Над прірвою у житі

Селінджер Джером Девід

Джером Девід Селінджер

Над прірвою у житі

український переклад Олекси Логвиненка (1984)

(c) J.D. Salinger, The Catcher in the Rye 1951

(c) О.Логвиненко (переклад на українську), 1984.

Джерело: Дж.Д.Селінджер. Над прірвою у житі: Повісті, оповідання. К.:

Молодь, 1984. 272 с. С.: 3-172.

OCR & Spellcheck: Aerius (salinger.narod.ru) 2003

Присвячую матері

1 Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть, захочеться довідатись, де я з'явився на світ божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було,— одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох. По-перше, все це мені остогидло, як гірка редька, а по-друге, і батька, й матір моїх по двічі вхопив би грець кожного, якби я почав роздзвонювати про їхні домашні справи. Вони в мене щодо цього вразливі — не приведи господи, надто старий. Загалом вони добрі, що й казати, тільки ж вразливі — страх. Та я й не збираюсь описувати тут усю свою триклятущу біографію. Я тільки розповім оту ідіотську історію, ще сталася зі мною на Різдво — ще до того, як я мало не врізав дуба і мене притарабанили сюди, щоб я трохи оклигав. Про все це я вже розповідав Д. Б.— він мій брат, ну й т. ін. Тепер Д. Б. у Голлівуді. Це не дуже далеко від нашої занюханої лікарні, і брат майже щосуботи навідується сюди. Він має намір сам відвезти мене додому, коли я випишусь,— може, навіть наступного місяця. Недавно Д. Б. купив собі "ягуара". Одну з отих невеличких англійських автомашин, що дають миль двісті на годину. Вгатив у неї, кляту, мало не всі чотири тисячі. Тепер грошей у нього як полови. Не те що колись. Поки Д. Б. сидів удома, то був письменник як письменник. Це він видав оту екстракласну збірку оповідань "Загадкова золота рибка". Ото книжка! Може, чули? Найкраще оповідання так і називалося: "Загадкова золота рибка". Там про одного хлопчика, який не давав нікому подивитись на свою золоту рибку — він купив її за власні гроші. Вмерти можна, таке оповідання. А тепер він у Голлівуді, Д. Б. Продає себе, як повія.

Дивіться також

Коли я щось і ненавиджу, то це кіно. Просто не хочу про нього нічого знати.

Найкраще почати з того дня, коли я чухнув із Пенсі. [4] Пенсі — це закрита школа-інтернат для хлопців у Егерстауні, штат Пенсільванія.

Ви, мабуть, про неї чули. А може, й бачили рекламні оголошення. їх тулять у сотнях ілюстрованих журналів, і скрізь — такий собі хвацький жевжик, скаче на коні через бар'єр. Так ніби в Пенсі тільки те й роблять, що грають у поло. А я там за весь час і близько коня не бачив. Під тією картинкою з жевжиком на коні підпис: "З 1888 року ми ліпимо з хлопців сміливих, відважних юнаків". От уже брехня! Проклят буду, в Пенсі "ліплять" анітрохи не більше, ніж у всякій іншій школі. До того ж я не бачив там нікого "сміливого", "відважного", чи як там вони ще висловлюються. Ну, може, в один-два справжніх хлопці, якщо взагалі стільки нашкребеться. Та й то вони, певно, такими в школу й прийшли.

Одне слово, це було в суботу, коли наші грали із Сексон-холлом у футбол. Для всієї школи не було нічого важливішого, ніж та гра. Ще б пак — останній матч року, і якби наша стара Пенсі програла, то найменше, чого від нас усі сподівалися,— це самогубство чи щось у цьому дусі. Пригадую, годині о третій пополудні мене вже понесло аж на вершину Томсенової гірки, і я став біля самісінької отої ідіотської гармати, що бовваніє там ще від Війни за незалежність. А звідти все футбольне поле — мов на долоні, і я добре бачив, як обидві команди мотлошили одна одну від воріт до воріт. Трибуни згори було видно погано, зате від тисячоголосого жахливого ревища наших уболівальників аж у вухах лящало,— крім мене, там зібралася, вважайте, вся школа. А за команду Сексон-холла тільки зрідка десь пролунає голос чи два — гості ніколи не брали з собою багато уболівальників.

На футбол у нас дівчата не ходили. Приводити їх з собою мали право тільки випускники. Одне слово, не школа, а дурдом, хоч з якого боку подивись. А я люблю бувати там, де бодай вряди-годи з'являються дівчата, хай навіть вони просто собі стовбичать, чухаються та шморгають носами чи хихотять.

Сельма Тернер, дочка нашого директора, бігала на стадіон, каналія, частенько.

Тільки ж вона не з тих, у кого можна вклепатися по самі вуха. Хоч загалом дівчина досить нічогенька. Якось ми їхали автобусом з Егерстауна, я сів біля неї, і ми завели балачки про се, про те. Сельма мені сподобалася. Правда, ніс у неї великуватий і нігті обкусані до крові, та ще й була тоді в отому дурнуватому ліфчику на поролоні, все так і стирчало в різні боки. Але мені чомусь стало її шкода. В ній подобалось те, що вона не почала [5] розводитись, яка велика цяця її татусь і т. ін. Мабуть, сама знає, що він просто пустомолот.

А не попхався я з усіма на футбольне поле й виперся на Томсенову гірку ось чому: я тільки-тільки приїхав із фехтувальною командою а Нью-Йорка. Я, бачте, капітан тої. > розтриклятої команди. Велике цабе! Ми поїхали вранці до Нью-Йорка на змагання з командою школи Макберні. Але змагання так і не відбулися — я забув у тому чортовому метро наші рапіри й інше причандалля. Та винен не тільки я. Мені ж доводилося раз у раз схоплюватись на ноги й дивитися на схему, щоб не проґавити нашої станції. Отож повернулися ми до Пенсі не ввечері, а вже о пів на третю. Всю дорогу додому хлопці мене в поїзді просто ігнорували. Сміх, та й годі.

А ще я— не пішов на стадіон через те, що збирався попрощатись із старим Спенсером, нашим учителем історії. Він саме схопив грип, і я подумав, що до різдвяних канікул уже його не побачу. Спенсер прислав мені писульку й просив перед від'їздом зайти до нього. Він знав, що в Пенсі я вже не вернуся.

0, забув сказати: мене ж виперли зі школи. Після різдвяних канікул моя наука кінчалась — я провалився з чотирьох предметів і взагалі не "виявив старанності" й т. ін. Сто разів мене попереджували, вмовляли взятися за розум — особливо серед чверті, коли мої старі приїздили на розмову з каналією Тернером,— але я не послухавсь. І вилетів Зі школи. У Пенсі хлопці вилітають частенько. Того ж у них там і така висока академічна успішність. Що правда, то правда.

Одне слово, стояв грудень і було холодно, як у відьми за пазухою, а надто на вершечку отої триклятущої гіркій. Я вибрався в самій курточці, і ні рукавиць тобі, ніякого біса. За тиждень перед тим хтось поцупив у мене просто з кімнати пальто з верблюжої вовни разом з рукавицями на хутрі — вони були в кишені. У— Пенсі злодюг аж кишить. У більшості хлопців батьки живуть на широку ногу, а злодюг у школі аж кишить. Чим дорожча школа, тим більше в ній злодюг. Правду кажу. Одне слово, стовбичив я біля тої ідіотської гармати, поглядав згори на футбольне поле й мало не відморозив собі зад. Але за грою я майже не стежив. Я виснув там тільки задля того, щоб перейнятись, як то кажуть, прощальним настроєм. Взагалі, я вже не вперше кидав школу, але ніколи не відчував, що їду назавжди. Я таких сентиментів не люблю. Мені байдуже — сумно від'їздити чи прикро, та коли я їду, то повинен принаймні [б] відчувати, що таки їду, а то на душі буде ще гидотніше.

На щастя, несподівано мені спав на думку один випадок, і я усвідомив, що збираюся звідси назавжди. Я пригадав раптом той день (був, здається, жовтень), коли ми втрьох — я, Роберт Тічнер і Пол Кембл — просто перед вікнами школи ганяли м'яча. Ото були хлопці! Особливо Тіч-иер. Надходив вечір, уже добре-таки посутеніло, а ми все грали в футбол. Ставало дедалі темніше й темніше, вже й м'яча майже не видно було, але кидати гри нам не хотілося. Та кінець кінцем таки довелося. Наш біолог, містер Зембізі, вистромив із вікна голову й наказав, щоб ми вшивалися в гуртожиток і готувались до вечері. А коли я згадаю про таку бридоту, мені відразу хочеться втекти світ за очі — принаймні досі так було майже завжди. І як тільки я перейнявся цим прощальним настроєм, я крутнувсь і подався вниз другим боком гірки до старого Спенсера.

Він жив не при школі, а на вулиці Ентоні Вейна.

Я біг аж до головного виходу, а там спинивсь і перевів . дух. Як хочете знати правду, я дуже швидко захекуюсь. По-перше, багато смалю, тобто колись багато смалив. Тут мені заборонили у рот брати сигарети. А по-друге, торік я підріс па шість із половиною дюймів. Це теж була одна з причин того, що я, по суті, схопив сухоти й загримів до цієї розтриклятущої лікарні на всі ці обстеження й іншу муру. А загалом хлопець я здоровий.

