! Чотири!", а чиста й сувора втіха спонукала його серце битися дужче й дужче.
Чиясь рука лягла йому на плече. "Влип таки, — подумалося Борисові. — Втім, вони поспішили, поки що в них немає ніяких доказів проти мене". Обернувся він поволі й дуже спокійно. То був Даніель Серено, приятель Матьє. Борис бачив його два чи три рази і вважав просто-таки неперевершеним; наприклад, виглядав він, мов справжнісінький пройдисвіт.
— Добридень, — мовив Серено, — що це ви читаєте? Ви немов би зачаровані, такий у вас вигляд.
Зараз він не виглядав пройдою, та його все-таки слід було остерігатися: по правді сказати, він видавався аж надто люб'язним, либонь, приготував якусь капость. Та ще й, немов би навмисне, застав Бориса з цим жарґонним словником, звістка про це, звичайно, дійде до Матьє, а той не пропустить нагоди покепкувати.
— Та заглянув оце мимохідь, — насторожено відказав він.
Серено посміхнувся: він узяв книгу обіруч і підніс її до очей; мабуть, він трохи недобачав. Бориса вразила його невимушеність: зазвичай, усі, хто гортає книги, намагаються не брати їх до рук зі страху перед приватними детективами. Та було очевидно, що Серено вважає, ніби йому все дозволено. Здушеним голосом і намагаючись удавати байдужого, Борис пробурмотів:
— Цікавенька праця...
Серено не відповів; здавалося, він поринув у читання. Борис розлютився й окинув його з ніг до голови прискіпливим оком. Та, чесно зізнатися, Серено був бездоганно елеґантний. Можливо, в цьому костюмі з майже рожевого твиду, в сорочці з лляної тканини, в жовтій краватці й була якась навмисна зухвалість, яка трохи шокувала Бориса. Він-бо полюбляв сувору і трохи недбалу елеґантність. Та, що не кажи, вбрання було бездоганне, хоча й ніжне, мов свіже масло. Серено зареготався. Його сміх був теплий і приємний, до того ж, Борисові цей чоловік видався симпатичним, бо, сміючись, він широко роззявляв рота.
— Полюбляти чоловіків! — вигукнув Серено. — Полюбляти чоловіків! Оце знахідка, при нагоді я десь уставлю її.
Він поклав книгу на стіл.
— А ви полюбляєте чоловіків, Серґін?
— Я... — пробурмотів Борис, відчуваючи як йому перехопило в горлі.
— Не червонійте, — сказав Серено, і Борис відчув, що зробився мов рак, — будьте певні, що нічого такого я й на думці не мав. Я вмію розпізнавать тих, що полюбляють чоловіків, — (видно було, що цей вираз йому страшенно подобається), — в їхніх порухах спостерігається якась млосна круглявість, яку ні з чим не переплутаєш. А от у вас не так, за вами я наглядав і був просто зачарований: ваші порухи жваві й ґраціозні, хоча трохи й незугарні. Напевне, ви дуже спритний.
Борис уважно слухав Серено: завжди цікаво слухати, коли хтось розповідає, яким він вас бачить. Крім того, в Серено був дуже приємний низький голос. У нього були бентежні очі: на перший погляд, здавалося, ніби вони перехлюпуються ніжністю, та якщо придивитися краще, то помічаєш у них якусь жорстокість, сливе маніякальність. "Він хоче взяти мене на кпини", подумав Борис і насторожився. Йому кортіло поспитатися в Серено, що ж він розуміє під "незугарними порухами", та він не зважився, подумав, що ліпше буде якмога менш балакати, крім того, він почував, що під цим наполегливим поглядом у ньому народжується якась бентежна покора, йому захотілося стрепенутися і брикнути копитом, як жеребцеві, щоб позбутися цієї млосної покори. Він одвернувся, запала напружена мовчанка. "Ще подумає, ніби я бевзь якийсь", втомлено подумав Борис.
— Ви начебто вивчаєте філософію? — спитався Серено.
— Так, філософію, — поспішно відказав Борис.
Він був радий, що знайшовся привід порушити цю мовчанку. Та в цю мить годинник Сорбонни вдарив один раз, і Борис завмер від жаху. "Чверть на дев'яту, — тривожно подумав він. — Якщо він зараз не забереться звідси, то всьому кінець". Книгарня Ґарбо зачинялася пів на дев'яту. Та Серено й не думав забиратися. Він сказав:
— Як по правді, то я геть нічого не тямлю в філософії. От ви, звичайно ж, розбираєтеся в ній...
— Та хтозна, хіба що так собі, трохи, — відказав Борис, почуваючи себе, мов на спитку.
Він подумав: манери в мене, мабуть, нечемні, та чому ж він не йде звідси? Хоча Матьє попереджав його: Серено завжди з'являється невчасно, в цьому виявляється його демонічна вдача.
— Як на мене, то ви це любите, — сказав Серено.
