, ви подвоїте помилку. А подвійна побожність, як відомо,— вже злочин.

— Ха! — вигукнув, загорівшись, Кармоді.— Щоб мати аргумент, ви саме помиляння видаєте за скоєну помилку. Таж очевидно, що це не так. Помилка існує завдяки своїм наслідкам —лише вони надають їй значення. Помилка, що не зоставила сліду, взагалі не помилка. Помилка, яку можна виправити,— ознака неглибокої побожності. І я кажу вам: краще взагалі не помилятись, ніж удаватись до побожного лицемірства! А ще я кажу так: відмовитись від Виграшу не така вже й велика втрата для мене, бо я не знаю його цінності. Та це велика втрата для благочестивої машини, цього правовірного Комп'ютера, що, виконуючи нескінченний ряд п'яти мільярдів правильних дій, терпляче чекав нагоди виявити свою Богом даровану недосконалість!

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув Виграш.— Браво! Ура! Влучно сказано! Абсолютно логічно й незаперечно!

Кармоді схрестив руки і подивився на спантеличеного супротивника. Він пишався собою. Земній людині без належної підготовки в будь-якому Галактичному Центрі доводиться нелегко. Вищі життєві форми, з якими там доводиться стикатись, не конче розумніші за людей. Розум серед інших речей важить не більше, ніж довгі пазурі чи міцні копита. Та чужинці мають ще багато резервних аргументів — і не тільки словесних. Представники деяких цивілізацій, наприклад, можуть буквально відговорити людині руку, а потім іще й задискутувати наявність чи відсутність кінцівки. Зустрівшись із таким, Земні Гуманоди здебільша страждали від глибокого відчуття своєї меншовартості, недолугості, невідповідності та безладності. А небезпідставність такого відчуття лише поглиблювала психічні травми. Найчастіше це закінчувалося повним психомоторним колапсом і припиненням усіх функцій, окрім чисто автоматичних. Такі захворювання можна лікувати хіба що змінивши природу Всесвіту, тобто це нереально. Отже, завдяки рішучій контратаці Кармоді уник серйозних психічних розладів.

— Доладно у вас виходить,— неохоче визнав Кармод.— Та Виграш належатиме мені.

— Аж ніяк!

Кармодові очі зловісно спалахнули. Чиновник та Кур'єр швиденько відійшли набік, а Тоталізаторний Комп'ютер викотився з кімнати, бурмочучи:

— За невмисну помилку не карають.

Кармоді не відступився, бо відступати було нікуди.

— Стережися! — прошепотів Виграш і зменшився до розмірів кубика зі стороною в один дюйм.

З вух Кармода почулося низьке гудіння, над головою затанцював фіолетовий німб. Кармод підняв руки — з кінчиків пальців скапував розплавлений свинець. Він загрозливо ступнув уперед, і Кармоді мимоволі заплющив очі.

Та нічого не сталося. Кармоді знову розплющив очі.

За цю коротку мить Кармод, мабуть, передумав, роззброївся і тепер приязно посміхався.

— Після зрілих роздумів,— лукаво сказав він,— я вирішив відмовитися від своїх прав. Поки збудеться хоч щось передбачене, мине довгий час, надто в такій безладній Галактиці, як наша. Може, нам ще випаде зустрітися, а може, й ні, Кармоді. Не знаю, що буде для вас краще. Прощавайте, Кармоді, і щасливої вам дороги.

З цим зловісним побажанням Кармод зник. Спосіб його зникнення Кармоді видався дивним, однак ефектним.

Частина друга

КУДИ?

РОЗДІЛ 5

— Ось так,— озвався Виграш,— по всьому. Сподіваюся, що ми востаннє бачили цю потвору. Ходімо до тебе додому, Кармоді.

— Слушна думка,— сказав Кармоді.— Кур'єре! Тепер мені хочеться додому!

— Природне бажання,— погодився Кур'єр,— до того ж свідчить про правильну орієнтацію. Адже вам слід чимшвидше подаватися додому.

— То й відпровадьте мене додому. Кур'єр похитав головою.

— Це не моя справа. Я був зобов'язаний тільки доправити вас сюди.

— А чия ж то справа?

— Ваша, Кармоді,— сказав Чиновник.

Кармоді відчув, як у нього похололо в животі. Він починав розуміти, чому Кармод так легко відступився.

— Слухайте, хлопці,— сказав Кармоді,— мені незручно вас обтяжувати, але я й справді потребую допомоги.

— Добре,— пом'якшав Кур'єр.— Давайте мені координати — і я допроваджу вас додому.

— Координати? Та я й не чув про таке. Моя планета називається Земля.

— Щодо мене, то нехай хоч Зелений Глід. Щоб я міг стати у пригоді — потрібні координати.

— Таж ви там були,— доводив Кармоді.— Ви ж прибули на Землю і забрали мене звідти!

— То вам так тільки здається,— терпляче пояснював Кур'єр.— Насправді ж усе було інакше. Я просто скерувався в точку, координати якої мені дав Чиновник, а він отримав їх від Тоталізаторного Комп'ютера. Я вас знайшов і привів сюди.

— А ви не можете доправити мене в ті самі координати?

— Можу і дуже легко, але там ви нічого не застанете. Галактика, до вашого відома, не статична. У ній все рухається — кожне тіло зі своєю швидкістю і за своєю траєкторією.

— А ви можете вирахувати нові координати Землі?

— Я не вмію навіть додавати у стовпчик,— гордо відповів Кур'єр.— У мене інші таланти.

Кармоді обернувся до Чиновника:

— А ви можете? Чи Тоталізаторний Комп'ютер?

— Я також не майстер додавати,— відбувся Чиновник.

— А я прекрасно вмію додавати,— сказав Комп'ютер, укочуючись до кімнати.— Та мої функції обмежені відбором щасливців у Тоталізаторі та пошуком їхнього перебування в межах допустимої похибки. Я знайшов вас — ви тут. Тому, власне, мені й не можна братися за цікаву теоретичну проблему з'ясування нових координатів вашої планети.

— А ви можете обрахувати, просто зласкавившись до мене? — молив Кармоді.

— На ласку я не запрограмований,— відповів Комп'ютер.— Шукати вашу планету для мене все одно, що смажити яєчню або ж патрати наднову зоряну туманність.

— Хтось може мені допомогти?

— Не впадайте у відчай,— подав голос Чиновник.— Служба Допомоги Мандрівникам усе владнає за одну мить. Я сам вас доправлю туди. Давайте координати вашого Дому.

— Таж я їх не знаю!

Запала коротка розгублена мовчанка. Її порушив Кур'єр:

— Хто ж тоді має знати вашу адресу, коли ви самі її не знаєте? Наша Галактика, може, й не безмежна, та все ж, хай там як, досить велика. Істота, що не знає своєї адреси, не повинна покидати домівки.

— Але тоді я цього не знав.

— Могли б запитати.

— Мені й на думку не спадало... Слухайте, ви иовинні допомогти мені. Невже так важко дізнатися, куди перемістилась моя планета?

— Неймовірно важко,— сказав Чиновник.— "Куди" — лише одна з трьох потрібних координат.

— А які ще дві?

— Нам слід ще знати "Коли" і "Котра". Ми називаємо їх "Три К" планети.

— Називайте хоч Зеленим Глодом,— раптом прорвало Кармоді.— Як інші життєві форми знаходять свій шлях додому?

— Їм допомагає спадковий інстинкт домівки,— пояснив Кур'єр.— До речі, ви певні, що у вас його немає?

— Звідки у нього інстинкт домівки? — обурився Виграш.— Хлопець ніколи не покидав рідної планети.

— І це правда,— погодився Чиновник і втомлено витер обличчя.— От що буває, коли маєш справу з нижчими життєвими формами. Чорти б ухопили той Комп'ютер з його побожними помилками!

— Тілько одна на п'ять мільярдів,— нагадав Комп'ютер.— Певне, це не так уже й багато.

— Ніхто вам не дорікає,— зітхнув Чиновник.— Ніхто, зрештою, нікому не дорікає. Та нам слід вирішити, що робити з ним.

— Це велика відповідальність,— зауважив Кур'єр.

— Звичайно, велика,— погодився Чиновник.— А як ви на те, щоб порішити його й мати спокій?

— Гей! — крикнув Кармоді.

— Я не проти,— сказав Кур'єр.

— Коли ви, хлопці, не проти, то і я за,— приєднався Комп'ютер.

— Тільки без мене,— відмежувався Виграш.— Я не маю права втручатися, та щось тут негаразд у самій концепції.

Кармоді виголосив запальну промову, обстоюючи свою нехіть умирати і заперечуючи право інших убивати його. Він благав в ім'я найсвятішого та звертався до їхнього почуття справедливості. Його заяву засудили як тенденційну і з протоколу викреслили.

— Стривайте! — несподівано сказав Кур'єр.— Що ви скажете на таку альтернативну пропозицію? Давайте його вбивати не будемо, а від щирого серця і скільки снаги нам стане допоможемо йому вернутися додому живим і здоровим психічно й фізично.

— Чудово! — визнав Чиновник.

— Отже,— вів далі Кур'єр,— ми здійснимо гідний акт високого милосердя, неоціненного вже тим, що користі з нього не буде ніякої. Бо, мабуть, по дорозі цього хлопця однаково вб'ють.

— Мерщій до роботи,— запропонував Чиновник,— якщо ми не хочемо, щоб його порішили ще під час нашої розмови.

— Про що йдеться? — запитав Кармоді.

— Згодом довідаєшся, — прошепотів Виграш.— Якщо взагалі матимеш те "згодом". А коли буде час, я ще розповім тобі цікавущу історію про себе.

— Приготуйтеся, Кармоді,— попередив Кур'єр.

— Я, здається, готовий,— сказав Кармоді.

— Готовий чи ні — рушай!

І Кармоді вирушив.

РОЗДІЛ 6

Мабуть, вперше за всю історію людства людина воістину й буквально розділила сцену. Кармоді здавалося, що сам він не рухається — рухається все навкруги. Кур'єр і Чиновник розтанули на задньому плані. Галактичний Центр став пласким і дуже скидався на похапцем намазюкану велику театральну декорацію. Відтак в її лівому куті з'явилась тріщина, що, розширюючись, поповзла косо вниз до правого кута. Краї загнулися, відкриваючи непроглядну пітьму. І декорація, вона ж Галактичний Центр, згорнулась у два рулони, від яких потім не лишилося й сліду.

— Не тривожся, це ефект з дзеркалами,— шепнув йому Виграш.

Пояснення стривожило Кармоді дужче, ніж сама подія. Та він з усієї сили намагався триматись, а ще міцніше тримав у руках Виграш. Пітьма була цілковита, кромішня, беззгучна і непроглядна — достоту далекий космос. Якимось дивом Кармоді зберіг самовладання.

Потім сцена раптом освітилася знову. Він стояв на тверді й дихав повітрям. Побачив голі скелі, схожі на обгризені кістки, і ріку скрижанілої лави. Легенький застояний легіт обвівав обличчя. Над головою висіли три маленькі червоні сонця.

Чужина відчувалася ще дужче, ніж у Галактичному Центрі, та все ж Кармоді зітхнув полегшено: все тут нагадувало мирні сни, а Центр належав до розряду нічних кошмарів.

З раптовим острахом Кармоді спохопився, що в руках у нього нема Виграша. Куди ж він міг подітися? Кармоді розгублено роззирнувся і раптом відчув, що навколо його шиї обвився маленький зелений вуж.

— Це я,— сказав вуж,— твій Виграш. Просто в іншій подобі. Форма, бачиш, є функцією середовища, а ми, виграші, надзвичайно чутливі до середовища. Так що не переймайся, дит-тин-ко. Я з тобою. Ми ще разом звільнимо Мексіку від заброди Максиміліана

— Що-о-о?

— Шукай аналогій! — порадив Виграш.— Розумієш, докторе, попри всю глибину нашого інтелекту ми, виграші, не маємо своєї мови. Та й навіщо нам своя мова? Все одно нас роздають усяким чужинцям. Проблема вирішується просто, хоча деколи трапляються непорозуміння. Мені досить пройтися неводом по твоєму банку асоціацій, і я витягую звідти слова, потрібні для викладу моєї думки. То як, мої слова прояснили думку?

— Не дуже,— признався Кармоді.— Та, гадаю, я втямив.

— Розумник,— похвалив Виграш.— Деколи поняття можуть видаватися туманними, але ти неодмінно докопаєшся до суті. Зрештою, вони ж належать тобі. З цього приводу я б розповів тобі кумедну історію, та боюся, вона не на часі. Здається, от-от щось трапиться.

— Що? Що саме?

— Кармоді, mon vieux (Любий (фр).) , не час для пояснень. Може статися, що навіть не буде часу пояснити те, що ти неодмінно повинен знати, аби жити далі. Чиновник і Кур'єр вельми люб'язно послали тебе...

— Кляті вбивці! — не стримався Кармоді.

— Не осуджуй убивство так легковажно,— дорікнув Виграш.— Це викриває недбалість натури. Пригадую на цю тему доречний дифірамб, прочитаю пізніше. На чому я спинився? Ага, Чиновник і Кур'єр. Під величезну відповідальність ті два достойники послали тебе в одне місце в Галактиці, де тобі, цілком імовірно, можуть допомогти. Адже ти знаєш, що це не входило в їхні обов'язки. Вони могли покінчити з тобою на місці за майбутні злочини або ж відправити в останнє відоме їм місце перебування твоєї планети, де її, певне, вже й сліду нема. Або ж могли обрахувати місце її найімовірнішого перебування нині і послати тебе туди. А оскільки математики з них нікудишні, то результати, мабуть, були б дуже наближені. Так що, бачиш...

— Де я тепер? — урвав Кармоді.— І що тут має статися?

— Я саме збирався сказати,— заспокоїв його Виграш.— Ця планета, якщо не помиляюся, називається Лурсіс, себто Приваблива. На ній тільки один мешканець — Меліхрон Споконвічний. Він живе тут споконвіку і житиме довше, ніж можна собі уявити. Меліхрон — сам собі, так би мовити, цар і суддя. Він неповторний у своїй споконвічності, всюдисущий за своєю природою, многоликий як індивід. Це про нього написано:

Ось він, самотній славетний герой.

Величчю тільки з собою він рівня,

В битвах затятих життя захищає,

Нападаючи сам на себе.

— А щоб тобі! — не стерпів Кармоді.— Мелеш, як ціла сенатська підкомісія, і ніякого глузду!

— Це від розчулення,— сказав, гучно схлипнувши, Виграш.— Оце так, чоловіче, ти гадаєш, я на таке сподівався? Я зворушений, чоловіче, я справді зворушений, повір, і намагаюся зрозуміти чому, бо якщо я не візьму до рук стерна, то увесь цей клятий палац слонової млості западеться, як кабачкова хатка.

— Карткова,— автоматично поправив Кармоді.

— Кабачкова! — прикрикнув на нього Виграш.— Ти колись бачив, як падає кабачкова хатка? А я бачив — видиво не з приємних.

— Звучить, як п'янка з маслянки,— бовкнув Кармоді й нескромно захихикав.

— Припини! — з притиском просичав Виграш.— Зосередься! Зберися з думками! Підготуй свої сірі клітини до зустрічі із світилом! Бо гряде він — справедливий Меліхрон!

Кармоді відчув себе на диво спокійним. Він пошукав очима по нерівній місцині та не примітив нічого нового.

— Де він? — запитав Кармоді у Виграша.

— Меліхрон утілюється, щоб мати можливість розмовляти з тобою. Відповідай йому сміливо, але делікатно. Крий Боже натякнути на його каліцтво. Це розсердить його. Пам'ятай...

— Що за каліцтво?

— Пам'ятай про його єдиний гандж. Та насамперед, коли він поставить своє Запитання, відповідай на нього дуже обережно.

— Стривай! — знову перебив Кармоді.— Ти хочеш збити мене з пантелику! Яке каліцтво? Який гандж? І яке Запитання він поставить?

— Не присікуйся! Терпіти цього не можу! — сказав Виграш.— А тепер я спати хочу — вмираю. Я й так уже затягнув із сплячкою, що далі нікуди, а все заради тебе. Бувай, хлопчику. Пильнуй, щоб тобі не всунули дерев'яну піч.

З цими словами зелений вуж умостився зручніше, засунув хвостик у рот і заснув.

— Нещасний маляр-мазило,— кип'ятився Кармоді.— Ще й Виграшем називається! Ти такий самий Виграш, як п'ятаки на очах мерця.

РОЗДІЛ 7

Вулкан несамовитів і димів, випльовуючи згустки полум'я і жбурляючи в чорне небо сліпучі вогняні кулі, вибухав мільйонами розжарених уламків, а кожен уламок розсипався знов і знов, аж поки небо осяяла заграва, а три маленькі сонечка поблідли.

— Ого! — вирвалось у Кармоді. Це скидалося на мексіканський фейєрверк у парку Чапультепек на Великдень, і Кармоді був вражений до глибини душі.

Сліпучі брили впали на землю, і їх погасив океан, що для того й з'явився. Барвисті пасма диму скручувались і спліталися між собою, а глибокі води засичали і стали парою,

що знялася вгору дивовижними хмарами, зринувши потім дощем.

— Ух! — не стримався Кармоді.

Дощ падав навскісне, та раптом знявся вітер, що підхопив води і сплів їх у велетенський смерч. Чорний із сріблястими відблисками смерч рушив своїм грубезним стовбуром до Кармоді під ритмічний супровід оглушливих ударів грому.

— Годі! — залементував Кармоді.

Наблизившись майже впритул, смерч розсипався, вітер і дощ шугонули в небо, грім угамувався до зловісного гуркоту. Потім немов заграли сурми, заспівали псалмів, завили волинки й ніжно стогнали арфи. Інструменти звучали все тонше й тонше, мелодія торжества й тріумфу нагадувала бундючний супровід до титрів історичної кіноепопеї виробництва студії Метро Голдвін Майєр у Сінематоскопі на Тодд-АО, хоча була набагато зграйніша. Нарешті відлунав останній вибух звуків, світла, барв, руху та всілякого іншого. Запала тиша. Під фінальні акорди Кармоді заплющив очі, та розплющив їх саме вчасно. Звуки, світло, барви, рух та всіляке інше перетворилися на античну оголену постать.

— Вітаю! — промовила постать.— Я Меліхрон. Як вам сподобався мій вихід?

— Я приголомшений,— признався Кармоді від щирого серця.

— Справді? — перепитав Меліхрон.— Я питаю: ви справді приголомшені? Не просто вражені? Кажіть правду і не шкодуйте мого самолюбства.

— Присягаюсь! — потвердив Кармоді.— Я справді приголомшений.

— Гаразд, це чудово,— сказав Меліхрон.— Ви бачили невеличку прелюдію до мене. Я сотворив її зовсім недавно. Гадаю,— я справді так гадаю,— що вона щось говорить про Мене, правда?

— Щира правда! — сказав Кармоді. Він намагався пригадати, кого нагадував Меліхрон, та чорна агатова постать героя мала ідеальні пропорції і не мала індивідуальних рис. Вирізнявся тільки голос — чистий, занепокоєний трохи і трохи плаксивий.

— Все це, звичайно, недоречне,— вів далі Меліхрон.— Я маю на увазі грандіозний вступ до себе самого і таке інше. Та все-таки я на своїй планеті. А коли не похизуватися на своїй власній планеті, то де ж тоді хизуватися?

— Безперечно,— погодився Кармоді.

— Ви справді так вважаєте? — поцікавився Меліхрон.

— Цілком відверто і щиро,— запевнив Кармоді.

Меліхрон на якусь мить замислився, а відтак уривчасто промовив:

— Дякую вам. Ви мені подобаєтесь. Ви розумна, чуйна людина і не боїтеся виказувати свої думки вголос.

— Дякую вам.

— Ні, я й справді так думаю.

— Гаразд, а я справді вам удячний,— потвердив Кармоді, намагаючись приглушити у своєму голосі ледь помітну нотку роздратування.

— Радий, що ви прибули,— сказав Меліхрон.— Знаєте, моя розвинута інтуїція (я пишаюся нею) підказує, що ви зможете мені допомогти.

На кінчику язика в Кармоді крутилося, що допомоги потребує радше він, тим паче, що він узагалі нікому не може допомогти, бо не здатний зарадити собі в найголовнішому — знайти дорогу додому. Одначе вирішив цього разу промовчати, щоб не образити Меліхрона.

— Моя проблема постає з мого становища,— вів далі Меліхрон.— А становище моє неповторне, дивовижне, величне і багатозначне. Ви чули, мабуть, що вся ця планета цілковито моя, та справа тут набагато поважніша. Я — єдина істота, здатна тут жити. Інші робили спроби, закладали поселення, плекали худобу і висаджували рослини. Все з моєї волі, звичайно, і все марно. Вся без винятку чужа моїй планеті матерія розпадалась у прах, а мої вітри принагідне розвіювали його в космосі. Що ви на це скажете?

— Дивно,— сказав Кармоді.

— Так, влучно сказано! — похвалив Меліхрон.— Справді дивно! Але воно так є. Ніщо тут не може жити, крім мене і всього розмаїття моїх форм. Я аж жахнувся, коли зрозумів це.

— Уявляю собі.

— Я тут із споконвічних часів. Віками задовільнявся я скромним життям у подобі амеб, лишайників, папороті. Тоді все було прекрасно і просто. Я жив мов у райському саду.

— Це, мабуть, було чудесно,— зауважив Кармоді.

— Особисто мені подобалося,— повагом вів далі Меліхрон.— Але, самі розумієте, так не могло тривати вічність. Я відкрив еволюцію і пішов за нею, змінюючи планету за образом своїм і подобою. Я ставав багатьма істотами, часом не дуже вдалими. Пізнавав зовнішні світи й експе

1 2 3 4 5