Одне слово, відхекавшись, я щодуху подався через Двісті четверте шосе. Слизота під ногами була жахлива, і я, лихо його мамі, трохи не простягся на асфальті.

Навіть не знаю, чого я так гнався,— мабуть, просто так, аби пробігти. На другому боці вулиці у мене враз виникло таке відчуття, неначе я зникаю, розчиняюся в повітрі. Був один із тих паскудних днів, коли холод собачий, сонце й не блисне і т. ін., а тільки-но перетнеш вулицю, щоразу здається, мовби тебе не стає.

Слухайте, коли я нарешті добіг до дверей старого Спенсера, то натис на дзвінок мов скажений. Трохи не закоцюб. Вуха щемлять, а пальцями вже й не поворухну.

"Та швидше, швидше ж! — мало не гукав я вголос.— Відчиніть же хто-небудь!" Нарешті з'явилася стара місіс Спенсер. Служниці чи когось такого вони не держали й завжди відчиняли двері самі. Грошей у них було не густо.

— Голден! — сказала місіс Спенсер.— Добре, що прийшов! Заходь, серденько, либонь, змерз на кістку? [7] Місіс Спенсер, видно, й справді була мені рада. Вона любила мене. Принаймні так мені-здавалося.

Слухайте, я не переступив, а перелетів через поріг!

— Як ваше здоров'я, місіс Спенсер? — питаю.— Як здоров'я містера Спенсера?

— Роздягайся, серденько, давай твою курточку,— каже стара. Вона не почула, як я спитав про містера Спенсера. Місіс Спенсер трохи недочувала.

Вона почепила мою курточку в шафу у передпокої, а я тим часом прилизав долонею чуб назад. Взагалі я підстригаюся коротко, і зачісуватись мені майже не доводиться.

— То як ваше здоров'я, місіс Спенсер? — знов питаю я, тільки вже голосніше, щоб вона почула.

— Нівроку, Голдене, нівроку.— Місіс Спенсер причинила шафу.— А як твої справи?

З її тону я відразу здогадався: старий Спенсер їй розповів, що мене витурили зі школи.

— Прекрасно,— кажу.— А як почуває себе містер Спенсер? Грип його вже попустив?

— Попустив! Ти знаєш, Голдене, він поводиться достоту як отой... уже й не знаю хто! Він у себе, серденько. Заходь до нього.

2 Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він .живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру — вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути [8] таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп'яв собі драну ковдру — і млієш від утіхи!

Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав — просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру — ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.

— Хто там? —крикнув він.-Колфілд? Заходь, хлопчику.

Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.

Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал "Атлантік манслі", а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат — так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд — білі-білі й зовсім безволосі.

— Добрий день, сер! — привітався я.— Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.

У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись — адже я сюди вже не повернуся.

— Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.

— Сідай он там, хлопчику,— сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.

Я сів.

— Як ваш грип, сер?

— Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря,— відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: — А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, "великий футбол"?

— Еге ж,— кажу.— Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.

Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь! [9] Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.

— То, значить, покидаєш нас, еге? — питав.

— Атож, сер, мабуть, таки покидаю.

Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває — чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.

— А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.

— Атож, мав,— кажу.— Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.

— І що ж він тобі сказав?

— Та... що життя — це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв,— це гра й таке інше. Самі знаєте.

— Так воно і є, хлопчику. Життя — це гра, і в неї свої правила.

— Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.

Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці — на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.

— Доктор Термер уже написав до тебе додому? — поцікавився Спенсер.

— Ні, сказав, що напише в понеділок.

— А сам ти вже написав чи подзвонив?

— Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.

— А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?

— Ну... розгніваються, мабуть,— кажу.— Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу.— І мотнув головою. Це в мене така звичка.— Слухайте...— кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова "слухайте". Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер — сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон [10] сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько.

Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на-це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати — мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін.,— на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.

Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда — в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.

— Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди,— сказав він нарешті.

— Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.

Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.

І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін "Атлантік манслі" й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато — якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного:

мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.

А Спенсер, каналія, вже почав.

— Що це з тобою діється, хлопчику? — каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо.— Скільки предметів було у вас в цій чверті?

— П'ять, сер.

— П'ять. А скільки ти засипав?

— Чотири.— Я засовався на ліжку. На такому каміняччі [11] мій зад ще зроду не сидів.— Англійську я проскочив,— кажу.— Бо "Лорда Рендала, мого сина", "Беовульфа" і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.

Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.

— З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!

— Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.

— Геть нічого не знав,— повторив учитель.

Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:

— Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?

— Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник,— відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.

— Кажеш, заглядав, еге? — перепитав він з глузливою посмішечкою.— Твоя, м-м...

твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних.

Зроби ласку, подай-но її мені.

Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу — мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко.

Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!

Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.

— Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня,— почав учитель.— Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?

— Та ні, сер,— кажу,— не дуже.

Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.

— "Єгиптяни — це давнє кавказьке плем'я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо,— це найбільший материк у східній півкулі..." Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. їй-богу, це таки нечесно.

— "Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя..." Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.

— Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається,— промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! — Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки,— додав він.

— Так, я знаю,— поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку. Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.

— "Шановний містере Спенсер! — голосно почав він.— Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.

З повагою Голден Колфілд".

Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед ним те, що понаписував би він, голову даю. А головне, оту-ідіотську приписку я нашкрябав тільки для того, щоб старому було не так важко мене провалити.

— Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? — запитав він.

— Та що ви, сер! Я вам не дорікаю,— кажу. Оте його "хлопчику" та "хлопчику" вже сиділо у мене в печінках. [13] Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на "Атлантік манслі". Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець!

— А як би зробив, бувши мною, ти? — запитав Спенсер.— Тільки по щирості, хлопчику.

Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям... Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак.

Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про . озеро в Центральному парку — оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову:

куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?

Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду.

— А Що ти сам про все це думаєш, хлопчику? — питає.— Цікаво мені знати. Дуже цікаво.

— Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? — перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував!

— Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося?

Він промовив це не тільки глузливо, а й досить-таки злісно.

— Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось,— відповідаю.— І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит.

— А чому, дозволь запитати?

— Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно.

Страх як не хотілося розповідати йому, що й до чого. Однаково ніякого біса не зрозуміє. Не його це діло. Елктон-хілл [14] я покинув переважно через те, що кругом там саме свинство. Оце й усе. Воно в них, як то кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Другого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Тернерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки всім батькам, які приїздили до хлопців.

Подивишся на нього — ангел, та й годі. Але не з усіма. У декого 8 хлопців батьки були вже не молоді а чи на вигляд простіші. Побачили б ви,— як Гаас обходився з батьком і матір'ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть — і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку — на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.

Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув — усе думав про каналію Гааса.

— Що таке, сер? — перепитав я.

— Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?

— Ну, звісно, трохи сумно. Аякже... Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.

— Ти що — зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?

— Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак.— Я на хвильку замислився.— Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

— Ти ще задумаєшся,— мовив Спенсер.— Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!

Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.

— Авжеж,— кажу.— Мабуть, таки задумаюсь.

— Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.

Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.

— Я знаю, сер,— кажу.— Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі.— Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили.— На жаль, мені пора. Треба ще забігти [15] до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.

Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне — жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю...

— Знаєте що, сер,— кажу,— не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду.

Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?

— Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають.

— Звичайно, кожен,— кажу.— Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене.— Я навіть спробував покласти йому на плече руку.— Гаразд?

— Може, вип'єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б...

— Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі!

Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно.

— Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу.

— Прощавай, хлопчику!

Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: "Щасти тобі!" А може, й ні.

Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: "Щасти тобі!" Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати.

3 Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив. Просто кошмар. Навіть коли йду в магазин купити журнал абощо, а дорогою мене спитають, куди я, мені нічого не варто бовкнути, що поспішаю в оперу. Просто жах господній. Отож коли я сказав старому Спенсерові, нібито мушу ще забігти до спортивного залу по свої манатки тощо, це теж була суща брехня. Я в тому клятому залі ніколи нічого свого й не кидав.

У Пенсі я жив у новому гуртожитку — в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх [16] двох класів. Я вчився а передостанньому класі. А мій сусід у кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера — вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і збив силу, грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна ховати своїх родичів — п'ять зелених за душу. На того свинтюха Оссенбергера варто поглянути! Він, мабуть, запихав покійників у мішок, а тоді бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей, і наш корпус назвали його ім'ям. На першу футбольну гру року він прикотив своїм величезним як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати — тобто кричати йому "ура". А на другий день уранці він учистив у нашій шкільній каплиці таку промову — годин на десять. Спершу розповів з півсотні заяложених анекдотів — це щоб показати, який він-у дошку свій. Теж мені, велике діло! А тоді почав розводитись про те, що він, попавши у скруту абощо, ніколи не соромиться бухнути навколішки й помолитися господу богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися богу — просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа, як про свого приятеля, і т. ін. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як оте пузате мурло вмикає першу швидкість, а саме благає бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і т. ін. хлопець, коли раптом Едгар Марсалла,— цей сидів якраз поперед мене,— як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, дуже непристойно — як-не-як у каплиці ж, і взагалі, але смішно вийшло — вмерти можна. Оце-то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мовби нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи й ну читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою.

