Вірші у перекладі Василя Мисика

Бернс Роберт

Роберт Бернс
Вірші

Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

Джон Ячне Зерно

Зложили присягу колись
Три східних королі,
Щоб Джону Ячному Зерну
Не жити на землі.

Вони взяли його в поля
I приорали там —
I в борозні загинув Джон
На радість королям!

Та тільки травень надійшов
I гримнув перший грім,
Джон Ячне Зерно з глибу знов
Повстав на диво всім.

Під літнім подихом палким
Він виріс і зміцнів
I в стріли вбрався, щоб ніхто
Напасти не посмів.

Війнула осінь холодком —
Він висох і поблід
I сиву голову свою
Схилив у пил, як дід.

Щодня він старівся й слабів,
I знову навкруги
Зійшлися з задумом лихим
Жорстокі вороги.

Коліна гострим різаком
Перетяли йому,
Зв'язали міцно й повезли,
Як злодія, в тюрму.

На тік поклавши, узялись
Його киями бить,
I вішали перед дощем,
I торсали щомить.

У яму кинули його,
Водою повну вкрай,
I залишили Джона там
На муку і одчай.

I, витягши, на землю знов
Жбурнули, і, коли
Життя з'явилося у нім,
Знов бити почали.

Страшним вогнем його пекли
I катували знов;
А мельник всіх перевершив:
На пил його змолов.

Вони взяли всю кров його
Й пили навкруг стола —
Дивіться також
Й що більш пили її, то більш
Веселість їх росла.

Джон Ячне Зерно був колись
Уславлений герой;
Бо хто скуштує кров його,
Стає одважним той.

Бо хто скуштує кров його,
Той горе забува —
I плачучи, веселий спів
Заводить удова.

Нехай же кожний піднесе
За Джона келих свій,
Щоб рід його не припинявсь
В Шотландії старій!

Ми йдем у бій

Ми йдем у бій за короля,
Шотландіє, прощай!
Ми йдем у бій за короля
В чужий ірландський край,
Серце,
В чужий ірландський край.

Ми все зробили, що змогли,
Та все, усе дарма!
Прощай, любов і рідний край,
Вже дому в нас нема,
Серце,
Вже дому в нас нема.

Він обернув свого коня,
Сіпнув за поводи,
Ніколи бідний мандрівець
Не вернеться сюди,
Серце,
Не вернеться сюди.

Приходить із морів моряк,
А із війни солдат;
Лиш я од милої пішов,
Щоб не прийти назад,
Серце,
Щоб не прийти назад.

Коли впаде на землю тьма
I стихне людська річ,
За тим, хто у чужих краях,
Я плачу цілу ніч,
Серце,
Я плачу цілу ніч.

Баннокберн

Ви, хто лив за волю кров!
Хто за Брюсом часто йшов!
Хоч умріть тепер, хоч знов
Волю принесіть!

Настає рішучий час:
Люта битва почалась!
Хоче Едвард знов на нас
Ланцюги надіть!

В кого зрада у думках?
В кого в серці підлий страх?
Хто для себе рабський шлях
Вибрав — геть од нас!

Хто за край свій хоче встать,
Вільний вой у вільну рать?
Вільним буть або сконать?
Слухай мій наказ!

За віки страждань і сліз!
Щоб твій син рабом не ріс!
На життя, на смерть зітнись!
Розтрощи ярем!

Хай пощади кат не жде!
Що не мах — тиран паде!
З кожним стрілом — воля йде!
Зможем або вмрем!

Прощання Макферсона

Прощайте, грати і замок,
Безщасного судьба!
Макферсону недовгий строк
Лишивсь коло стовпа!

I хвалиться, і чваниться,
Виходячи на кін,
Ще й скрипку взяв, затанцював
Край шибениці він.

Що смерть? Зітхнув — і все забув!
Там, де лилася кров,
Я їй в лице сміявсь, а це
Сміюся з неї знов!

Гей, хоч на мить мене пустіть
I меч віддайте мій!
Чи стрів би рівного собі
В Шотландії усій?

В диму боїв я вік прожив.
Та зрада, як змія,
Знайшла мій схов... Аж стигне кров,
Що вмру без помсти я!

Прощай, прощай, зелений гай,
Прощай, пташиний спів,
Нехай ганьба сплямить раба,
Що вмерти не посмів!

I хвалиться, і чваниться,
Виходячи на кін,
Ще й скрипку взяв, затанцював
Край шибениці він.

Плач Страталана

Хай не тихне шум негоди,
Хай лютує буревій!
Хай сповняють плеском води
Одинокий захист мій?
Ні в гаях струмки прозорі,
Ні людський далекий крок,
Ні вечірні тихі зорі
Не присплять моїх думок.

Ми пішли за праве діло
До великої мети.
Але небо не судило
Ворогів перемогти.
Нас розвіяв шторм жорстокий
I надії промінь згас.
Перед нами світ широкий,
Але він чужий для нас!

Прощання

Хоробрий — що йому стискає серце?
Яке його заполоняє горе?
Та хай лише помножить він себе
На милих серцю — на свою кохану
Та на безпомічних дітей, що ним
Живуть і дихають,— о, як тоді
Від горя ятриться у нього серце,
I плаче він, як боягуз, щоденно!
I я тепер такий! I я пропащий!
Томсон

Хмурна Шотландіє, прощай!
Ти ближча серцю аніж край,
Де зріє ананас!
Прощай, о ненько! Вся сім'я!
Брат і сестра! I Джін моя!
Я не забуду вас!
Прощай і ти, дитя моє,
Моя сердешна Бесс!
Брат, вірний брат у мене є —
Він виростить тебе!

Ти також,
Друзяко,
Про мене не забудь!
I Джінні
Віднині
Порадним другом будь!

Так тяжко, гірко на душі:
Невже тебе покину, Джін?
"Не кидай!" — плачеш ти.
Та що робити — мушу я
Заради тебе, Джін моя,
В широкий світ плисти!
О Гамільтон, о Ейкен мій!
З подякою не раз
Заплачу я в землі чужій,
Пригадуючи вас!

Дивлюся,
Журюся,
А хвиля з вітром в лад
Хлюпоче,
Шепоче,
Що не вернусь назад.

Прощання з горами

Прощайте, висоти, і північ — прощай!
Вітчизно одваги, достойності край!
В які б не зайшов я найдальші краї,
Любитиму завжди я гори свої.

Лети, моє серце, у гори, у даль,
Лети, моє серце, до рік і проваль,
Слідами біжи по стежках —
Там, там моє серце, в захмарних краях!

Прощайте, верхівлі, убрані в сніги,
Прощайте, обриви й зелені луги,
Прощай, непроглядна дібров гущина,
Прощай, водоспадів могутня луна!

Лети, моє серце, у гори, у даль,
Лети, моє серце, до рік і проваль,
Слідами біжи по стежках —
Там, там моє серце, в захмарних краях!

Замок Гордон

Ріки Сходу, де нема
Пут, що їх кує зима!
Ті так сонячно течуть,
А понад іншими — пітьма,
Кривава Гніту каламуть.
Я їх розкішну течію
Рабам, тиранам віддаю
За цей струмочок у гаю
Навколо замку Гордон.

Запашний тропічний ліс,
Де аж гнеться від заліз
В рабство проданий бідняк,
Де у морі крові й сліз
Бродять зграї розбишак!
Те вічне зілля я віддам
Тиранам гордим і рабам
За дикий гай навколо брам
Старого замку Гордон.

У зеленій хащі цій
Лиш Природа (вільно їй!)
Всюди трудиться чимдуж,
Думі віддана, такій
Дорогій для чулих душ.
Я в мріях вік би тут шалів,
Я б тут заснув і занімів
Серед потоків і гаїв
Навколо замку Гордон!

Закон природи

Хай шрами, доблесті сліди,
Показують солдати.
Війни, народної біди,
Не буду прославляти!
Безжально знищує народ
Її рука кривава.
Хто примножає людство — от
Кому належить слава.

Природа-мати прорекла:
"Іди вперед, людино!
У поколіннях без числа
Примножуйся невпинно!
Влила я в кров тобі потік
Палкого неспокою,
Щоб станув поряд чоловік
Із жінкою-красою!

Простенька пісенька оця
Бере собі в герої
Того веселого співця
Шотландії старої,
Природи любленця, чиї
Жадання не хололи
I хто священній течії
Не опиравсь ніколи.

Святий природи заповіт
Він слухав, повний жару,
I, щоб здійснить його як слід,
Шукав жадану пару.
Прихильний дух на варті став,
Щоб цвіт не був без плоду,
I от поет собі дістав
Подвійну нагороду.

О краю мій! Між славних днів
Пильнуй, щоб не зітерся
Цей день під знаком Терезів,
Що дав нового Бернса!
Новий співець, на батьків шлях
Він крок жвавіший справить
I в благородніших піснях
Шотландію прославить.

О сили миру і пісень,
До нас прихильність майте:
Землі шотландській кожний день
Відраду посилайте!
Щоб довго тішиться старій,
Цвісти — не одцвітати,
Щоб Бернси множилися — їй
Хвалу в віках співати!

Плач раба

В Сенегалі раював я,
Поки в рабство не попав я,
I тепер у Віргінії-гінії, ох!
Я відірваний від дому,
Я умру в краю чужому,
Бо я з сил уже вибився, вибився, ох!
Я відірваний від дому,
Я умру в краю чужому,
Бо я з сил уже вибився, вибився, ох!

Над моїми берегами
Не мете зима снігами,
Як отут, у Віргінії-гінії, ох!
Там річки не замерзають,
Там квітки не одцвітають,
А я з сил уже вибився, вибився, ох!
Там річки не замерзають,
Там квітки не одцвітають,
А я з сил уже вибився, вибився, ох!

Від важкої ноші гнуся,
Нагая весь час боюся
У проклятій Віргінії-гінії, ох!
А як рідних пригадаю,
Гірко-гірко заридаю,
Бо я з сил уже вибився, вибився, ох!
А як рідних пригадаю,
Гірко-гірко заридаю,
Бо я з сил уже вибився, вибився, ох!

До миші,

вивернутої плугом з нори
в листопаді 1785 р.

Звірятко, чом ти скачеш так?
Тебе пойняв безумний ляк!
Гей, стій же, не біжи в байрак
Мерщій ховатись!
Ти думаєш, оцей держак
Я взяв, щоб гнатись?

Як жаль, що людське панування
Розбило світове єднання!
I ти тікаєш без вагання,
Хоч і мене
Приречено на існування
Таке ж сумне.

Ти злодій на лану моїм.
Що ж, якось треба жити всім.
Я зерна дам тобі, ходім!
Я знов посію,
А зараз колоском одним
Не забіднію.

Нещасна доля у звіряти!
Зосталося само, без хати.
Нової вже не збудувати —
Пропало все!
А грудень тягне білі шати
I сніг несе.

Вже поле пусткою лягло.
Погожих днів — як не було.
Ти затишок собі й тепло.
Тут готувала.
Та ось набігло чересло —
Й бездомна стала.

На цю убогу жменьку жита
Ти клопоталася півліта,
Тепер розорена, розрита
Твоя нора.
А дощик сіє наче з сита —
Сумна пора!

Та, мишко моя бідна, стій:
Так гірко не тобі одній!
I мишачих, і людських мрій
Немало гине,
I потім смутків темних рій
Услід їм лине.

Ти щасливіша за людину,
Бо знаєш тільки цю годину.
А я в минуле погляд кину —
I знов журюсь.
Про завтрашню ж непевну днину
Й гадать боюсь.

До ромашки,

підрізаної плугом у квітні 1786 р.

Ромашечко, як ти змарніла!
В лихий ти час мене зустріла!
Лягла твоя голівка біла
Поміж груддя —
И не верне вже ніяка сила
Тобі життя!

Ні, це не твій коханий друг,
Не жайворон, над виднокруг
Злетівши з весняних яруг
З веселим співом,
Торкнув твого стебельця пруг
Крилом грайливим.

Гей, холодно вітри весняні
Свистіли на твоїм світанні,
Коли в своїм легкім убранні,
Така мала,
Отут уста благоуханні
Ти розняла!

Стрункі квітки в садах ростуть,
Їх дощ не б'є, вітри не рвуть,
А ти сама для себе путь
Тут прокладала,
Терпіла бур холодну лють
I все зростала.

Одягнена в росу прозору,
До сонця ти тяглася вгору,
Аж поки борозну сувору
Проклав леміш —
I впала ти, і без докору
В пилу лежиш.

Така буває доля в тих
Дівчаток молодих сільських,
Що після любощів і втіх,
Всіма забуті,
Приречені на глум і сміх,
Мруть на розпутті.

Отак і барди простосерді,
Не вміючи знайти на тверді
Зір провідних, назустріч смерті
Пливуть, пливуть —
I раптом, бурею пожерті,
На дно ідуть.

Так і достойність гине — глянь,
Серед яких негод, страждань!
Пихою кинута на грань
Одчаю, вбога,
Без захисту і сподівань,
Хіба на Бога.

I навіть ти, що тут у полі
Оплакуєш ці квіти кволі!
Гей, не втечеш і ти від Долі!
Ось чересло
Надійне — і впадеш ти долі,
Як те стебло!

На винищення лісу біля Дремленріга

Я йшов над Нітом; навкруги
Ягнята грались; тихий ранок
Вставав на сході під лунке
Перекликання коноплянок.
Я сів на кручі відпочить
I в думу поринyв глибоку —
I от з'явився з глибини
Переді мною дух потоку.

Хмурний і темний на виду,
Як хвилі збурені зимові,
Він так зітхнув, як восени
Зітхає вітер у діброві:
— Чом ти прийшов сюди, в ясну
Моїх берізок прохолоду?
Шотландську славу пригадать?
Чи оспівать шотландки вроду?

Іще недавно в кручах цих
Я красувався, повний сили,
I плеса радісно мої
Лісисті одбивали схили;
Тінили світлу течію
Крислаті берестки та буки,
I кремезні дуби тягли
Із берегів гілки, як руки.

А як яскраво за млином
Блищала в хащі хатка біла,
I диму ниточка тонка
Як мирно угорі синіла!
Тепер оголена стоїть
Хатинка та на косогорі,
I тільки де-не-де кругом
Бринять берізки білокорі...

— Яке ж то лихо,— я спитав,-
Тебе спіткало ненароком,
I оголило груди скель
Понад живим твоїм потоком?
Чи східний вітер, що поля
Пустошить ранньою весною?
Пожежа люта? Чи хробак,
Що тайно точить під корою?

— В моїй долині,— мовив дух,-
Злий суховій не має волі;
Страшний не водиться хробак
В моєму чистому околі;
Це люди, люди!— він зітхнув,
В яснім занурюючись лоні.-
Хробак не простий тут точив:
Хробак у герцогській короні!

