Ось, — мовив він.
Потім дістав гаманця і поклав на стіл три купюри.
— Йолопе ти малий! — вигукнув дідок. — А я от зараз покладу їх до кишені та й начхаю на твого паспорта.
Філіп занепокоєно зиркнув на нього і простягнув руку, щоб забрати гроші. Дідок зареготався.
— Я гадав... — почав було Філіп.
Старий знай реготався. Філіп з досадою забрав свою руку і спробував усміхнутися.
— Я знаюся на людях, — сказав він. — Знаю, що ви так не зробили б.
Дідок перестав сміятися. У нього був лихий і веселий вигляд.
— Воно знається на людях. Бідолашний мій шмаркачу, ти приходиш до мене, ти вперше мене бачиш, і от ти дістаєш грошенята й кладеш їх на стіл, та тебе вже за це треба вбити. Йди, йди собі, дай мені спокійно попрацювати. Поки що я візьму тисячу франків, на той випадок, якщо ти передумаєш. Решту принесеш тоді, коли прийдеш по документи.
Ще один ляпас, я всі їх поверну. На очах у нього заблищали сльози. Він мусив би розгніватися, та відчував лиш остовпіння. Як це вдається їм бути такими жорстокими, вони ніколи не опускають зброї, вони завжди насторожі, щонайменша помилка — й вони кидаються на тебе і завдають болю. Що я йому зробив? А тим, у голубій вітальні, що їм я зробив? Та нехай, навчусь я правилам їхньої гри, буду жорстоким, вони ще тремтітимуть у мене.
— Коли буде готове?
— Завтра зранку.
— Я гадав... я не сподівався, що на це піде стільки часу.
— Та невже? — поспитався дідок. — А печатки я що, сам роблю? Йди, забирайся геть, прийдеш завтра вранці, часу й так лишилося небагато, щоб усе зробити.
Надворі ніч, огидна й тепла, з її чудовиськами; кроки вже давно лунають позаду, і не посмієш озирнутися, ніч в Сен-Уані; непевний квартал.
Філіп ледве чутно промимрив:
— Коли можна прийти?
— Коли завгодно, з шостої години.
— А тут... є тут якісь готелі?
— Проспект Сен-Уан, які хоч на вибір. Йди вже, йди.
— Я прийду о шостій, — твердо сказав Філіп.
Він узяв свою валізку, зачинив двері й побрався східцями. На майданчику четвертого поверху в нього поллялися сльози, свого носовичка він забувся, втер очі рукавом, шморгнув носом декілька разів, я не боягуз. Старий неотеса нагорі прийняв його за боягуза, те презирство переслідувало його, мов погляд. Вони дивляться на мене. Філіп квапливо спустився останніми східцями. "Двері, будь ласка". Двері відчинилися в сіру каламутну теплу імлу. Філіп занурився в це літепло. Я не боягуз, так думає лише цей брудний дідок. Втім, більше не думає, вирішив він. Більше він про мене не думає, взявся до роботи. Погляд погас, Філіп наддав кроку. "Ну що, Філіпе? Ти боїшся?" — "Не боюся, не можу я". Він скулився під стіною. Пітто пестив йому стегна і груди, помацав його пипки крізь сорочку, а потім двома пальцями правої руки ляснув його по губах. "Прощавай, Філіпе, йди собі. Я не люблю боягузів". Вулиця була наповнена нічними статуями, то були люди, які попритулялися спинами до мурів, вони нічого не казали, не палили і, не рухаючись, дивилися на тебе вогкими очима ночі. Він майже біг, і серце його калатало дедалі швидше. "З твоїм писком? Авжеж, авжеж, ти малий боягуз". Вони ще побачать, всі побачать, він прийде, як інші, прочитає моє ім'я і скаже: "Для дитини заможних батьків, для хлопчиська, це не так і кепсько".
Праворуч од нього вибух світла, готель. На порозі стояв зизоокий служник; він на мене дивиться? Філіп сповільнив ходу, та зробив зайвий крок і поминув двері, служник, напевне, косував йому в спину; з пристойности він уже не міг повернутися. Зизоокий винар або ж дуель циклопів. Або ж іще: халепа для циклопа. Якось він відчув, що негаразд із очима, глянув у дзеркало і побачив: одне око рухається окремо від другого! Який жах. Їх неможливо змусити рухатися удвох, одне віддавна звикло бути саме і тепер косує вбік. На протилежному боці був другий готель, "Конкарно", маленький одноповерховий будиночок. Піти туди? А якщо вони попросять мої документи? — подумалося йому. Він не зважився перейти вулицю й попрямував тим же боком. Треба бути рішучим, але цього вечора рішучости в мене чортма, той дідок спустошив мене; хіба що, подумав він, зиркнувши на вивіску "Кава, вина, лікери", хильнути задля хоробрости? Він штовхнув двері.
Це була геть мала кав'ярня, циновий шинквас і два столики, до підошов чіплялася тирса. Господар недовірливо зиркнув на нього. "Надто вже добре я вбраний", — роздратовано подумав Філіп.
— Коняку, — сказав він, підходячи до шинквасу.
Господар узяв пляшку, на шийці в неї стирчав бляшаний носик. Він налляв коньяку, Філіп поставив долі свою валізку і з цікавістю наглядав за ним: цівка коньяку бігла з бляшаного носика, в господаря був такий вигляд, ніби він поливає городину. Філіп ковтнув і подумав собі: "Це, мабуть, злецький коньяк". Він ніколи не пив міцного, коньяк скидався на перекисле вино і обпік йому горлянку; він хутко поставив чарку. Господар дивився на нього. Була іронія в його незворушних очах чи ні? Філіп знову взяв чарку і недбало підніс її до вуст: горлянка палала, з очей текли сльози, він вихилив решту одним духом. Коли він знову поставив чарку, то відчув, що йому море по коліна, і трохи звеселів. Подумав собі: "Якраз нагода роззирнутися". Тижнів зо два тому він виявив, що не вміє спостерігати, я поет, я не аналізую. Відтоді він змушував себе подумки описувати все, хоч би де перебував, наприклад, лічити предмети у вітрині. Він кинув оком довкруги, почну з останнього ряду пляшок, угорі, над шинквасом. Чотири плящини "Бірра", одна "Ґудрону", дві "Нуаї", глечичок рому.
Хтось увійшов. Робітник у кашкеті. Філіп подумав собі: "Це пролетар". Йому нечасто випадало бачити їх, та він багато про них думав. Це був тридцятирічний чоловік, мускулястий, але негарно збудований, з надто довгими руками й кривими ногами, напевне, його знівечила фізична праця; під носом у нього була жорстка жовта щетина; на кашкеті видніла триколірна кокарда, і ввесь він здавався похмурим і схвильованим.
— Шклянку білого вина, господарю, хутчій.
— Вже зачиняємо, — відказав господар.
— Ви не хочете налляти шклянку винця мобілізованому? — поспитався робітник.
Він насилу говорив, голос його був хрипкий, немовби він цілий день кричав. Підморгнувши правим оком, він пояснив:
— Завтра вранці я вирушаю.
Господар узяв пляшку і шклянку.
— Куди ви їдете? — поспитався він, ставляючи шклянку на шинквас.
— В Суассон, — відказав той. — Я танкіст.
Він підніс шклянку до рота, рука його тремтіла, вино поллялося на підлогу.
— Ми змішаємо їх із лайном, — сказав він.
— Гм! — сказав господар.
— А певно! — вигукнув робітник.
Він двічі вдарив долонею правої руки по лівому кулаку.
— Хтозна, — сказав господар. — Ці гади теж уміють воювати.
— Кажу, ми їм утремо маку!
Він випив, клацнув язиком і заспівав. Видно було, що він збуджений і водночас утомлений; з кожною хвилиною риси його обличчя марніли, очі заплющувалися, губи никли, та якась невблаганна сила відразу ж піднімала його повіки й підтягала догори кутики вуст: він здавався знесиленою здобиччю веселощів, які не хотіли уриватися. Раптом він обернувся до Філіпа.
— А тебе теж призвали?
— Я... ще ні, — відступивши, сказав Філіп.
— То чого ж ти чекаєш? Треба змішати їх із лайном.
Це був пролетар: Філіп усміхнувся йому і змусив себе ступнути до нього.
— Частую тебе шклянкою білого, — сказав пролетар. — Господарю, дві шклянки білого, одну для вас, другу для нього: я пригощаю.
— Я не хочу пити, — суворо сказав господар. — Крім того, час уже й зачиняти: о четвертій ранку мені вставати.
Однак він поставив шклянку перед Філіпом.
— Зараз хильнемо, — сказав пролетар.
Філіп підняв свою шклянку. Нещодавно в кімнаті фальшувальника, тепер за циновим шинквасом із пролетарем. Якби ж то вони мене бачили!
— За ваше здоров'я, — сказав він.
— За перемогу, — сказав пролетар.
Філіп здивовано зиркнув на нього: напевне, він хотів пожартувати; адже трудящі за мир.
— Скажи, як я, — звелів чолов'яга. — Скажи: за перемогу!
В нього був поважний і невдоволений вигляд.
— Я не хочу цього казати, — мовив Філіп.
— Що? — перепитав чолов'яга.
Він стиснув кулаки. Йому немов заціпило; очі побіліли, щелепа одвисла, а голова мляво хитнулася.
— Скажи, як він, — озвався господар.
Пролетар отямився, він підійшов упритул до Філіпа, від нього тхнуло вином. Ні, я не казатиму "за перемогу".
— Ти не хочеш сказати: за перемогу? Мені, призивникові? Солдатові тридцять восьмого року?
Пролетар згріб його за краватку і притис до шинквасу.
— Ти мені кажеш це? Ти зі мною не хочеш випити?
Що зробив би Пітто? Що він зробив би на моєму місці?
— Послухайте, — суворо сказав господар, — робіть, як він каже: я не хочу неприємностей, та й приміщення пора звільнити — мені вставати о четвертій ранку.
Філіп узяв свою шклянку.
— За перемогу, — пробурмотів він.
Він перехилив шклянку, та горло в нього так перехопило, що він не міг проковтнути питво. Задоволено посміхаючись, чолов'яга відпустив його і втер вуса рукавом.
— Він не хотів казати: за перемогу, — пояснив він господареві. — Я згріб його за краватку: який з тебе француз, якщо ти кажеш таке мені, призивникові, солдатові чотирнадцятого року?
Філіп кинув сорок су на шинквас і квапливо пішов геть. Це пияк, йому треба поступитися, Пітто теж поступився б: так що я не боягуз.
— Гей, хлопчино, зачекай!
Чолов'яга вийшов услід за ним, Філіп чув, як господар зачиняє двері й обертає ключа в замку. Він відчув, як по спині побігли холодні дрижаки: йому здавалося, що його зачиняють наодинці з цим типом.
— Та не біжи так прудко, — сказав чолов'яга. — Ми їх змішаємо з лайном, кажу тобі, це треба обмити.
Він підійшов до Філіпа і обняв його рукою за шию. Маріо взяв руку здорованя Луї й ніжно стиснув її, це було пекло, вони простували темними вуличками, ніде не зупиняючись, Здоровань Луї вже не міг, блювота підкочувала до горла, у вухах дудоніло.
— Та я трохи поспішаю, — сказав Філіп.
— Куди ми йдемо? — поспитався Здоровань Луї.
— Шукати твого мурина.
— Ти що, порядного з себе корчиш? Якщо я плачу, то ти мусиш пити, второпав?
Здоровань Луї глянув на Маріо й перелякався. Маріо приказував: "Ну, що, любчику мій, коханчику ти мій, зморився, еге?" Та обличчя його змінилося. Стараче тримав його за ліву руку, це було пекло. Він спробував було вивільнити праву руку, та зненацька відчув гострий біль у лікті.
— Гей, та ти мені руку поламаєш! — вигукнув він.
Філіп зненацька вирвався й кинувся тікати. Це пияк, нічого поганого немає в тому, що я втікаю від пияка. Стараче відпустив його руку і зайшов ззаду. Здоровань Луї хотів було глянути, що він там надумав, та Маріо повис на його руці. Філіп чув за спиною уривчасте хекання: "Лярво ти мерзенна, гомику ти малий, ага, злякався, зараз я втру тобі бубни!" "Що з тобою, любчику мій, що це з тобою, хіба ми вже не друзі?" Здоровань Луї подумав: вони хочуть мене вбити, холодний жах пройняв його до кісток, вільною рукою він ухопив Маріо за горлянку і підняв над землею; та тієї ж таки миті голова розкололася аж до підборіддя, він відпустив Маріо і повалився на коліна, кров зацебеніла у нього над бровами. Він спробував було вхопити Маріо за піджак. Та Маріо плигнув назад, і більше його Здоровань Луї не бачив. Він бачив мурина, який плив на рівні землі, не торкаючись її, не схожий на інших негрів, усміхаючись, ішов він назустріч йому з розкритими обіймами, Здоровань Луї простягнув руки, в голові у нього був той страшенний біль, що бемкав, неначе дзвін, він заволав негрові: на поміч, але отримав другого стусана по голові й повалився ницьма у канаву, Філіп гнав і гнав, готель "Канада", він зупинився, перевів подих і озирнувся назад, чолов'яга відстав і згубився. Він поправив вузол краватки й мірною ходою увійшов до готелю.