Одне слово, я жив у новому корпусі імені отого самого Оссенбергера. Хлопці ще були на футболі, в гуртожитку комусь спало на думку натопити, і я аж зрадів, коли після [17] квартири старого Спенсера опинився у себе в кімнаті. Стало навіть затишно. Я скинув куртку, краватку, розстебнув комірець сорочки, а тоді надів шапку, яку вранці купив у Нью-Йорку. То була червона мисливська шапка з отаким довжелезним козирком. Я нагледів її у вітрині спортивного магазину, коли ми вийшли з метро,— саме після того, як я похопився, що забув у вагоні оті триклятущі рапіри. Шапка обійшлася мені всього один долар. Я нап'яв її задом наперед, козирком на потилицю — дурниця, звісно, нічого не скажеш, але мені так подобалося. До того ж так мені в шапці навіть личило. Потім я взяв книжку, яку саме почав читати, й сів у своє крісло. В кожній кімнаті стояло по двоє крісел. Одне моє, друге — мого сусіда, Ворда Стредлейтера. Бильця вже ледве трималися — на них сідали всі, кому не ліньки, але загалом крісла були навіть досить зручні.

А книжку, яку я читав, мені втелющили в бібліотеці помилково. Просто дали не ту, що я просив, а я помітив це аж у гуртожитку. То була "З нетрів Африки" Ісаака Дінесена. Спершу я подумав: "Мабуть, якесь лайно". Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою. Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато.

Улюблений письменнику мене — Д. Б., мій брат, а на другому місці — Рінг Ларднер. На іменини брат подарував мені книжку Рінга Ларднера — якраз перед тим, як я вступив до Пенсі. Там були страшенно смішні — просто сказитися можна — п'єси і одне оповідання про полісмена-регулювальника: він закохався в дуже вродливу дівчину, яка завжди перевищувала швидкість. Але він має сім'ю, той полісмен, і не може, звісно, одружитися з дівчиною тощо. А потім дівчина гине — вона ж бо завжди ганяла, мов оглашенна. Те оповідання мене просто вбило. Я взагалі люблю читати книжки, де хоча б час від часу трапляється щось смішне.

Багато я читаю і класичних книжок — як-от "Повернення на батьківщину" та інші, і вони мені дуже подобаються,— і про війну, й детективів тощо, але щоб надто я ними захоплювався, то ні. По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: "От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів — узяв і подзвонив йому по телефону". Але таке буває зі мною не часто. Я б не проти подзвонити цьому Ісаакові Дінесену. Рінгові Ларднеру також, звичайно, тільки Д. Б. сказав, що він уже помер. А ось "Тягар людських пристрастей" Сомерсета Моема — книжку я прочитав торік улітку — це вже не те.

Роман досить непоганий і т. ін., однак [18] дзвонити Сомерсетові Моєму я охоти не маю. Сам не знаю чому. Мабуть, просто він не з тих, із ким хотілося б поговорити, ось і все. Я б скоріше зателефонував каналії Томасові Гарді. Його Юстасія. Вай мені імпонує... Нацупив я, одне слово, нову шапку, вмостився в кріслі й почав читати "З нетрів Африки". Один раз я книжку вже прочитав, але хотілося ще переглянути деякі місця. Перебіг я очима сторінок три, коли чую — хтось відслоняє завісу в душовій і спиняється на порозі. Навіть не підводячи голови, я відразу здогадався, хто це. То був Роберт Еклі — він жив у суміжній кімнаті. В нашому корпусі одна душова на дві кімнати — посередині, і каналія Еклі рипався до мене разів по сто на день. Тільки він, певно, з усього гуртожитку — крім мене, звісно,— не пішов на футбол. Еклі взагалі майже нікуди не ходить. Дивний субчик. Провчився в Пенсі цілих чотири роки, а уже закінчував школу, а ніхто не називав його інакше, як Еклі. Навіть Герб Гейл, що жив із ним в одній кімнаті, і той ніколи не називав його Боб чи бодай Ек.

Мабуть, і власна жінка називатиме його Еклі, якщо тільки він коли-небудь одружиться. Еклі був жахливо високий — десь шість футів і чотири дюйми, але сутулив плечі, а зуби мав гнилі. За весь час, поки ми жили з ним по сусідству, я жодного разу не бачив, щоб він чистив зуби. Вони завжди були в нього наче вкриті пліснявою, страшно дивитися. Побачиш, бувало, ~в їдальні, як він набиває рота картоплею чи горохом або там іще чимось — аж занудить. Крім того, Еклі ходив увесь у прищах. Вони вискакували в нього не лише на лобі чи на підборідді, як це звичайно буває в хлопців, а на всій фізіономії. Та якби ж тільки це! Еклі взагалі був огидний тип. Просто паскудний. Сказати правду, я його недолюблював.

Отож чую, Еклі стоїть на порозі душової, зразу за моїм кріслом, і визирає, чи нема в кімнаті Стредлейтера. Бо віп терпіти не міг Стредлейтера й ніколи не заходив до нас у кімнату, коли той був удома. Еклі взагалі рідко кого терпів.

Нарешті він переступає поріг душової і входить у кімнату.

— Салют! — каже. Еклі завжди вітався так, ніби йому все смертельно остобісіло або ніби він смертельно зморений. Йому, бачте, не хотілося, щоб я подумав, буцім він прийшов у гості абощо. Прикидається, мовби опинився тут ненароком, дідько б його вхопив!

— Салют! — кажу, але очей від книжки не підводжу. З такими, як Еклі, тільки пильнуй! Відірвешся від книжки — пиши пропало, замучить. Щоправда, він це зробить [19] усе одно, але якщо звернеш на нього увагу не зразу, то доконає тебе не так швидко.

Еклі неквапно прочалапав по кімнаті туди, прочалапав назад. Це в нього вже така звичка — не може, щоб не перемацати своїми руками чужих речей. Помацає і обдивиться все на столі, потім на тумбочці — і так щоразу. Слухайте, часом він просто діяв на нерви!

— То як фехтувалося? — питає. Еклі до зарізу хотілось перебити мені читання і зіпсувати весь настрій. А саме фехтування йому було до лампочки.— Ми виграли чи ні?

— Ніхто не виграв,— кажу, але на нього не дивлюсь.

— Що? — перепитує Еклі. Він узагалі мав моду перепитувати.

— Ніхто не виграв,— знов буркнув я і глип на нього з-під лоба: що це ти, думаю, вже пірвав на моїй тумбочці?

Еклі саме розглядав фото дівчини, з якою я зустрічався в Нью-Йорку,— Саллі Гейс. Відколи та чортова карточка в мене, він брав її до рук і витріщався на неї разів, мабуть, щонайменше тисяч п'ять. І ніколи, дідько б його вхопив, не поставить карточку туди, де взяв. Зумисне ж, каналія, це відразу було видно.

— Ніхто не виграв? — каже Еклі.— Як це?

— Та я покинув у метро оті триклятущі рапіри разом з усім причандаллям.— Очей на нього я все ще не підводжу.

— Отуди к бісу! В метро? Загубив, чи що?

— Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.

Еклі став наді мною і заступив світло.

— Слухай,— кажу,— через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.

Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.

— Чуєш, а тобі не доведеться платити? — питає він.

— Не знаю,— кажу.— Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.

Еклі не любив, коли я називаю його "малим". Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк — мені ж бо тільки шістнадцять, а йому — вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його "малим".

Стовбичить — хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу — нізащо.

— Що це ти в біса читаєш? — питає.

— Не бачиш? Книжку.

Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.

— Щось путнє? — допитується.

— Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг.— Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть.

Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня — просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.

— Ой, здається, сліпну! — кажу таким хрипким-хрипким голосом.— Матусю рідна, в очах темніє!

— Псих! — кидає Еклі.— їй-богу, псих!

— Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?

— Ради бога, не корч із себе!

Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:

— Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?

Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом.

Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.

— Це чиє? — спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.

От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки — пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.

Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.

— Де ти доп'яв оцю ідіотську шапку? — питає.

— У Нью-Йорку.

— Скільки дав?

— Зелененьку.

— Обібрали тебе.— Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями.

Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха [21] гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки.— Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав,— каже.— Це шапка мисливська.

— Дідька лисого! — Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку.— В ній полюють на людей,— кажу.— Я сам полюю в цій шапці на людей.

— Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?

— Ні.

— А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?

— На футболі. Рандеву там у нього,— промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно — адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.

— Великий чоловік твій Стредлейтер,— сказав Еклі.— Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?

— Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.

— Дістань на хвильку, га? — просить Еклі.— У мене задерся ніготь, треба відрізати.

Йому начхати — спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! — Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев'яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче.

Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо — Еклі регоче, аж падає.

— А ти, малий, з гумором! — кажу.— Ще й з яким! Ти що — не знав? — І подаю йому ножиці.— Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо.

Я знов сів у крісло, а Еклі почав обрізати нігті. Не нігті, а кігті!

— Може б, ти обрізав їх над столом абощо? — питаю.— Слухай, обрізай над столом, га? Не хочеться мені чалапкати ввечері босими п'ятами по твоїх гидотних нігтях.

Та Еклі ніби й не чує — обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі.

— Із ким же це в Стредлейтера рандеву? — питає. Йому [22] завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його.

— Хіба я знаю! А що?

— Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту!

— Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц,— патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги.

— Він завжди дере носа,— каже Еклі.— Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді...

— А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? — кажу.— Я вже всоте прошу тебе...

— Весь час дере свого паскудного носа,— править своєї Еклі.— Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. Думає, розумніших від нього немає...

— Еклі, чорт би тебе забрав! Будь ласкавенький, обрізай свої смердючі нігті над столом! Я вже сто разів тебе просив!

Кінець кінцем він таки підійшов до столу. Поки на нього не роззявиш рота, нічого не доб'єшся.

Хвилину я мовчки стежив за ним. Потім не витримав:

— Я знаю, чого ти википаєш на Стредлейтера: він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати!

Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б краще і вигляд ти мав би приємніший, якби хоч зрідка чистив зуби.

— А я що — не чищу? Мелеш дурниці!

— А от і не чистиш! Я вже давно за тобою стежу — не чистиш, і край,— сказав я, але зовсім не злостиво. Мені було ніби аж шкода Еклі. Воно, звісно, не дуже приємно, коли тобі дорікають, що не чистиш зуби.— А Стредлейтер непоганий хлопець. Сволотою його не назвеш,— кажу.— Просто ти його не знаєш, ось у чому біда.

— А я кажу, сволота. Задавака й сволота.

— Так, задавака. Але багато в чому душа в нього добра, ніде правди діти,— правлю я.— Подумай сам. Є, припустімо, у Стредлейтера краватка чи інша річ, яка тобі подобається. Скажімо, на ньому краватка, і вона сподобалась тобі, хоч умри,— це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Скине її і подарує тобі.

їй-богу, подарує. Або знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково віддасть ту чортову краватку тобі. А от інші хлопці, мабуть, тільки б... [23] — Та ну його! — лайнувся Еклі.— Якби я мав стільки грошви, як він, то теж роздаровував би краватки!

— Ти?! Ні, ти не такий! — Я похитав головою.— Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошви, як він, то став би найбільшим...

— Доки ти називатимеш мене "малим", трясця твоїй матері?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу нещасний!

— У батьки? Овва! — Слухайте, з цим Еклі хоч кому терпець урветься. Так і жде нагоди цвікнути в очі, що тобі тільки шістнадцять, а йому — вже вісімнадцять.— По-перше,— кажу,— я не збираюся брати тебе в свою кляту сімейку...

— От і нічого називати мене...

Раптом двері відчинились, і в кімнату з розгону влетів каналія Стредлейтер.

Він узагалі не ходив, а літав. Завжди такий закручений-— куди твоє діло!

Підбігає до мого крісла — і лясь, лясь мене легенько по щоках. От уже паскудна звичка!

— Чуєш,— каже,— ти ввечері йдеш куди-небудь?

— Не знаю. Побачу. А що в біса робиться надворі — сніг валить?

Він був увесь у снігу.

— Ага. Чуєш, якщо нікуди не йдеш, то, може, даси мені свою картату куртку?

— А хто виграв? — питаю.

— Та ще тільки перший тайм закінчився,— відповів Стредлейтер.— Ми пішли. Ні, серйозно, тобі потрібна ввечері куртка? Бо я облив свою сіру якоюсь гидотою, — Не потрібна,— кажу.— Але ж ти її розтягнеш. У тебе ж плечі, як у чорта.

Взагалі ми з ним на зріст однакові, але Стредлейтер майже вдвічі важчий. А плечі в нього — у двері не входять.

— Не бійся, не розтягну.— Він підбіг до шафи.— Як поживаєш, Еклі? — питає. Цей Стредлейтер досить-таки привітний хлопець. Привітність його, звісно, нещира — прикидається, чортова душа, але з Еклі він принаймні завжди здоровкається.

Еклі тільки щось буркнув собі під ніс. Він би, звісно, взагалі не відповідав, але промовчати, навіть не буркнувши, в нього забракло духу. А мені сказав:

— То я, мабуть, піду. Ще побачимось.

— Ага,— кажу. Плакати я не збирався через те, що він ушивавсь до своєї кімнати.

Стредлейтер почав роздягатися — скинув піджак, краватку. [24] — Певно, треба швиденько поголитися,— каже. У нього така борода — щетина!

Серйозно.

— А де ж твоя краля? — питаю.

— Жде у тому крилі.— Він узяв чим поголитися, прихопив під пахву рушника й вийшов з кімнати. Хоч би сорочку накинув абощо. Завжди бігає по коридору до пояса голий — думає, що в нього бозна-яка гарна статура! Та воно так і є. Що правда, то правда.

4 Робити я не мав чого і поплентався вслід за Стредлейтером до умивалки — почешу хоч, думаю, язиком, поки він шкребтиметься. Крім нас, там не було нікого — хлопці ще не вернулися з футболу. Задуха в умивалці була пекельна, всі вікна запітніли. Попід стіною стояло з десяток раковин. Стредлейтер став біля тієї, що посередині, а я сів на сусідню і почав гратися холодною водою — то відкручу кран, то закручу. Це в мене нерви. Голячись, Стредлейтер насвистував "Індійську пісеньку". Свистів він так, що хоч вуха затуляй, і майже суціль фальшиво. А мелодії завжди вибирав такі, що не кожен і добрий свистун висвистить,— скажімо, ту ж "Індійську пісеньку" чи "Бійка на Десятій авеню".

Стредлейтер будь-яку мелодію вмів перепартачити.

Пригадуєте, я вже казав, що Еклі був жахливий нечупара? Отож, а Стредлейтер теж такий самий, тільки це в нього виявлялося по-іншому. Не так в око впадало.

Вигляд він мав завжди пристойний, цей чортяка Стредлейтер. Та побачили б ви, скажімо, його бритву! Не бритва, а якась іржава залізяка — вся в присохлій піні, у щетині й чортзна ще в чому. Він узагалі ніколи її не мив. Поголиться, прибереться — і вже в нього пристойний вигляд, аякже! Але то тільки про людське око. Хто-хто, а я добре знав, який він неохайний. Чепурився Стредлейтер через те, що був до безтями в себе закоханий. Він вважав, що вродливішого від нього хлопця нема на всій західній півкулі. Він і був досить вродливий, це правда. Але краса його була така, що ваші батько й мати, якби вони, скажімо, побачили в шкільному альбомі його фотокарточку, неодмінно спитали б: "А це що за хлопчина?" Розумієте, краса в нього була якась альбом-па. Я знаю в Пенсі багато хлопців куди вродливіших, як на мене, від Стредлейтера, але на фото в альбомі ви не звернете на них уваги. То начебто ніс великуватий, то вуха стирчать, то ще щось. Я це добре знаю. [25] Одпе слово, сиджу п на раковині поруч із Стредлейтером і то відкручую, то закручую холодну воду. На мені все ще ота червона мисливська шайка з довгим козирком і так само задом наперед. Не шапка, а просто шик.

— Чуєш,— каже Стредлейтер,— зробиш мені одну велику послугу?

— Яку? — питаю. Правда, не особливо захоплено. От уже любить, щоб йому робили "великі послуги"! Ці хлопці всі такі: коли він красюк чи гадає, що бозна-який красюк, то ти конче мусиш робити йому "велику послугу". Думає, як він сам до безтями закоханий у себе, то й решта закохані в нього і тільки й мріють про те, щоб робити йому послуги. Аж сміх бере, їй-богу.

— То ти підеш куди-небудь увечері? — питає він.

— Може, й піду. А може, й не піду. Не знаю. А що?

— Та мені треба прочитати до понеділка сторінок сто з історії,— каже він.— Ти б не написав за мене твір з англійської? Бо мені буде не з медом, якщо в понеділок не здам отого проклятого твору. Того ж я й прошу. То як?

Ви бачите — знущається з мене! Слово честі, знущається!

— Яз цієї смердючої школи вилітаю, а ти просиш мене написати якийсь ідіотський твір! — кажу.

— Та я знаю. Але річ у тім, що мені так перепаде, якщо я не здам твору! Ну будь ласка, будь ласочка! Напишеш?

Я відповів не зразу. З таким паскудою, як Стредлейтер, часом не завадить і подрочитися.

— А про що писати? — питаю.

— Та про що завгодно. Аби лише що-небудь описати. Наприклад, кімнату. Чи будинок. Або знайому тобі місцевість. Сам знаєш. Тільки щоб вийшов який-небудь опис, дідько б його взяв.— Стредлейтер на весь рот позіхнув. Від такого свинства в мене кишки перевертаються. Уявляєте, просить тебе зробити послугу, а сам на весь рот позіхи справляє, матері його!..— Але не дуже старайся,— каже далі.— Бо та зараза Гартсел вважає, що на англійській ти зуби з'їв. Він знає, що ми з тобою живемо в одній кімнаті. Я думаю, не треба розставляти правильно коми й іншу оту муру.

Від таких балачок усередині в мене теж усе перевертається. Ти, скажімо, вмієш н

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: