о було, як на шосе риплять колеса візка. "Рано його везуть сьогодні, хто б це міг бути?"
— Привіт, дурнику! — озвався хтось басом.
Він хутко підняв обидві руки й обернув дзеркало так, щоб воно було в нього над головою. Вони вже поминули його, та він упізнав здоровецький зад медсестри, це була Дар'є.
— Коли ти вже її обстрижеш, ту свою блягузницю? — гукнув він до неї.
— Коли ти відчикрижиш собі яйця! — гукнула здаля Дар'є.
Він радісно зареготався: Жаніна страх як не любила грубих слів.
— Коли мене повезуть назад?
Він побачив Жанінину руку, що понишпорила в кишені білого халата й дістала годинника.
— Ще якихось чверть години. Вам нудно?
— Та ні.
Він ніколи не нудьгував. Квіткові горщики не нудьгують. Їх вивозять надвір, коли стоїть сонячна днина, а ввечері завозять назад. Їхньої думки ніколи не питаються, їм нічого вирішувати, нічого чекати. Ніхто й не уявляє, як це захопливо, — всіма порами свого тіла всотувати повітря і світло. Небо відлунювало наче гонг, і він бачив поміж хмарами п'ять крихітних сірих цяточок у вигляді трикутника. Він розслабився, і великі пальці його ніг затремтіли: звук вливався у них широким потужним гучанням міді, він був приємний і пестливий, він скидався на пахощі хлороформу, коли тебе присипляють на великому операційному столі. Жаніна зітхнула, й він зиркнув на неї краєм ока: вона підняла голову й видавалася стривоженою, щось таки не давало їй спокою. "Ох, це таки правда: буде війна". Він усміхнувся.
— Ну що, — озвався він, обернувши трохи шию, — стояни нарешті вирішили розпочати свою війну.
— Ви вже чули, що я вам сказала, — сухо мовила вона. — Якщо ви будете отак говорити, то відповіді од мене не дочекаєтеся.
Він замовк, часу в нього було доста, у вухах задудонів гуркіт літака, почувався він гарно, мені мовчання ніколи не набридає. Вона не могла воювати, стояни завжди стурбовані, їм треба говорити або ж метушитися; врешті, вона сказала:
— Так, боюся, ви маєте рацію: буде війна.
Вона прибрала того виразу, який був на її обличчі в операційні дні, виразу вбогої сироти і старшої медсестри заразом. Коли першого дня вона увійшла до палати і сказала йому: "Підведіться, я поміняю судно", то на обличчі в неї був оцей вираз. Він обливався потом, він чув свій запах, тхнуло від нього, як від кожум'яки, а вона стояла, досвідчена, незнайома, простягала до нього свої прегарні руки, і на обличчі в неї був оцей вираз.
Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.
— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.
— Ще б пак!
— А що вам та війна? Нас вона не стосується.
Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.
— А от мені плювати на війну, — сказав він.
— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.
— Мені все одно.
— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.
— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.
— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.
На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:
— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.
— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?
Він відказав:
— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.
Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. "Що ж, тепер їхня черга лягати". Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.
— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!
Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:
— Що там увечері можна буде вкинути до рота?
— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.
— А далі що, на десерт? Сливи?
— Не знаю.
— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.
Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.
— Хто це? — поспитався він у Жаніни.
— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли "Монрепо", ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.
— Це там, де оперували Андре?
— Атож.
Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. "А, це хтось із тутешніх", — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.
— Вже пора, — мовила Жаніна. Вона сумно дивилася на нього, очі її були повні сліз. Ото вже непорядно вона поводиться. Він сказав їй:
— Ви дуже любите свою лялю?
— О, ще й як!
— Не трясіть мене, як під час ходи.
— Не буду.
По її блідих щоках потекли сльози. Він недовірливо глянув на неї.
— Що з вами?
Вона не відповіла, схлипуючи, вона схилилася над ним і поправляла укривало; він бачив діри її носа.
— Ви щось приховуєте від мене...
Вона не відповідала.
— Що ви приховуєте від мене? Ви посварилися з мадам Ґуверне? Годі ж бо, я не люблю, коли зі мною поводяться, як з дитиною!
Вона випросталася й дивилася на нього з відчайдушною ніжністю.
— Вас евакуюють, — зі сльозами сказала вона.
Він не втямив як слід. Перепитав:
— Мене?
— Всіх недужих із Берка. Надто вже близько від кордону.
Він затремтів. Він ухопив Жанінину руку і стиснув її.
— Таж я хочу залишитися!
— Вони нікого тут не залишать, — понуро сказала вона.
Він щосили стиснув її руку.
— Не хочу, — вигукнув він, — не хочу!
Нічого не кажучи, вона вивільнила руку, стала позад візка і попхала його вперед. Шарль звівся до половини і шалено бгав у пальцях краєчок укривала.
— А куди вони нас відправлять? Коли вирушати? Медсестри поїдуть із нами? Та скажіть же що-небудь.
Вона й далі мовчала, і він чув лише її зітхання у нього над головою. Він одкинувся на спину і люто промовив:
— Вони доконають мене.
Не хочу дивитися на вулицю. Мілан підійшов до вікна і глянув; лице його похмуре. Вони ще не тут, але чутно, як вони човгають підошвами своїх черевиків по всьому кварталу. Я чую їх. Схиляюся до Маріки і кажу їй:
— Сядь отут.
— Де?
— У простінку поміж вікнами.
Вона питає в мене:
— Навіщо мене прислали до вас?
Я не відповідаю; вона запитує:
— Хто це кричить?
Я не відповідаю. Човгання підошов. Човг-човг-човг-човг-човг. Я сідаю долі, біля неї. Я така важка. Беру її голову в свої долоні. Мілан стоїть біля вікна, кусає нігті, вигляд у нього ніякий. Я кажу йому:
— Мілане, йди до нас, не стій біля вікна.
Він щось бурчить у відповідь, вихиляється через підвіконня, навмисне вихиляється. Човгання підошов. За п'ять хвилин вони будуть тут. Маріка супить свої бровенята.
— Хто це йде?
— Німаки.
Вона каже: "А?", і її обличчя знову стає безвиразне. Вона покірно слухає, як човгають підошви, як слухає мої уроки у класі або наслухає шелестіння дощу чи завивання вітру в кронах дерев, — тому що це чути. Я дивлюся на неї, й вона теж дивиться на мене чистими очима. Саме цей погляд, бути тільки цим поглядом, який нічого не розуміє, нічого не передбачає. Хотілося б стати глухою, вчаруватися в цей погляд, читати шум у цих очах. Лагідний беззмістовний шум, як ото лопотіння листя на деревах. Я ж бо знаю, що означає це човгання підошов. Тихе-тихе, вони тихенько прийдуть сюди і битимуть його доти, доки він не затихне у їхніх руках. Он він стоїть, кремезний і затятий, дивиться у вікно: вони триматимуть його в руках, і він охляне з дурнуватим виразом на на своєму понівеченому обличчі; вони битимуть його, жбурнуть його додолу, й завтра йому буде соромно перед мною. Маріка здригнулася в моїх обіймах, я запитала:
— Боїшся?
Вона заперечно хитнула головою. Вона не боїться. Вона поважна, як тоді, коли я писала крейдою на чорній дошці, а вона, трохи розтуливши рота, водила очима за моєю рукою. Вона старається: вона вже зрозуміла, що таке дерева і вода, а потім тварини, які ходять самі, а потім люди, а потім літери абетки. Лишилося оце: мовчання дорослих, і човгання підошов на вулиці, — оце їй ще треба зрозуміти. Бо ми маленька країна. Вони прийдуть, вони поїдуть своїми танками через наші поля, вони стрілятимуть у наших людей. Господе, зроби так, щоб французи прийшли нам на поміч, господе, не дай, щоб вони покинули нас.
— Ось вони, — сказав Мілан.
Не хочу бачити твого обличчя, тільки обличчя Маріки, бо вона нічого не розуміє. На нашій вулиці: вони наближаються, вони човгають підошвами по нашій бруківці, вони вигукують наше ім'я, мені чути їх. Я тут, сиджу долі, тяжка й незрушна; Міланів револьвер лежить у кишені мого фартуха. Він дивиться на обличчя Маріки, вона розтулила рота; її обличчя безвиразне, й вона нічого не тямить.
Він ішов уздовж колій, розглядав крамнички і радісно сміявся. Він розглядав колії, розглядав крамнички, дивився просто перед собою на білу вулицю і, мружачи очі, думав: "Я в Марселі". Крамнички були зачинені, залізні жалюзі опущені, вулиця була порожня, проте він був у Марселі. Він зупинився, поклав долі свою торбину, зняв свою шкіряну куртку і взяв її під пахву, потім утер чоло і знову повісив торбину на плече. Йому хотілося побалакати з ким-небудь. Він сказав: "У мене є кільканадцять недопалків і ще один недопалок сиґари в носовичку". Колії блищали, довга біла вулиця засліплювала його, він сказав: "А в моїй торбі є літр червоного вина". Йому допікала спрага, й він охоче випив би, та йому більше було б до вподоби перехилити чарку абсенту в забігайлівці, якби вони не були всі зачинені. "Не повірив би, що так може бути", — сказав він собі. Він попростував поміж коліями, вулиця мерехтіла, мов річка, поміж темними будиночками. Ліворуч було чимало крамничок, та бознає, що в них продавалося, бо залізні жалюзі були опущені; о праву руч пустельні й відкриті усім вітрам кам'яниці, що скидалися на вокзали, а потім уряди-годи траплялися цегляні мури. Та це був Марсель. Здоровань Луї поспитався:
— Куди ж це вони всі поділися?
— Заходьте хутчій! — заволав чийсь голос.
В закутку провулка видніла відчинена забігайлівка. Кремезний паруб'яга з миршавими рідкими вусами стояв на порозі й кричав: "Заходьте ж хутчій!", а потім зненацька де не взялися люди, яких Здоровань Луї дотоді й не бачив, й побігли до забігайлівки. Здоровань Луї й собі погнав за ними; ті хлопці, пхаючи одне одного, протискалися у двері, він хотів було теж зайти з ними, та вусань штовхнув його долонею в груди і звелів:
— Ану геть мені звідси!
Якийсь шмаркач у хвартусі тримав здоровезного круглого стола, ще більшого, ніж він сам, і силкувався пропхнути його у двері.
— Гаразд, батеньку, — сказав Здоровань Луї, — вшиваюся. Ти не налляв би мені чарочку абсенту?
— Чухрай, кажу тобі!
— Йду, йду, — відказав Здоровань Луї. — Не бійся, я не з тих, що пхають свого носа туди, де їх не хочуть бачити.
Вусань обернувся, зняв із дверей надвірний засув і, зайшовши досередини, замкнув їх за собою. Здоровань Луї глянув на двері: замість клямки він уздрів темну дірку з випуклими краями. Він почухав потилицю й повторив: "Іду, іду, йому немає чого боятися". І все ж таки він підійшов до вітрини і спробував заглянути всередину, та хтось хутко затулив штори й він нічого не побачив. Він подумав собі: "Ніколи б у таке не повірив". І правий, і лівий бік вулиці видно було, поки око засягне, блищали колії, на рейках стояла покинута чорна вагонетка. "А так хотілося б кудись зайти", — зітхнув Здоровань Луї. Він охоче перехилив би чарчину в забігайлівці, побалакав би про те та про се з її господарем. Він знову почухав потилицю й пояснив: "Не тому що я не звик бути надворі". Та як він був надворі, то зазвичай там був і ще хтось, вівці й такі ж пастухи, як він сам, що не кажи, а це таки було товариство, а як не було й одної живої душі, то це тому, що довкруги взагалі нікого не було, та й годі. Проте зараз він був надворі, а всі інші сиділи в приміщеннях, за своїми стінами і дверми без клямок. Він же лишився надворі сам, з оцією вагонеткою. Він постукав у шибку і почекав. Ніхто й не озвався: якби він своїми власними очима не бачив як вони туди зайшли, то голову дав би у заклад, що забігайлівка порожня. Він мовив: "Іду" та й пішов собі. Йому так захотілося випити, що аж-аж-аж; він і уявити собі не міг, що Марсель оце такий. Він ішов і думав, що вулиця смердить затхлістю. Сказав собі: "Де ж це я сяду?" і почув позаду якийсь тупіт, неначе біжить стадо овець. Він обернувся й уздрів оддалеки натовп людей із прапорами. "От добре, подивлюся, коли вони будуть проходити", — сказав він собі. Потойбіч колій саме трапилося щось таке, як майдан, з тих, де відбуваються ярмарки, там стояли під високою стіною два зелені будиночки; він сказав: "От сяду я та й подивлюся на них". Один з тих будиночків був яткою, од неї смаковито пахло ковбасою та смаженою картоплею. Всередині Здоровань Луї угледів дідка в білому фартусі, він перегортав кочергою жар у печі.
— Татку, — озвавсь він до нього, — дай мені картопельки.
Дідок обернувся.
— Іди к дідьку! — відрубав він.
— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї.
— Іди к дідьку! Мені начхати на твої гроші, крамниця зачинена.
Він вийшов надвір і почав обертати клямку. Опускаючись, заскреготіли залізні жалюзі.
— Та ще ж немає сьомої! — гукнув Здоровань Луї, перекрикуючи те скреготіння.
Старий не зронив і пари з уст.
— Я думав, ти зачиняєш, бо вже сьома вечора! — гукав Здоровань Луї.
Жалюзі вже були опущені.
— Послухай, недоумку, ти що, не бачиш їх, еге? Я не хочу частувати на дурничку, — відказав дідок, заходячи до своєї ятки.
Якусь мить Здоровань Луї дивився на зелені двері ятки, а потім сів посеред того ярмаркового майданчика, сперся спиною об свою торбу і почав грітися на сонці. Він подумав собі, що в нього є паляничка, літра червоного вина, кільканадцять цигаркових недопалків і великий недопалок сиґари, і сказав собі: "Що ж, пополуднуємо". Потойбіч колій зближалися люди, вони вимахували своїми знаменами, співали й галасували; Здоровань Луї дістав з кишені ножа і почав полуднувати, наглядаючи, як вони проходять повз нього. Одні вимахували кулаками, інші гукали: "Йди з нами!", і він сміявся, проходячи, вони салютували йому, він полюбляв галас і рух, це було невеличкою розвагою.
Він почув кроки й обернувся. До нього підходив здоровецький неґр, він був у бляклій рожевій сорочці з короткими рукавами; з кожним кроком холоші його синіх полотняних штанів надималися й опадали на його худих литках. Вигляд у нього був такий, ніби йому нікуди поспішати. Він зупинився і почав викручувати купальні плавки, міцно вхопивши її своїми брунатно-рожевими пальцями. Вода скапувала в пилюгу, залишаючи в ній невеликі круглі цятки. Неґр загорнув плавки в рушник і, насвистуючи, почав недбало розглядати процесію.
— Гей! — погукав Здоровань Луї.
Неґр глянув на нього й посміхнувся.
— Що це вони роблять?
Погойдуючи плечима, неґр поволеньки підійшов до нього — видно було, що він нікуди не поспішає.
— Це докери, — пояснив він.
— Страйкують чи що?
— Страйк закінчився, — сказав неґр. — Але ці хочуть знову його розпочати.
— А, он воно що! — здогадався Здоровань Луї.
Якусь мить неґр мовчки дивився на нього, здавалося, він над чимсь мізкує. Врешті він сів долі, поклав плавки на коліна й почав згортати цигарку. І знай насвистував.
— Звідки ти такий тут узявся? — поспитався він.
— З Прад, — відказав Здоровань Луї.
— Я й не чув про них, — сказав неґр.
— А, то ти й не чув про них! — зареготався Здоровань Луї. Вони зареготалися удвох, а потім Здоровань Луї пояснив:
— Мені там перестало подобатися.
— Ти приїхав сюди пошукати роботу? — поцікавився неґр.
— Я був пастухом, — пояснив Здоровань Луї. — Пас отару на Каніґу. Але воно мені перестало подобатися.
Неґр похитав головою.
— Роботи тут немає, — суворо мовив він.
— О, роботу я знайду, — відказав Здоровань Луї. І показав свої руки. — Я все можу робити.
— Роботи тут більш немає, — повторив неґр.
Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: "Ганьба! Ганьба Сабіяні!" З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.
— Ти чого це регочеш? — посміхаючись, спитався він.
Неґр споважнів.
— Та так, — відказав він.
— Ковтни осьо, — сказав Здоровань Луї.
Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.
— Ти де ночуєш? — поспитався неґр.
— Хтозна, — відказав Здоровань Луї. — Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.
— Гроші в тебе є?
— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.
Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:
— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!
По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.
— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?
— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!
Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.
— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!
Собака погарчав трохи і вклався на живіт.
— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.
Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:
— Моя дружина трохи стомилася.
Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.
— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?
Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.
— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.
Стара змовницьки підморгнула.
— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.
Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.
— Мені хотілося побачити Скалу, — норовисто заявила Марсель.
— Таж у Пейреораді є таксі, — сказала стара. — У Ламбенового сина, це останній будинок по дорозі до Бідасса.
— Знаю я, — сказала Марсель.
Стара обернулася до Даніеля і посварилася на нього пальцем.
— Ой, пане, треба бути люб'язним зі своєю дамою, о такій порі все може статися.
Марсель усміхнулася.
— Та він люб'язний, — сказала вона. — Це я захотіла помандрувати пішки.
Вона простягнула руку й погладила дитину по голові. Діти почали цікавити її тижнів зо два тому, якось несподівано воно сталося. Вона нюхала й обмацувала їх, коли вони опинялися біля неї на відстані простягнутої руки.
— Це наш онук?
— Це малюк моєї небоги. Йому вже скоро буде чотири роки.
— Гарний хлопчина, — сказала Марсель.
— Коли слухається. — Стара тихо поспиталася: — У вас буде хлопчик?
— Ой, — сказала Марсель, — мені хотілося б хлопчика.
Стара засміялася.
— Треба щоранку молитися святій Марґериті.
Запала цілковита тиша, в якій стадами пролітали янголи. Всі погляди були спрямовані на Даніеля. Він сперся на свого ціпка і, прибравши скромного та мужнього вигляду, опустив повіки.
— Я ще раз потурбую вас, пані, — лагідно сказав він. — Чи можна попросити у вас чашку молока для моєї дружини? — Він обернувся до Марсель. — Вип'єте чашку молока?
— Зараз принесу вам, — сказала стара. Вона подалася на кухню.
— Ідіть-но сядьте біля мене, — сказала Марсель.
Він сів.
— Ви такий уважний! — беручи його за руку, сказала вона.
Він усміхнувся. Вона дивилася на нього з якимсь несамовитим виразом, а він знай усміхався, насилу тамуючи позіх, що мало не до вух роздирав його рота. Він думав: "Не можна виглядати аж настільки вагітною". Вона геть упріла, вигляд у неї був якийсь гарячковий, запахи плавали докруги, неначе водорості у воді; Даніель бачив зелено-червонясте мерехтіння кущів за перекладиною; запах листя переповнював його ніздрі й рота. Ще два тижні. Два зелені мерехтливі тижні, два тижні села. Він ненавидів село. Вогкий палець пробіг по його руці, він був хибкий, мов гілка, яку гойдає вітром. Він опустив очі й побачив палець. Той був білий, трохи пухкий, на ньому була обручка. "Вона обожнює мене", — подумав Даніель. Обожнюваний. І вдень, і вночі, мов живі пахощі лук, спливало на нього це смиренне і вкрадливе обожнювання. Він приплющив повіки, й обожнювання Марсель зіллялося з шелестом листя, з сопухом гною і пахощами еспарцету.
— Про що ви думаєте? — поспиталася Марсель.
— Про війну, — відказав Даніель.
Стара принесла чашку пінявого молока. Марсель взяла її до рук і почала пити довгими ковтками. Її верхня губа глибоко занурилася в білий плин і вхлинала його з легеньким сьорбанням. Молоко співало, плинучи їй у горло.
— Воно таке добре, — зітхнувши, сказала вона. На верхній губі в неї утворилися білі вуса.
Стара дивилася на неї з добротливим виглядом.
— Незбиране молоко, ось що треба для майбутньої дитини, — сказала вона. Обидві засміялись, як жінка з жінкою, і Марсель підвелася, спираючись об стіну.
— Я начебто добре відпочила, — сказала вона Даніелеві. — Ходімо, якщо ви не проти.
— До побачення, пані, — сказав Даніель, тицяючи у долоню старій грошову банкноту. — Красненько дякуємо вам за люб'язну гостину.
— Спасибі, пані, — інтимно усміхнувшись, сказала Марсель.
— Бувайте здорові, — відказала стара. — Та назад уже поволеньки йдіть.
Даніель підняв перекладину і підтримав Марсель: вона спіткнулася об каменюку й заточилася.
— Ой! — зойкнула віддалеки стара.
— Візьміть мене під руку, — звелів Даніель.
— Я така незграба, — знітившись, мовила Марсель.
Вона взяла його під руку: він відчув її коло себе, гарячу й опасисту; йому подумалося: "І Матьє міг хотіти оце!"
— Дивіться ж, — сказав він, — ідіть маленькими кроками.
Похмурі паркани. Тиша. Лани. Чорна стяга сосен на обрії. Тяжкою повільною ходою люди верталися на свої ферми; вони сядуть за довгим столом і, не кажучи й слова, сьорбатимуть свій суп. Дорогу перейшло стадо корів. Одна з них наполохалася і, вибрикуючи, побігла клусом. Марсель притислася до Даніеля.
— Уявіть собі, я боюся корів, — тихенько сказала вона.
Даніель ніжно стиснув їй руку. "Іди ти під три чорти", — подумав він. Вона глибоко зітхнула й замовкла. Він скоса глянув на неї й побачив, що очі її затуманилися, посмішка зробилася сонна, на лиці з'явився блаженний вираз. "Готово! — задоволено подумав він. — Вона попливла". Таке часом находило на неї, коли в череві починала ворушитися дитина або ж коли вона дізнавала якогось незнаного відчуття; вона тоді почувалася плинною і млосною, мов той Чумацький Шлях. Так чи так, а він вигравав на цьому п'ять хвилин. Йому подумалося: "Я йду селом, он простують корови, ця гладка молодиця — моя дружина". Він мало не зареготався: за своє життя йому не доводилося бачити стільки худоби. Ти сам цього хотів! Сам цього хотів! Кожнісінького божого дня ти хотів катастрофи, що ж, її тобі подано. Вони йшли поволеньки, наче двоє закоханих, узявшись попідруки, і довкруг них дзижчали мухи. Якийсь дідуган, що стояв, спершись на заступа, край свого поля, провів їх поглядом і посміхнувся. Даніель зненацька відчув, що обличчя його зашарілося. І якраз цієї миті Марсель вийшла зі стану заціпеніння.
— А ви вірите в те, що буде війна? — раптом запитала вона.
Її рухи втратили свою напасливу напруженість, вони зробилися мляві й розслаблені. Проте голос її так і залишився різкий і розсудливий. Даніель зиркнув на лани. Лани чого? Він не міг відрізнити кукурудзяний лан від бурякового поля. І почув, як Марсель перепитала:
— То ви вірите в це?
І йому подумалося: "Ото якби настала війна!" Вона лишилася б удовою. Вдовою з дитиною і готівкою в шістсот тисяч франків. Не рахуючи спогадів про незрівнянного чоловіка: чого б іще могла вона бажати? Охоплений цим бажанням, він різко зупинився, стиснув голівку свого ціпка й подумав: "Господе, зроби так, щоб настала війна!" Шалена блискавиця, котра на клапті рознесе цей спокій, догори коренем переверне ці села, пориє вирвами ці лани, збурить ці плоскі й одноманітні рівнини так, що вони будуть скидатися на бурхливе, війна, виполонення людей доброї волі, побиття младенців. Та вони роздеруть цей безхмарний небосхил власними руками. Як будуть вони ненавидіти одне одного! Як будуть вони боятися! І як трепетатиму я від утіхи в цьому океані ненависти. Марсель подивовано глянула на нього. Йому захотілося розреготатися.
— Ні. Не вірю.
Дітлахи на шляху, їхні пронизливі й безневинні голосочки, їхній сміх. Мир. Сонце мигтить на огорожах як і вчора, як і завтра мерехтітиме; на закруті дороги з'явилася дзвіниця Пейреорада. Все в цьому світі мало свій запах, свою вечірню тінь, довгу і бліду, своє особливе майбуття. І сума всіх цих майбуттів — мир: можна відчути його на дотик у лакованому дереві цієї перекладини, у доторку до ніжної шиї цього хлопчака, прочитати його в цьому жадібному погляді, він струмує разом з пахощами зігрітої сонцем кропиви, вчувається в теленьканні церковних дзвонів. Люди позбиралися у своїх домівках довкруг паруючих супниць, вони ламають хліб, наливають вина у шклянки, витирають ножі, й оці їхні повсякденні порухи витворюють мир. Він тут, зітканий із усіх оцих майбуттів, мир — це хибка упертість Природи, мир — це сонце, яке сходить щоранку, це тремтлива непорушність ланів, це сенс усіх людських турбот і клопотів. Кожен порух закликає до нього, кожен жест утілює його, навіть важка хода Марсель, що крокує поруч зі мною, навіть ніжний потиск моєї руки в її руці. Град камінців у вікно: "Геть звідси! Геть звідси!" Мілан ледве встиг відхилитися назад. Чийсь пронизливий голос вигукував його ім'я: "Глінка! Мілан Глінка, геть звідси!" Ще хтось наспівував: "Чехи мов блохи в німецькому кожусі!" Каміння заторохтіло по підлозі. Камінець із бруківки розбив дзеркало над коминком, ще один упав на стіл і на друзки розтрощив кавника. Кава розіллялася по скатертині і ледве чутно почала цяпати на підлогу. Мілан притулився спиною до стіни, він дивився на дзеркало, на стіл, на підлогу, а вони знай репетували по-німецькому під вікном. Він подумав: "Вони розілляли мою каву!" й ухопив за спинку стільця. По ньому цебенів піт. Він підняв стільця над головою.
— Що ти робиш? — вигукнула Анна.
— Жбурну його їм у пики.
— Мілане, ти не маєш права! Ти ж не сам!
Він поставив стільця і з подивом глянув на стіни. Це вже була не його кімната. Вони сплюндрували її; червона імла попливла в нього перед очима; він застромив руки до кишень і повторив: "Я не сам. Не сам". Даніель подумав: "Я сам". Сам зі своїми кривавими мареннями на тлі цього всеохопного миру. Танки і гармати, літаки, брудні вирви, що вкривають лани, — це всього лиш невеличкий шабаш у його мізках. Ніколи не розколеться цей небосхил; майбуття було тут, спочивало на цих ланах, і Даніель був у ньому, наче той хробак усередині яблука. Єдине майбуття. Майбуття всіх людей, вони творили його власноруч, поволі, цілими роками і не залишили мені в ньому навіть найменшого місця, навіть нікчемного шансу. Сльози люті й безсилля закипіли Міланові в очах, й Даніель обернувся до Марсель: моя дружина, моє майбуття, єдине, що мені залишається, бо світ вирішив обрати Мир.
Попався, мов щур у пастку! Він піднявся на ліктях і дививсь, як пролітають повз нього крамниці.
— Ляжте ж бо! — жалібним голосом сказала Жаніна. — І не крутіться так ввесь час, то туди, то сюди, в мене голова обертом іде.
— Куди вони нас відправлять?
— Кажу ж вам, що не знаю.
— Знаєте, що нас евакуюють і не знаєте куди? Ага, так я вам і повірив!
— Клянуся вам, цього мені не сказали. Не мордуйте мене!
— А хто вам таке сказав? Може, це брехня якась? Ви можете повірити в будь-яку нісенітницю.
— Головний лікар сказав, — неохоче мовила Жаніна.
— І не сказав, куди ми поїдемо?
Візок котився повз рибну крамницю Кюзьє; на нього як стій навалився гострий і прісний запах риби.
— Хутчій! Тут смердить як од дівчинки, що давно не милася!
— Я... я не можу йти швидше. Лялю моя, благаю вас, не метушіться, а то ще знову заробите собі тридцять дев'ять градусів температури. — Вона зітхнула і мовила немов би сама до себе: — Я не повинна була цього вам казати.
— Звичайно! А в день від'їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?
Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.
— Ви трясете мене! Уважайте ж бо!
Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі. А я просто клумак; їм треба тільки прийти і взяти мене.
— А етикетки буде ви клеїти, Жаніно?
— Які етикетки?
— Для перевезення: низ і верх, обережно, шкло, не катувати. Одну ви приклеїте мене на живіт, а другу — на зад.
— Недобрий! — сказала вона. — Недобрий, недобрий!
— Нехай! Звичайно ж, вони відправлять нас поїздом?
— Та певно ж. А ви думали як?
— Санітарним поїздом?
— Та не знаю я! — вигукнула Жаніна. — Не буду ж я вигадувати, кажу ж вам, що не знаю!
— Не кричіть, я не глухий.
Візок раптом зупинився, і він почув, що вона сякається.
— Що це з вами? Ви зупинили візок просто посеред вулиці?..
Колеса знову застукотіли по нерівній бруківці. Він озвався:
— Вони ж нам не раз казали, що не можна їздити потягом...
Над головою знову почулося неспокійне сопіння, й він замовк — боявся, щоб вона не розплакалася. О цій порі вулиці аж кишіли хворими: гарно воно виглядало б, здоровезний хлоп'яга, котрого пхає у візку заплакана доглядачка. Та його враз пронизала несподівана думка, й він не втримався, і процідив крізь зуби:
— Я ненавиджу нові міста.
Вони все вирішили, вони взяли на себе відповідальність за все, у них було здоров'я, сила, вільний час; вони голосували, обирали своїх зверхників, вони були стояни, вони бігали по всіх усюдах зі значущим і заклопотаним виглядом, залагоджували поміж собою долю всього людства і, зокрема, долю тих бідолашних недужих, які скидаються на великих немовлят. І ось результат: війна; догралися-таки! Чому я повинен платити за їхні дурощі? Я ж був недужий, моєї думки ніхто не питав! Тепер вони згадали про моє існування і хочуть затягти мене у своє лайно. Вони ухоплять мене попід руки й попід коліна, скажуть: "Перепрошуємо, вибачте, ми воюємо" і покладуть мене в кутку, мов купу гайна, щоб я не зважився стати на заваді їхній грі у винищення. І раптом з вуст його злетіло запитання, котре він уже з півгодини тримав у собі. Вона була надто вже щаслива, й тим гірше: цього разу треба було, щоб воно прозвучало.
— Ви... нас будуть супроводжувати медсестри?
— Так, — відказала Жаніна. — Декотрі.
— І... і ви?
— Ні, — відказала Жаніна. — Не я.
Він затремтів і хрипким голосом поспитався:
— Ви нас покидаєте?
— Мені призначили у шпиталь Дюнкерка.
— Гарно, гарно! — сказав Шарль. — Всі медсестри варті одна одної, еге?
Жаніна не відповіла. Він трохи звівся і роззирнувся довкруги. Голова його хилиталася то ліворуч, то праворуч, це дуже стомлювало, й у глибині очей відчувався сухий щем. Назустріч котився візок, якого пхав високий елеґантний дідуган. На каталці лежала молода жінка з порожнім обличчям і золотими косами; ноги її укривало прегарне хутряне манто. Вона мимохідь зиркнула на нього, закинула голову назад і пробурмотіла декілька слів просто у схилене над нею обличчя старого добродія.
— Хто це? — поспитався Шарль. — Я вже давно її бачу.
— Не знаю. Здається, це акторка з мюзик-голу. Вона втратила ногу, а потім і руку.
— Знає вона?
— Про що?
— Я хочу сказати, хворі знають?
— Жодна душа не знає, лікар заборонив про це розповідати.
— Шкода, — посміхаючись, мовив він. — Може, вона була б не така гордовита.
— Ану покропіть "Флі-Токсом", — звелів П'єр, заглядаючи у фіякр. — Тут смердить комахами.
Араб слухняно попирхав інсектицидом на білі чохли й подушки сидінь.
— Ну от, — сказав він.
П'єр насупив брови.
— Гм!
Мод поклала йому долоню на вуста.
— Цить, — цить сказала вона. — Цить, цить! Отак добре.
— Гаразд. Але якщо ти наберешся бліх, то нарікай на себе.
Він простягнув їй руку, допомагаючи сісти в фіякр, а тоді й сам сів біля неї. Від тонких пальців Мод його долоня пашіла живим і сухим жаром: вона завжди була грохи гарячкова.
— Провезіть нас довкруг кріпосних валів, — сухо звелів він.
Що й казати, вбогість робить людину простакуватою. Мод була простакувата. Він страх як не любив оте панібратство, яке пов'язувало її з кучерами, носіями, ґідами, служниками у кав'ярнях: вона завжди була на їхньому боці, й коли їх ловили на гарячому, то завжди робила так, що їм вибачали їхні провини.
Кучер стьобнув коняку батогом, і повіз, зарипівши, рушив з місця.
— Що за ридвани! — зареготався П'єр. — Завжди боюся, що в них переламається вісь.
Мод вихилилася з повоза й роззиралася довкруги своїми поважними доскіпливими очима.
— Це наша остання прогулянка.
— А так, — відказав він. — Таки-так.
Її охопили поетичні почуття, адже це остатній день і завтра ми сідаємо на корабель. Воно дратувало, проте її зосередженість він зносив легше, ніж її веселощі. Вона була не дуже гарна, тож коли їй хотілося здаватися ґраціозною чи жвавою, це відразу ж призводило до лиха. Цього вже задосить, подумав він собі. Ще один день завтра і три дні подорожі; а далі Марсель, бувайте здорові, кожен піде своєю дорогою. Добре, що він забронював спальну каюту першого класу: ті чотири жінки подорожували третім класом; він запросить її до себе, якби йому раптом захотілося її, та сама вона ніколи не насмілиться, скромниця така, піднятися в перший клас, поки її не приведеш.
— Ви замовили собі місця в автобусі?
Мод трохи знітилася.
— Під кінець ми не їхатимемо автобусом. Нас повезуть автом до Касабланки.
— Хто це?
— Знайомий Рюбі, один дуже люб'язний старий добродій, з ним ми зробимо гак через Фес.
— Шкода, — ввічливо відказав він.
Фіякр виїхав із Марракеша і поїхав европейською частиною міста. Перед ними лежав величезний спалений сонцем пустир, там валялися порожні каністри й консервні бляшанки. Повіз котився поміж високими білими цегляними коробками з блискотливими шибами; Мод наділа темні окуляри, П'єр ледве мружився від сонця. Ті цегляні коробки, обачно розміщені одна біля одної, нітрохи не скрадали пустелю; якщо повіє вітер, вони полетять геть. На одній з них висіла табличка-вказівник: "Вулиця маршала Ліоте". Та вулиці не було: просто заасфальтований відтинок пустелі поміж будинками. Троє тубільців дивились, як повз них проїжджає повіз; в одного з них було більмо на оці. П'єр трохи випростався і суворо глянув на них. Треба показати свою силу, не користаючись нею, — ця фраза не мала сенсу лише для військових властей, та зумовлювала поведінку колоністів і навіть простих туристів. Не було потреби аж надто виказувати силу — просто не треба було розслаблюватися і треба було триматися прямо. Де й поділася тривога, яка гнітила його з самого ранку. Під дурнуватими поглядами цих арабів він відчував, що представляє Францію.
— Що буде, коли ми повернемося? — зненацька поспиталася Мод.
Він мовчки стиснув кулаки. От дурепа: від її запитання в ньому раптом знову прокинулася тривога.
— Може, буде війна. Тебе заберуть до війська, я буду безробітною, — провадила вона.
Він терпіти не міг, коли вона казала про безробіття з таким поважним виглядом, наче вона сама з робітників. Вона ж була другою скрипкою в жіночій оркестрі "Бебіс", яка їздила з гастролями на узбережжя Середземного моря й на Близький Схід: як-не-як, а це мистецька професія. Він роздратовано махнув рукою:
— Прошу тебе, Мод, давай не будемо про всякі події. Принаймні поки що, добре? Це ж наш останній вечір у Марракеш.
Вона притиснулася до нього.
— А й правда, це ж наш останній вечір.
Він погладив її коси; та на вустах у нього був отой гіркий присмак. Це був не страх, ні! він мав чого триматися, він знав, що ніколи не боятиметься. Це було радше... розчарування.
Фіякр уже їхав уздовж кріпосних валів. Мод показала на червоні ворота, над якими видніли зелені верхівки пальм.
— Ой, П'єре, ти пам'ятаєш?
— Про що?
— Місяць тому, день у день. Це ж там ми зустрілися.
— А, справді...
— Ти любиш мене?
В неї було дрібне худе, трохи кістляве личко з великими очима і гожими вустами.
— Авжеж, люблю.
— Та скажи ж іще щось!
Він схилився до неї й поцілував її.
У старого був розлючений вигляд, він дивився їм просто у вічі, насупивши свої густі брови. Він сказав уривчастим голосом: "Меморандум! Оце і всі їхні поступки!" Горас Вілсон схилив голову, він думав: "Навіщо розігрувати цю комедію?" Хіба Чемберлен не знав, що може бути меморандум? Хіба не було все вирішено ще напередодні? Хіба ж не домовилися вони про всю цю інсценізацію, коли залишилися віч-на-віч з цим лицеміром доктором Шміттом?
— Обійми свою крихітку Мод, цього вечора її опосіла туга.
Він обняв її, і вона заговорила писклявим діточим голосом.
— А ти не боїшся війни?
Він відчув, як по спині побіг неприємний дрож.
— Ні, не боюся, сердешна моя дівчинко. Чоловіки не бояться війни.
— Що ж, а от я слово тобі даю, що Люсьєн боявся її! Оце й викликало в мене відразу до нього: насправді він боягуз.
Він схилився і поцілував її коси: йому й самому було незрозуміло, чому в нього раптом виникло бажання дати їй ляпаса.
— От як, — провадила вона, — як може чоловік захистити жінку, якщо він полохливий мов заєць?
— Та хіба ж то був чоловік, — лагідно сказав він. — А от я чоловік.
Вона взяла його обличчя в долоні і, погладжуючи, заговорила:
— Авжеж, ви чоловік, пане, авжеж, чоловік. З цією темною чуприною і бородою у вас такий вигляд, ніби вам двадцять вісім років.
Він вивільнився з її рук: він почувався слабким і прісним, зі шлунка підкочувала під горло нудота, й він не знав, що ж найдужче викликало в нього відразу — чи ця мерехтлива пустеля, чи ці мури з червоної глини, чи ця жінка, що ховалася в його обіймах. Та набридло мені це Марокко! Йому хотілося опинитися нарешті в Турі, в батьківському домі, й щоб настав ранок, і мати принесла йому сніданок у ліжко! "Гаразд, спустіться в салон до газетярів, — сказав він Невілу Гендерсону, — і повідомте, що, йдучи назустріч проханню канцлера Гітлера, я вирушу в готель "Дрезен" десь о двадцять другій тридцять".
— Візник! — погукав він. — Візник! Завертайте до міста цією брамою.
— Що з тобою? — здивовано запитала Мод.
— Мені вже в печінках сидять ці кріпосні вали, — гостро відказав він. — Остогидла мені ця пустеля і остогидло Марокко.
Та відразу ж опанував себе і, взявши її за підборіддя двома пальцями, сказав:
— Будь розумницею, і ми купимо тобі капці.
Не було війни в музиці каруселів, не було її в людних забігайлівках на вулиці Рошешуар. Жодного подиху вітру. Моріс обливався потом, він відчував гаряче стегно Зезети біля свого стегна, можна зіграти маленьку партію в белот і потім усе буде гаразд, не було її в ланах, у недвижному тремтінні гарячого повітря над огорожами, в округлому й білому цвіріньканні пташок, у сміхові Марсель, вона зірвалася в пустелі довкруг мурів Марракеша. Зірвався гарячий червоний вітер, він крутився вихорами довкруг фіякра, гасав по хвилях Середземного моря, бив ув обличчя Матьє; той обсихав на пустельному пляжі, думав: "Навіть цього не буде", і віяв на нього вітер війни.
Навіть цього! Зробилося вже трохи холодно, та йому не хотілося отак відразу повертатися. Одне за одним люди покинули пляж; час було вечеряти. Безлюдне було й море, воно покоїлося, пустельне і самотнє, велике тьмаве сяєво, і темний трамплін для водяних лиж вирізнявся на його тлі, неначе верхівка рифа.
"Навіть цього", думав Матьє. Вона в'язала біля відчиненого вікна, очікуючи листів од Жака. Вряди-годи вона з невиразною надією піднімала голову; вона шукала поглядом своє море. Своє море: бакен, трамплін для стрибків, вода, що хлюпоче по холодному піску. Тихий садок на мірку людей, з кількома широкими алеями і силою-силенною стежин. І щоразу вона знову бралася до в'язання з тією самою розчарованістю: змінять її море. Прикордонні райони, наїжачені багнетами й заповнені гарматами, потягнуть за собою узбережжя; вода й пісок будуть нарізно і кожне продовжуватиме понуро існувати осторонь. Колючі дроти, що покреслять своїми зірчастими тінями білі ґанки; гармати на алеях поміж соснами; вартові перед віллами; офіцери сліпо крокуватимуть цим містом на березі скорботного моря. І воно знову повернеться до своєї самотности. Купатися неможливо: вода, яку охоронятимуть зі зброєю, набуде коло пляжу адміністративного відтінку; бакен, трамплін більше не будуть на якійсь суттєвій віддалі від суходолу; перестануть існувати всі дороги, які з дитинства проклала Одетта на хвилях. А морська широчінь, бурхлива, нелюдська широчінь, з її морськими битвами, що точаться за п'ятдесят миль від Мальти, з флотиліями, потопленими біля Палермо, з глибінню, поораною сталевими рибинами, ця широчінь, навпаки, буде ворожа їй, в кожній хвилі буде її холодна крижана присутність, і відкрите море підніметься аж до обрію, мов глуха безнадійна стіна. Матьє випростався: він обсох; долонею він почав обтрушувати пісок зі своїх плавок. "Яка ж, мабуть, мерзенна річ, ця війна!" — подумалося йому. А по війні? Це ж буде вже не те море. Море переможених? Море переможців? Через п'ять, через десять років, може, якогось вересневого вечора о цій же порі він знову буде тут, сидітиме на цьому самому піску, перед цим неозорим широм желатинової барви, й ті ж самі золотаві промені сонця струмітимуть над водою. От тільки що він побачить?
Він підвівся і одягнув шляфрок. Сосни на піщаній терасі вже були мов чорні тіні на тлі неба. Він востаннє глянув на море: війна ще не вибухнула; люди спокійно вечеряли у своїх віллах; ні гармат, ні вояків, ні колючого дроту, військовий флот стоїть на рейді в Бізерті й Тулоні; ще дозволяється бачити море в цвітінні, море в один з останніх вечорів миру. Та воно залишалося мляве і байдужне: величезний простір солоної води, який ледве коливається, воно нічого не казало. Він стенув плечима і почав підніматися камінними східцями: вже кілька днів речі одна за одною покидали його. Він згубив пахощі, всі пахощі Півдня, а потім згубив і смаки. Тепер і море. "Як ото щурі тікають із корабля, який має затонути". Коли настане час вирушати, він буде мов суха губка, йому не буде за чим шкодувати. Він поволі рушив до вілли, а П'єр вистрибнув із фіякра.
— Ходімо, — сказав він, — по твої капці.
Вони зайшли на ринок. Було вже пізно; араби поспішали, щоб добратися на майдан Джемаа-ель-Фна до заходу сонця. П'єр повеселів; метушлива юрба підбадьорила його. Він розглядав жінок у запиналах, і коли вони теж зиркали на нього, то він тішився своєю вродою, що відбивалася в їхніх очах.
— Глянь, —сказав він. — Он твої капці.
На прилавку була сила-силенна всього, якась мішанина тканин, намист, гаптованих черевичків.
— Гарно як, — сказала Мод. — Давай зупинимося.
Вона почала порпатися в тому різношерстому мотлосі, й П'єр трохи відійшов набік: йому не хотілося, щоб араби бачили, як европеєць витріщився на жіночі речі.
— Вибери, — неуважно сказав він, — вибери, що тобі до вподоби.
На сусідньому прилавку продавалися французькі книги; він почав знехотя гортати їх. Це була мішанина з детективних романів і кіноповістей. Чутно було, як поруч бряжчать у руках Мод каблучки і браслети.
— Ну, що, знайшла своє щастя? — поспитався він через плече.
— Шукаю, шукаю, — відказала вона. — Треба подумати.
Він знову заглибився у читання. Під стосом "Джека з Техасу" і "Буффало Білла" йому трапилася книга зі світлинами. Це була праця полковника Піко про поранених з обличчя; перші сторінки хтось вирвав, інші були пожмакані. Він хтів було відразу ж покласти її назад, та було пізно: книга сама розгорнулася в його руках; П'єр побачив страхітливе обличчя, від перенісся до підборіддя воно було суцільною дірою, ні губів, ні зубів, праве око було вибите, права щока понівечена широкою близною. У спотвореному обличчі збереглося щось людське, якийсь ниций глузливий вираз. П'єр відчув, як по його потилиці побігли холодні мурашки і подумав: та як же ж ця книжка потрапила сюди?
— Гарна книжчина, — озвався продавець. — Буде чим повтішатися.
П'єр почав гортати сторінки. Він побачив людей без носа, без очей, без повік, з виряченими очними яблуками, мов у підручнику з анатомії. Він був мов зачарований, одну за одною розглядав ті світлини і думав сам собі: та як же ж потрапила вона сюди? Найжахливішим було обличчя без нижньої щелепи; на верхній щелепі бракувало губи, видно було ясна і чотири зуби. Він живе, подумалося йому. Цей чоловік живий. Він підняв очі: у поцяткованому люстрі в золотавій рамці відбилося його лице; він із жахом утупився в нього...
— П'єре, — озвалася Мод, — а йди-но поглянь, ось я знайшла.
Він вагався: книжка пекла йому долоні, та він не міг рішуче кинути її на прилавок, віддалитися від неї, обернутися до неї спиною.
— Зараз, — відказав він.
І, тицьнувши пальцем у ту книжку, поспитав продавця:
— Скільки?
Юнак метався у маленькій конторі туди-сюди, мов звір у клітці. Ірена передруковувала на машинці статтю про злочини вояччини. Врешті вона зупинилася і підняла голову.
— Од вас у мене перед очима все пливе.
— Не піду я, — відказав Філіп, — не піду я звідціля, поки він не прийме мене...
Вона засміялася.
— Що ви кажете! Хочете його бачити? Що ж, він за тими дверми, зайдіть туди та й побачите його.
— Красненько дякую! — відказав Філіп.
Він ступнув крок уперед і зупинився.
— Так... так буде недобре, він розлютиться на мене. Ох, Ірено, може, ви зайдете та попросите його? Востаннє, клянуся вам, востаннє.
— Який же ви зануда, — відказала вона. — Облиште. Пітто — брудний тип: невже ви не тямите, вам пощастило, що він не хоче вас бачити? Від цієї зустрічі вам буде тільки шкода.
— Ох, шкода! — іронічно вигукнув він. — Хіба можна мені нашкодити? Бачу, ви не знаєте моїх батьків: всі вони такі доброчесні, а мене вважають утіленням Зла.
Ірена глянула йому в вічі.
— Гадаєте, я не знаю, що він хоче вас?
Молодик зашарівся, однак промовчав.
— І потім, після всього, — стенувши плечима, сказала вона.
— Ідіть і попросіть його ще раз, Ірено, — благально сказав Філіп. — Підіть і ще раз попросіть. Скажіть йому, що я от-от маю прийняти остаточне рішення.
— Та начхати йому на це!
— І все-таки скажіть йому.
Вона відчинила двері й увійшла, не постукавши. Пітто підняв голову і скривився.
— Що скоїлося? — сердито поспитався він.
Вона не знітилася перед ним.
— Все гаразд, — відказала вона. — Не треба кричати. Те ж саме: набридло мені панькатися з ним. Ви не проти будете, якщо він зайде на хвильку?
— Я вже сказав: ні, — відрізав Пітто.
— Він каже, що от-от має прийняти остаточне рішення.
— А мені що до того?
— Викручуйтеся, як знаєте. — сказала вона. — Я секретарка, а не нянька.
— Добре, — зблиснувши очима, сказав він. — Нехай заходить! Ах, він має прийняти остаточне рішення! Ах, остаточне рішення! А от я вчиню з ним остаточну розправу.
Вона посміхнулася йому просто в обличчя і, вийшовши, сказала Філіпові:
— Йдіть.
Юнак притьма кинувся до дверей, та на порозі раптом побожно зупинився і вона пхнула його спину, щоб змусити зайти. Потім зачинила двері й сіла за столом. Майже відразу по тому за дверима почувся розлючений галас. Вона байдуже затарабанила по клавішах