Кілева хитавиця, бортова хитавиця. Кілева хитавиця, бортова хитавиця. Похитування корабля спіраллю підіймалося в його литки і стегна й тупими поштовхами завмирало внизу живота. Та голова його була ясною, всього лиш два чи три напади гіркої нудоти; він міцно стискав поруччя. Одинадцята вечора; в небі висипали зорі, якийсь червоний вогник танцював удалині над морем; може, спогад про це море останнім промайне в моїх очах, коли я з відірваною щелепою горізнач валятимуся у вирві під мерехтливим небом. Цей чистий темний образ із шелестінням пальмового листя і людською присутністю, такою далекою за червоним вогником у пітьмі. Він бачив їх, у військових одностроях, набившись, мов оселедці в діжку, мовчки пливли вони до своєї смерти. Не кажучи й слова, дивилися вони на нього, червоний вогник спливав по воді, вони пливли разом з ним, пропливали перед П'єром і дивилися на нього. Він ненавидів усіх їх, він почувався самотнім і впертим під зневажливим зором ночі; він крикнув їм: я, я маю рацію, коли боюся, я створений для того, щоб жити, жити, жити! Не для того, щоб умерти: немає такого, задля чого можна було б умерти. Вона не йшла; де вона може бути? Він схилився над порожньою нижньою палубою. Лярво, ти мені заплатиш за це очікування. В нього були фотомоделі, манекенниці, танцівниці з прегарними фігурами, та ця мала худорба чи, радше, страховидло, була першою жінкою, яку він так шалено бажав. Пестити її потилицю, вона полюбляє це, в тому місці, де починаються темні коси, відчувати, як хвилювання поволі підіймається від живота до голови, вбирати в себе її дрібні світлі думки, я цілуватиму тебе, цілуватиму, я ввійду в твоє презирство, я прохромлю його, мов бульку; коли ти переповнишся мною і заволаєш "мій П'єре", шалено заводячи очі під лоба, ми побачимо, що станеться з твоїм зневажливим поглядом, побачимо, чи назвеш ти мене боягузом.
— До побачення, любонько моя, до зустрічі, приходьте, приходьте ще!
Це був шепіт, його розвіяв вітер. П'єр обернув голову, й вітер застугонів у його вухах. Там, на передній палубі, маленька лампа над капітановою каютою освітила світлу сукню, яка надимав вітер. Жінка в білому поволі спускалася східцями, тримаючись за поручні, тому що було вітряно й корабель хитало; її сукня то надималася, то прилипала до стегон, і скидалася на погойдування дзвона. Раптом вона зникла, либонь, проходила через нижню палубу, корабель знову кудись провалився, море було над ним, чорне й біле заразом, ось він насилу піднявся, і жіноча голова знову вигулькнула, вона піднімалася східцями на палубу другого класу. Так ось чому їм поміняли каюту. Вона геть упріла, була вогка, її коси трохи були скуйовджені, вона поминула П'єра, не помітивши його, вигляд у неї, як завжди, був чесний і добропорядний.
— Повія! — пробурмотів П'єр.
Він відчув, як його наповнила незмірна пріснота, він більше не хотів її, не хотів більше жити. Пароплав падав, падав у морську безодню, П'єр падав разом із ним, ватяний і млявий, якусь мить він вагався, а потім рот його наповнився жовчю, він схилився над темною водою, і його вивернуло за борт.
— А тепер анкета, — сказав доглядач готелю.
Філіп поставив долі свою валізку, взяв ручку й умочив її в чорнило. Склавши руки на грудях, доглядач дививсь, як він пише. Позіх він тамував чи сміх? Це тому що я добре вбраний, люто подумав Філіп. Всі вони дивляться на вбрання, решта їх не цікавить. Він твердо вивів:
Ізідор Дюкасс.
Комівояжер.
— Проведіть мене, — сказав він доглядачеві, дивлячись йому просто у вічі.
Доглядач зняв із цвяха великого ключа, й вони один за одним піднялися нагору. Східці були темні, подекуди освітлені голубими лампами; доглядачеві пантофлі хляпали на кожній сходинці. Десь у кімнаті плакало немовля, тхнуло вбиральнею. "Це дешевий готель", — подумав Філіп. Дешевий готель — це сумне слово він з відразою зустрічав у натуралістичних романах.
— Ну от, — сказав доглядач, вставляючи ключа у замкову шпарину.
Це була чимала кімната з кахляною підлогою; стіни до половини були пофарбованою вохрою, а вище, до самої стелі, жовтою фарбою. Один стіл, один стілець: вони мовби загубилися посеред кімнати; двоє вікон, умивальниця, схожа на мушлю, величезне ліжко біля стіни. "Мов шлюбне ложе, яке поставили в кухні", — подумалося Філіпові.
Доглядач не йшов. Усміхнувшись, він сказав:
— Десять франків. Прошу заплатити наперед.
Філіп дав йому двадцять франків.
— Здачі не треба, — сказав він. — І збудіть мене о пів на шосту ранку.
На доглядача це, здається, не справило жодного враження.
— Доброго вам вечора, пане, й надобраніч, — виходячи, сказав він.
Якусь мить Філіп сторожко прислухався. Допіру вщухло човгання старих черевиків по східцях, він двічі обернув ключа в замку, замкнув засув і підсунув до дверей стола. Потім поставив на стіл свою валізку й, опустивши руки, подивився на неї. Канделябр у вітальні погас, фальшувальникова свічка згасла, все поглинула пітьма. Безіменна пітьма. Тільки ця довжелезна гола кімната сяяла у пітьмі, така ж безлика, як і ніч. Закляклий і непорушний, Філіп дивився на стіл. Потім позіхнув. Та спати йому не хотілося: він був спустошений. Забута муха, яка ожила напочатку зими, коли всі інші мухи померли, і немає сили літати. Він дивився на свою валізку й думав: треба її відчинити, дістати піжаму. Та бажання ціпеніли в його мізках, в нього не було сили навіть для того, щоб підняти руку. Він дивився на свою валізку, дивився на стіну й думав собі: навіщо? Навіщо не давати собі померти, якщо переді мною існує ця стіна з ницими зухвалими барвами? Йому навіть страшно не було.
Гоп — море підіймається! гоп — опускається! Він більше не боявся. Миска піднімалася й опускалася, в ній було повно піни, він теж підіймався й опускався, лежачи на спині, й більше не боявся. Стюард бурчатиме, як увійде й побачить, що мене вивернуло просто на підлогу, та мені начхати. Все було таке ніжне, вода в роті, запах блювотиння, цей клубок у грудях, тіло його було суцільною ніжністю, а ще ж те колесо, яке оберталося, оберталося, оберталося, розчавлюючи йому лоба, він бачив його, він тішився з того, що бачить його, це було колесо таксі з сірою й виговчаною шиною. Колесо оберталося, звичні думки оберталися, оберталися, оберталися, та йому — нарешті, нарешті! — було нахчати на це, він міг на це начхати, за тиждень в Аргонні в мене будуть стріляти, та мені начхати, вона зневажає мене, гадає, ніби я боягуз, начхати, що може це означати для мене сьогодні, що може воно означати? Начхати мені, начхати, я ні про що не думаю, нічого мені не страшно, нічим я собі не докоряю.
Гоп — море підіймається! гоп — опускається; це так приємно, на все начхати.
Одинадцята година, одинадцять ударів у тиші. Він простягнув руку, відчинив свою валізку, права щока палала в нього, мов смолоскип; одинадцята година, в пітьмі спалахує свічник, вона сидить у фотелі, мала й пухкенька, зі своїми прегарними голими руками, його щока палала, тортури починалися знову, рука піднімалася, щока палала, я не боягуз, я не боягуз, він розгорнув свою піжаму; одинадцята година, добраніч, мамо, я цілував генералову підложницю в її напарфумлені щоки, дивився на її руки, я схилявся перед ним, надобраніч, Тату, надобраніч, Філіпе, надобраніч, Філіпе. Лише вчора, це було лише вчора. Він приголомшено подумав: це було вчора. Та що ж я зробив? Що сталося відучора? Я поклав піжаму до валізки, вийшов, як завжди, й усе змінилося: скеля повалилася за мною на шлях, перегородивши його, і я не можу більше повернутися назад. Але коли, коли це сталося? Я взяв свою валізку, тихо відчинив двері, спустився східцями... Це було вчора. Вона сидить у фотелі, він стоїть біля коминка, вчора. У вітальні тепло і світло, я Філіп Ґрезінь, пасинок генерала Ляказа, ліценціянт словесности, майбутній поет, вчора, вчора, вчора і назавжди. Він роздягнувся, надів свою піжаму: в дешевому готелі всі його порухи були нові, непевні, цьому потрібно було вчитися. У валізці був Рембо, та він не дістав його, не було бажання читати. Один-однісінький раз, якби вона повірила мені один раз, оповила мою шию своїми прегарними руками, сказала мені: я вірю, ти хоробрий, ти будеш дужим, то я не пішов би з дому. Це ж бо підложниця, вона приносила до моєї кімнати генералові слова, слова доісторичного чудовиська, випускала їх, вони були заважкі для неї, вони закочувалися під ліжко, п'ять років давав я їм накопичуватися там; якщо відсунути ліжко, то можна їх там усі знайти, батьківщина, честь, шляхетність, родина, вони там, у пилюзі, жодного з них не використав я для свого пожитку. Він стояв босоніж на кахлях, чхнув і подумав: ще застуди вхоплю, вимикач був коло дверей, він погасив світло і помацки добрався до ліжка, він боявся наступити на якусь тварюку, наприклад, здоровецького павука з лапами, мов людські пальці, який скидається на відрубану руку, павука-птахожера, а ну ж бо він є тут, ну ж бо є? Він заліз під укривала, й ліжко зарипіло. Його щока палала, смолоскип у нічній пітьмі, червоний вогонь, він притулив її до подушки. Вони вкладаються спати, вона вдягає свою рожеву сорочку з мереживами. Цього вечора не так боляче все те уявляти; цього вечора він не зважиться її чіпати, йому буде соромно, а вона, підложниця, все-таки не дозволить цього, тоді як її безпритульна дитина гине від голоду й холоду, вона думає про мене, вдає, ніби спить, та бачить мене, блідого, суворого, зі стиснутими вустами, сухими очима, бачить, як я іду вночі під зорями. Він не боягуз, мій хлопчик не боягуз, мій малюк, моя дитина, любий мій. Якби ж то я був там для неї одної, якби ж то я міг спивати ті сльози, що котяться по її щоках і пестити ті ніжні прегарні руки, мамо, матусю моя. Генерал — це канцлер, сказав чудернацький голос у його вухах. Маленький зелений трикутник відірвався й почав обертатися, генерал — це канцлер.
Трикутник знай обертався, це був Рембо, він ріс, мов гриб, зробився сухим і вкритим струпами, щока з пухлиною, за перемогу, за перемогу, ЗА ПЕРЕМОГУ. Я не боягуз, закричав Філіп, зненацька схопившись зі сну. Він сидів на ліжку, облитий потом, із заціпенілим поглядом, простирадло тхнуло сіркою, за яким правом вони мене судять? Неотеси. Вони судять мене за своїми законами, а я визнаю лише свої. По мені мій гордовитий шал! По мені моя гордість! Я з породи владарів. Ох! — люто подумалося йому. — Згодом! Усе це згодом! А поки що потрібно чекати. Згодом вони почеплять на стіні цього готелю мармурову табличку: тут з 24 на 25 вересня 1938 року ночував Філіп Ґрезінь. Та я вже буду мертвий. Невиразний і тихий гомін цідився з-під дверей. Ніч зненацька урвалася. Він дивився на неї з глибини майбутнього, очима тих людей у чорних піджаках, котрі балакали під мармуровою табличкою. Кожна хвилина щезала в пітьмі, коштовна і священна, вже минула. Колись вона минеться, ця ніч, славетна і минуча, мов ночі Мальдорора, мов ночі Ремба. Моя ніч. "Зезето", — сказав чоловічий голос. Гордість похитнулася, минуле роздерлося, мов завіса, настала теперішність. В замковій шпарині обернувся ключ, його серце шалено закалатало. "Ні, це збоку". Він почув, як у сусідній кімнаті рипнули двері. "Їх щонайменше двоє, — подумалося йому, — чоловік і жінка".
Вони розмовляли. Філіп не чув до ладу, про що вони говорили, та зрозумів, що чоловіка зовуть Моріс, і це його трохи підбадьорило. Він знову ліг, простягнув ноги, відсунув простирало від підборіддя, тому що боявся заразитися. Почувся якийсь тихий спів. Чудернацький тихий спів.
— Не скигли, — лагідно сказав чоловік, — не скигли, це нічого не дасть.
І нього був теплий і хрипкий голос, він вимовляв слова різко й уривчасто, вони вилітали з його горлянки то дуже швидко, то повільно, шорсткі й нерівні; та потім вони переростали в тихий сумовитий звук. Спів припинився після одного чи двох схлипів. Він схиляється над нею й бере її за плечі. Філіп відчув дві дужі долоні на своїх плечах, над ним схилилося обличчя. Смагляве й худе обличчя, майже чорне, з синюватими щоками, носом боксера і прегарними гіркими вустами, вустами негра.
— Не скигли, — повторив голос. — Не скигли, маленька моя, заспокойся.
Філіп геть заспокоївся. Він чув, як вони туди-сюди ходили кімнатою, немов були простісінько в його номері. Потям потягли по підлозі щось важке. Може, ліжко або валізу. А потім чоловік скинув черевики.
— Наступної неділі, — сказала Зезета.
В неї був трохи вульгарніший, але співучий голос. Філіп не зовсім добре уявляв її собі: мабуть, вона була білява, обличчя дуже бліде, як Соні зі "Злочину і кари".
— Та й що?
— Ох, Морісе, та ти ж забув! Ми ж ідемо в Корбей, до Жанни.
— Підеш без мене.
— Я не зважуся піти без тебе, — відказала вона.
Вони заговорили тихіше. Філіп не розумів, про що вони балакають, та почувався щасливим, бо їм було сумно. Пролетарі. Справжнісінькі пролетарі. А то був просто пияк, неотеса.
— Тобі доводилося бувати в Нансі? — поспиталася Зезета.
— Давно колись був.
— Як там?
— Непогано.
— Надішли мені звідти поштові листівки. Хочу бачити, де ти перебуваєш.
— Вони не залишать нас там, ти ж знаєш.
Справжнісінький пролетар. Йому не хочеться воювати, він не думає про перемогу: він іде до війська зі смертю в душі, тому що в нього немає вибору.
— Велетню мій, — прошепотіла Зезета.
Вони замовкли. Філіп думав: "Їм сумно", й солодкі сльози зволожили його очі. Тихі сумні янголи. Я увійду, простягну до них руки, скажу їм: "Я теж сумний. Через вас, задля вас. Заради вас покинув я батьківський дім. Задля вас і заради тих, що йдуть на війну". Ми з Морісом станемо обабіч неї, і я скажу: "Я страдник миру". Він заспокоївся й заплющив очі: він уже не був самотній, двоє сумних янголів оберігало його сон. Страдник, який лежить горізнач, мов камінна статуя, і двоє смутних янголів біля його узголів'я з пальмовими гілками. Вони шепотіли: велетню, мій велетню, не покидай мене, я кохаю тебе, й ще одне слово, ніжне й коштовне, він уже не пам'ятав його, та це було найніжніше з-поміж ніжних слів, воно закрутилося, спалахнуло, мов полум'яний вінець, і Філіп разом з ним занурився у сон.
— Ох, нехай йому! — сказав Здоровань Луї. — Ох, нехай йому всячина!
Він сидів на хіднику; він уявити собі ніколи не міг, що в нього так може боліти голова, кожен вибух болю просто-таки приголомшував його. "Ох, — сказав він, — ох ти ж, заразо! Ох, лайно, щоб тобі!" Він підняв руку до щоки, на ній було щось липке й лоскітливе, мабуть, кров. "Гараз, — сказав він собі, — зроблю перев'язку. Куди вони запроторили мою торбину?" Він помацав довкола себе, і його рука наткнулася на твердий предмет, це був гаманець. "Вони що ж, загубили свого гаманця?" — подумалося йому. Він узяв його й відкрив, гаманець був порожній. Він понишпорив у кишені, дістав сірника й черконув ним по асфальту; то був його гаманець. "Нічогенько, — подумав він, — нічогенько собі!" Його військовий квиток був у кишені сорочки, та гаманець був порожній. "І мені оце робити тепер?" Він помацав довкола себе, потім подумав: "Ні, в поліцію я не піду. Цього робити не слід". На хвильку він заплющив очі й почав глибоко вдихати повітря: голова так боліла, що він подумав було, чи немає там дірки. Він обережно доторкнувся до неї, вона була начебто ціла, та чуприна злиплася ковтунами й коли він натискав на череп, то в ньому починало так дудоніти, наче гамселили молотком. "В поліцію йти не хочеться, — подумав він. — Але що ж мені робити?" Його очі призвичаїлися до напівмороку, й за кілька кроків од себе він розгледів на бруківці щось темне. Це моя торба. Він рачки поплазував до неї, бо не міг триматися на ногах. "Що це?" Його пальці потрапили в якусь калюжу. "Вони розбили мою пляшку", — подумав він, і серце його болісно стислося. Він узяв торбину, полотно намокло, від пляшки лишилися друзки. "А нехай йому! — подумав він. — А щоб йому!" Він поклав торбину, сів у калюжу вина посеред бруківки й заплакав; ридання йшли носом, він увесь здригався, череп немовби розламувався: так ревно він не плакав, одколи померла його мати. Шарль був голісінький, ноги задерті догори, перед шістьма старшими медсестрами, наймолодша махала крильми й ворушила щелепами, це означало: придатний для служби у війську; Матьє меншав і круглішав, на нього чекала Марсель, розставивши ноги, Марсель була ракеткою, коли Матьє зробився геть круглим, Жак загилив його, він упав у вирву від снаряда, впав у війну; війна шаленіла, бомба розтрощила шибку й підкотилася до узголів'я. Івіш випросталася, бомба розквітла, зробилася букетом руж, з нього вийшов Оффенбах. "Не їдьте, — сказала Івіш, — не йдіть до війська, а то що зі мною буде?" Перемога, Філіп надів багнет на дуло гвинтівки, він кричав: за перемогу, за перемогу, дванадцять царів утікали, цариця була звільнена, він розрізав її пута, вона була гола, маленька і тлуста, в неї були зизі очі; шрапнелі й гранати чимдуж кинулися на командувача, П'єр ловив їх своєю спиною і складав у торбу, вона була схованкою, та четверта хотіла було полетіти, він ухопив її за крильце, вона сичала і дриґалася, він зареготався й почав її обскубувати, командувач дивився на нього, лежачи на спині, шрапнель вирвала йому щоки і ясна, та очі лишилися на місці, великі, сповнені зневаги, П'єр щосили кинувся тікати, він дезертирував, дезертирував, він тікав у пустелю, Мод запитала його: "Можу я прибрати зі столу?" Віґ'є помер, він смердів; Даніель зняв штани, він думав: є погляд, він постав перед поглядом, боягуз, педераст, негідник, виклик усьому світові. Воно бачить мене, воно бачить мене таким, який я є. Аннекен не міг заснути, він думав: я мобілізований, і це здавалося йому дивним, голова його сусідки тяжко налягла на його плече, вона пахнула косами й брильянтином, він опустив руку і помацав її стегно, це було приємно, але трохи стомлювало. Він упав на живіт, в нього вже не було ніг. "Коханий мій!" — заволала вона. — "Що ти кажеш?", — озвався сонний голос. — "Мені щось наснилося, — відказала Одетта, — спи, спи, любий". Філіп зненацька кинувся зі сну: це було не півняче кукурікання, а солодкий жіночий стогін, ох, о-о-о-ох, о-о-ох, спочатку він подумав було, що вона плаче, аж ні, він добре знав отакі стогони, йому частенько доводилося їх чути, коли він притулявся вухом до дверей, блідий від люті й холоду. Та цього разу стогін не викликав огиди. Він був новий і солодкий: стогін янголів.
— О-о-ох, як я кохаю тебе! — хрипко стогнала Зезета. — Ох! Ох! Ох! О-о-ох, о-о-ой!
Настала тиша. Він давив на неї всім своїм кремезним тілом, прегарний янгол із чорною чуприною й гіркими вустами. Вона була розчавлена, упорана. Філіп хутко підвівся й сів, обличчя його перекосилося, серце ревниво защеміло. Проте йому дуже припала до душі Зезета.
— О-о-ох!
Він зітхнув: це був остатній, завершальний стогін; вони скінчили. За мить він почув м'які кроки: хтось босоніж ішов кахляною підлогою, ось заспівав кран, мов пташка на гілці, а потім водяні рури затряслися в жахливому бурчанні. Зезета повернулася до Моріса, свіжа, з холодними ногами; зарипіло ліжко, вона вклалася біля нього, вдихаючи терпкий дух його поту.
— Якщо тебе заб'ють, то мені хіба з мосту та в воду.
— Не кажи так.
— Мені залишиться лише руки на себе накласти, Момо.
— Ну й дурна. Ти гарно збудована, працьовита, полюбляєш попоїсти і покохатися всмак, тож глянь, скільки ти втрачаєш.
— Кохатись я полюбляю з тобою. З тобою! — пристрасно відказала Зезета. — Ну, та тобі начхати на це, йдеш на війну й радієш.
— Та ні, не радію, — сказав Моріс. — Мені й самому це в печінках сидить.
Він поїде. Він піде собі, сяде на потяг до Нансі, я їх ніколи не побачу, не побачу його обличчя, він ніколи не дізнається, що я живу на світі. Його ступні ковзнули простирадлом: я хочу їх побачити.
— От якби ти не їхав. Якби міг лишитися...
Моріс лагідно сказав їй:
— Не дурій.
Мені хочеться їх побачити. Він зістрибнув з ліжка. Павук-птахоїд чатував на нього під ліжком, та він біг хутчій від нього, натиснув вимикач і розчинився у світлі. Я хочу їх бачити. Він надів штани, босоніж узув черевики і вийшов. Дві голубі лампи освітлювали коридор. Над дверима дев'ятнадцятого номера висів сірий клаптик паперу з написом: "Моріс Ґуно". Філіп відступив і притулився до стіни, серце його мало не вискакувало з грудей, він задихався, мов після бігу. Що я можу зробити? Він простягнув руку й легенько доторкнувся до дверей: вони були там, за стіною. Я нічого не прошу, просто хочу їх бачити. Він нагнувся й заглянув у замкову шпарину. В око йому війнув холодний протяг, він закліпав повіками й нічого не угледів: у кімнаті вимкнули світло. Я хочу їх бачити, подумав він, стукаючи у двері. Вони не відповіли. Йому перехопило горло, та він постукав дужче.
— Що це? — поспитався голос. Він був різкий і суворий, та він ще зміниться. Той чоловік відчинить двері, й голос його зміниться. Філіп знову постукав: говорити він не міг.
— Що таке? — нетерпляче поспитався голос. — Хто там?
Філіп перестав стукати. Він задихався. Він глибоко вдихнув повітря й видихнув здавленим горлом:
— Я хочу з вами поговорити.
Запала довга мовчанка. Філіп уже хотів було піти, як раптом почув кроки, подих за дверми, клацання; той чоловік запалює світло. Кроки подаленіли, він надіває штани. Філіп відступив і притулився до стіни, йому було страшно. Заскреготів ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, й у прохиленому дверному отворі він побачив кудлату руду голову з широкими вилицями і з побитим віспою обличчям. У чоловіка були світлі очі без вій; він з кумедним подивом дивився на Філіпа.
— Ви переплутали двері, — сказав він.
Це був той самий голос, та зараз його було не впізнати.
— Ні, — відказав Філіп, — не переплутав.
— Ну, й що ви від мене хочете?
Філіп дивився на Моріса й думав: "Не варто було". Проте було пізно. Він сказав:
— Я хотів би з вами поговорити.
Моріс вагався; з очей видно було, що він збирається зачинити, тож Філіп хутко вхопився за стулку дверей.
— Я хотів би з вами поговорити, — повторив він.
— Я вас не знаю, — сказав Моріс. Його безбарвні очі були тверді й кмітливі. Він скидався на слююсаря, котрий прийшов полагодити кран у ванній.
— Що там таке, Морісе? Що він хоче? — почувся стурбований голос Зезети.
Голос був справжній; справжнім було і її невидиме ніжне обличчя. Сном було грубе Морісове обличчя. Маренням. Голос погас; ніжне обличчя згасло; з пітьми виринуло Морісове обличчя, жорстке й масивне, справжнє лице.
— Тут якийсь незнайомий тип, — відказав Моріс. — Хтозна, що йому треба.
— Я можу стати вам у пригоді, — пробелькотів Філіп.
Моріс окинув його недовірливим поглядом. Він бачить мої фланелеві штани, подумав Філіп, мої черевики з телячої шкіри, мою темну піжамну куртку з хутряним коміром.
— Я... я був поруч у кімнаті, — сказав він, упираючись у двері. — І я... клянуся вам, я можу стати вам у пригоді.
— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.
Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.
— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.
Філіп опустив очі.
— Так, — відказав він. — Еміль.
— Далі?
Філіп здригнувся.
— Я не можу тут говорити.
— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.
— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.
Моріс прохилив двері.
— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.
Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.
— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?
Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.
— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.
Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.
— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.
Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив
— Не треба їхати.
— Куди?
— На війну.
У Моріса був приголомшений вигляд.
— Це нишпорка, — заверещала Зезета.
Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.
— То ти знаєш Еміля чи ні?
Філіп не відповів. Моріс дужче струсонув його.
— Ти будеш говорити? Я поспитався в тебе, чи ти знаєш Еміля.
Філіп звів на Моріса відчайдушні очі.
— Я знаю старого, який робить фальшиві паспорти, — тихо і швидко відказав він.
Моріс зненацька відпустив його. Філіп опустив голову й додав:
— І вам зробить.
Запала довга мовчанка, потім Філіп почув переможний голос Зезети:
— Казала ж я тобі, що це провокатор!
Він зважився звести погляд, Моріс люто дивився на нього. Ось він простягнув свою здоровецьку волохату лапу, й Філіп сахнувся назад.
— Неправда, — затуляючись ліктем, вигукнув він, — неправда, я не шпиг!
— То чому ти приліз сюди?
— Я пацифіст, — мало не плачучи, відказав Філіп.
— Пацифіст! — приголомшено повторив Моріс. — Чимало я бачив, але щоб таке!
Якусь мить він чухав потилицю, а потім зареготався.
— Пацифіст! — повторив він. — Скажи, Зезето, ти щось розумієш?
Філіп затремтів.
— Я забороняю вам сміятися! — тихо сказав він. Потім прикусив губи, щоб не заплакати, й додав: — Навіть якщо ви не пацифіст, то все одно мусите мене поважати.
— Поважати тебе? — повторив Моріс. — Поважати?
— Я дезертир, — з гідністю сказав Філіп. — Якщо я пропоную вам документи, то тільки тому що й собі замовив. Завтра я буду в Швайцарії.
Він дивився Морісові просто в обличчя: той насупив брови, на чолі у нього виникла бганка у вигляді літери Y, здавалося, він міркував.
— Їдьте зі мною, — сказав Філіп. — Грошей у мене вистарчить для двох.
Моріс гидливо зиркнув на нього.
— Смердючко ти мала! — вигукнув він. — Ти бачиш, яка на ньому вдягачка, Зезето? Звичайно ж, війна тебе жахає, звісно ж, ти не хочеш битися з фашистами. Ти радше цілувався б із ними, правда ж? Вони ж боронять твої грошики, паненя ти собаче!
— Я не фашист, — відказав Філіп.
— Ага, виходить, я фашист? — вигукнув Моріс. — Ану вшивайся звідси, лайно! А то мені терпець урветься!
Філіпові ноги хотіли тікати. Його ноги і його ступні. Та він не тікатиме. Насилу ступаючи, він підійшов до Моріса і змусив опуститися свій хлопчачий лікоть, який сам піднімався. Він дивився Морісові в підборіддя; він не зважувався глянути в його світлі очі без вій, він твердо промовив:
— Не піду.
Якусь мить вони стояли один перед одним, потім Філіп вибухнув:
— Які ви жорстокі! Всі. Всі. Я був поруч, я чув, про що ви говорили, і сподівався... Але ви такі ж, як і всі, ви як мур. Завжди засуджувати, ніколи не намагаючись зрозуміти; хіба ви знаєте, хто я? Я дезертирував задля вас; я ж бо міг спокійнісінько лишитися вдома, де я скільки завгодно їм і живу в теплі серед гарних меблів, оточений слугами, та я все покинув заради вас. А ви, вас посилають на бійню, а ви вважаєте, що це добре, ви й мізинцем не хочете поворухнути, вам дають до рук гвинтівки і ви гадаєте, що герої, а якщо хтось чинить інакше, то ви називаєте його собачим паненям, фашистом і боягузом лиш через те, що він не робить так, як усі. Ви брешете, я не боягуз, не фашист, і не моя вина, що я дитина заможних батьків. Знаєте, легше, набагато легше бути дитиною бідняків.
— Раджу тобі вшитися, — безпристрасним голосом сказав Моріс. — Я не люблю паненят і можу розгніватися.
— Я не вшиюся, — тупнувши ногою, сказав Філіп. — Врешті, годі з мене цього! Годі з мене цих людей, котрі вдають, ніби не бачать мене, або ж дивляться на мене з погордою, а за яким правом? за яким правом, га? Я існую, я, і я вартий вас. Я не піду, якщо треба буде, я залишуся на всю ніч, я хочу нарешті все пояснити.
— А, то ти не підеш! — закричав Моріс. — Ти, значить, не підеш!
Він згріб його за барки і потурив до дверей; Філіп хотів було опиратися, та марно: Моріс був дужий, мов бугай.
— Відпустіть мене! — кричав Філіп. — Відпустіть мене, якщо ви мене витурите, то я залишуся під вашими дверми і зчиню ґвалт, я не боягуз, я хочу, щоб ви мене вислухали. Відпустіть мене, тварюко! — кричав він, стусаючи Моріса носаками.
Він побачив, як Моріс замахнувся, і серце його завмерло.
— Ні! — зойкнув він. — Ні!
Моріс двічі вдарив його кулаком по обличчю.
— Ти там не дуже, — озвалася Зезета. — Це ж хлопчак.
Моріс відпустив Філіпа і з якимсь подивом глянув на нього.
— Я... я вас ненавиджу! — пробелькотів Філіп.
— Послухай, парубче... — нерішуче сказав Моріс.
— Ви ще побачите, — вигукнув Філіп, — усі побачите! Вам буде соромно.
Він вибіг у коридор, увійшов до своєї кімнати й двічі обернув ключа у замку. Потяг котився, пароплав підіймався й опускався, Гітлер спав, Івіш спала, Чемберлен спав, Філіп упав на ліжко й заплакав, Здоровань Луї насилу плентався, будинки, будинки і знову будинки, голова його палала, та він не міг зупинитися, йому потрібно було йти серед цієї підступної ночі, яка чатувала на нього, серед цієї жахливої шамкої ночі, Філіп ридав, в нього не було сил, він плакав, він чув, як вони шепочуться за стіною, він не міг навіть ненавидіти їх, він ридав, викинутий у холодну й жалюгідну ніч, в ніч сірих перехресть, Матьє прокинувся, устав з ліжка й підійшов до вікна, він чув шепіт моря, він усміхнувся цій прегарній молочній ночі.
НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ
День сорому, день спочинку, день страху, Божий день, сонце сходило над неділею. Маяк, сигнальний вогонь, хрест, щока, ЩОКА, Господь несе свій хрест у церкви, я несу свою щоку недільними вулицями, гляньте, у вас пухлина; та ні: це мені затопили в пику, нікчемний упосліджений чоловік, який несе свої сідниці на мармизі, здоровецька голова, яку тяжко носити, розчереплена довбешка, сповита, гарбуз такий, круглий гарбузяка, вони гупнули ззаду, раз і вдруге, він ішов немовби у своїй голові, підошви дудоніли у голові, неділя, де ж я знайду роботу, двері були замкнені, великі залізні двері, поцвяховані, іржаві, зачинені, там лише морок, тхне тирсою, мастилом і ржавим залізом на підлозі, засміченій іржавою стружкою, вони були замкнені, ці жахливі дерев'яні дверцята, замкнені, там напхом напхано всього, там кімнати, напхані меблями, спогадами, дітьми, ненавистю, густим духом смаженої цибулі, і білий пристібний комірець на ліжку, й замислені жінки за віконними рамами, він простував повз вікна, повз погляди, заціпенівши й закам'янівши під тими поглядами. Здоровань Луї простував поміж цегляними мурами і залізними ворітьми, простував без копійки в кишені, без крихти хліба, яку можна було б кинути на зуб, й голова його калатала мов серце; він ішов, і підошви черевиків гупали йому в голові, бух, бух, вони йшли, уже спітнівши, вбитими недільними вулицями, його щока освітлювала бульвар перед ним, він думав собі: "Це вже вулиці війни". Думав: "Що ж мені кинути на зуб?" Вони думали: "Невже немає жодної живої душі, яка стала б мені у пригоді?" Та маленькі темні чоловічки, дужі трударі з камінними обличчями, голилися, думаючи про війну, думаючи про те, що в них цілий день попереду, аби про неї думати, цілісінька порожня днина, щоб волочити свою тривогу вбитими вулицями. Війна: замкнені крамниці, пустельні вулиці, триста шістдесят п'ять неділь на рік; Філіп звався Педром Касаресом, увечері того ж самого дня Педро Касарес вирушав до Швайцарії, він віз до Швайцарії набряклу прищувату щоку, карбовану долонею з п'ятьма пальцями; жінки дивилися на нього з висоти своїх вікон.
Бог дивився на Даніеля.
Чи назву я його Богом? Однісіньке слово, й усе зміниться. Він притулився до сірих віконниць, які затуляли крамницю лимаря, люд поспішав до церкви, чорні на рожевій вулиці, вічні. Все було вічне. Пройшла молодичка, білява й легка, її коси були укладені в наперед задуманому безладі, вона мешкала в готелі, чоловік приїжджав побачитися з нею раз на тиждень, він був промисловцем із По; її лице було сонне, тому що була неділя, її тендітні ноги дріботіли до церкви, душа її була срібним озером. Церква: нора; фасад у римському стилі, о праву руч біля входу в другій капличці можна було побачити лежачу камінну статую. Він усміхнувся продавчині з галантереї і її маленькому синові. Чи назову я його Богом? Він не здивувався, він думав: це мало статися. Раніше чи пізніше. Я відчував, що хтось таки є. Все, що я робив, робив я для свідка. Без свідка ти немовби випаровуєшся.
— Добридень, пане Серено, — сказала Надіна Пішон. — Ви йдете до меси?
— Поспішаю, — відказав Даніель.
Він провів її поглядом, накульгувала вона ще дужче, ніж зазвичай, двоє малих дівчаток бігцем наздогнали її й радісно закружляли довкруг неї. Він поглянув на них. Кинути на них мій задивлений погляд! Мій погляд порожнистий, Божий погляд пронизує його із краю в край. "Літературщина якась", — зненацька подумалося йому. Бога тут більше не було. Цієї ночі в просякнутих потом простирадлах його присутність була очевидною, й Даніель почувався Каїном: ось я, ось я такий, яким ти мене створив, боягуз, порожняк, педераст. І що далі? А погляд його був скрізь і всюди, німий, прозорий, таємничий. Врешті Даніель заснув, а коли прокинувся, то був сам. Тільки згадка про цей погляд. Юрма струмувала з усіх розчинених дверей, чорні рукавички, пристібні порцелянові комірці, кроляче хутро, родинні помники в руках. Ох, подумав Даніель, потрібна метода! Я стомився бути цим безугавним випаровуванням у порожнє небо, я хочу який-небудь дах. Його мимохідь зачепив різник, гладкий рум'яний чолов'яга, який у неділю надівав лорнет, аби підкреслити свою значущість; його волохата рука стискала молитовник. Даніель подумав: він покаже себе на людях, погляд упаде на нього від шиб і вітражів; вони всі показуватимуть себе на людях; половина людства живе під поглядом. Чи ж відчуває він цей погляд на собі, коли рубає сокирою м'ясо, що крається від ударів, оголюючи круглу сизу костомаху? Його бачать, бачать його жорстокість, як бачу я свої руки, його захланність, як бачу я цю рідку чуприну й цю крихту милости, яка просвічує крізь захланність, мов залисина крізь чуба; він це знає, він перегорне загнуті сторінки свого молитовника, застогне: Господи, Господи, я захланний. І на нього впаде згори погляд Медузи, який обертає на камінь. Камінні чесноти, камінні пороки: що за супокій. Ці люди мають перевірені методи, з досадою подумав Даніель, дивлячись на чорні спини, які занурювалися у сутінки церкви. Троє жінок дріботіло біч-о-біч у червонястій вранішній ясності. Троє смутних і зосереджених молодиць, які звиклися з усім. Вони затопили у грубі, позамітали підлогу, налляли молока в каву. Вони були всього-навсього рукою на держаку віника, долонею, що стиснула вушко чайника, тією мережею імли, яка клубочиться над речами, просякаючи крізь мури, куриться над полями й гаями. Тепер вони йдуть туди, в сутінь, стануть тим, чим вони є. Він ішов за ними оподаль; а якщо і я туди піду? Сміх та й годі: ось я, ось я, такий, яким ти мене створив, смутний, боягузливий, невиправний. Ти дивишся на мене, і будь-яка надія тане: я стомився втікати від самого себе. Але під твоїм поглядом я знаю, що більше не зможу втікати від себе. Я увійду, стоятиму посеред цих жінок, що повклякали на коліна, як монумент беззаконню. Я скажу: "Я Каїн. То й що? Це ти мене створив такого, от і терпи". Погляд Марсель, погляд Матьє, погляд Боббі, погляди моїх котів: всі вони завжди зупинялися на мені. Матьє, я педераст. Я є, я є, я є педераст, мій Боже. У старого чоловіка зі зморшкуватим обличчям на оці блищала сльоза, він люто кусав кінчики прокурених вусів. Він увійшов до церкви, похилий, немічний, здитинілий, і Даніель увійшов за ним. О цій порі Рібадо, насвистуючи, гуляв крикетним майданчиком, і хлопці шукали до нього: "Ну що, Рібадо, ти у формі?" Згортаючи цигарку, Рібадо думав про це, почувався він так, немов у руках його було порожньо, він сумовито дивився на вагони й ряди діжок, й чогось бракувало йому в руках, тягаря цвяхованої кулі, що так зручно лежить у долоні; він дивився на діжки й думав собі: "Як шкода, що сьогодні неділя!" Маріус, Клодіо, Ремі один по одному пішли до війська, гратися в солдатиків; Жюль і Шарло гарували, як могли, вони котили діжки уздовж рейок, удвох піднімали їх і кидали у вагони; вони були міцні, але вже в літах, Рібадо чув як вони хекають, піт цебенів їхніми голими спинами; вони ніколи не закінчать. Якийсь здоровецький чолов'яга з пов'язкою на голові вже чверть години тинявся складом; врешті він підійшов до Жюля, й Рібадо побачив, як губи його заворушилися. Жюль слухав його з непритомним виглядом, а потім наполовину звівся, взявся попід боки й кивнув на Рібада.
— Що таке? — поспитався Рібадо.
Чолов'яга, заточуючись, підійшов до нього; він ступав, ніби качка, ступнями назовні. Справжнісінький драб. Він торкнувся пальцями пов'язки, немовби вітаючись.
— Робота є? — поспитався він.
— Робота? — перепитав Рібадо. Він дивився на чолов'ягу: драб, та й годі, пов'язка замурзана, на вигляд кремезний, та обличчя страшенно бліде.
— Робота? — знову перепитав Рібадо.
Вони нерішуче розглядали один одного, Рібадо подумав, чи не зомліє зараз цей тип.
— Роботи, — чухаючи потилицю, сказав він, — у нас повнісінько.
Чолов'яга кліпнув очима. Зблизька він мав не такий лихий вигляд.
— Я можу працювати, — сказав він.
— В тебе недужий вигляд, — сказав Рібадо.
— Що?
— Кажу, ти скидаєшся на хворого.
Чолов'яга зачудовано глянув на нього.
— Я не хворий, — сказав він.
— Ти білий, мов крейда. І що це за пов'язка?
— Та то мене по голові втелющили, — пояснив чолов'яга. — Пусте.
— Хто це тебе втелющив? Поліцаї?
— Ні, хлопці. Я можу працювати хоч зараз.
— Хтозна, — сказав Рібадо.
Чолов'яга нагнувся, взяв діжку й підняв її на простягнутих руках.
— Можу працювати, — поставивши її на землю, сказав він.
— Ну й гаспид! — захоплено вигукнув Рібадо. І додав: — Як тебе зовуть?
— Мене зовуть Здоровань Луї.
— В тебе є документи?
— Військовий квиток, — відказав Здоровань Луї.
— Ану давай.
Здоровань Луї понишпорив у внутрішній кишені сорочки, обережно дістав квиток і простягнув Рібадові. Той розгорнув його і засвистів.
— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!
— У мене все гаразд, — занепокоєно сказав Здоровань Луї.
— Гаразд? А ти вмієш читати?
Здоровань Луї хитро зиркнув на нього.
— Щоб носити діжки, читати не треба.
Рібадо простягнув йому квиток.
— Хлопче, у тебе мобілізаційна посвідка номер два. Тебе чекають у казармі в Монпельє. Раджу тобі поспішити, а то тебе зарахують до тих, хто ухиляється од війська.
— В Монпельє? — приголомшено перепитав Здоровань Луї. — Таж мені немає чого робити у Монпельє.