Шляхи свободи: Том 2 — Відстрочення

Сартр Жан-Поль

Сторінка 6 з 16

виднів над підв'язкою, він скорчив свою відразливу гримасу і запитав:

— Про кого ви кажете, пані?

Вона сказала:

— Де Філіп?

І він трохи розчулився, може, вона заплаче перед ним, заламуючи свої прегарні руки, жінка з такого середовища майже напевне голить собі попід пахвами.

З передпокою пролунав чоловічий голос, і він аж здригнувся од того.

— Люба моя, ми гаємо час. Якщо пан Пітто зробить таку милість і зайде до мого кабінету, то ми з'ясуємо йому, про що йдеться.

Попався у пастку! Тремтячи од люті, він увійшов до кабінету, пірнув у білу спеку, потяг виринув із тунелю, потік білого світла ринув у купе. Вони, звичайно ж, сиділи спиною до світла, а я на світлі. Їх було двоє.

— Я генерал Ляказ, — озвався кремезний чоловік у мундирі. Він показав на свого сусіда, меланхолійного здорованя, і додав: — А це пан Жарді, лікар-психіятр, він люб'язно погодився обстежити Філіпа і останнім часом трохи наглядав за ним.

Жорж повернувся до свого купе і сів, низький чорнявий чоловічок нахилився уперед і казав: "Ваш господар допоможе вам, це дуже добре, але так буває лише в чиновників і службовців. А в мене постійної платні немає, я офіціянт у кав'ярні, в мене лише чайові, ось що. Ви кажете мені, що це довго не протриває, що воно, мовляв, лише для того, аби налякати їх, і мені хотілося б вірити, але уявіть собі, що воно протриває два місяці, то що буде їсти моя дружина?"

— Мій пасинок Філіп, — сказав генерал, — не попередивши нас, удосвіта покинув домівку. О десятій годині його мати знайшла цього листа на столі в їдальні. — Генерал простягнув йому листа через стіл і владно додав: — Прошу ознайомитися.

Пітто з відразою взяв листа, цей мерзенний, кривулястий почерк з дрібними літерами, з виправленнями і кляксами, він приходив, чекав цілими годинами, я чув, як він туди-сюди ходить у приймальні, а потім він ішов геть, залишаючи скрізь, долі, під стільцем, під дверми, зіжмакані клаптики паперу, вкриті мушачою базграниною. Пітто дивився на почерк, не читаючи, як на абсурдні й надто вже знайомі мальовидла, од яких його нудило, краще б я його ніколи і в очі не бачив.

"Матусю, настала пора убивць (*), я обрав страдництво. Може, це трохи засмутить тебе, але я так вирішив. Філіп".

========

*З вірша Артюра Ремба — прим. пер.

========

Він поклав записку на стіл і посміхнувся.

— Пора вбивць? — поспитався він. — Вплив Ремба призвів до страшенно згубних наслідків.

Генерал глянув на нього.

— Про впливи ми ще поговоримо, — сказав він. — Вам відомо, де мій пасинок?

— Звідки це може бути мені відомо?

— Коли ви бачили його востаннє?

Ага, он воно що, подумав Пітто, вони мене допитують! Він обернувся до пана Ляказа і добротливо сказав:

— Їй-богу, не пам'ятаю! З тиждень, напевне.

Голос генерала тепер бив його збоку.

— Вам відомі були його наміри?

— Та ні ж бо, — усміхаючись матері, відказав Пітто. — Ви ж знаєте Філіпа, він робить усе згарячу. Впевнений, що ще вчора ввечері він не знав, що робитиме вранці.

— А після того, — втрутився генерал, — писав він вам чи, може, телефонував?

Пітто вагався, та рука вже поворухнулася, покірна, послужлива, вона полізла до внутрішньої кишені піджака, рішення було прийняте, рука простягнула папірець. Пані Ляказ жадібно вхопила ту картку, їй-богу, я вже не владний над своїми руками. Та своїм обличчям він ще володів, тож, піднявши брову, скорчив гримасу, свою відразливу гримасу.

— Я отримав її сьогодні вранці.

— Laetus et errabundus, — старанно прочитала пані Ляказ. — Во ім'я миру.

Потяг котився. Пароплав погойдувався, шлунок Пітто співав, він тяжко підвівся.

— Це означає: радісний і блукаючий, — ґречно пояснив Пітто. — Так називається поема Верлена.

Психіятр зиркнув на нього.

— Трохи специфічна поема.

— Це все? — поспиталася пані Ляказ.

Вона крутила папірець у руках.

— На жаль, так, люба пані, це все.

Він почув різкий генералів голос.

— А що ви хочете ще, люба моя? Я вважаю, що цей лист цілком ясний, і дивуюся з того, що пан Пітто начебто не знав про Філіпові наміри.

Пітто різко обернувся до нього, зиркнув на мундир, — не в обличчя, а на мундир, — і кров шугонула йому в голову.

— Пане, — сказав він, — Філіп писав мені отакі цидулки три або чотири рази на тиждень, врешті я перестав звертати на них увагу. Перепрошую, але мушу вам сказати, що в мене є й інші клопоти.

— Пане Пітто, — сказав генерал, — з 1937 року ви очолюєте часопис під назвою "Пацифіст", в якому ви недвозначно зайняли позицію не лише проти війни, а й проти французької армії. Ви познайомилися з моїм пасинком у жовтні 1937 року за невідомих мені обставин і прилучили його до своїх ідей. Під вашим впливом він почав неприпустимо ставитися до мене, бо я офіцер, а також до своєї матері, бо вона вийшла за мене заміж; він прилюдно робив заяви суто антимілітаристського характеру. Сьогодні в розпалі міжнародної напружености він покинув наш дім звістивши нам отією запискою, яку ви щойно читали, що хоче стати страдником во ім'я миру. Вам тридцять років, пане Пітто, а Філіпові немає ще і двадцяти, тому я не здивую вас, коли скажу, що вважаю вас особисто відповідальним за все, що станеться з моїм пасинком внаслідок його витівки.

"Що ж, — сказав Аннекен своїй сусідці, — зізнаюся: я мобілізований". — "Ох, Боже милий!" — вигукнула вона. Жорж дивився на офіціянта, він здавався симпатичним, і йому хотілося сказати: "Я теж мобілізований", та він не насмілювався, з ніяковости, потяг страшенно гойдало, "я на колесах", подумалося йому.

— Я заперечую будь-яку відповідальність, — категорично сказав Пітто. — Розумію вашу тривогу, але все ж таки не можу служити для вас цапом-відбувайлом. Філіп Грезінь прийшов до редакції часопису в жовтні 1937 року, це факт, і я його не заперечую. Він приніс нам вірша, який видався нам дуже талановитим, і ми опублікували його в грудневому номері. Відтоді він часто приходив, і ми зробили все, щоб віднадити його: він здавався нам надто вже екзальтованим, і як по правді, то ми не знали, що з ним робити. (Вмостившись на краєчку стільця, він дивився на Пітто бентежним поглядом голубих очей, наглядав, як він п'є і палить цигарки, як ворушаться його губи, сам він не пив і не палив, тільки вряди-годи колупався пальцем у носі або нігтем у зубах, не відводячи очей).

— Але де ж він може бути? — раптом вигукнула пані Ляказ. — Де він може бути? І що він робить? Ви кажете про нього так, наче він мертвий.

Всі замовкли. Вона нахилилася вперед з тривожним і зневажливим обличчям; Пітто бачив початок її шиї, яка видніла у викоті корсажу; генерал напружено сидів у своєму фотелі, він чекав, він присвятив декілька хвилин тиші законній материнській скорботі. Психіятр глянув на пані Ляказ з виразом очікувальної приязні, немовби вона була одною з його пацієнток. Потім смутно похитав своєю великою головою, обернувся до Пітто і вороже почав:

— Я згоден, пане Пітто, що Філіп не зовсім розумів ваші ідеї. Та не слід скидати з рахунку й те, що це дуже вразливий юнак, який просто-таки обожнював вас.

— Хіба це моя вина?

— Може, й не ваша. Але ви зловживали своїм впливом.

— Де ж пак! — вигукнув Пітто. — Врешті, якщо ви обстежували Філіпа, то мусите добре знати, що він несповна розуму.

— Не зовсім, — посміхаючись, відказав лікар. — Звичайно, в нього тяжка спадковість. З батькового боку, — докинув він, зиркнувши на генерала. — Та це не психопатія. Це був самотній хлопець, непристосований до життя, ледачий і марнославний. Тики, фобії, звичайно, з переважанням сексуальних ідей. Останнім часом він досить часто приходив до мене, ми розмовляли, і він зізнався мені, що... як би його висловитися пристойніше? Вибачте відвертість медика, — сказав він пані Ляказ. — Одне слово, він зізнався, що в нього були часті й систематичні полюції. Знаю, чимало моїх колег вбачають у цім усього лиш наслідок, та я, так само, як і Ескіроль, розглядаю це радше як причину. Тож він тяжко переживав те, що пан Мандус вдало називає кризою підліткової самобутности: йому потрібен був провідник. Кепським, кепським пастирем були ви, пане Пітто.

Погляд пані Ляказ немовби випадково зупинився на Пітто; але витримати його було несила. Пітто вирішив краще обернутися до психіятра.

— Прошу вибачення в пані Ляказ, — озвався він, — та якщо ви вже змушуєте мене, то повинен відверто вам заявити, що завжди вважав Філіпа цілковитим дегенератом. Якщо він потребував провідника, то чому ви не взяли його під своє крило? Це ваш обов'язок.

Психіятр сумно посміхнувся і, зітхнувши, облизнув губи. Вона усміхалася, вона стояла, спершись об дверцята каюти, по спині повзли дрижаки, та вона спокусливо усміхалася.

— Гаразд, крихітко моя, — сказав капітан, — загляньте до мене о дев'ятій годині, я подумаю, що можна зробити для вас і ваших подруг. — В нього були порожні світлі очі, червоне обличчя, він погладив її груди і шию й докинув: — Не забудьте, сьогодні увечері о дев'ятій.

— Генерал Ляказ передав мені декілька сторінок з Філіпового щоденника, і я вирішив, що ознайомитися з ними — це мій обов'язок. Пане Пітто, з цього щоденника випливає, що ви шантажували бідолашного хлопця. Знаючи, наскільки він прагне вашої поваги, ви користувалися цим, щоб вимагати від нього певних послуг, про які він замовчує у своєму записнику. Останнім часом він мав намір збунтуватися, і ви з такою зневагою ставилися до нього, що призвели до відчаю.

Що їм відомо? Та його лють була дужча, він теж усміхнувся. Мод усміхалася й кивала на прощання, її зад був уже надворі, а б'юст іще вклонявся у гарячому пахучому повітрі каюти.

— Та певно ж, капітане. Отож до зустрічі о дев'ятій, о дев'ятій, капітане, домовилися.

— А хто призвів його до відчаю? Хто принижував його ввесь час? Хіба це я дав йому ляпаса за столом у суботу? Хіба я вважав його несповна розуму, посилав до психіятра і змушував відповідати на принизливі запитаня?

— Ви теж мобілізовані? — запитав офіціянт.

Жорж усміхнувся йому з нещасним виглядом, та потрібно було говорити, відповідати на запитання двох молодих жінок.

— Ні, — відказав він, — я їду до Парижу в справах.

Від пронизливого голосу пані Ляказ він аж здригнувся.

— Ви замовкнете? Замовкнете ви чи ні? Як ви зневажаєте його! Цій дитині всього двадцять років, а ви роздягнули її, обілляли брудом, а мене ви поважаєте чи ні? Може, він уже кинувся в Сену, а ви тут знай перекладаєте відповідальність один на одного! Ми всі винні, він казав: не доводьте мене до реченця, а ми разом довели його до реченця.

Генерал почервонів, Мод почервоніла.

— Готово, — сказала вона, — незабаром прийдуть забрати наш багаж, ночуватимемо в другому класі.

— Люба моя, — сказала Франс, — от бачиш, ти робила з цього проблему, а все виявилося набагато простіше.

— Розо! — сказав він, не підвищуючи голосу і втупивши в неї свої олив'яні очі. Вона здригнулася і, розтуливши рота, зиркнула на нього.

— Це... це підло! — сказала вона. — Який сором!

Він простягнув свою міцну долоню і стиснув голу руку дружини, потім безпристрасно повторив:

— Розо.

Тіло пані Ляказ охляло, вона закрила рота, струснула головою і немовби прокинулася; ось вона глянула на генерала, й він усміхнувся їй; лад було відновлено.

— Я не поділяю тривоги моєї дружини, — сказав він, — мій пасинок пішов з дому, поцупивши десять тисяч франків із материного секретеру. Тож мені важко повірити в те, що він хоче накласти на себе руки.

Запала мовчанка. Пароплав уже трохи похитувало; П'єр відчував, як усе його тіло зробилося мовби з тіста, він зупинився перед полицею, відчинив свою валізу, з якої вдарило пахощами лаванди, зубної пасти і світлого тютюну, од яких його аж занудило, він думав: "Стюард так і сказав, плавання буде нелегке!" Генерал над чимсь міркував, у нього був вигляд слухняної дитини. Пітто не розумів, шлунок його співав, голова боліла, він геть нічого не розумів; пароплав піднімався, гоп, а потім клював носом, підлога вібрувала під ногами, повітря було гаряче й липке, він дивився на генерала і вже не мав снаги, щоб ненавидіти його.

— Пане Пітто, — сказав генерал, — як вислід цієї розмови, я вважаю, що ви можете і повинні допомогти нам у пошуках мого пасинка. Зараз я обмежився тим, що підняв на ґвалт усі комісаріяти поліції. Та якщо за сорок вісім годин ми не знайдемо Філіпа, то я маю намір передати справу до рук мого друга, прокурора Детерна, і принагідно просити його дослідити фінансові джерела "Пацифіста".

— Я... звичайно ж, я допоможу вам, — відказав Пітто. — А в рахунки "Пацифіста" кожен може пхати носа, ми можемо навіть оприлюднити їх.

Корабель пірнув униз, це були справжнісінькі російські гірки, він додав, насилу видихаючи здушеним горлом:

— Я ж... я не відмовляюся допомогти вам. З простісінької людяности, генерале.

Генерал кивнув.

— Саме це я й мав на увазі, — сказав він.

Море поволі, поволі крадькома піднімалося і так само поволі опускалося, не можна було дивитися на полиці чи умивальницю й мимохідь не помітити, що саме цієї миті якась річ опускається чи піднімається, та надворі нічого не було видно, крім темно-синьої і трохи скісної стяги, яка торкалася нижнього краю ілюмінатора й відразу ж пропадала; це був дрібний порух, живий і несміливий, калатання серця, П'єрове серце калатало в унісон; ще години й години море буде знай підніматися й опадати; П'єрів язик зробився у роті неначе великий соковитий плід; ковтаючи, він щоразу чув тихе хрястке клацання десь у вухах, а ще ж цей залізний обруч, який стискав його скроні, і нестримне бажання позіхнути. Та він був спокійнісінький: морська хвороба настає тоді, коли її хочеш. Треба тільки підвестися, вийти з каюти, пройти палубою: він прийде до тями, ця легка нудота минеться. "Побачуся з Мод", — вирішив він. Поставив валізу, рівно і напружено тримаючись покрай полиці, це було немов пробудження. Тепер корабель піднімався і опускався під його ногами, та шлунок і голова були звільнені; знову виринули зневажливі очі Мод — і страх, і сором. Скажу їй, що був хворий, трохи перегрівся на сонці, що випив зайвого. Треба порозумітися з нею, він говоритиме, а вона пронизуватиме його своїм прикрим поглядом, як це стомлює. Він насилу проковтнув слину, вона покотилася горлом із жахливим шовковистим звуком, і прісна волога знову розіллялася в його роті, стомлює, стомлює, його думки розбігалися, залишалася лише велика безпомічна млявість, бажання мірно опускатися й підніматися, довго й легко блювати, покласти голову на подушку, вгору-вниз, вгору-вниз, без думок, в обіймах великої світової хитавиці; він вчасно похопився: морська хвороба приходить тоді, коли її хочеш. Він почувався геть штивним і сухим, боягузом, зневаженим коханцем, майбутнім мерцем прийдешньої війни, його знову пійняв безжальний, крижаний страх. Він зняв ще одну валізу з верхньої полиці, поставив її на полиці внизу й заходився відчиняти. Тримався він прямо, не нахиляючись, навіть не дивлячись на валізу, закляклі пальці наосліп намацували замкову шпарину; чи ж варто? Чи варто боротися? Нічого не залишиться, крім незмірної млявости, він уже ні про що не думатиме, нічого не боятиметься, досить лише махнути на все рукою. "Треба побачити Мод". Він підняв руку і провів нею в повітрі з тремтливою і трохи врочистою млявістю. Мляві порухи, мляве тремтіння моїх вій, солодкий присмак у роті, м'які пахощі лаванди й зубної пасти, пароплав м'яко опускається і піднімається; він позіхнув, і час уповільнився, згустився довкола нього, мов сироп; досить було ступнути декілька кроків, вийти з каюти, на свіже повітря. Але навіщо? Аби знову потрапити в обійми страху? Він скинув валізу на підлогу і повалився на тапчан. Сироп. Цукровий сироп, не було вже ні страху, ні сорому, так чудово було опинитися в полоні морської хвороби.

Він сів на краєчку парапету, звісивши ноги над водою; він зморився, думав собі: "В Марселі було б незлецьки, якби не стільки будинків". Під ним поволі рухалися кораблі, це були маленькі суденця, їх було дуже багато, з квітами або гарнюніми червоними фіранками і голими статуями.

Він дивився на них, одні плигали мов кози, а другі й з місця не рушали, він бачив голубу воду і великий залізний міст вдалині; на те, що далеко, приємно дивитися, воно заспокоює. В нього щеміли очі; він спав під вагоном, прийшли якісь люди з ліхтарями, освітили й нагнали його, поливаючи лайкою; після цього він знайшов купу піску, та сон уже не йшов до його віч. Він подумав: "Де я спатиму сьогодні вночі?" Десь тут напевне були гарні місцини з м'якою травою. Та їх треба було знати: слід було спитатися в негра. Йому захотілося їсти, й він підвівся, коліна його заклякли, вони хряснули. "В мене вже немає їжі, — подумалося йому, — треба зайти до шинку". Він знову рушив, він ішов цілий день, заходив, запитував: "Робота є?", а потім ішов геть: казав же мурин: "Роботи немає". В містах важко ходити, скрізь бруківка. Він скісно перетнув набережну, помалу, озираючись навсебіч, щоб не потрапити під трамваї, він лякався, коли чув, як вони дзвонять. Було дуже людно, всі йшли хутко, дивлячись під ноги, неначе шукали там щось; проходячи, вони штовхали його і просили вибачення, навіть не дивлячись на нього; він охоче звернувся б до них, та своєю тендітністю вони викликали в нього ніяковість. Він вийшов на тротуар і побачив кав'ярні з гарними терасами, а потім шинки, але не зайшов туди: на столах були скатерки, а він боявся їх замурзати. Він звернув у темну вуличку, де тхнуло рибою, поспитався: "І де ж я їстиму, якщо все тут отаке?" і тут-таки знайшов те, що й треба було: перед низеньким будиночком він угледів кільканадцять дерев'яних столиків, на кожному столі стояло стояло двоє або четверо приборів, а ще невеличка кругла лампа, яка давала небагато світла, і ніяких скатерок. За одним столиком вже вечеряв якийсь добродій з пані, у котрої був досить пристойний вигляд. Здоровань Луї підійшов, сів за сусіднім столиком і всміхнувся їм. Пані суворо зиркнула на нього і трохи відсунула свого стільця. Здоровань Луї погукав служницю, це було нічогеньке дівча, трохи тендітне, але з тугим жвавим задком.

— Що тут можна кинути на зуб, кицю моя?

Дівчина було гарненька і від неї добре пахло, та схоже було, що вона не дуже рада його бачити. Вона нерішуче зиркнула на нього.

— У вас є меню, — мовила вона, показуючи на листок паперу на столі.

— А, добре! — сказав Здоровань Луї.

Він узяв листок і вдав, ніби читає, та боявся, що тримає його догори ногами. Служниця тим часом пішла собі, вона розмовляла з паном, який стояв біля порога. Він слухав її, схиливши голову, й дивився на Здорованя Луї. Врешті він полишив її й сумовито підійшов до нього.

— Що вам треба, друже мій? — поспитався він.

— Попоїсти, що ж іще, — здивовано відказав Здоровань Луї. — У вас же знайдеться тарілка супу і шматок сала?

Пан зажурено похитав головою.

— Ні, — сказав він. — У нас немає супу.

— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї. — Я ж не прошу на борг.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав пан. — Та ви, мабуть, не туди втрапили. Тут вам буде незручно, та й нам ви заважатимете.

Здоровань Луї глянув на нього.

— То це не шинок? — поспитався він.

— Так, так, — сказав господар. — Але в нас своя клієнтура... Вам краще перейти на той бік вулиці Канаб'єр, там ви знайдете чимало ресторанчиків, які вам будуть до смаку.

Здоровань Луї підвівся. Він збентежено почухав потилицю.

— В мене є гроші, — сказав він. — Можу вам їх показати.

— Ні, ні, — хутко відказав той пан. — Я й так вам вірю.

Він рішуче узяв його під руку і змусив зробити декілька кроків до виходу.

— Ідіть он туди, — сказав він, — там буде набережна, простуйте вздовж неї й праворуч, ви не заблукаєте.

— Ви дуже люб'язні, — торкнувшись капелюха, сказав Здоровань Луї. Він почувався винуватим.

Він опинився посеред набережної, в натовпі маленьких чорних чоловічків, які бігли йому назустріч, ішов він дуже помалу, щоб не збити когось із ніг, і його огортав сум; о цій порі він спускався з Канігу на Вільфранш, отара дріботіла попереду, вона була його товариством, частенько він зустрічав пана Парду, який піднімався на ферму дю Ветіль і ніколи не пропускав нагоди дати йому сигару і декілька дружніх стусанів у спину, гора була руда й німа, на дні роздолу видніли димки Вільфранша. Він розгубився, всі ці люди йшли дуже прудко, він бачив лише маківки їхніх голів або ж верхи капелюхів, всі вони були дрібнотою. Якийсь хлопчисько прослизнув у нього між ногами, регочучи, зиркнув на нього і сказав своєму приятелеві:

— Глянь-но на цього довганя, йому, мабуть, нудно самому нагорі?

Здоровань Луї глянув, як вони чкурнули, і відчув себе винуватим; він соромився того, що такий високий. Він сказав: "У них тут свої звички" і сперся об стіну. Він був смутний і тихий, як того дня, коли ото занедужав. Потім подумав про негра, такого чемного й веселого, єдиного його друга, і сказав собі: "Не треба було його відпускати". І тут йому спала на думку незлецька ідея: мурина видно здалеку, його неважко буде знайти; він знову попростував набережною, тепер він почувався не таким самотнім, видивлявся того негра і думав: "Поставлю йому чарчину".

Всі вони були на майдані, обличчя їхні почервоніли од вечірнього сонця. Тут були Жанна, Урсула, сестри Клапо, Марі й усі інші. Спочатку вони чекали вдома, а потім одна по одній повернулися на майдан і почали чекати. Крізь матові шиби вони бачили, як засвітилися перші лампи в кав'ярні вдови Тремблен: три імлисті плями угорі на вікнах. Вони угледіли ці плями і засмутилися: матуся Тремблен засвітила вогні у своїй порожній кав'ярні, сиділа за мармуровим столиком, поклавши на нього кошика з роботою, і спокійнісінько в'язала вовняні панчохи, тому що була вдовою. А вони були надворі й чекали своїх чоловіків, відчуваючи позаду свої порожні домівки й кухні, які поволі наповнювала темрява, й лежав перед ними довгий шлях, на якому чигали різні халепи, а наприкінці того шляху був Кан. Марі зиркнула на церковного дзигаря і сказала Урсулі: "Незабаром дев'ята, може, їх усе-таки залишили..." Мер казав, що це неможливо, та що він там знає, з міськими звичаями він обізнаний не краще, ніж вони. Навіщо ж відправляти назад кремезних чоловіків, які самі приїхали? Мабуть, їм сказали: "Гаразд, якщо вже ви заявилися..." та й залишили. Прибігла маленька Роза, вона геть захекалася і волала: "Ось вони! Ось вони!", і жінки побігли й собі; вони прибігли до ферми Дарбуа, звідки видно було чималий кавалок шляху, і на білій дорозі поміж луками угледіли своїх чоловіків, ті сиділи на возах і їхали довгою ґерелицею, як і тоді, коли вирушали, їхали вони поволеньки і співали собі. Шапен був попереду, він розсівся на лавці, руки насилу тримали віжки, він дрімав, і кінь ішов собі за звичкою; Марі помітила, що око в нього запливло кров'ю, й подумала, що він знову з кимось бився. За ним, стоячи на возі й виспівуючи на всю горлянку, їхав Ренарів син, проте вигляд у нього був невеселий, решта їхали позаду, геть темні на тлі світлого неба. Марі обернулася до Кляпо і сказала їй: "Вони п'яні як дим, цього тільки нам бракувало". Порипуючи, помалу підкотився Шапенів повіз, і вони відступили, пропускаючи його. Віз проїхав, і Луїза Шапен пронизливо завищала: "Боже милий, таж він привів тільки одного вола, де ж він подів другого, пропив, мабуть!" Ренарів син виспівував на всю горлянку, його бричка зиґзаґами котилася по дорозі від одного рову до другого, а за ним їхала решта, всі вони стояли на возах і горлали пісень з батогами в руках. Марі угледіла свого чоловіка, він начебто не був п'яний, та коли вона побачила зблизька його похмуру пику, то зрозуміла, що він таки напився і буде битися. "Це ще гірше, ніж пропити вола", — подумалося їй, і серце її стиснулося. Та попри це вона була задоволена, що він повернувся, на фермі було багацько роботи, нехай собі вряди-годи б'ється по суботах, аби лиш гарував. Він стомлено опустився на стілець на терасі забігайлівки, замовив собі чарчину, йому принесли білого вина в малесенькій шкляночці, ноги його аж гули, він простягнув їх під стіл і поворушив великими пальцями у черевиках. "Дивно", — сказав він собі. Тоді випив і сказав: "Дива та й годі, я ж його добре шукав". Він посадив би його навпроти, дивився б на його добре чорне обличчя; аби лиш бачити його, він засміявся б і мурин теж, у нього був довірливий і лагідний вигляд, мов у звіряти. "Я почастував би його тютюнцем і шклянкою вина".

Його сусід дивився на нього: він вважає мене диваком, бо я розмовляю сам із собою; це був парубійко років двадцяти, хирлявий недоросток із дівочою шкірою, він сидів із гарним чорнявим чолов'ягою, в якого був переламаний ніс, волосся у вухах і витатуюваний якір на лівому передпліччі. Здоровань Луї зрозумів, що вони балакають місцевою говіркою про нього. Він усміхнувся їм і погукав офіціянта.

— Ще шклянку того ж самого, хлопче. І якщо в тебе є більші шклянки, то не соромся, неси їх сюди.

Офіціянт і з місця не зрушив. Він нічого не казав і дивився на нього так, мовби й не бачив. Здоровань Луї дістав гаманця і поклав його на стіл.

— Що з тобою, хлопчино? Думаєш, не зможу заплатити? Ось глянь!

Він дістав три купюри по тисячі франків і помахав ними офіціянтові перед носом.

— Ну, то що скажеш? Ану неси хутчій ще одну шклянку твого пійла.

Він поклав гаманця до кишені й помітив, що кучерявий парубійко ґречно всміхається до нього.

— Все клас? — поспитався парубійко.

— Га?

— Все гаразд?

— Все гаразд, — відказав Здоровань Луї. — Шукаю свого мурина.

— Ви нетутешній?

— Ні, — усміхаючись, відказав Здоровань Луї. — Нетутешній. Хочеш хильнути чарчину? Я пригощаю.

— Гріх відмовлятися, — сказав кучерявчик. — Можна, я гукну свого друзяку?

Він сказав своєму приятелеві декілька слів тією говіркою. Той усміхнувся і мовчки підвівся. Вони сіли навпроти Здорованя Луї. Од малого тхнуло парфумами.

— Від тебе смердить повією, — сказав Здоровань Луї.

— Я допіру з перукарні.

— Ага, он воно що... Як тебе зовуть?

— Мене зовуть Маріо, — сказав малий. — А приятель мій — італієць. Його зовуть Стараче, він матрос.

Стараче усміхнувся і кивнув мовчки.

— Він не знає французької, але він утішний, — сказав Маріо. — Ти знаєш італійську?

— Ні, — відказав Здоровань Луї.

— Та це нічого, от побачиш: все одно він утішний.

Вони забалакали між собою італійською. Це була дуже гарна мова, здавалося, вони співають. Здоровань Луї був трохи задоволений з того, що вони тут, бо це було хоч якесь товариство, та в глибині душі він почувався самотнім.

— Що вам замовити?

— Ну, — сказав Маріо, — аперитиву.

— Три аперитиви, — сказав Здоровань Луї. — Це що, вино?

— Ні, ні, це ще краще, от побачиш.

Офіціянт поналивав у три шклянки лікеру. Маріо налляв туди води, і лікер зробився шумким білим туманом.

— За твоє здоров'я, — сказав Маріо.

Він випив і втерся рукавом. Здоровань Луї теж перехилив свою шклянку: питво було нічогеньке, пахло ганусом.

— Он глянь на Стараче, — сказав Маріо, — він потішить тебе.

Стараче скосив очі; заразом він морщив носа, задирав брови і ворушив вухами, як той кролик. Здоровань Луї зареготався, та все те не припало йому до смаку: він подумав, що йому не подобається Стараче. Маріо реготав, аж падав.

— Казав же я тобі, — регочучи, мовив він. — Він утішний, цей хлоп'яга. Тепер він покаже тобі фокус із блюдцем.

Стараче поставив свою шклянку на стіл, затиснув блюдце у широкій долоні й тричі провів над нею долонею лівої руки. Після третього разу блюдце зникло. Користуючись подивом Здорованя Луї, Стараче застромив йому руку між коліна. Здоровань Луї відчував, як щось шкрябає йому між ногами, і рука знову виринула над столом, тримаючи блюдце. Здоровань Луї ввічливо засміявся, хоча Маріо ляскав себе по стегнах і просто-таки лягав од сміху.

— Ох ти, старий пройдисвіте! — казав він між двома вибухами реготу. — Казав же я: ти з нами умреш од сміху.

Потроху він угамувався; коли його лице набуло поважного виразу, поміж ними запала тяжка мовчанка. Ця двійця втомила Здорованя Луї, і йому трохи вже хотілося, щоб вони вшилися, та він подумав собі, що незабаром настане ніч і йому знову доведеться навмання іти довгими вулицями, які потонули в пітьмі, нескінченно шукати якийсь закуток, щоб повечеряти, і другий, щоб переночувати, і тоді його серце стиснулося, й він замовив іще три чарчини лікеру. Маріо нахилився до нього, й він відчув його запах.

— То ти, значить, нетутешній? — поспитався він.

— Нетутешній і нікого тут не знаю, — сказав Здоровань Луї. — А єдиного хлопця, котрого я тут знаю, не можу знайти. Може, ви його знаєте, — додав він. — Це мурин.

Маріо невизначено похитав головою.

Зненацька він, примруживши очі, нахилився до Здорованя Луї.

— Марсель — це місто, в якому розважаються, — сказав він. — Якщо ти не знаєш Марселя, то, вважай, ніколи в житті не розважався.

Здоровань Луї не відповів. У Вільфранші він часто розважався. А потім у борделях Перпіньяна, коли служив у війську: ото де було весело! Та він не уявляв собі, як це можна розважатися в Марселі.

— Ти не хочеш порозважатися? — поспитався Маріо. — Не хочеш піти до гарнюніх лялечок?

— Та ні, — відказав Здоровань Луї. — Тільки зараз мені хочеться кинути щось на зуб. Якщо ви знаєте якийсь шинок, то я радо пригостив би вас.

З настанням ночі все немовби розтеклося, лишилася тільки невиразна газоподібна маса, темна імла; вона ішла хутко, нахиливши голову і опустивши плечі, боялася зненацька спіткнутися об линви, а тому трималася біля перегородок; ото розчинитися б у нічній пітьмі, зробитися хмаркою імли в цих велетенських випарах і поволі розлізтися по швах. Та вона добре знала, що її біла сукня була немов сигнальний ліхтар. Вона пройшла палубою другого класу, не почувши ані однісінького звуку, крім вічного хлюпотіння моря; та скрізь були непорушні мовчазні люди, які вирізнялися на темному плоскому тлі моря, й у них були очі: вряди-годи гострий жарук пронизував темряву, вихоплював із неї обличчя, чиїсь очі блищали, дивилися на неї, потім гасли, і їй хотілося вмерти.

Треба було спуститися східцями, пройти палубою третього класу, піднятися ще одними східцями, прямими мов драбина й геть білими; якщо мене побачать, то ніхто й не сумніватиметься, його каюта зверху, вона там одна-однісінька; в цього ж чоловіка є робота, не може бути, що він тримав мене цілу ніч. Вона боялася припасти йому до смаку, а то ще посилатиме щовечора по неї стюарда в салон, як отой грецький капітан, та ні, для такого старого товстуна, як він, я надто вже худа, він буде розчарований, бо знайде одні лиш костомахи. Їй не хотілося стукати, двері були прохилені, він чекав її у пітьмі, він сказав:

— Заходьте, гарнюня моя.

Якусь мить вона вагалася, їй перехопило горло; рука втягла її до каюти, двері зачинилися. Її зненацька притиснули до тлустого черева, старі губи, що тхнули корком, розплескалися об її вуста. Вона піддалася, покірно думаючи собі: "Це ж професія, частка моєї професії". Капітан натиснув вимикач, і його лице випливло з темряви, білки його очей були водянисті й трохи голубі, з темною цяткою в лівому оці. Усміхаючись, вона вивільнилася; щойно засвітилася лампа, як усе стало набагато важче; до того моменту вона уявляла його собі темною масою, але зараз він постав перед нею в найдрібніших, найінтимніших деталях, їй доведеться кохатися з єдиною в своєму роді істотою, як і всі істоти на світі, й ця ніч, як і всі ночі, буде єдиною в своєму роді, ніч унікального й непоправного кохання, непоправно втрачена ніч. Мод усміхнулася й мовила:

— Зачекайте, капітане, зачекайте, ви надто поспішаєте: нам треба познайомитися.

Що це? Насторожившись, П'єр звівся на лікоть: пароплав, здавалося б, завмер на місці. Його вже три чи чотири рази знудило, один раз блювота, дуже бурхлива, зацебеніла носом, він почувався порожнім, але тверезим. Що це? — подумалося йому. І зненацька утямив, що сидить на полиці, скроні йому стискає залізний обруч, а в серці щеміла вже звична тривога. Час знову рушив з місця, це був безжальний, гарячковий механізм, кожна секунда роздирала його, немов зазубень пилки, кожна мить наближала його до Марселя і до сірої землі, де він сконає. Світ знову був тут, довкруг його каюти, жорстокий світ вокзалів, димів, військових одностроїв, спустошених піль, світ, в якому він не міг жити і якого не міг покинути, світ з тим брудним шанцем, який очікував його десь у Фландрії. Боягуз, офіцерський син, який боявся йти на війну: він жахався сам із себе. І все ж таки він відчайдушно хапався за життя. Це було ще огидніше: я хочу жити не тому, що я є цінністю; а... просто так: просто так, тому що я живу. Він ладен був на все, аби лиш порятувати свою шкуру, втекти, благати пощади, зрадити і все ж таки він не дуже тримався за свою шкуру. Він підвівся: що я їй скажу? Що перегрівся на сонці, що в мене була лихоманка? Що був не зовсім нормальним? Заточуючись, він підійшов до дзеркала й побачив, що лице його жовте, мов цитрина. Оттак-пак, я вже не можу розраховувати на свою мармизу. На додачу до всього ще й, либонь, просмердівся блювотинням. Він протер обличчя одеколоном і прополоскав рота водою. Стільки мороки, роздратовано подумав він. Вперше я турбуюся про те, що подумає про мене якась кішечка. Наполовину повія, наполовину скрипалька з оркестри; а в мене ж були заміжні жінки, матері сімей. Вона тримає мене в руках, подумав він, одягаючи піджак, вона знає.

Він відчинив двері й вийшов; капітан був голісінький, в нього була гладенька вощана шкіра, без волосся, крім чотирьох чи п'яти геть сивих волосин на грудях, інші, мабуть, повипадали від старості, він реготався, він скидався на вгодоване пухке немовля. Мод торкнулася пучками пальців його гладеньких тлустих стегон, і він здригнувся, пробурмотівши:

— Ти лоскочеш мене!

Він знав номер їхньої каюти: двадцять сьомий; він звернув у коридор праворуч, а потім ліворуч; перегородки гриміли від мірних гучних ударів; двадцять сьома, це тут. Молода жінка лежала на спині, бліда, мов небіжчиця; на полиці сиділа стара пані, очі її були червоні й набряклі, вона їла канапку з сиром.

— О, — сказала вона, — три дами? Вони були такі люб'язні. Та вони вже вибралися звідси, їх поселили в другому класі; я так шкодуватиму за ними.

Капітан здивовано глянув на неї й поклав їй руку на грудну кістку.

— Ви така нічогенька, і писок гарнюній, але яка ж ви худа!

Вона засміялася: коли торкалися грудної кістки, їй завжди розбирав сміх.

— А ви не любите худеньких, капітане?

— Ні, чому ж, люблю, люблю, — хутко відказав капітан.

Він бігом піднявся східцями; йому треба було побачити Мод. Тепер він ішов коридором другого класу, це був гарний коридор, із килимовими доріжками, двері й перегородки були пофарбовані сіро-голубою емаллю. Йому пощастило: він наткнувся на Рюбі, за нею йшов стюард із валізами.

— Добридень, — сказав П'єр. — Ви в другому класі?

— А певно! — відказала Рюбі. — Франс боїться, що занедужає. То ми й погодилися: якщо йдеться про здоров'я, то потрібно жертвувати.

— А де ж Мод?

Мод лежала на боку, капітан з неуважною чемністю лапав її за сідниці; вона почувалася глибоко приниженою. "Якщо я йому не до смаку, то не треба вважати себе зобов'язаним". Вона провела долонею по його стегнах, щоб відповісти на чемність; це була стара шкіра.

— Мод? — перепитала Рюбі своїм гострим, пронизливим голосом. — Хтозна, де вона може бути. Ви ж її знаєте: може, їй захотілося позалицятися до кочегарів, якщо не до капітана, їй страх як подобаються морські мандрівки, вона завжди гасає по всьому кораблю.

— Ач, яка допитлива крихітка! — сказав капітан. Він засміявся і стиснув їй зап'ястя. — Зараз ви зможете обстежити всі угіддя.

І його очі вперше зблиснули. Мод скорилася йому, вона була збентежена через оту зміну кают, все ж таки треба було йому віддячити, вона страх як шкодувала, що така худа, в неї було таке враження, ніби вона обманула його; капітан усміхався, він опускав очі, в нього був цнотливий і потайний вигляд, він стискав зап'ястя Мод і з наполегливою ніжністю спрямовував її руку; Мод була задоволена, вона думала: "Не можна відмовляти в тім, що йому хочеться, після того, що він ото влаштував для нас, тим паче що він не любить худих".

— Дякую! Дякую вам!

Він схилив голову і пішов далі. Треба було знайти Мод; вона, либонь, на палубі. Він піднявся на палубу другого класу, було темно, майже неможливо когось розгледіти, хіба що заглядати в самісіньке обличчя. Ото дурний я, треба просто тут почекати: хоч звідки вона ітиме, а їй доведеться підніматися цими східцями. Капітан геть заплющив очі, у нього був супокійний і побожний вираз обличчя, і це дуже подобалося Мод, рука її стомилася, та вона рада була, що принесла йому втіху, крім того, почувалася геть самотньою, як тоді, коли була маленькою і дідусь Тевенер садовив її на коліна й раптом засипав, киваючи головою. П'єр дивився на море і думав: "Я боягуз". Прохолодний вітерець струмував його щоками і шарпав за чуба, він дививсь, як море піднімається й опускається; він здивовано дивився на себе й думав: "Боягуз. Ніколи не подумав би, що це так". Боягуз із боягузів. Досить було однісінького дня, щоб виявити свою справжню сутність; якби не загроза війни, то він ніколи про це й не дізнався б. Наприклад, якби я народився в 1860 році. Він прогулювався б по життю зі спокійною певністю; він суворо засуджував би чуже боягузство, і ніщо, геть ніщо не відкрило б йому очі на його справжню природу. Не поталанило. Один день, один однісінький день: тепер він знав і був самотній. Авта, потяги, кораблі розтинали цю світлу й лунку ніч, стікалися до Парижа, привозили отаких молодиків, як він, вони не спали, схилялися над поручнями або ж притулялися носом до темних шибок. Це несправедливо, подумав він. Тисячі, може, мільйони людей жили за щасливої пори і не дізналися, яка межа їхніх можливостей: в них була благодать сумніву. Може, Альфред де Віньї був боягузом. А Мюссе? А Сен-Бев? А Бодлер? Їм поталанило. "А я! — тупнувши ногою, пробурмотів він. Вона нічого й не знала б, вона й далі захоплено дивилася б на мене, хоч і була б зі мною не довше, ніж інші, за три місяці я кинув би її. Але тепер вона знає. Знає. Ця лярва тримає мене в руках".

Надворі було темно, але в барі було стільки світла, що Здоровань Луї просто-таки осліп. Це було радше дивно, бо ламп не видно було: була тільки довга червона рурка, яка звивалася під стелею, і ще одна, біла, і звідти струмувало світло; скрізь вони поначіплювали дзеркал; у дзеркалі, яке висіло навпроти, Здоровань Луї бачив своє обличчя і маківку Стараче, він не бачив ні Маріо, ні Дезі, бо вони були дуже малі. Він заплатив за їжу і чотири порції аперитиву; потім замовив коньяку. Вони сиділи в глибині бару, навпроти ляди, було дуже затишно, довкруги стояв заколисуючий ватяний гомін. Здоровань Луї не тямив себе од утіхи, йому хотілося залізти на стіл і співати. Але він не вмів співати. Вряди-годи очі його заплющувалися, він мовби провалювався у якусь прірву і почував пригніченість, немовби з ним сталося щось жахливе, він знову розплющувався, намагався пригадати, що це було, та врешті розумів, що нічого з ним не сталося. Він був немовби сам у собі, та це було йому радше до вподоби, просто трохи незвично, зате зручно; йому було важко сидіти з розплющеними очима. Він простягнув свої довгі ноги під стіл, одну між ногами Маріо, другу між ногами Стараче, він дивився у дзеркало і реготався з себе, намагався скорчити гримасу, як ото робив Стараче, та не вмів ні закочувати очі під лоба, ні ворушити вухами. Під дзеркалом сиділа маленька пані, на вигляд дуже пристойна, вона замислено палила цигарку й, напевне, подумала, що він з неї кривиться: вона показала йому язика, потім узяла праве зап'ястя лівою рукою, стиснула праву руку в кулак і, посміхаючись, закрутила ним. Здоровань Луї стурбовано опустив очі, він боявся, що образив її.

Дезі сиділа навпроти, маленька, сувора й тепла. Та їй не було діла до нього. Пахло від неї гарно, й нафарбована вона була як слід, та й цицьки в неї були чималі, та Здорованеві Луї вона здавалася надто поважною, йому до вподоби були маленькі сміхотливі киці, які дражняться, приміром, дмухаючи у вухо, і цнотливо нашіптують різні непристойності, які не відразу й утямиш. Дезі була пожвавлена і поважна; вона серйозно розмовляла з Маріо про війну; вона казала:

— Що ж, будемо воювати; якщо треба воювати, то воюватимемо.

Стараче, випроставшись, сидів на стільці навпроти Дезі; здавалося, ніби він уважно слухає, та, звісно ж, він робив це з чемности, тому що нічого не тямив. Здоровань Луї відчув до нього приязнь, адже він був такий спокійний і ніколи не гнівався. Маріо лукаво дивився на Дезі, хитав головою й казав:

— Я не проти, не проти.

Проте переконаности в ньому не відчувалося.

— Як на мене, то краще війна, ніж страйк, — сказала Дезі, — а тобі що, більше війна подобається? От пригадай, чого коштував страйк докерів, і нам, і всім узагалі.

— Та я не проти, — сказав Маріо.

Дезі говорила гаряче й зі скорботним виразом на обличчі; вона знай кивала головою й суворо казала:

— Під час війни страйкам настає край. Всі працюють. От як, от! Якби ти бачив кораблі в 1917 році, ти ще був малюком; я теж була малою, але ж бачиш, я їх пам'ятаю. Це було справжнісіньке свято, вночі вогні видно було аж до Естака. І стільки всіляких облич було на вулицях, аж сама не тямиш, де ти опинилася, і пишаєшся всім оцим, а черги на вулиці Бутрій, там були англійці, американці, італійці, німці, навіть індуси там були, он як! А моя мати так гарно заробляла, що куди там!

— Німців не було, — сказав Маріо, — з ними воювали.

— Кажу тобі, там були німці, — заперечила Дезі. — Ще й ув одностроях, із кокардами на кашкетах. Я ж сама їх бачила, чи як ти собі гадаєш?

— З ними ж воювали, — сказав Маріо.

Дезі стенула плечима.

— Та воювали, але там, на півночі. А ці не з окопів були, а приїжджали з-за моря, щоб торгувати.

Увійшла якась висока мандрьоха, тлуста і біла, наче вершкове масло, але в неї теж був поважний вигляд. Здоровань Луї подумав собі: "Це в них від міського життя". Вона схилилася до Дезі й видавалася геть обуреною.

— А от я не люблю війни, розумієш? Тому що вона мені в печінках сидить, і моєму братові теж, він воював у чотирнадцятому році, ти, може, хочеш, аби його знову відправили на війну? А ферма мого дядька, хіба її не спалили? Це нічого тобі не каже?

Дезі на хвильку збентежилася, але відразу ж оволоділа собою.

— То ти більше полюбляєш страйки? — запитала вона. — Скажи, полюбляєш?

Маріо глянув на високу білявку, і вона, хитаючи головою, мовчки пішла собі. Вона сіла неподалік од них і почала гаряче щось казати невисокому смутному чоловічкові, який жував соломинку. Вона показувала на Дезі й торохтіла хутко, мов сорока. Чоловічок не відповідав, він жував соломинку, не підводячи очей, здавалося, він навіть не чує її.

— Вона з Седана, — пояснив Маріо.

— Де це? — поспиталася Дезі.

— На півночі.

Вона стенула плечима.

— То чого ж вона свариться? Вони там звичні.

Здоровань Луї щосили позіхнув, і по щоках його покотилися сльози. Йому було нудно, та він був задоволений, тому що любив позіхати. Маріо кинув на нього швидкий погляд. Стараче теж заходився позіхати.

— Наш приятель нудиться, — сказав Маріо, показуючи на Здорованя Луї. — Будь із ним люб'язнішою, Дезі.

Дезі обернулася до Здорованя Луї і обняла його рукою за шию. Тепер її поважний вигляд де й подівся.

— Ти справді нудьгуєш, мій півнику? Нудьгуєш біля такої кралечки, як я?

Здоровань Луї хотів було відповісти їй, аж тут угледів свого мурина. Той стояв біля шинквасу і цмулив якесь жовте питво з великої шклянки. На ньому був зелений костюм і солом'яний бриль із барвистою стьожкою. "Чудово!" — сказав Здоровань Луї. Він дивився на мурина й був щасливий.

— Що сталося? — здивовано запитала Дезі.

Він обернув голову до неї, потім до Стараче і приголомшено глянув на них. Йому було соромно сидіти з ними. Він струснув плечима, скидаючи руку Дезі, підвівся і м'якою вовчою ступою підкрався до негра. Той цмулив собі, а Здоровань Луї аж реготався од утіхи. Дезі гостро поспиталася за його спиною: "Що це йому в голову стрілило, цьому йолопові? Він зробив мені боляче". Та Здорованеві Луї начхати було на те: він звільнився від Маріо й Стараче. Він замахнувся правою рукою і щосили ляснув мурина поміж лопатками. Той мало не захлинувся; він закашлявся і сплюнув, а тоді з лютим виглядом обернувся до Здорованя Луї.

— Це я, — сказав Здоровань Луї.

— Ви що, з глузду з'їхали? — гостро поспитався мурин.

— Та ти ж бачиш, це я! — повторив Здоровань Луї.

— Я вас не знаю, — сказав негр.

Здоровань Луї сумно подивився на нього.

— Ти що, не пам'ятаєш мене? Ми ж учора зустрілися, ти якраз викупався!

Мурин закашлявся і сплюнув. Стараче й Маріо підвелися і стали обабіч Здорованя Луї. "Відчепляться вони від мене чи ні?" — люто подумав Здоровань Луї. Маріо легенько сіпнув його за рукав.

— Годі, — сказав він. — Ти ж бачиш, він не хоче впізнавати тебе.

— Це мій мурин, — погрозливо сказав Здоровань Луї.

— Заберіть його, — сказав негр. — О котрій годині ви вкладаєте його до ліжка?

Здоровань Луї глянув на негра і відчув себе нещасним: це був він, такий гарний і веселий, у своєму ловкенькому солом'яному брилі. Чому ж він такий невдячний і забудькуватий?

— Я пригощав тебе вином, — сказав він.

— Ходім-бо! — повторив Маріо. — Це не твій мурин: вони всі однакові.

Здоровань Луї стиснув кулаки і обернувся до Маріо.

— Дай мені спокій, кажу тобі! Це не твоє діло.

Маріо позадкував.

— Всі негри схожі один на одного, — занепокоєно сказав він.

— Облиш його, Маріо. Це ж тварюка, йди-но сюди, — гукнула Дезі.

Здоровань Луї ладен був уже затопити йому, як двері відчинилися і заявився другий мурин, геть точнісінько такий, як і перший, в солом'яному брилі й рожевому костюмі. Він байдуже зиркнув на Здорованя Луї, танцюючим кроком пройшов через бар і сперся ліктями об шинквас. Здоровань Луї протер очі, а потім по черзі зиркнув на обох негрів. Далі зареготався.

— Цей мурин мовби подвоївся, — сказав він.

Підійшов Маріо.

— Ну що, бачиш?

Здоровань Луї був збентежений. Він не любив ні Маріо, ні Стараче, та почувався винним перед ними. Він узяв їх за руки.

— Я думав, це мій мурин, — пояснив він.

Негр обернувся до нього спиною і знову почав пити. Маріо глянув на Стараче, потім вони обоє обернулися до Дезі. Вона стояла, впершись руками в боки, й чекала їх. Вигляд у неї був неприязний.

— Гм! — сказав Маріо.

— Гм! — сказав Стараче.

Вони розвернулися, вхопили Здорованя Луї за руки й потягли до виходу.

— Підемо пошукаємо твого мурина, — сказав Маріо.

Вулиця була вузька й порожня, тхнуло капустою. Над покрівлями видно було зорі. "Вони всі однакові", — сумно подумав Здоровань Луї. І поспитався:

— Багацько їх у Марселі?

— Кого, любчику?

— Муринів.

— Та взагалі немало, — хитаючи головою, відказав Маріо.

"Я геть затурканий", — подумав собі Здоровань Луї, "та я вам допоможу, — сказав капітан, — буду вашою покоївкою". Маріо обхопив Здорованя Луї за поперек, капітан смикнув за бретельку комбінації, Мод не могла втриматися від сміху: "Таж ви тримаєте її навиворіт!" Маріо нахилявся вперед, він міцно стискав Здорованя Луї за поперек, він терся головою йому об живіт і повторював: "Це мій любчик, правда, Стараче, коханчик мій, ми кохаєм одне одного". А Стараче мовчки реготався, голова його оберталася, оберталася, зуби блищали, це було якесь марення, голова його дудоніла від галасу і світла, він простував назустріч іншому галасу й іншому світлу, вони не відпустять його до ночі, сміх Стараче, його смагляве лице, яке то виринало, то опускалося, лисячий писок Маріо, йому хотілося блювати, море підіймалося й опускалося у П'єровому шлунку, він уже втямив, що ніколи не зустріне свого мурина, Маріо пхав його, Стараче тягнув, негр був янголом, а я в пеклі. Він сказав:

— Негр був янголом.

І дві великі сльози покотилися його щоками. Маріо пхав його, Стараче тягнув, вони звернули за ріг, П'єр заплющив очі; було тільки миготливе світло ліхтаря на бруківці й піняве шелестіння води об форштевень.

Віконниці зачинені, вікна зачинені, тхнуло блощицями й формаліном. Він схилився над паспортом, пломінець свічки освітлював його кучеряву сиву чуприну, але тінь від його голови вкривала всенький стіл. "Чому він не запалює електричного світла, він же зіпсує собі очі". Філіп почухав горло: він мовби потонув у тиші й забутті; там я існую, нарешті я існую, я міцний, я диктую свою волю, вона не здужала проковтнути шматок, в горлянці у неї стояв давучий клубок, а він був приголомшений, рука, яку він на мене підняв, немовби одсохла, він не думав, що я здатен учинити таке, там я щойно народився, одначе я тут, навпроти цього низького дідка з сивими вусами, який немовби геть забув про мене. Тут; тут! Тут триває моя монотонна присутність серед сліпих і глухих, я розчиняюся в пітьмі, а там, у світлі канделябра, поміж кріслом і тапчаном, я існую, там зі мною рахуються". Він тупнув ногою, й дідок підняв підсліпуваті очі, суворі, сльозливі й утомлені.

— Ви були в Еспанії?

— Авжеж, — відказав Філіп. — Три роки тому.

— Ваш паспорт недійсний. Його слід було продовжити.

— Знаю, — нетерпляче сказав Філіп.

— Мені байдуже. Ви говорите еспанською?

— Як французькою.

— Якщо з таким світлим чубом вас приймуть за еспанця, то вам дуже поталанить.

— Є й біляві еспанці.

Дідок стенув плечима.

— Як знаєте, я вас попередив...

Він неуважно погортав паспорт. "Я тут, у фальшувальника". В це важко було повірити. З самісінького ранку важко було у все повірити. Фальшувальник не схожий був на фальшувальника, він скидався на жандарма.

— Ви скидаєтеся на жандарма.

Старий не відповів; Філіпові стало незручно. Незначущість. Вона повернулася сюди, ця прозора незначущість попереднього дня, коли я проходив крізь їхні погляди, коли я був труським шклом на спині шкляра і коли я проходив крізь сонце. Там, тепер я непрозорий, мов небіжчик; вона питає себе: "Де він? Що він робить? Чи думає він усе-таки про мене?"

— Ну? — поспитався Філіп.

Дідок перевів на нього втомлений погляд.

— Вас прислав Пітто?

— Ви вже втретє запитуєте мене про це. Так, мене прислав Пітто, — гонористо заявив Філіп.

— Гаразд, — сказав дідок. — Зазвичай я роблю це задурно; та для вас воно коштуватиме три тисячі франків.

Філіп скорчив гримасу Пітта.

— Та певно ж. Я не збирався просити вас про безкоштовну послугу.

Старий посміхнувся. Мій голос фальшивий, роздратовано подумав Філіп. У мене ще немає природного нахабства. Надто ж у стосунках зі старими. Поміж ними і мною існує давній рахунок несплачених ляпасів. Перш ніж балакати з ними, як рівний, я мушу повернути ці ляпаси. Та на останньому, блискавицею майнуло в його голові, на останньому ще немає дати.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: