— Кажу ж, ти мобілізований! — вигукнув він. — У тебе мобілізаційна посвідка номер два, тебе призвали до війська!
Здоровань Луї запхав квиток до кишені.
— То що, ви не візьмете мене на роботу? — поспитався він.
— Я не беру на роботу дезертирів.
Здоровань Луї нагнувся й підняв діжку.
— Вірю, вірю, — хутко сказав Рібадо. — Ти силань, тут нічого не скажеш. Та який мені з того зиск, якщо тебе заарештують за сорок вісім годин.
Здоровань Луї поклав діжку на плече; насупивши густі брови, він зосереджено дивився на Рібада. Рібадо стенув плечима:
— Шкодую, — сказав він.
Більше не було про що говорити. Він одійшов, думаючи собі: "Дезертир мені не потрібен". Потім гукнув:
— Гей, Шарло!
— Га? — поспитався той.
— Глянь на того чолов'ягу, він ухиляється од війська.
— Шкода, — сказав Шарло. — Він міг би добряче стати нам у пригоді.
— Я не хочу наймати дезертирів, — сказав Рібадо.
— Та певно ж, — відказав Шарло.
Обоє обернулися: високий чолов'яга поставив діжку на землю, він із нещасним виглядом крутив у руках свій військовий квиток.
Юрма оточувала їх, несла, кружеляла їх і, кружеляючи, густішала, Рене вже й сам не знав, стоїть він непорушно чи кружеляє разом із юрбою. Він диввився на французькі знамена, які майоріли над входом у Східний вокзал; війна була там, на кінцях рейок, поки що вона не давалася взнаки, він почував, що йому загрожує набагато ближча катастрофа: юрма, це таке ненадійне, над нею завжди ширяє лихо. Похорони Ґаллієні, він повзе, він тягне свою білу сукенку поміж чорним корінням юрми, під спекотою сонця, підвищення падає, не дивися, вони понесли непорушну жінку, її нога в червоному мереживі стирчить із роздертого черевичка; юрма оточувала його під світлим і порожнім небом, ненавиджу юрмиська, він скрізь відчував очі, сонця, від яких розпускалися огненні квіти на його спині й животі, які пекли його довгий блідий ніс, від'їзд у передмістя в перші неділі травня, а наступного дня в газетах буде: "Червона неділя", кількоро душ розчавили у натовпі. Ірена захищала його своїм маленьким пухким тілом, не дивися, вона цупить мене за руку, вона тягне мене, і жінка проходить за мною, ковзає над натовпом, наче мрець Гангом. Вона осудливо дивилася на підняті кулаки, вони там, віддалік, під триколірними знаменами, над морем кашкетів. Вона каже:
Рене вдав, ніби не чує; та його сестра з переконливою повільністю каже далі:
— Йолопи! Їх посилають на бійню, а вони радіють.
Вона обурливо поводить себе. В автобусі, в кіні, в метрі вона поводила себе непристойно, завжди казала те, що не слід було казати, її м'який голос казав обурливі речі. Він зиркнув позад себе, цей чоловік із лисячим писком, з надто вже пильним поглядом і поточеним носом слухав їх. Ірена поклала йому долоню на плече, вигляд у неї був замислений. Вона допіру пригадала, що доводиться йому старшою сестрою, він подумав, що зараз вона даватиме йому нудні поради, але так чи так вона вибралася провести його на вокзал, і тепер вона була самісінька серед цих чоловіків без жінок, як тоді, коли він водив її на матч із боксу в Пюто, тож не слід було дратувати її. Вона читала, лежачи на дивані, багато палила й сама конструювала свої погляди, мов ті капелюшки. Вона сказала йому:
— Послухай мене, Рене, ти не будеш робити, як ці йолопи.
— Ні, — тихо відказав Рене. — Ні.
— Гарно послухай мене, — знову почала вона. — Ти не будеш вилузуватися зі шкури.
Коли вона була переконана, голос її далеко було чути. Вона сказала:
— До чого це призведе тебе? Йди, якщо вже не можеш уникнути цього, але не висувайся, коли там будеш. Ні в доброму, ні в лихому: все воно виходить на одне. І як тільки зможеш лягти, то лягай.
— Авжеж, — відказав він. — Авжеж.
Вона міцно тримала його за плечі; дивилася на нього вона проникливо, та без захвату; вона розвивала свою думку.
— Авжеж, — відказав він, — авжеж.
Він думав, що вона має рацію, та цього не можна було казати. Навіть думати. Це мусить відбуватися саме, спокійно, без слів, силою обставин, так, щоб потім не можна було щось поставити собі на карб. Кашкети, море кашкетів, кашкети, як уранці в понеділок, як у трудові дні, як кашкети докерів, як на суботніх мітингах, в самісінькій гущі натовпу Моріс почувався мов удома. Приплив хилитав підняті кулаки, повільно ніс їх, із раптовими зупинками, з погойдуваннями, з новими поштовхами, до триколірних знамен, товариші, товариші, травневі кулаки, квітучі кулаки пливуть до Ґарша, до червоних трибун на моріжку Ґарша, мене зовуть Зезета, і соколи співають, співають про чудовний місяць травень, про оновлення світу. Пахло оксамитом і вином, Моріс скрізь, він множився, він пахнув оксамитом, пахнув вином, тер рукавом об шерехату тканину піджака, якийсь кучерявий чоловічок пхав його своїм наплічником у спину, глухий тупіт тисяч ніг струмував його стегнами і вливався у живіт. В небі дудоніло, він підняв голову, побачив літак, потім очі його опустилися, й унизу він побачив перевернуті обличчя, відкид його лиця, він усміхнувся їм. Два світлі озерця на обвітреній шкірі, кучерявий чуб, шрам, він усміхнувся. Усміхнувся він і чоловікові в окулярах, у якого був старанний вигляд, усміхнувся і блідому кощавому бороданеві, який кусав губи й не усміхався. Все це волало у вуха, волало і реготалося, без жартів, Жоліо, це ти, бач, потрібна була війна, щоб ми зустрілися; була неділя. Коли заводи зачинені, коли чоловіки разом і чекають, склавши руки, на вокзалах із наплічниками на спині, а над ними висить залізна доля, то це неділя, й не має великого значення, чи вирушаєш ти на війну, чи в Фонтенебло. Даніель стояв перед молитовним ослінчиком, він вдихав спокійний запах погріба й ладану, дивився на голомозих людей під фіолетовим світлом, однісінький він стояв серед цих людей, які повклякали навколішки, Моріс, оточений чоловіками, які стояли, чоловіками без жінок, в гарячковому запаху вина, вугілля, тютюну, дивився на кашкети під вранішнім світлом і думав собі: неділя, П'єр спав, Матьє натиснув на тюбик і циліндрик рожевої пасти виліз із сичанням, переламався і впав на щетину зубної щітки. Невисокий парубійко, регочучи, штовхнув Моріса: "Гей, Сімоне! Сімоне!" Й Сімон обернувся, в нього були червоні щоки, він реготався, гукав: "От скажи-но, га! Хоч бери та співай "Похмуру неділю"! Моріс засміявся, повторив: "Похмура неділя", і гарний молодик теж усміхнувся йому, він був із жінкою, нічогенькою і гарною вбраною; вона тримала його за руку і благально дивилася на нього, та він на неї не дивився, якби він дивився на неї, то вони замкнулися б одне на одному, стали б одним цілим. Самотня пара. Він реготався, він дивився на Моріса, жінка не рахувалася, Зезета не рахувалася, вона тяжко дихає, від неї тхне, вона геть м'яка піді мною, любчику мій, увійди в мене, залишалося ще трохи ночі, мов піт між його сорочкою й тілом, трохи кіптяви, трохи прісної й ніжної тривоги, та він реготався на відкритому повітрі, й жінки були тут зайві; війна була тут, війна, революція, перемога. Ми залишимо в себе свої гвинтівки. Всі вони: кучерявий, бородань, той, що в окулярах, високий молодик повернуться зі своїми гвинтівками, співаючи "Інтернаціонал", і буде неділя. Назавжди неділя. Він підняв кулак.
— Він піднімає кулак. Розумно.
Моріс обернувся з піднятим кулаком.
— Що, що? — поспитався він.
— Вам хочеться вмерти за Судети? — поспитався бородань.
— Заткни пельку, — відказав Моріс.
Бородань нерішуче зиркнув на нього лихим поглядом, здавалося, він намагається щось пригадати. Раптом він заволав:
— Геть війну!
Марсель відступив на крок, і його торбина на когось наштовхнулася.
— Ти замовкнеш? — поспитався він. — Замовкнеш ти чи ні, чорноротий?
— Геть війну! — надривався бородань. — Геть війну!
Руки його затряслися, очі закотилися під лоба, він уже не міг зупинитися. Моріс дивився на нього з сумним подивом, люті в нього не було, якоїсь миті він подумав було, що треба затопити йому в пику, аби він заткнувся, як ото стукають по спині дітлахів, коли на них нападає гикавка; та на кісточках його пальців іще зберігався дотик до тендітного тіла, і тут не було чим пишатися: він ударив хлопчака; чимало води втече, поки я зроблю це ще раз.
— Іди звідціля, гнидо! — сказав він.
Бородань знай кричав гарно поставленим і трохи стомленим голосом — голосом багатія; і в Моріса зненацька з'явилося прикре відчуття, що все це зроблено навмисне. Він роззирнувся довкруги, й радість його розтанула: винні всі, вони не робили того, що мусили робити. Якщо на мітингу який-небудь тип починає кричати всяку хріновину, то натовп кидається на нього і валить з ніг, видно тільки, як руки здіймаються у повітря, а далі по всьому. А замість цього хлопці відступили, і докруг бороданя утворилася порожнеча; ота молодичка з цікавістю дивилася на нього, випустивши руку свого чоловіка, хлопці відверталися, в них був нещирий вигляд, вони вдавали, ніби нічого не сталося.
Якась величезна чудернацька знеохота налягла на Моріса: це сонце, цей чоловік, який самотньо волав і волав, як заведений, і ці мовчазні чоловіки, які поопускали голови... Його знеохота переросла у тривогу; він плечем розсунув натовп і попрямував до виходу з вокзалу, до справжніх товаришів, які вимахували кулаками під полотнищами знамен. Бульвар Монпарнас був порожній. Неділя. На терасі "Купола" снідало двоє чи троє відвідувачів; продавчиня краваток стояла на порозі своєї крамниці; на другому поверсі будинку номер дев'яносто дев'ять, над "Космосом", чоловік без піджака з'явився у вікні й сперся ліктями на балюстраді. Мобер і Тереза радісно заволали: ще одна! Там, на стіні, поміж "Куполом" і аптекою, висів великий жовтий плакат з червоною облямівкою, "Французе", ще вогкий. Мобер кинувся, втягнувши голову в плечі, головою вперед. Тереза бігла за ним, вона раділа, мов дурненька: вони вже роздерли шість таких плакатів, на очах у приголомшених добросердих багатіїв, незлецьки було мати молодого дужого захисника, нівроку на зріст і такого, який знає, що робить.
— Мерзота! — вигукнув Мобер.
Він роззирнувся довкруги; поруч зупинилася дівча, йому було років з десять, воно дивилося на них, граючись кісками; Мобер ще голосніше гукнув:
— Мерзота!
І Тереза голосно сказала йому в спину:
— Як це уряд дозволяє, щоб вивішувалися отака мерзота?
Продавчиня краваток не відповіла: це була гладка сонна молодиця, невиразна професійна усмішка завмерла на її вустах.
Французе!
Німецькі вимоги неприйнятні. Ми зробили все, щоб зберегти мир, та ніхто не може вимагати, аби Франція відмовилася від своїх зобов'язань і погодилася стати нацією другого сорту. Якщо сьогодні ми кинемо напризволяще чехів, то завтра Гітлер буде вимагати Ельзас...
Мобер ухопив плакат за край й відірвав, ніби качине крильце, довгу стьожку жовтого паперу. Тереза взяла плакат за правий кут, смикнула, залишився чималий шмат:
від Франції, щоб вона
і погодилася
нацією
якщо сьогодні ми ки
немо
На стіні залишилася жовта нерівна зірка; Мобер відступив, щоб помилуватися своєю роботою: геть тобі жовта зірка, з обірваними, незначущими словами. Тереза усміхнулася і глянула на свої руки в рукавичках, до них прилип уривок плаката, невеличка лушпайка на правій рукавичці: "Респу...", вона потерла великого пальця об вказівний, і жовтий клаптик скачався у кульку, зсохся і зробився твердий, мов голівка булавки. Тереза розвела пальці, кулька впала, вона тішилася відчуттям своєї могуті.
"Мені потрібен маленький біфштекс, пане Дезіре, маленький біфштекс грамів на триста, гарний такий, але відріжте як слід: вчора мене обслуговував ваш продавець, і я була невдоволена, самі жили. Скажіть, будь ласка, що сталося в тому будинку навпроти? Ну, в двадцять четвертому, з чорними шторами. Там хтось помер? — Ох, не знаю, — відказав різник. — У двадцять четвертому в мене клієнтів немає, вони купують у Бертьє. Погляньте, підійде воно вам чи ні, рожеве, ніжне, тендітне, мов піна від шампанського, і жодного сухожилля, його сирим можна їсти. — У двадцять четвертому, — озвалася пані Льєтьє, — таж я знаю, там віддав богу душу пан Віґ'є. — Пан Віґ'є? Не знаю такого. З нових мешканців? — Та ні ж бо, це невисокий чорнявий добродій, ви його знаєте, він пригощав цукерками Терезу. — А-а, такий пристойний пан? От шкода! Я дуже буду шкодувати за ним; пан Віґ'є, треба ж таке! — Знаєте, він доста пожив на світі, от і вмер. — Ох, — мовила пані Льєтьє, — як я сказала чоловікові, цей дідок помер вчасно, ніби нюхом чув, за півроку ми ще, може, і шкодуватимемо, що не на його місці. Знаєте, що вони винайшли? — Хто? — Та німаки ж. Воно вбиває людей, наче мух, і вони вмирають у жахливих муках. — О, господи, цього тільки бракує! От розбійники! Але що це таке? Що воно таке? — Ох, це щось таке, як газ, чи, може, промінь, так мені пояснили. — Тоді це смертельний промінь, — піднявши голову, сказав різник. — Авжеж, авжеж, щось на кшталт променя. То скажіть, хіба не краще лежати в сирій землі? — Маєте рацію, я ввесь час це кажу. Ніякого більше господарства, ніяких клопотів; мені ось як хотілося б умерти: заснути увечері та й не прокинутися вранці. — Здається, він так і помер. — Хто? — Цей маленький дідок. — Є люди, яким таланить, а нам доведеться усього зазнати, дарма що ми жінки, ви ж бачили, як воно в Еспанії. Ні, антрекот, а крім того, чи немає у вас тельбухів для мого кота? Коли ж я думаю: знову війна! Мій чоловік воював у чотирнадцятому, тепер настала синова черга, люди мов подуріли, кажу вам. Хіба не можна домовитися? — Таж Гітлер не хоче домовлятися, пані Боннетен. — Що, Гітлер? Цей чолов'яга хоче Судети? Знаєте, я віддала б йому. Не знаю, люди це чи гори, а мій син піде складати свою голову за них. Я йому віддала б їх! Віддала б! Вам хочеться їх? Беріть! Тут його і застукали б. Скажіть, — поважно провадила вона, — похорон сьогодні? А не знаєте, о котрій годині, бо я хочу подивитися крізь вікно, як його нестимуть?" Чого вони сікаються усі до мене з цією війною? Він тримав свого військового квитка, щосили стискав його і не зважувався покласти до кишені: то було єдине, чим він володів на білому світі. Він відкрив його на ходу, побачив своє фото і трохи заспокоївся; ці маленькі темні рисочки, які розповідали про нього, здавалися не такими тривожними, коли він на них дивився, не мали аж такого вже лихого вигляду. Він сказав собі: "Ну й що! Ну й що, — сказав він, — хіба це лихо — не вміти читати!" Дезертир, невисокий знесилений молодик, піднімався проспектом Кліші, од вітрини до вітрини тягнучи за собою своє відображення, в нього не було ненависти, він не хотів іти у військо, він був дезертиром, був хвацьким бритоголовим хлоп'ягою, який живе в Барселоні, у кварталі Барріо Чіно, його переховує дівчина, яка в нього закохалася. Але як можна бути дезертиром? Якими очима потрібно на себе дивитися?
Він стояв у нефі, священик співав для нього; він думав собі: "Спочинок, супокій, супокій, спочинок". "Ступивши в вічність, він нарешті став собою" (*). Ти створив мене таким, який я є, і незбагненні шляхи твої; я найганебніший із твоїх задумів, ти бачиш мене, і я слугую тобі, повстаю проти тебе, ображаю тебе й, ображаючи, слугую тобі. Я — твоє творіння, ти любиш себе в мені, ти терпиш мене, ти, який створив чудовиська. Задзеленчав дзвоник, віруючі схилили голови, та Даніель стояв прямо, з непорушним поглядом. Ти бачиш мене, Ти любиш мене. Він почувався спокійним і святим.
=======
* Перший рядок з сонета Стефана Малларме "Надгробок Едгара По". Переклав з французької Михайло Москаленко. Цит. за виданням: Стефан Малларме. Вірші та проза — К.: "Юніверс", 2001, стор. 119 — прим. пер.
======
Похоронна карета зупинилася біля дверей двадцять четвертого будинку. "Ось вони, ось вони", — сказала пані Боннетен. — "Це на четвертому поверсі", — сказала консьєржка. Вона впізнала службовця похоронного бюра і сказала йому: "Добридень, пане Рене, як справи?" — "Добридень, — відказав пан Рене. — Бачте, надумалися хоронити в неділю". — "Ох, — сказала консьєржка, — такі ми вже вільнодумці!" Жак подивився на Матьє і, грюкнувши кулаком по столі, сказав: "А якщо ми виграємо цю війну, то знаєш кому від цього буде зиск? Сталінові". — "А якщо будемо сидіти склавши руки, то зиск отримає Гітлер", — м'яко відказав Матьє. — "Ну, й що? Сталін — це той самий Гітлер. От тільки угода з Гітлером заощадить нам два мільйони людей і порятує нас від революції". Ну от. Матьє підвівся і зиркнув у вікно. Він навіть не розлютився; він думав: "Навіщо все це?" Філіп дезертирував, а небо зберігало свій добротливий недільний вигляд, вулиці пахнули вишуканою кухнею, мигдальними тістечками, курятиною, родиною. Пройшла подружня пара, чоловік ніс тістечка, загорнуті у вощений папір, він тримав пакет на мізинці за рожеву стрічечку. Як і щонеділі. Це жарт, це не насправжки, бачиш, яке все спокійне, жодного виру, це маленька недільна смерть, маленька смерть у родинному колі, тобі треба лише виправити свій ґандж, небо існує, продуктова крамниця існує, торт існує; дезертири не існують. Неділя, неділя, перша черга біля пісуару на майдані Кліші, перша денна спекота. Ввійти до ліфта, який щойно опустився, вдихнути в його темній клітці парфуми білявки з четвертого поверху, натиснути білу кнопку, легеньке погойдування, тихий підйом, вставити ключа в замкову шпарину, як і щонеділі, почепити капелюха на третій вішалці, поправити вузол краватки перед люстром у передпокої, штовхнути двері до вітальні, гукаючи: "Ось і я". Що вона робитиме? Хіба не підійде вона до нього, як і щонеділі, шепочучи: "Милий мій"? Це було так правдоподібно, від правдоподібности аж душило. І все-таки він утратив це назавжди. Якби ж то я міг розлютитися! Він дав мені ляпаса, подумалося йому. Дав ляпаса. Він зупинився, у боці шпигало, він притулився до дерева, він не гнівався. "Ох, — з відчаєм подумав він, — ну, чому я більше не дитина?" Матьє сів навпроти Жака. Жак говорив, Матьє дивився на нього, і все було таке нудне, бюрко у напівмороці, тиха мелодія потойбіч сосон, мушлі вершкового масла на тарілці, порожні келихи на таці: незначуща вічність. Йому теж хотілося заговорити. Говорити ні про що, аби нічого не сказати, щоб розбити цю вічну тишу, яку не вдавалось пробити братовому голосові.
— Не суши собі мізки. Війна, мир — все воно варте одне одного.
— Як це — варте? — здивовано перепитав Жак. — Скажи-но це мільйонам людей, які готуються до смерти.
— То й що? — добротливо поспитався Матьє. — Вони носять у собі свою смерть від самісінького народження. І навіть якщо їх виполонять до одної душі, то людство все одно буде повне, як і раніше: жодної прогалини, жодної нестачі.
— Крім дванадцяти-п'ятнадцяти мільйонів душ, — сказав Жак.
— Та не в кількості справа, — сказав Матьє. — Воно заповнене лише саме собою, йому нікого не бракує, і воно нікого не чекає. Воно, як і раніше, йтиме нікуди, й такі ж самі люди будуть ставити ті самі запитання й так само марнуватимуть життя.
Жак, усміхаючись, дивився на нього, щоб показати, що він не такий уже й дурний.
— І що ти хочеш оцим сказати?
— Та якраз нічого, — відказав Матьє.
— Ось вони, ось вони, — збуджено закричала пані Боннетон. — Зараз поставлять домовину на мари.
Війна — це ніщо, потяг вирушав, наїжачившись піднятими кулаками, Моріс знайшов товаришів: Дюбеш і Лоран притиснули його до вікна, вони співали: "З інтернаціоналом здобудемо людских прав". "Ти співаєш, як моя дупа", — сказав йому Дюбеш. — "Як умію!" — буркнув Моріс. Йому було гаряче, давило у скронях, це був найкращий день у його житті. Шарлеві було зимно, в животі боліло, він подзвонив утретє; він чув гучання хутких кроків у коридорі, грюкали двері, та ніхто не приходив. "Що вони там дляються, я ще вроблюся тут через них". Важко гупаючи, хтось пробіг біля кімнати...
— Гей-но! — погукав Шарль.
Тупіт лунав і далі, гомін ущух, та над головою його почали гучно стукати. Нехай їм усячина, якби це була мала Дорліяк, яка дає їм щомісяця п'ять тисяч франків самих лише чайових, то вони очі одна одній повидирали б, аби зайти до її палати. Він здригнувся, напевне, відчинені вікна, струмінь холодного повітря тягнув попід дверми, вони провітрюють, ми ще не поїхали. а вони вже провітрюють; гомін, зимний вітер, вигуки просягали до палати, мов у млин, я немовби у громадському місці. Від першого свого рентгену він не пам'ятав такої тривоги.
— Гей-го! Гей-го! — знову погукав він.
За десять одинадцята, Жакліна не прийшла, на ввесь ранок його покинули самого. Коли вони вже закінчать той рейвах нагорі? Удари молотка відлунювали йому в очах, таке, наче забивають цвяхами мою домовину. Очі були сухі й щеміли, він зненацька прокинувся о третій над ранком після лихого сну. Втім, це був майже не сон: він залишився в Берку; пляж, лікарні, клініки, все було порожнє: ні хворих, ні медсестер, чорні вікна, порожні зали, й куди око засягне — голий сірий пісок. Та ця порожнеча була не просто порожнечею, таке бачиш лише уві сні. Сон тривав; очі його були широко розплющені, а сон тривав: він лежав на візку посеред палати, але вона вже була порожня; не мала вона вже ні верху, ні низу, ні правого боку, ні лівого. Залишалися чотири перегородки, саме чотири перегородки, мов на кораблі, які сходилися під прямим кутом між чотирма стінами. Коридором тягли тяжкий нерівний предмет, напевне, здоровецьку валізу багатія.
— Гей-го! — крикнув Шарль. — Гей-го!
Відчинилися двері, увійшла пані Луїза.
— Нарешті, — сказав він.
— Ох, ще хвильку! — сказала пані Луїза. — Нам треба одягнути сто хворих; до кожного дійде черга.
— Де Жаніна?
— Гадаєте, вона має час займатися вами! Вона вбирає малюків Потьє.
— Дайте мені судно, — сказав Шарль. — Хутчій, хутчій!
— Що це з вами? Це ж не ваша пора.
— Я хвилююся, — відказав Шарль. — Либонь, від цього.
— Так, але мені треба буде спорядити вас. Всі мають бути готові до одинадцятої години. Отож поспішайте.
Вона розв'язала поворозки його піжами і стягла штани, потім підняла за стегна і підклала судно. Емаль була холодна і тверда. "В мене пронос", — із жахом подумав Шарль.
— Як же я їхатиму в потязі, якщо в мене пронос?
— Не хвилюйтеся. Все передбачено.
Вона дивилася на нього, похитуючи в'язкою ключів. Потім сказала:
— Під час мандрівки буде гарна погода.
Його вуста затремтіли.
— Я не хочу їхати, — сказав він.
— Ох, ох! Годі вже вам, — сказала пані Луїза. — Ну що, скінчили?
Шарль натужився востаннє.
Вона понишпорила в кишені халата і дістала паперову серветку й ножиці. Потім розрізала серветку на восьмеро клаптів.
— Підведіться, — звеліла вона.
Він почув шурхіт паперу, а потім відчув його дотик.
— Ху! — сказав він.
— От! — мовила вона. — Поки я виноситиму судно, ляжте на живіт; я закінчу вас підтирати.
Він перевернувся ницьма, чув, як вона ходить палатою, а потім відчув ніжний доторк її вмілих пальців. Він полюбляв цей момент. Річ. Маленька покинута річ. Прутень набубнявів під ним, і він попестив його об свіже простирадло.
Пані Луїза перевернула його, мов клумак. Вона глянула на його живіт і зареготалася.
— Ох, дотепнику! — сказала вона. — Шкодуватимуть тут за вами, пане Шарлю, ви ж бо справжнісінький мартопляс.
Вона відкинула укривало і зняла з нього піжаму.
— Трохи одеколону на обличчя, — протираючи його, сказала вона. — Що ж, сьогодні умивання буде скорочене. Підніміть руки. Добре. Тепер підштанки, не дриґайтеся так, я не можу надіти вам шкарпетки.
Вона відступила, оцінюючи свою роботу, і вдоволено сказала:
— Ну, тепер ви як нова копійка.
— Довго ми будемо їхати? — хрипко поспитався Шарль.
— Може, й довго, — відказала вона, одягаючи на нього куртку.
— А куди нас повезуть?
— Хтозна. Гадаю, спочатку ви зупинитеся в Діжоні.
Вона роззирнулася зокола.
— Гляну, чи не забула чогось. Ох, — похопилася вона, — а кухлик! Ваша голубий кухлик! Ви ж так його любите.
Вона взяла його з етажерки і схилилася над валізою. То був голубий порцеляновий кухлик із червоними метеликами. Він був такий гарнюній.
— Я покладу його поміж сорочками, щоб він не розбився.
— Дайте-но його сюди, — звелів Шарль.
Вона здивовано глянула на нього, а потім простягнула кухля. Він узяв його, звівся на лікоть і, замахнувшись, пожбурив у стіну.
— Вандал! — обурено закричала пані Луїза. — Якщо вже не хотіли брати з собою, то краще віддали б мені.
— Я не хотів ні брати його з собою, ні віддавати, — відказав Шарль.
Вона стенула плечима, підійшла до дверей і розчинила їх настежень.
— Ну, що, вирушаємо? — поспитався він.
— Те певно ж, — відказала вона. — Ви ж не хочете пропустити потяг?
— Ну, то хутчій! — сказав Шарль. — То хутчій давайте!
Вона зайшла ззаду і штовхнула візок; він простягнув руку, щоб мимохідь доторкнутися до стола, на мить побачив вікно і шматок стіни у дзеркальці, прикріпленому над головою, а потім більше нічого, він був у коридорі, у хвості довгої низки візків, які вишикувалися під стіною; йому здавалося, ніби в нього видирають серце.
Похоронний поїзд рушив з місця. "Рушають, — сказала пані Боннетен. — Гляньте-но, небагато людей проводжає його в останню путь". Вони рухалися помалу, зупиняючись майже на кожному кроці, наприкінці дороги чекала темна могила, медсестри пхали візки удвох, та ліфт був один, і вони згаяли багато часу.
— Довго так, — сказав Шарль.
— Без вас не поїдуть, — відказала пані Луїза.
Похоронна карета проїхала попід вікнами; невисока пані в жалобному вбранні, мабуть, родичка, консьєржка замкнула своє приміщення на ключ, вона йшла поруч із огрядною пані в сірій сукні й голубому капелюсі, доглядачкою. Пан Боннетен сперся ліктями на балконі біля своєї дружини. "Татусь Віґ'є був братом-масоном", — сказав він. — "Звідки ти це знаєш?" — "Ха! Ха!" — самовдоволено зареготав він. І докинув за мить: "Коли він потискав мені руку, то малював пальцем трикутник на моїй долоні". Кров кинулася в скроні пані Боннетен, бо її чоловік так непоштиво казав про небіжчика. Вона провела поглядом похоронний поїзд і подумала собі: "От бідолаха". Він лежав, простягнувшись на спині, вперед ногами його везли до могили. Бідолаха, як сумно не мати родини. Вона перехрестилася. На всю довжину; його пхали до темної могили, він відчув, як з-під нього вислизає ліфт.
— Хто їде з нами? — поспитався він.
— Від нас ніхто, — сказала пані Луїза. — Призначили трьох медсестер з норманського шале й Жоржету Фуке, вона з клініки доктора Роберталя.
— А, бачив я її, — сказав Шарль, поки вона обережно пхала його до ями. — Чорнявка з гарними ногами. На вигляд вона з норовом.
Він частенько бачив її на пляжі, де вона наглядала за гуртом малих рахітиків і по заслузі роздавала їм потиличники; в неї були голі ноги, й вона носила полотняні черевички. Гарнюні ноги, нервові й волохаті, він подумав тоді, що був би не проти, аби вона його доглядала. Вони спустять його на мотузках у могилу, й ніхто не нахилиться над ним, крім цієї невисокої жіночки, яка не дуже побивається за небіжчиком, як сумно так помирати; пані Луїза пхнула його до кабіни ліфта, під стіною там уже стояв якийсь візок.
— Хто там? — поспитався Шарль, мружачи очі.
— Петрюс, — озвалися з візка.
— А, це ти, стара срако! — сказав Шарль. — То що? Переїжджаємо?
Петрюс не відповів, поштовх, Шарлю здалося, ніби він висить за кілька сантиметрів над візком, вони пірнали у могилу, підлога четвертого поверху була вже над його головою, він покидав своє життя зверху, через каналізаційну діру.
— Але де ж вона? — коротко схлипнув він. — Де Жаніна?
Пані Луїза ніби не почула його, і Шарль погамував ридання, тому що поруч був Петрюс. Філіп ішов, йому вже несила було зупинитися; якщо він перестане іти, то зомліє; Здоровань Луї йшов, він примудрився поранити праву ногу. Якийсь панок чимчикував пустельною вулицею, невисокий опецьок зі здоровецькими вусами і в солом'яному брилі, Здоровань Луї простягнув до нього руку.
— Послухай-но, — сказав він, — ти вмієш читати?
Панок сахнувся од нього й наддав кроку.
— Та не тікай, — гукнув до нього Здоровань Луї. — Я ж тебе не з'їм.
Панок побіг прудкіше, Здоровань Луї закульгав услід за ним, простягаючи йому військовий квиток; врешті, панок завдав ноги на плечі і чкурнув од нього, волаючи з переляку, мов худобина. Здоровань Луї став і, чухаючи голову під пов'язкою, дивився, як той біжить: панок зробився малий і круглий, ніби м'яч, ось він підкотився до рогу вулиці, підстрибнув, звернув за ріг і щез.
— Оттак-пак! — сказав Здоровань Луї. — Оттак-пак!
— Не треба плакати, — сказала пані Луїза.
Вона витерла йому сльози своєю хустинкою, я й не думав, що плачу. Він трохи розчулився: так приємно було оплакувати самого себе.
— Тут я був такий шасливий.
— Ніколи б не повірила, — сказала пані Луїза. — Ви завжди на когось бурчали.
Вона відсунула ґрати ліфта і пхнула візок у вестибюль. Шарль звівся на ліктях, він угледів Тютора і малу Ґавальду. Мала Ґавальда була бліда, мов полотно; Тютор сховався під укривала і заплющив очі. Чоловіки в кашкетах хапали візки біля дверей ліфта, котили їх через поріг клініки і зникали в парку. Один з них підійшов до Шарля.
— Гей! — вигукнув Шарль. — Уважайте-но. Як немає звички, то може статися лихо.
— Нічого, — сказав чоловік, — велике диво — пхати вашу штукенцію. Тачки на вокзалі в Дюнкерку, вагонетки в Ленсі, візки в Анзені, я всеньке життя тільки це й роблю.
Шарль замовк, йому було страшно: паруб'яга, який котив малу Ґавальду, обернув її візка на двох колесах і подряпав планку об мур.
— Зачекайте! — погукала Жакліна. — Зачекайте, я його повезу на вокзал.
Вона бігом спустилася східцями, вона була геть захекана.
— Пане Шарлю! — сказала вона.
Вона дивилася на на нього з сумним захватом, її груди здіймалися, щоб доторкнутися до нього, вона вдала, ніби поправляє на нім укривало; виходить, він ще володіє чимось на землі; хоч де б він був, а володітиме цим великим турботливим і поштивим серцем, яке й далі буде битися для нього в Берку, в порожній клініці.
— Бачте, — сказав він, — кинули ви мене.
— Ох, пане Шарлю, так довго тягнуся час. Та я не могла прийти, пані Луїза, мабуть, казала вам про це.
Вона обійшла візок, смутна і заклопотана, твердо тримаючись на двох ногах, і він аж затремтів од ненависти: вона була зі стоянів, в неї були вертикальні згадки, недовго ж зберігатиме вона його у своєму серці.
— Гайда, гайда, — сухо сказав він. — Поспішаймо: везіть мене.
— Увійдіть, — сказав кволий голос.
Мод штовхнула двері, й від запаху блювотиння їй аж подих перехопило. П'єр лежав на полиці. Він був блідий, тільки очі блищали на лиці, та вигляд у нього був спокійний. Вона відступила назад, але змусила себе увійти до каюти. На стільці біля узголів'я стояла миска, наповнена каламутною пінявою рідиною.
— Я вже блюю самим слизом, — рівним голосом сказав П'єр. — Все, що було в шлунку, давно вже виригалося. Прибери миску й сідай.
Затамувавши подих, Мод узяла миску й поставила її біля умивальниці. Потім сіла; двері вона залишила відчиненими, аби провітрити каюту. Запало мовчання; П'єр дивився на неї з бентежною цікавістю.
— Я не знала, що ти недужий, — сказала вона, — а то прийшла б раніше.
П'єр звівся на лікті.
— Мені вже краще, — сказав він, — але я ще дуже слабкий. Зучора я знай ригаю і ригаю. Може, з'їсти щось пополудні, га? Я саме хотів було замовити куряче крильце.
— Та не знаю, — роздратовано відказала Мод. — Ти сам повинен відчувати, чи треба тобі їсти.
П'єр стурбовано дивився на укривало.
— Звичайно, — сказав він, — ризикуєш перевантажити шлунок, але мені треба покріпитися, а, з другого боку, якщо нападе блювота, то буде буде чим ригати.
Мод ошелешено зиркнула на нього. Потім подумала: "Справді, щоб пізнати чоловіка, треба з ним пуд солі з'їсти".
— Гаразд, скажу стюардові, щоб приніс тобі овочевий бульйон і курячу грудинку. — Вона роблено засміялася й докинула: — Якщо тобі хочеться їсти, то ти не такий уже і хворий.
Запала мовчанка. П'єр підняв очі й розглядав її з бентежною сумішшю уваги і байдужности.
— Гаразд, розповідай: ви вже в другому класі?
— Хто це тобі сказав? — невдоволено поспиталася Мод.
— Рюбі. Вчора я здибав її в коридорі.
— Авжеж, — відказала вона, — в другому.
— А як це ви примудрилися?
— Ми запропонували дати концерт.
— А! — сказав П'єр.
Він знай дивився на неї. Ось він перостягнув свої руки на простирадлі й м'яко сказав:
— Крім того, ти переспала з капітаном?
— Що ти верзеш? — обурилася Мод.
— Я бачив, як ти виходила з його каюти, — відказав П'єр. — Ніякої помилки.
Мод не знала куди подітися. З одного боку, вона вже не повинна була звітуватися перед ним; та з другої, порядніше було б попередити його. Вона опустила очі й закашлялася; вона почувалася винною, і це збудило в ній якусь ніжність до П'єра.
— Послухай-но, — сказала вона, — якби я відмовилася, то Франс не зрозуміла б мене.
— А до чого тут Франс? — кволим голосом поспитався П'єр.
Вона різко підняла голову: він усміхався, на його обличчі видно було ту ж саму мляву допитливість. Вона відчула, що її образили, краще б він кричав на неї.
— Як хочеш знати, — сухо сказала вона, — коли ми подорожуємо пароплавом, я завжди сплю з капітаном, щоб оркестра "Бебіс" могла їхати в другому класі. От.
Якусь мить вона чекала, що він обуриться, та він і слова не сказав. Вона схилилася над ним і гаряче додала:
— Але я не повія.
— А хто каже, що ти повія? Ти робиш те, що тобі хочеться, або те, що можеш. Не бачу в цьому нічого поганого.
Їй здалося, ніби він шмагонув її батогом по обличчю. Вона схопилася на ноги.
— Ага, ти не бачиш у цьому нічого поганого! — вигукнула вона. — Нічого поганого не бачиш!
— Ні, не бачу.
— Так от, ти помиляєшся, — схвильовано сказала вона. — Дуже помиляєшся!
— То це погано, чи як? — жартома поспитався П'єр.
— Ох, не заплутуй мене! Ні, поганого тут немає; справді, що тут поганого? Хто ж каже, щоб я не робила цього? Ніхто: ні чоловіки, які крутяться довкола мене, ні мої подруги, які використовують мене, ні матуся, яка вже не заробляє ні копійки і якій я посилаю гроші. А от ти повинен вважати, що це погано, бо ти мій коханець.
П'єр схрестив руки на ковдрі; у нього був понурий і блудний погляд недужого.
— Не кричи, — тихо сказав він. — У мене голова болить.
Вона погамувалася і холодно глянула на нього.
— Не бійся, — півголосом сказала вона, — більше я не кричатиму. Тільки знай, між нами все скінчилося. Бо, розумієш, мені вже в печінках сидить те, що я дозволяю м'яшкорити себе цьому старому лантухові з гайном, і якби ти дав мені ляпаса чи пожалів мене, то я вирішила б, що ти трохи любиш мене, й це мене підбадьорило б. Та якщо я сплю, з ким хочеться, а всім, і навіть тобі, до того байдуже, тоді я брудна сучка, мандрьоха. Що ж, любий мій, мандрьохи бігають за багатіями, й у них немає потреби лигатися з такими бидлаками, як ти оце.
П'єр не відповів; очі його були заплющені. Вона загилила ногою свого стільця і, грюкнувши дверми, вийшла з каюти.
Він плив, звівшись на лікоть, поміж шале, клініками, сімейними пансіонатами; скрізь було порожньо, сто двадцять двоє вікон готелю "Брюн" були відчинені, в саду вілли "Оаза" недужі чекали, лежачи у своїх домовинах; попіднімавши голови, вони дивилися на парад візків; цілий гурт візків котився до вокзалу. Ніхто не розмовляв, чутно було тільки, як порипують осі й глухий стукіт коліс, які з'їжджають із хідника на бруківку. Жаніна йшла хутко; вони випередили огрядну баберу з червоним обличчям, котру котив низенький заплаканий дідок, випередили Зозо, на вокзал його котила мати, доглядачка громадської вбиральні.
— Гей! Гей! — погукав Шарль.
Зозо здригнувся, трохи звівся і глянув на Шарля своїми порожніми світлими очима.
— Не щастить нам, — зітхнувши, сказав він.
Шарль упав на спину; праворуч і ліворуч від себе він відчував оці поземні присутності, десять тисяч маленьких похоронів. Він знову розплющив очі й побачив шматок неба й сотні людей, котрі, вихилившись із вікон будинків на Великій вулиці, махали хустинками. Негідники! Негідники! Це ж не 14 липня. Чаїна зграя з криком закружляла над його головою, й Жаніна висякалася за візком. Вона плакала під своїм своєю креповою вуаллю, доглядачка втупилася в єдиний вінок, який погойдувався позад карети, та чула, як та плаче, вона не повинна так побиватися, вже десять років вона його не бачила, та завжди зберігаєш десь у глибині душі соромливий і непогамований смуток, який смиренно очікує похорону, першого причастя, весілля, аби пролляти сльози, які зазвичай не зважуєшся виказати; доглядачка подумала про свою паралізовану матір, про війну, про небожа, якого незабаром заберуть до війська, про тяжкий свій приділ доглядачки і теж заплакала, вона була задоволена, родичка плакала, за нею почала плакати консьєржка, бідолашний дідок, так мало людей проводжає його в останню дорогу, хоча у всіх смуток на обличчі; Жаніна плакала, котячи візок, Філіп ішов, я зараз зомлію, Здоровань Луї йшов, війна, недуга, смерть, від'їзд, убогість; була неділя, Моріс співав біля вікна свого купе, Марсель зайшла до цукерні купити тістечок із кремом.
— Щось не дуже ви балакучі, — сказала Жакліна. — А я гадала, вам тяжко буде покидати мене.
Вони звернули на вулицю, що провадила до вокзалу.
— Вам здається, що я недостатньо засмучений? — поспитався Шарль. — Мене запаковують, везуть бозна-куди, не питаючи моєї згоди, а ви ще й хочете, аби я шкодував за вами?
— Черствий ви.
— Нехай, — шорстко відказав він. — Хотів би я, щоб ви опинилися на моєму місці. Глянув би тоді я на вас.
Вона не відповіла, і він угледів над головою темну стелю.
— Приїхали, — сказала Жаніна.
Кого волати на порятунок? Кого потрібно благати, щоб не везли мене, я зроблю все, що вони захочуть, аби тільки мене залишили тут, вона мене доглядатиме, возитиме на прогулянки, голубитиме своїми пальчиками...
— Ох, — сказав він, — чую я, що здохну під час цієї мандрівки.
— Та ви з глузду з'їхали! — тривожно вигукнула Жаніна. — Ви геть ума рішилися, як ви можете казати таке?
Вона обійшла довкруг візка і нахилилася до нього, він відчув її гарячий подих.
— Годі, годі! — сказав він, регочучись їй ув обличчя. — Не треба вдавати. Вже хто-хто, а ви не будете сумувати, якщо я помру. Хіба що та гарнюня чорнявка, медсестра лікаря Роберталя.
Жаніна хутко випросталася.
— Вона мов баба-яга, — сказала вона. — Ви уявити собі не можете, скільки прикростей завдала вона Люсьєні. О, ця залляла б вам сала за шкуру, — крізь зуби додала Жаніна. — І їй голову не задуриш, вона не така дурненька, як я.
Шарль підвівся і занепокоєно роззирнувся довкруги. В залі вишикувалося понад дві сотні візків. Один по одному носії викочували їх на перон.
— Я не хочу їхати, — пробурмотів він крізь зуби.
Жаніна раптом розгублено глянула на нього.
— Прощавайте, — сказала вона йому. — Люба, люба моя лялю, прощавайте.
Він хотів було відповісти, та візок сіпнувся. Дрижаки пробігли по ньому від ніг до потилиці; він відкинув голову назад і побачив, як над схилилося червонясте обличчя.
— Пишіть мені, — гукнула Жаніна, — пишіть!
Він був уже на пероні, в гаморі свистків і прощальних вигуків.
— Оце... оце наш потяг? — тривожно поспитався він.
— Не подобається? А ви що хотіли? Східний експрес? — іронічно запитав служник.
— Таж це товарні вагони!
Служник сплюнув собі під ноги.
— В пасажирському вагоні ви не помістилися б, — пояснив він. — Треба було б знімати сидіння, знаєте яка це морока?
Носії брали лежаки за два кінці, знімали їх із візків і несли до вагонів. Біля вагонів стояли служники у кашкетах, вони нагиналися, брали лежаки, як могли, і заносили їх у темряву. Красунчик Самуель, найбільший джигун у Берку, в якого було вісімнадцять костюмів, проплив у руках носіїв біля Шарля і догори дригом зник у вагоні.
— Таж є санітарні потяги, — обурено сказав Шарль.
— Ох, маєте слушність. Але хто б це напередодні війни подавав санітарні потяги у Берк, щоб вивозити калік?
Шарль хотів було відповісти, але його лежак раптом гойднувся, і його підняли в повітря униз головою.
— Несіть мене прямо, — заволав він, — прямо несіть мене!
Носії зареготалися, зяйлива діра наблизилася, побільшала, вони випустили мотузки, і домовина м'яко гупнула об свіжу землю. Схилившись над могилою, доглядачка і консьєржка гірко заридали.
— От бачиш, — сказав Борис, — от бачиш, усі вони дають драла.
Вони сиділи у передпокої готелю біля обвішаного орденами добродія, котрий читав газету. Портьє привіз ліфтом дві валізи зі свинячої шкури і поставив їх біля входу, поруч з іншими.
— П'ятеро зранку вибуває з готелю, — байдуже сказав він.
— Поглянь на ці валізи, — сказав Борис, — вони зі свинячої шкіри. Ці люди не заслужили їх, — суворо докинув він.
— Чому, красунчику мій?
— Вони мають бути обклеєні наліпками.
— Але ж тоді не видно було б свинячої шкіри, — заперечила Лола.
— От-от. Справжню розкіш потрібно приховувати, до того ж, це замінило б чохли. Якби я мав такі валізи, то мене тут не було б.
— А де ти був би?
— Та де завгодно: в Мексиці або в Китаї. — Він додав: — Із тобою.
Висока жінка в темному капелюсі схвильовано пройшла через передпокій; вона гукала:
— Маріетто! Маріетто!
— Це пані Делярів, — сказала Лола. — Вона виїжджає сьогодні ополудні.
— Незабаром ми залишимося в готелі самі, — сказав Борис. — Ото буде цікаво: щовечора мінятимемо кімнату.
— Вчора в казіно, — сказала Лола, — мене слухало душ із десять. Тому я більше не надриваюся. Я попросила, щоб усіх їх зібрали докупи, за столиками посеред зали, та й мугикаю їм свої пісеньки на вухо.
Борис підвівся й пішов глянути на валізи. Він потайки помацав їх і вернувся до Лоли.
— Чому вони їдуть звідси? — знову сідаючи, сказав він. — Їм і тут велося б незлецьки. Якщо це станеться, то їхні домівки розбомбують відразу ж після їхнього повернення.
— Воно, звісно, так, — відказала Лола, — та це ж їхні домівки. Невже ти не розумієш?
— Ні.
— Так воно ведеться, — сказала вона. — З певного віку очікуєш на неприємності вдома.
Борис зареготався, й Лола занепокоєно випросталася: в неї давненько вже таке було — якщо він сміявся, то їй здавалося, що сміється він із неї.
— Чому ти регочеш?
— Бо вважаю, що ти дуже зухвала. Ти пояснюєш мені, що відчувають люди певного віку. Але ж ти нічогісінько не тямиш, сердешна моя Лоло: в тебе ніколи не було домівки.
— Не було, — сумно відказала вона.
Борис узяв її руку й поцілував долоню. Лола зашарілася.
— Ти такий люб'язний зі мною. Кажу ж, ти так змінився...
— Щось не так?
Лола міцно стиснула його руку.
— Ні, все гаразд. От тільки хотілося б знати, чому це ти такий люб'язний.
— Бо дорослішаю, — відказав він.
Вона випустила його руку й, усміхаючись, відкинулася у фотелі. Він тішився тим, що вона щаслива: йому хотілося залишити їй добру згадку про себе. Він погладив її руку й подумав: рік; в мене один лиш рік життя з нею; він розчулився: їхня історія вже мала чар минувшини. Раніше він тримав її у вуздечці, але це було мов угода без обмеження в часі: це дратувало його, він волів мати зобов'язання на визначений термін. Один рік: він принесе їй усе те щастя, котрого вона заслуговує, він виправить усі свої несправедливості, а потім кине її, але не зробить це мерзотно, не задля іншої жінки чи тому що вона остогидла йому: все воно влаштується саме, силою обставин, тому він буде доросліший і його пошлють на фронт. Він зиркнув на неї краєм ока: в неї був молодявий вигляд, її прегарні груди хвилювалися від утіхи; він сумно подумав: "Я буду чоловіком одної жінки". Мобілізований у 1940 році, вбитий у 1941, ні, в 1942 році, бо ще ж піде часу на військову підготовку, от і вийде, що за свої двадцять два роки він пізнав одну жінку. Ще три місяці тому він мріяв спати зі світськими жінками; тому що хлопчиськом був, безжалісно подумав він. Йому доведеться вмерти, не пізнавши герцогинь, та він не шкодував за цим. З одного боку, за ті місяці, які йому лишилися, він міг колекціонувати перемоги, та йому не хотілося: так лише розтринькаєш себе. Коли тобі лишилося жити всього два роки, то треба радше зосередитися на одному. Жюль Ренар казав синові: "Вивчай одну жінку, але вивчай добре, лише тоді ти пізнаєш усіх їх". Треба було ретельно вивчати Лолу, в ресторані, на вулиці, в ліжку. Він провів своїм вказівним пальцем по Лолиному зап'ястю й подумав: я ще не дуже добре знаю її. Були ще куточки її тіла, яких він не знав, та й не завжди він знав, що відбувається в її голові. Але в нього був ще рік. І до цього слід було братися негайно. Він обернув до неї голову й почав уважно розглядати її.
— Чому ти так дивишся на мене? — поспиталася Лола.
— Я тебе вивчаю, — відказав Борис.
— Не люблю я, коли ти на мене так дивишся, завжди боюся, що здаватимуся тобі старою.
Борис усміхнувся до неї: вона залишалася недовірливою, ніяк не могла звинути до свого щастя.
— Не переймайся, — сказав він.
Вдова сухо привіталася з ними й сіла у крісло біля обвішаного орденами добродія.
— Ну, що, люба пані, — сказав добродій. — Слухатимемо промову Гітлера.
— Ох! А коли ж це? — поспиталася вдова.
— Сьогодні ввечері він виступатиме в Sportpalaats (*).
========
*Палац спорту (нім.) — прим. пер.
========
— Бр-р-р! — здригнувшись, мовила вона. — Тоді я раніше вкладуся до ліжка та ще й голову сховаю під укривалом, щоб не чути його. Гадаю, нічого втішного для нас він не скаже.
— Боюся, що так, — відказав добродій.
Запала мовчанка, потім він знову озвався:
— Бачите, найбільшу помилку зробили ми в 1936 році, під час демілітаризації рейнської зони. Туди треба було послати десять дивізій. Якби ми вищирили зуби, то німецькі офіцери отримали б наказ про відступ. Але Сарро чекав згоди від Народного фронту, а Народний фронт вирішив, що краще буде віддати нашу зброю еспанським комуністам.
— Англія не пішла б за нами, — зауважила вдова.
— Вона за нами не пішла б! Вона за нами не пішла б! — нетерпляче повторив добродій. — Гаразд, пані, тепер я поставлю вам запитання. Знаєте, що зробив би Гітлер, якби Сарро оголосив мобілізацію?
— Ні, не знаю, — відказала вдова.
— На-клав-би-на-се-бе-ру-ки, пані; мені відомо це з надійного джерела: вже двадцять років я знайомий із офіцером із 2-го відділу.
Вдома сумно схилила голову.
— Стільки втрачених нагод! — зітхнула вона.
— А хто винен, пані?
— Ох! — сказала вона.
— От-от! — сказав добродій. — Тож бо й воно! Ось що значить голосувати за червоних. Француза не виправити: війна вже на порозі, а він знай вимагає оплачуваних відпусток.
Вдова підняла голову: її обличчя було стривожене.
— То ви гадаєте, що буде війна?
— Про війну, — сказав добродій, — і думати немає чого. О-о, не так швидко вона буде. Ні, Даладьє не дитина, він, звичайно ж, поступиться. Але ми матимемо гірші неприємності.
— Негідники, — крізь зуби процідила Лола.
Борис із симпатією глянув на неї. Як на її думку, то чехословацьке питання було просте: на цю маленьку країну напали, Франція мусить її захистити. Вона не дуже зналася на політиці, зате була великодушна.
— Ходімо снідати, — сказала вона, — ці двоє діють мені на нерви.
І підвелася. Він глянув на її гожі пругкі стегна і подумав: жінка. Це була жінка, вся жінка, якою він володітиме сьогодні вночі. Він відчув, як від бажання в нього аж вуха зашарілися.
Позаду вокзал — і Ґомес у потязі, з ногами на лавці, він прискорив прощання: "Не люблю обіймів на пероні". Вона спускалася монументальними східцями, потяг ще стояв на вокзалі, Ґомес палив і читав газету, залізши з ногами на лаву, в нього були нові черевики з телячої шкіри. Вона бачила його черевики на сірій оббивці лави; він їхав у першому класі; війна має свої переваги. Ненавиджу його, подумала вона. Вона була суха і спустошена. Якусь мить вона ще бачила сліпуче море, порт і пароплави, потім усе зникло: темні готелі, дахи і трамваї.
— Пабле, не біжи так! А то впадеш.
Малюк зупинився на сходинці, нога зависла в повітрі. Він побачить Матьє. Він міг іще один день провести зі мною, але він волів провести його з Матьє. Її руки палали. Поки він був тут, життя було мукою; тепер, коли він поїхав, я не знаю, куди мені йти.
Малий Пабло поважно дивився на неї.
— А тато поїхав? — поспитався він.
Навпроти висів годинник, він показував тридцять п'ять на другу. Вже сім хвилин, як потяг був у дорозі.
— Так, — відказала Сара, — поїхав.
— Воювати? — поблискуючи очима, спитався Пабло.
— Ні, — відказала Сара, — побачитися з другом.
— Так, але ж потім він воюватиме?
— Потім, — сказала Сара, — він змушуватиме воювати інших.
Пабло зупинився на передостанній сходинці; він зігнув коліна і, звівши ноги докупи, плигнув на тротуар, а потім обернувся і, гордо усміхаючись, глянув на матір. Мартопляс, подумала вона. Не усміхнувшись у відповідь, вона одвернулася й окинула оком монументальні східці. Над її головою їхали, зупинялися і знову рушали потяги. Ґомесів потяг прямував на схід, поміж крейдяними бескидами чи, може, поміж будинками. Вокзал угорі був пустельний, величезний сірий пухир, наповнений сонцем і димом, пахне вином і сажею, блищать рейки. Вона схилила голову, їй було прикро думати про цей покинутий вокзал, нагорі, в білій полуденній спекоті. В квітні 1933 року він їхав тим самим потягом, на ньому був сірий твідовий костюм, в Каннах його чекала місіс Сімпсон, вони тоді провели разом два тижні в Сан-Ремо. Краще було б це, подумалося їй. Маленький кулачок мацнув її руку. Вона розтулила долоню й зімкнула її на Пабловому зап'ясті. Потім опустила погляд униз і глянула на нього. На ньому була матроська блуза й полотняний капелюшок.
— Чому ти так дивишся на мене? — поспитався Пабло.
Сара одвернулася і глянула на шосе. Вона жахнулася зі своєї черствости. Це всього лиш дитина, подумала вона. Всього лиш дитина! Вона знову глянула на нього, силкуючись усміхнутися, та так і не змогла, зуби її зціпилися, рот задерев'янів. Губи малюка затремтіли, й вона зрозуміла, що він зараз заплаче. Вона різко смикнула його за руку й пішла сягнистими кроками. Малюк здивувався і, забувши про сльози, задріботів поруч з нею.
— Куди ти йдеш, мамо?
— Не знаю, — відказала Сара.
Вона звернула праворуч, у першу-ліпшу вулицю. Вулиця була пустельна; всі крамниці були зачинені. Вона ще дужче наддала кроку і звернула ліворуч, у вулицю, що тяглася поміж темними брудними будинками. І знов