Елегія на 1788 рік

Що мруть вельможі — мало шкоди;
Хай мруть — такий закон природи!
Сьогодні гірше лихо в нас:
Рік, цілий рік назавжди згас!

О року! Скільки наробив ти
У цілім світі горя й кривди!
О, скільки втіх забрав ти в нас!
В який куток загнав ти нас!

Король іспанський вмер; мій любий
Старенький Бовті здох, беззубий;
У Пітта з Фоксом знов гризня;
В нас півні два скублись щодня:
Один — горлай, і галабурдник,
I кавалер на цілий курник;
Той — при бундючності своїй —
Зразок усім, хто любить гній.

О ви, міністри! У жалобі
До хрипоти кричіть при гробі
Старого року, бо у нім
Жилося вам безпечно всім!
Ви нагребли немало злота,
Хоч не сушила вас робота.

А вам, дівчатка, він приніс
Немало втрат, розлук і сліз,
Узявши те, чим горда кожна,
Що тільки раз віддати можна.

Глянь на корову, на вола:
I їх печаль оповила.
Сама земля над ним так плаче,
Що в Ембрю вже води нестача.

О рік новий, ти ще дитя!
Прийми ж до серця напуття —
І, крісло татове зайнявши,
Безвусий, будь обачний завше!
Прав без кайданів і тенет;
Як батько, сміливо вперед
Дивись — і те, що розпочато,
Вивершуй чесно і завзято!
А зможеш — краще, як твій тато!

До дитини,

яка народилася сиротою
в нещасливих родинних обставинах

Любові первістко жадана,
Така слабенька й мила!
Не то в людини — в істукана
Ти б серце зворушила!

Що діять? Віхола груднева
Вдирається до хати;
Не стало матернього древа,
Щоб доню заховати.

Хай той, хто бурю посилає,
Хвилює в морі води,
Тебе віднині захищає
Від холоду й негоди!

Чия рука жене, незрима,
Од нас недугу й скруту,
Хай древо матернє підтрима
I згоїть рану люту!

Ще вчора квітла люба врода
Край тихого потоку,
А нині гне її негода,
Безщасну, одиноку.

Рости ж — і будь благословенна,
Гірку минувши чашу,
I брость од тебе незчисленна
Хай землю вкриє нашу!

До зубного болю

Од тебе й світ мені немилий,
Напаснику! Де взяти сили
Знести твої отруйні стріли?
Мов сто гармат
Стріля в ушах, мов тягне жили
Із мене кат!

Немало єсть у нас недуг —
Грудей, кісток, очей і вух,
Що співчуттям їх може друг
Полегшить трішки;
А як приходиш ти, навкруг
Я чую смішки!

Запінений, зігнув я плечі,
Пхнув лаву, розкидаю речі —
I раптом чую із-за печі
Веселий гук...
Шалений, зичу я малечі
Пекельних мук!

Бува, що й світові не рад,
Такого зносиш бід і втрат!
Коли вмирає друг чи брат,
Що є пекучіш?
Та над усе це ти стократ
Нас гірше мучиш!

Де б не були місця незнані,
Що пеклом звуть попи в казанні,
Де ждуть нас муки несказанні,
Мільйон гризот,-
Я певен, що й у тому клані
Ти верховод.

Пекельних полчищ голова,
Губитель, вчуй мої слова!
Тому, хто зазіхне, бува,
На кращу долю
Шотландії, пошли рік-два
Зубного болю!

Елегія

на смерть гнідої кобили Пег

Була кобила добра Пег,
Таку побачиш рідко.
Тепер вона по Ніту вниз
Пливе до моря швидко.

Була кобила добра Пег
I знала всі алюри.
Але тепер по Ніту вниз
Вона пливе без шкури.

Не раз, не два слухняно Пег
Під пастором ходила.
Тепер акулам на обід
Дісталася кобила.

Ганяв той пастор бідну Пег
Через рови та ями.
Так мучиться худоба скрізь,
Осідлана попами.

Новорічне привітання

старого фермера
до його старої кобили Меггі
(разом з новорічним подарунком —
звичайною міркою вівса)

Привіт! З новим, старенька, роком!
Прийми цю торбу із оброком!
Хоч немічна, з підсліпим оком,
Але ж і ти
Колись легким і гордим кроком
Уміла йти.

Тепер ти ходиш спрокволa:
Вся біла, а колись була
У яблуках, немов із скла,
Гаряча, люта —
Та й хлопець той, що ти несла,
Був не плохута.

Була ти славна кобилиця —
Міцна, струнка — не надивиться!
I як тобою не хвалиться,
Як не згадать,
Що ти рови могла, як птиця,
Перелітать!

Літ тридцять буде, як привів
Тебе від батька я в цей хлів;
Дістав я й кілька срібняків —
Хоч не багато,
Але їх чесно заробив
Небіжчик-тато.

Коли я їхав сватать Дженні,
Ти дріботіла біля нені.
Хоч, може, й бачила в ячмені
Сліди малі,
Та всі ті витівки шалені
Були не злі.

А як ти грала на ходу,
Додому нісши молоду!
Яка невинність на виду
У Дженні сяла!
Не знав я пари, що в ряду
Із вами б стала.

Хоч ти крива, без ладу й складу,
Хоч я на тебе вже чи й сяду,
Але тоді, лиш дай понаду,
На повний хід
Ти йшла, лишаючи позаду
Усіх сусід.

За молодих веселих літ,
Як западав тобі живіт
У постоялому, з воріт
Ти так летіла,
Що нам юрба кричала вслід
Оторопіла.

Як од'їсишся ти, бувало,
А я ще й вип'ю мало-мало,
Тоді на гонках так зухвало
Ти мчала, аж
Все серед пилу пропадало —
I приз був наш.

Мисливські шустрі скакунці
З тобою збігли б на луці;
А в довшім гоні — навіть ці
Просили впину,
Хоч мав для тебе я в руці
Лише лозину.

У плузі ранньою весною
Ти йшла звичайно під рукою.
Як любо нам було з тобою!
В погожий час
Свою загінку я й подвою,
Було, не раз.

Ти не збивалася з ходи,
Лиш хвіст мелькав сюди-туди,
Без ліку купини й груди,
Де корінь сплівся,
Улігши в шлею, вергла ти —
Аж діл трусився.

У зиму довгу і сувору,
Як плуг барився серед двору,
Тобі в корець я сипав гору
Вівса щедріш,
Бо добре знав, що в літню пору
Ти не заспиш.

Ти не спинялась у візку
I кручу брала будь-яку,-
Та не притьмом, не нашвидку,
Щоб стати згодом:
Везла поклажу та й важку
Помірним ходом.

Четвірку цю, що запрягаю
У плуга, я від тебе маю;
Та ще продав я цілу зграю
Дітей твоїх.
Тринадцять фунтів, пам'ятаю,
Я взяв за них.

Тяжка нам випала судьба:
Щоденна праця й боротьба.
Бувало, ледве вже слаба
Посеред змроку
Надія жевріла... Та ба —
Живем, нівроку!

Не думай тільки, що старою
Захлянеш ти на купі гною!
О ні! За тебе я застою —
I до кінця
Я насипатиму з горою
Тобі корця.

Ми все ділили пополам.
Удвох прийшлося й старіть нам!
Ну що ж, припну тебе я сам
До скирти жита,
Щоб ти спокійно склала там
Старі копита.

Смерть і передсмертні слова

сердешної овечки Меллі, улюблениці автора

(Надзвичайно сумне оповідання)

Коли до прикорня прип'ята
Овечка паслась, а ягнята
Стрибали й бігали навкруг,
Вона зненацька у ланцюг
Заплуталась. У рів упавши
I жалібненько застогнавши,
Лежить вона і смерті жде.
Аж ось повз неї Х'ю іде.

Як статуя, піднявши руки,
Маленький Х'ю дививсь на муки
Овечки бідної. Та як
Їй пособить, не знав хлоп'як.
Захекавшися, біля рову
Стояв і слухав Меллі мову.

"З твоєї туги бачу я,
Що гірко смерть тебе моя
Засмучує. Все, що скажу я,
Моєму доброму, прошу я,
Хазяїнові передай:

Як ще вівцю придбає, хай
Вона без прив'язі у полі
Гуляє цілий день на волі,
То буде на багато літ
У нього й вовна, і приплід.
I ще скажи, щоб завжди нас
Він жалував, стеріг і пас,
Що доброму його звичаю
Я всіх сиріток доручаю.

Скажи, нехай не підпуска
До них ні псів, ні різника,
Хай молоком з дійниці поїть
I сили їхні двоїть, троїть.
А вранці й на смерку дає
Ласенького, що в нього є.

I хай малі мої ні в кого
Не вчаться вештання пустого,
Не продираються крізь тин
До ласощів, до капустин,
А так, як предки їхні, з юна
Викохують розкішні руна
Для гострих ножиць. Хай жінки
Їх підгодовують з руки,
А дітвора їх смерть оплаче.

А баранця, що поряд скаче,
Мого синочка, щоб як слід
Він докохав до повних літ
I щоб навчав його (не знаю,
Як мовити) — з чужого плаю
Для себе подруг не шукать,
Даремно ратиць не топтать,
Як інші нерозумні тварі,
А пастися в своїй отарі.

А ти, о донечко мала!
Найбільше ретязя й кола
У світі бійся! Слухайсь мами,
Не зустрічайся з чужаками
I здружуйся не з усіма,
А все з такими, як сама.

Благословляю, дітки, вас,
Бо близько, близько вже мій час!
Хай споминки про матір вашу
Вам здобрюють життя і пашу.

Скажи хазяїнові, Х'ю,
Про люту муку й смерть мою,
Скажи, хай всі коли сплюндрує,
А мій пузир тобі дарує".

Сказавши Меллі ці слова,
Замовкла й стала нежива.

Елегія

на смерть сердешної Меллі

О, плачте всі, хто служить музі,
Ридайте, Робертові друзі!
Дивіться, як він руки в тузі
Зняв аж до стелі,
Узнавши, що сьогодні в лузі
Сконала Меллі!

Його так тяжко засмутила
Не скарбу втраченого сила,
Ні, подружка, овечка мила,
Та, що в оселі
За ним так приязно ходила,
Сердешна Меллі.

Ходила скрізь, не відставала,
Його й за милю пізнавала,
На манівцях перестрівала
В ті дні веселі,
На всякі втішні штуки вдала,
Незрадна Меллі.

Вона була тямуща зроду
I до сусідського городу
Не лізла, не чинила шкоду
В чужому хмелі —
Тому-то й сльози ллє, як воду,
Поет над Меллі.

Почувши бекання ягняче,
Він Меллі згадує... От наче
Вона сама до нього скаче
З-за рову, скелі
По скибку хліба! Й знову плаче
Поет за Меллі.

Вона не нашого заводу,
А з тих овець, що через воду
До нас привезені зі сходу
В гірські пустелі.
Стригаль не бачив вовни зроду,
Як вовна Меллі.

Хай пропаде вірьовка клята,
Найгидший твір людини-ката,
Що підіймає вгору брата
На смертні релі!
Від неї впала, мов підтята,
Сердешна Меллі.

О барди Дунської долини,
О ви, чий спів до Ейру лине!
Хай кожен голосу підкине
В тужливі трелі
Того, хто від печалі гине
По любій Меллі!

Добродієві,

що надіслав газету й запропонував
надсилати її далі безкоштовно

Добродію, газету вашу
Всю прочитав я — і не зважу
Своєї радості. Для мене
Все в ній нове! Ви достеменне
Провідали, чого хотів я,
Бо мучився багато днів я
Жадобою узнать нарешті,
Що діється у Будапешті,
Про що в Парижі помишляють
I що голландці поробляють.
Як Йосип, віденський канчучник?
Чи в ніс йому маленький лучник
Ще не поцілив? Яничари
Не припинили з Руссю чвари?
Що поробляють нині данці?
Як Шведчина? Чи наостанці
Не родить другого вояки?
Кому скоряються поляки?
Де розбишаки прусські бродять?
Яких тепер пісень заводять
В Італії? А як швейцарці —
З ким миряться, а з ким у сварці?
А дома що? А хлопці наші
Якої завтра зварять каші?
Як наш король Георг? Чи спати
Йому дають його палати?
Чи смерть Вільяма не скосила?
Чи вже не в Чарлі-плута сила?
Якого Берк полює вовка?
Чи сниться Гастінгсу вірьовка?
Як зараз оплатки стягають?
Чи й... голі обкладають?
Що роблять герцоги, маркізи,
Повії, злодії, харцизи?
Що принц Уельський? Тільки й тями,
Що віятися з панночками?
Чи вже змінив на краще вдачу,
Забувши звичку жереб'ячу?
Для мене вісті ці — як манна.
Як я без них обходивсь! Пана
За це з подякою вітаю
I що одержав — повертаю.

До водяного птаства,

сполоханого під час прогулянки
на озері Лох-Тьюріт

Чому, о птаство водяне,
Ти так злякалося мене?
Чом розлетілося навкруг,
Немов я ворог, а не друг?
Чому зрікаєшся утіх
I мирних радощів своїх?
Природа-мати нам дає
Всім нарівно добро своє.
Тож повертайтеся назад
До лісових своїх принад,
Годуйтесь там, де їжа є,
Гойдайтесь там, де хвиля б'є!

Із соромом я визнаю
В цьому провинність і мою:
Людина — ось хто хоче гніт
Поширити на цілий світ!
Вона до волі всіх зове —
I підкоряє все живе.

Орел, коли в недобрий час
Із неба падає на вас,
Жалю не знає, бо така
Приреченість у хижака.
Але людина! Та, що їй
Дарує Небо промінь свій,
Про жаль говорить раз у раз
I для розваги губить вас!

Там, де потоки та мохи,
Де ходять тільки пастухи,
Ви в кожній заводі ясній,
Природі корячись одній,
Збуваєте серед квіток
Свого життя недовгий строк.

А як до ваших вод і паш
Загляне лютий ворог ваш,
З польоту гордого свого
Ви зневажаєте його.
Бринючі крила розгорніть,
До інших заводей летіть!
Як не під силу боротьба,
Згордуйте долею раба!

До нечистого

О Князю, владарю держав численних,
Що серафимів збройних вів на битву!
Мільтон

Є різні в тебе імена:
Враг, Біс, Нечистий, Сатана,
А вдача в тебе все одна —
Брать на катуші
У свій огненний льох без дна
Нещасні душі.

Своє майстерство полум'яне
Облиш — нехай цей світ одхляне!
Невже від зойку не зів'яне
I в біса лас,
Коли ти в вариво сірчане
Саджаєш нас?

О, ти відомий лиходій!
Всі добре знають норов твій!
I хоч живеш ти в пропасній,
Та скрізь і всюди
Ти ворожнечу й веремій
Несеш між люди.

Ти, мов той лев, по світу всьому
Вишукуєш, де збить оскому:
То з церкви серед бурі й грому
Покрівлю рвеш,
То тулишся в нутрі людському
I там живеш.

З бабусиних я знаю слів,
Що ти всі пустощі посів,
Що на руїнах з веж верхів
Примарним птахом
Кричиш — і пізніх мандрівців
Сповняєш страхом.

А як із Богом на розмову
Вона в годину вечорову
Ставала, чувся їй із рову
Твій хитрий плаз,
Коли ти й хащу бузинову
Трусив не раз.

Серeдночі, як сівер тис
I косо зорі мчали вниз,
Сполохав ти й мене, як звис
Кущем на воду,
Аж душу всю мені, мов спис,
Пройняв до споду.

Тоді я ледве вдержав кия!
Аж чуб угору встав — такий я
Жах відчував, як з чортория
Із криком "ках"
Ти сам, мов качка довгошия,
Піднявся вмах.

Я чув, що знахарі й відьми
На мітлах охляп серед тьми
Летять у плавні, на строми,
В могильні схови,-
I там над мертвими кістьми
Складають змови.

Даремно потім молодиці
Свої колотять масляниці:
Все викрали пронози ниці,
Пропав удій
У Маньки, що було й дійниці
Замало їй!

Від них і тайні ті вузли,
Що стільки лиха завдали
Новим господарям, коли
Струмент найкращий
Псувався: як не насталu —
Все негодящий.

Напровесні, як ріки грають,
Водяники твої чигають
На пішоходців, що блукають
В добу нічну,
I запізнілих затягають
У бистрину.

А "блимавки", твої свічки,
Що п'яних ваблять здалеки
В погибні багна й рівчаки,
Все далі й далі,
Аж поки втоплять залюбки
В якімсь проваллі.

Як до масонського прийому
Ти сходиш в образі страшному,
Отам би "братові" новому
Настав капут,
Якби не вірні друзі дому —
Кіт і когут.

Як у раю, давно колись
В коханні дві душі злились
I так блаженно обнялись
На зільнім ложі,
I квіти яскравіли скрізь,
Дарунки божі.

Тоді, злорадісний шахраю,
Ти вкравсь інкогніто до раю,
Й довів сердешних до одчаю,
I зверг з небес!
I як не згиб тоді, не знаю,
Цей світ увесь!

Згадаймо про той день із днів,
Як ти пекельний кинув рів
I став між кращих із мужів,
Почваро куца,
I ледве з розуму не звів
Старого з Уца!

I, взявши під свою опіку,
Дав струпів, ран йому без ліку
I сплюндрував майно, й каліку
В смітті-гною
Держав, і слухав він злоріку
Жону свою.

Та все списати до рядка,
Що винесла душа людська
Від дня, як ангельська рука
Тебе вскромила,
Говірці нашого кутка
Було б несила.

Я певен, вашець замишляє
Того співця, що п'є й гуляє,
Спіткати там, де силу має
Твоя рука.
Та ба! Він іншу стежку знає
Й не дасть хука!

Прощай же, Куций! О, коли б
Ти свій гріховний зменшив триб!
Не знаю,— може, ще загиб
Ти не до решти,
Бо страшно й думать про той глиб,
В якім живеш ти!

Два собаки

У тій долині, що ім'я
Старого Койла-короля
Ще береже, ясної днини,
Післяобідньої години,
Гуляючи, в один байрак
Зійшлось двійко сільських собак.

Один був Цезар. У палаці
Прийшлось рости цьому собаці.
По шерсті, вухах — по всьому
Пізнав би кожен у ньому
Поріддя острова, що здавен
Тріскою у рибалок славен.

Носив ошийник він різьблений —
I, значить, шляхтич був і вчений,
Але цей пес, на диво всім,
Пишався зовсім мало цим.
Він не тримався звичок панських
I лащився до псів циганських.
Біля млина чи церкви — скрізь
Який би пес йому не стрівсь,
Він з кожним радісно вітався
I біля кущиків спинявся.

Із простих другий був собак.
Веселий парубок-співак
Його любив — і з примхи завжди
Люатом звав його, узнавши,
Що був такий собака в нас
У давні дні, в забутий час.

Цей пес розумний був на диво;
Служив незрадно й неліниво.
Його веселий, щирий ніс
Йому знаходив друзів скрізь.
Він мав на грудях білу смужку,
Мав спину, як м'яку подушку,
А загнутим своїм хвостом
Вимахував, як помелом.

Їх приязнь кожному у вічі
Одразу впала б. Раді стрічі,
Пішли вони нюшить кругом;
За мишею чи ховрахом
Ганялися й боролись, поки
Собі як слід нам'яли боки.
Захекавшись, горбок знайшли,
Гарненько сіли — й завели
Розмову про діла й пригоди
Уславлених "царів природи".

Цезар

Частенько дивувався я
На бідних псів тяжке життя.
Коли ж я до людей звертався,
Я ще частіше дивувався.
Свої доходи із селян
Безжалісно стягає пан.

Спить до обіду на перині;
Подзвонить — слуги і слугині
Біжать; гукне — стоїть ридван.
Він витягає свій гаман,
Що й хвіст мій куций проти нього,
Де повно золота самого.

Всі слуги ходять, як дурні,
Печуть і варять цілі дні —
I хоч несуть спочатку вгору,
Але стає для всього двору
Тих соусів і фрікасе...
А скільки коштує те все!

Хоч недотепа він ледачий,
А їсть і п'є наш доїжджачий
Куди смачніше од селян,
Що обробляють панський лан.
А чим же наймит наш обіда?
Про те один Всевишній віда.

Люат

Це правда: доля нелегка
У селянина-бідняка.
Він день у день рови копає,
Б'є ломом, камінь добуває...
Та як не тяжко, а щодня
Він цим нестатки проганя
Од жінки і маленьких діток:
Хоч невеликий, а прожиток.

А як опиниться в біді —
Слабий, без хати — що тоді?
От тут-то, бідному, здається,
З сім'єю згинуть доведеться.

Та диво в тім, що цей бідняк,
Хоч їсть і п'є Бог знає як,
Все ж задоволений з усього —
Й ростуть здорові діти в нього.

Цезар

А скільки терпите весь час
Ви од панів знущань, образ!
Адже нещасні хлібороби
Для них не кращі од худоби;
Вони гордують бідняком,
Як я — смердючим борсуком.

Як наїжджає суд до пана,
Тоді-то вам усім догана!
Як лають, як паплюжать тих,
Хто оплатитися не встиг,
Загрожують в тюрму віддати,
Позбавити хазяйства й хати!

А ті, схилившися, стоять,
Усе те чують — і мовчать.
Збирають багачі дукати,
Бідняк же мусить пропадати.

Люат

Ні, не такий нещасний він;
Хоч і живе між голих стін,
Але він звик уже до того —
I не жахається нічого.
Адже Фортуна ділить так,
Що дістає своє й бідняк;
I хоч працює він завзято,
Зате й спочин для нього — свято.

Його втішає серед бід
Дружини вірної привіт
Та діток гомін пустотливий;
Він ними гордий і щасливий.

А пива кухлик дай — і вже
Йому все горенько чуже!
Забувши злигодні, розправу
Веде про церкву і державу;
Хвилюється і входить в раж,
Клене попів і патронаж,
Міркує про нові податки
I лондонські чудні порядки.

На святвечір з усіх усюд
Збирається додому люд;
Тоді, веселим святам рада,
Хвилюється сільська громада;
Любовні миги, жарти, сміх
Женуть сумні думки од них.

В веселий день Нового року
Їм і про віхолу жорстоку
Немає гадки. При вогні
Іскряться келихи шумні.
Люльки горять. Із рук у руки
Йде табакерка. Всякі штуки
Старі вигадують. Між їх
Малі пустують. Гомін, сміх!
За ними бігавши, бувало,
Не раз я гавкав, аж лунало.

Та щиру правду ти сказав:
Тепер такий порядок став,
Що можна бачити усюди,
Як чесні і порядні люди
Втрачають все, а шахраї,
Грунти примноживши свої,
Знаходять зверхників багатих,
Що все змагаються в палатах,
Готові важити життям
На благо Англії — і нам.

Цезар

На благо Англії? Ах, друже,
Боюсь, що їм про те байдуже!
Прем'єри крутять ними всяк,
Підказують їм "ні" чи "так",
А ті у карти тільки грають
Та в оперету учащають.
Коли ж їм надокучить все,
Попутний вітерець несе
Їх у Кале — прогнати скуку
Й бонтонну осягти науку.

Летять в Версалі і у Відні
Маєтки батьківські послідні!

В Іспанії для них принади —
Бої биків та серенади;
Звідтіль — в Італію мерщій,
До миртів, лаврів і повій;
А потім — на німецькі води
Прибавити здоров'я й вроди,
Залікувати до пори
Синьйор Італії дари.

Ні, не добро, а гірш од кари
Для нас розпуста їхня й чвари!

Люат

Так ось безодня та, куди
Летять маєтки, що діди
Їм залишили! Що ж за горе
Старе багатство наше боре?

Якби вони сиділи тут,
Покинувши пиху та блуд,
Настала б золота година
Для пана — і для селянина!

Хоч і гульвіса кожний з них,
Між ними мало справді злих.
Хіба що вже за явну шкоду,
За слово зле, чи загороду
Поламану, чи то за спаш
Од них бідняк страждає наш.

Мій друже! А скажи, будь ласка,-
Життя в них, певне, справжня казка?
Вони не відають нужди?
Їх не лякають холоди?

Цезар

Якби пожив ти в панськім колі,
Не заздрив би ти їхній долі.
Це правда: невідомі їм
Ні літній жар, ні холод зим;
Вони не гибіють у полі,
Не мучать їх на старість болі.

Але чи бачив ти дурних?
(I нащо тільки учать їх!)
Не мавши лиха, всякі муки
Самі вигадують од скуки;
А для дозвільних панських рук —
Що менше примх, то менше й мук.

Не так плугатар: нивку зоре —
I вже забув про лихо й горе;
А пряля, дівчина сільська,
Не знає, що то за тоска!

А всі пани, найгірше ж пані,
Весь день тиняються, як п'яні,-
З неробства п'яні. Хоч нічим
Не хворі, все недобре їм.
В їх дні — безрадісні й порожні,
А ночі — болісні й тривожні.

Всі їхні ігри й маскаради,
Розкішні виїзди, паради
Давно вже сяєвом пустим
Не потішають серця їм.
Мужчин партійність розділяє,
Але розпуста знов єднає —
I після п'яної гульні
Вони страждають цілі дні.

Неначе сестри ті кохані,
Побралися за руки пані;
А лиш розійдуться, яких
Одна одній не зичать лих!
Із срібних блюдець, в дружнім колі,
Пліток трутизну п'ють поволі;
Вночі диявольських картин
Не випускають з рук, на кін
Двір селянина ставлять зразу,
Клянуться й лаються до сказу.

Є винятки і тут, та вваж:
Так скрізь живе поміщик наш.

На цьому слові сонце сіло;
Помалу все кругом стемніло;
Хрущ пролетів, немов стріла;
В селі корова проревла.
Пси встали й потрясли вушами,
Щасливі, що вродились псами,
А не людьми — та й розійшлись,
Щоб незабаром знов зійтись.

Сонет,

написаний у день народження автора,
коли він, гуляючи вранці,
почув пісню дрозда

Співай, о пташку мій, на голім гіллі!
Я слухаю тебе, співай, співай!
Глянь: і в зими, що оголила гай,
Твій спів розгладжує уста змарнілі.

Так в одинокім бідності кутку
Сидить спокійно безтурботна Втіха,
Не жде Фортуни, не боїться лиха
Й вітає хвилю — все одно яку.

Спасибі за цей день, блага істото,
Що світло сонця нам зі сходу ллєш!
Я вбогий, так! Але мені даєш
Ти кращий скарб, коштовніший за злото!

Приходь, людино, змучена нуждою!
Останню крихітку я розділю з тобою!

Сонет

на смерть Роберта Ріддела

Не щебечіть, о жителі дерев,
Не тніть душі своїм бенкетом, годі!
О юна весно! У твоїй господі
Я радше слухав би зими голодний рев!

О, як ти можеш квітнути навкруг
Оплаканої Ріддела могили!
О, не оспівуй, птаство легкокриле,
Цей передчасний гроб, де опочив мій друг!

Ні, щебечіть, пташки! Хай тужний спів
Чесноти тішить, що над гробом плачуть,
Бо рівного серед людей не бачать
Благому мужеві, що згас і занімів.

Тебе, о весно, інший привітає,
А в мене жаль за другом серце крає.

Якби була ти в бурю

Якби була ти в бурю
Серед полів,
Серед полів,
Я б куртку скинув і мерщій
Тебе зігрів,
Тебе зігрів.

Якби Недолі вихор злий
Тебе спіткав,
Тебе спіткав,
Грудьми я захистив би
I поряд став,
I поряд став.

Якби в пустиню я зайшов,
У дикий край,
У дикий край,
Пустиня з милою мені
Була б як рай,
Була б як рай.

Якби державцем світу став,
I ти — моя,
I ти — моя,
Тобою б, як алмазом,
Пишався я,
Пишався я!

Фіндлей

"Хто за дверима там стоїть?"
— Та хто ж, коли не Фіндлей?
"Тобі там нічого робить!"
— Невже? — одмовив Фіндлей.
"Чи думка в тебе не лиха?"
— А спробуй! — мовив Фіндлей.
"Наробиш ти мені гріха".
— Авжеж! — промовив Фіндлей.

"Хіба устати й відімкнуть?"
— Устань! — промовив Фіндлей.
"Ти ж не даси мені заснуть".
— Авжеж,— промовив Фіндлей.
"Боюсь, тебе лише впусти".
— Впусти! — озвався Фіндлей.
"До ранку тут лишишся ти".
— Авжеж,— промовив Фіндлей.

"Коли дозволю, щоб зайшов..."
— Зайду,— промовив Фіндлей.
"То ти, напевне, прийдеш знов".
— Авжеж, прийду,— промовив Фіндлей.
"Що може буть у нас, про те..."
— Хай буде! — мовив Фіндлей.
"...Не пробалакайся ж ніде!"
— Авжеж — озвався Фіндлей.

Дункан Грей

Прийшов до Меггі Дункан Грей.
Оце так! Ну й женихання!
Було Різдво, юрма гостей.
Ха-ха! Ну й женихання!
Та Мег його зустріла так,
Що враз йому відбила смак,
I мусив він піти навспак!
Оце так женихання!

Як не благав він, а вона:
Ха-ха! Ну й женихання!
Мовчала, мовби кам'яна.
Оце так! Ну й женихання!
А Дункан Грей усе зітхав,
Та очі тер, та шапку м'яв.
Сказав, що кинеться під плав —
Оце так женихання!

А час ішов собі та йшов —
Ха-ха! Ну й женихання!
Гірка зневажена любов.
Оце так! Ну й женихання!
"Чи то ж я дурень,— мовив він,-
Ходить до дівки на поклін?
Нехай їй тисяча одмін!"
Оце так! Ну й женихання!

Такі хвороби в нас чудні —
Ха-ха! Ну й женихання!
Він прохолов, вона — в вогні!
Оце так! Ну й женихання!
То щось у грудях коле їй,
То ліків хочеться слабій,
А губи шепчуть: "Любий мій!"
Оце так женихання!

Грей Дункан — парубок не злий.
Ха-ха! Ну й женихання!
А Меггі стало так, хоч вий!
Оце так! Ну й женихання!
Він не хотів, щоб цвіт усох,-
Ввійшов у двір, як сонце в льох!
Тепер їм весело удвох!
Оце так женихання!

Як ішла житами, бідна

Як ішла житами, бідна,
Як житами йшла,
Заросила верхнє й спіднє,
Як житами йшла.

Бідна Дженні! Не спочине
Ні вдень, ні вночі!
Заросила спідничину,
Житом ідучи.

Коли хтось іде з ким-небудь
У житі густім,
Як цілується з ким-небудь,
Нащо знати всім?

Коли хтось іде з ким-небудь
Через сіножать,
Як цілується з ким-небудь,
Нащо людям знать?

Бідна Дженні! Не спочине
Ні вдень, ні вночі!
Заросила спідничину,
Житом ідучи.

Мельник

Мельнику мій білий,
Біла голова!
Проживає шилінг,
Заробляє два.

Біла голова,
Брови у муці,
Білий поцілунок
На моїй щоці.

Мельнику мій білий,
Серденько моє!
Що не день, то цілий
Міх мені наб'є!

Борошном наб'є,
Грошей принесе.
За білого мельника
Віддала б я все!

Мег із Млина

Ви чули, що Мег із Млина учинила?
Ви чули, що Мег із Млина учинила?
Знайшла собі з грішми якогось мурмила —
I вірному мельнику серце розбила.

А мельник був гарний, а мельник був гожий,
Душею шляхетний, на дівчину схожий,
А пан був нікчема, пустий недотепа,
А їй мовби саме такого і треба.

Посватавсь до неї хлоп'яга з душею,
А Мег уподобала панську кирею,
Та дамське сідло на коні-виноходці,
Та срібну вузду, та нагайку при боці.

Прокляття вам, гроші, грунти та розкоші,
Фальшиве кохання, де пси на сторожі!
Закохане серце та щира розмова —
От скарб над скарбами! А гроші — полова!

Ще про Мег із Млина

Ви чули, що Мег із Млина купила?
Ви чули, що Мег із Млина купила?
Кобилку з хвостом, не товщим від шила!
Таке собі Мег із Млина купила!

Ви чули, що Мег із Млина полюбляє?
Ви чули, що Мег із Млина полюбляє?
У чарочку губки щодня утопляє —
Таке собі Мег із Млина полюбляє.

Ви чули, як Мег із Млина вінчалась?
Ви чули, як Мег із Млина вінчалась?
Піп ледве стояв, а півча качалась —
Отак собі Мег із Млина вінчалась.

Ви чули, як Мег лежала у ліжку?
Ви чули, як Мег лежала у ліжку?
Набравсь молодий і скотився за діжку —
Так Мег і пролежала ніч у ліжку.

Твоє здоров'я, серденько

Твоє здоров'я, серденько!
Спокійно спи до рання!
Вже й слова більш не вимовлю
Я про своє кохання!
Не думай, що забуду я
Мої до тебе ходи:
Прожду я рік, а треба — й два,
Аж до твоєї згоди.

Ти річ ведеш усе про те ж:
Мов треба підождати.
А в мене річ — за день і ніч
З тобою в парі стати.
Тобі торочать: підожди,
Побудь у кращім колі.
А я кажу тобі: гляди,
Щоб не проспала долі.
Вони сміються з ратая —
Та що мені по тому?
Дай підробити лиш — і я
Не поступлюсь нікому.
Здоров'я — золото моє,
Моя найкраща втіха.
А як рукам робота є,
Тоді не страшно лиха!

В чужих садах нас кожний птах
Засліплює красою.
А ближче стань, уважно глянь —
I я чогось та стою.
Тож виглядай мене смерком,
Як заблищить зірниця:
Бо той, хто любить не на жарт,
Ніколи не бариться!

Срібний келих

Іди, вточи мені вина,
Налий по вінця срібний келих,
Щоб я за милу випить міг
I побажать їй днів веселих.

Танцює човен на воді,
Ревучий вітер дме від Феррі,
Стоїть на рейді корабель —
I час мені покинуть Мері.

Звучить сурма, злітає стяг,
Блищать списи напоготові,
А з далини гроза війни
Зближається в потоках крові.

Але не страх мене барить,
Не буря, що свистить у двері,
Не бою тиск, не зброї блиск —
О ні, лише розлука з Мері!

Моя кохана

Моя кохана — пишна рожа,
Краса весняних днів;
Моя кохана — мелодійний,
Приємно-зграйний спів.

Яка краса твоя безмежна,
Така й любов моя;
Тебе любитиму я, поки
Всі висохнуть моря.

I висохнуть моря, кохана,
Й розтопиться граніт;
Тебе любитиму я, поки
Не западеться світ.

Прощай, прощай, моя кохана,
Я йду, я йду звідсіль!
Та знову я прийду, кохана,
Й за десять тисяч миль!

Ненсі

— Чоловіче, годі свар!
Нащо ця клятьба, сер?
Шлюбна жінка — божий дар,
Але не раба, сер!

— Таж коритись має хтось,
Ненсі, Ненсі?
Чоловік чи жінка — ось
В чім питання, Ненсі!

— Що, коритися? Шукай
Іншої рабині!
Краще я скажу прощай
I тобі, й хатині!

— Як покинеш, зажурюсь,
Ненсі, Ненсі...
Ну, а потім — обійдусь
I без тебе, Ненсі!

— Скоро, скоро, підожди,
У землі холодній
Я засну... А як же ти
Житимеш самотній?

— Небо дасть мені снаги,
Ненсі, Ненсі,-
Вік дожити без нудьги
I без тебе, Ненсі.

— Ну, стривай же! Й звідтіля
До твоєї хати
З цілим пеклом буду я
Кожну ніч літати!

— Що ж, візьму таку, як ти,
Ненсі, Ненсі,-
I втечуть усі чорти
З переляку, Ненсі.

Та, що послалася мені

Січнева віхола гула,
Мені колов обличчя сніг,
На поле впала ночі мла,
Не знав я, де знайти нічліг.

На щастя, дівчину я стрів
Серед нічної темноти.
Вона так приязно мені
Сказала в горницю зайти.

За те, що прихисток дала
Мандрівнику у заметіль,
Я низько дівчині вклонивсь
I попросив послать постіль.

Руками білими вона
Широку ковдру розпина,
Підносить чарочку до вуст:
"Бажаю вам міцного сна!"

Тоді взяла свічу й мерщій
Хотіла з горниці піти.
Я зупинив і попросив
Іще подушку принести,

З належним послухом вона
Зробила так, як я просив.
Щоб попрощатися як слід,
Її обняти я хотів.

"Юначе, руки далі! — так
Вона спинила замір мій.-
Коли хоч трошки любиш ти,
Мою невинність пожалій!"

У неї коси — злотний струм,
Лице — лілея у вині,
Всміхнеться — перлами сипне
Та, що послалася мені.

У неї груди — свіжий сніг,
Дві купки снігу осяйні,
Вся мов із мармуру вона,
Та, що послалася мені.

Я цілував її весь час,
Вона ж не знала, що сказать,
Я місце дав їй у стіни —
Вона хотіла дня діждать.

Уранці я сказав їй так:
"Спасибі, дівчино моя!"
Вона зашарілась, як мак,
Зітхнула: "Ах! Пропала я!"

За стан обняв, поцілував
I сльози витер їй рясні.
"Не плач, кохана: цілий вік
Постіль ти слатимеш мені!"

Взяла у неньки полотна,
Сорочку скроїла мені...
Нехай же горя вік не зна
Та, що послалася мені!

Моя любов послалась мені,
В щасливий час послалась мені!
Ніколи я не забуду її,
Ту, що послалася мені!

До Тіббі

Ох, Тіббі, ти ж була колись
Привітна й говірка!
Тепер смієшся ти (ну й смійсь!)
Із мене, бідняка.

Ми стрілися, де рута-м'ята.
Була ти вбрана, як у свята.
Що ти пішла собі — це втрата
Для мене не яка.

В неділю, ідучи з діброви,
Ми стрілись — ти зімкнула брови
I геть повіялась без мови,
Як вихор той, швидка.

Ти думаєш, як модно вбрана,
Та ще дочка такого пана,
То вже запевне ти жадана
Для мене, голяка?

Та цур тому, хто так гадає,
Хто сам ні шеляга не має,
А ласки все ж запобігає
В товстого капшука!

Тобі дай хлопця хоч якого,
Ти все ж одкинешся від нього,
Якщо не має він нічого,
Пуста його рука.

Ти шлеш багатому привіти,
Хоч, може (ніде правди діти),
У нього розуму й освіти
Не більш, як у бика.

Та слухай, дівчино завзята!
Якби була ти небагата,
Навряд чи ти діждала б свята
Із нашого кутка!

Стократ миліш моя кохана,
Хоч і не так розкішно вбрана,
Хоч і сама ніяк не панна
Й не панова дочка.

Ох, Тіббі, ти ж була колись
Привітна й говірка.
Тепер смієшся ти (ну й смійсь!)
Із мене, бідняка!

Людина є людина

Стидатись чесної суми —
найгірший рабства знак.
А ми — ми смієм буть людьми
і вбогі, хоч там як!
Хоч би там як, хай жити вік
в безвісній праці нам,
Таж титул — то червінця карб,
а золото — ти сам!

Хоч їжі часом не стає,
хоч одяг твій — сіряк,
Хай дурень кпить — людина є
людина, хоч там як!
Хоч би там що, на розкіш їх
не надимося ми!
Людина чесна — і в нужді
король понад людьми!

Став лордом вихватько — дивись,
як дметься, неборак!
Хоч і шанують лорда скрізь,
він — йолоп, хоч там як!
Хоч би там як, нехай звізда,
хай стрічка й інший крам,
Лиш посміхається на те,
хто незалежний сам.

Король дарує сан і чин
і тисячу відзнак,
Але нікого чесним він
не зробить, хоч там як!
Хоч би там як, байдужі нам
I лорди, й королі.
Чеснота й розум — от де ранг
найвищий на землі.

Так хай же швидше прийде час,
бо прийде він однак,
Як честь і розум серед нас
верх візьмуть, хоч там як!
Хоч би там як, нехай там як,
а мусить він прийти,
Той час, як стануть на землі
всі люди як брати!

Тем Глен

Ой тітко, що з серцем робити?
Тремтить, як під бурею клен.
Не хочу я тата гнівити.
Та що ж, як у серці Тем Глен!

Я з ним не злякаюся горя —
Хай буде він благословен!
Нащо мені розкіш, як поряд
Не стане зі мною Тем Глен!

Лицяється пан мій до мене.
Він гордий, що з давніх-давен
Купається в злоті, та — нене!
Наскільки ж то кращий Тем Глен!

Матуся про хлопців торочить
I каже, що кожний ладен
Усіх нас дурить і морочить...
Хіба ж мене дурить Тем Глен!

Сто марок дає мені тато,
Щоб вибрала пана Н. Н.
Сто марок — це справді багато!
Та в сто раз дорожчий Тем Глен!

Ворожачи в день Валентина,
Із тисячі різних імен
Я жереб тягла — і єдине
Ім'я там стояло: Тем Глен.

На святвечір знов я гадала —
I хтось показався ген-ген.
По сірих штанах я вгадала,
Що то мій коханий Тем Глен.

Я й курочку дать не постою,
Чорнушку — ну чим не хосен!
Лише підкажи, що зі мною
Побратися має Тем Глен!

Пеггі Монтгомері

Якби я в полі ночував,
Закутаний в своєму пледі,
З якою б радістю обняв
Я там свою кохану Пеггі!

В холодні ночі снігові
У найбезлюднішім бескетті
Я б теплий захисток знайшов
Для милої моєї Пеггі.

Якби я Гордий був барон
I в золотій сидів кареті,
З якою б радістю те все
Я поділив з моєю Пеггі!

Еппі Макнаб

Скажіть, ви не бачили Еппі Макнаб?
Моєї коханої Еппі Макнаб?
"Пішла до будинку із паном в обнімку,
Забувши, що є в неї милий, Джон Раб".

Якби ти вернулася, Еппі Макнаб!
Якби ти вернулася, Еппі Макнаб!
Звідкіль би не йшла ти і де б не була ти,
Тебе привітає так радо Джон Раб!

Що каже на це моя Еппі Макнаб?
Що каже на це моя Еппі Макнаб?
"Вона відказала, що вже зав'язала
I більш не згадає про тебе, Джон Раб!"

Навіщо спізнались ми, Еппі Макнаб?
Навіщо спізнались ми, Еппі Макнаб?
Ти гожа, як рожа, та з вітром ти схожа!
Так каже із серцем розбитим Джон Раб!

Моллі

На биту вийшовши дорогу,
Я стрів красуню босоногу.
На груддя глянув — і відчув я
За ніжки дівчини тривогу.

Такій би дівчині ходити
У черевичках по паркету,
Таку б хорошу посадити
У позолочену карету.

Ясне волосся розлилося
По лебедино-білій шиї,
А очі — зорі, що у морі
Рятують човен в чорториї.

Скромна, гарна Моллі,
Наче квітка в полі.
Кращої немає
В цілому околі.

В той день

В той день, коли
З очей текли
У мене сліз потоки,
Не знала я,
Що мала я
Побачитися з Джокі.

Він легко так
Через рівчак
Стрибнув і мовив: "Здрастуй!"
Хто б думать міг,
Щоб він прибіг
До мене в пізній час той!

Бриль заломив
I підхопив
Мене в обійми спершу,
I знову стис,
А я — я сліз
Від радості не вдержу.

Вдень і вночі
Його ждучи,
Війну я проклинала,
Тепер сміюсь
I веселюсь,
Як перше сумувала.

В вечірній час,
Бувало, в нас
Веселі пари кружать,
А я одна
Стою сумна
Без милого подружжя.

Та милий мій
Душі моїй
Вернув назавжди спокій.
До церкви, в торг
Піду я вдвох,
Щаслива, з любим Джокі.

Лорд Грегорі

Як страшно в темряві брести
Покинутій, самій!
О лорде Грегорі, впусти
Мене у замок свій!
Це через тебе знов і знов
Мене мій рід клене.
Коли не вернеться любов,
Хоч пожалій мене!

Чи ти забув, як на межі,
Де Ірвайн плюскотів,
Я все відкрила, що в душі
Ховала стільки днів?
Усім святим, що в світі є,
Мені ти присягнув —
I
1 2