— Авжеж, — відказав Борис, подчуваючи, що знову шаріється. Він терпіти не міг балакати про те, що любиш: це безсоромно. Враження було в нього таке, ніби Серено навмисне штовхає його до цих балачок. Серено поглянув на нього з пронизливим очікуванням:
— Чому?
— Не знаю, — відказав Борис.
Він і справді не знав. Та він таки любив філософію. Навіть Канта.
Серено посміхнувся.
— Принаймні видно, що це не навмисна любов, — зауважив він.
Борис наїжачився, і Серено хутко докинув:
— Та я жартую. Насправді я вважаю, що вам поталанило. Я теж займався цим, як і всі у свій час. Та ніхто не прищепив мені любови до філософії... Гадаю, відразу до філософії викликав у мене Делярю: він замудрий для мене. Часом я просив пояснити дещо, та щойно він брався пояснювати, як я вже нічогісінько не тямив; мені навіть здавалося, що я свого запитання не розумію.
Бориса вразив цей насмішкуватий тон, він запідозрив, що Серено хоче підступом змусити його казати щось погане про Матьє, щоб потім з утіхою переповісти йому цю розмову. Борис був у захваті від цієї безпричинної підлости Серено, та все ж обурився і сухо відказав:
— Матьє дуже добре пояснює.
Цього разу Серено розреготався, й Борис прикусив губу.
— Та я й не сумнівався в цьому. Проте ми з ним давні приятелі, й мені здається, що він береже свої педаґоґічні секрети для молоді. Своїх послідовників він вербує серед своїх учнів.
— Я не послідовник, — сказав Борис.
— Та я не вас мав на увазі, — відказав Даніель. — Ви не схожі на послідовника. Мені пригадався Уртіґер, високий білявий хлопчина, що виїхав торік до Індокитаю. Ви, напевне, чули про нього: два роки тому це була велика пристрасть, їх завжди бачили разом.
Борис мусив визнати, що удар таки лучив у ціль, і його захват Серено зробився ще дужчий, хоча він радше відважив би йому гарного ляпаса.
— Матьє розповідав мені про нього, — сказав він.
Він люто ненавидів цього Уртіґера, з яким Матьє зазнайомився ще до нього. Коли Борис приходив зустрітися з ним у кав'ярні на Домському майдані, Матьє часом казав з проникливим виглядом:"Треба написати Уртіґерові". Після чого довгенько сидів у глибокій задумі, наче вояк, що пише листа своїй дівчині, і мрійливо виводив ручкою візерунки на білому аркуші. Борис сідав поруч і починав займатися своїми справами, та його душила ненависть. Певна річ, він не ревнував до Уртіґера. Навпаки, він почував до нього жалість і водночас якусь відразу (втім, він нічого не знав про нього, бачив лише світлину: високий сумовитий молодик у штанцях для ґольфу, та ще геть дурну дисертацію з філософії, що й досі валялася на столі в Матьє). Та нізащо у світі не хотілося йому, щоб перегодя Матьє ставився до нього так само, як до Уртіґера. Він волів би краще ніколи більше не бачити Матьє, ніж уявляти собі, що якось той значуще і сумовито скаже якому-небудь молодому філософу:"О, таж сьогодні треба буде відписати Серґіну". В гіршому разі він міг припустити, що Матьє буде лише етапом у його житті, — хоча це важко собі уявити, — проте він і думати заборонив собі, що може бути етапом у житті Матьє.
Серено, здавалося, почувавсь, як удома. Він досить недбало і невимушено сперся долонями об стіл.
— Часом я шкодую, що такий невіглас у цій царині, — провадив він. — В тих, що цим займаються, такий щасливий вигляд.
Борис не відповів.
— Мені потрібен наставник, — сказав Серено. — Хтось, як ви оце... Не дуже вчений, але щоб усе сприймав поважно.
Він засміявся, мов би на думку йому спало щось втішне.
— Скажіть, а цікаво було б, якби я брав у вас уроки...
Борис недовірливо глянув на нього. Мабуть, це ще одна пастка. Він не уявляв собі, як би це він давав уроки Серено, адже той напевне ж розумніший од нього і, звичайно, ставитиме силу-силенну важких запитань. Від несмілости й слова не промовиш... З холодним відчаєм він подумав, що вже, либонь, двадцять п'ять на дев'яту. Серено знай посміхався, видно було, що ця ідея припала йому до смаку. Та очі в нього були якісь чудні. Борисові важко було дивитися йому в вічі.
— Та, знаєте, я таки добре ледачий, — сказав Серено. — мене треба міцно тримати в руках...
Борис не міг стриматися від сміху і щиро сказав:
— Гадаю, я не зміг би...
— Та що ви, — сказав Серено, — а от я переконаний, що змогли б.
— Ви будете бентежити мене, — сказав Борис.
Серено стенув плечима.
— Скажете таке!.. Послухайте, у вас є кілька хвилин? Ми перехилили б по чарці навпроти, в "Аркурі" та побалакали б про наш проект.
"Наш проект..." Борис тривожно стежив поглядом за продавцем книгарні Ґарбюра, що вже почав складати книжки на купи. Він залюбки пішов би з Серено до "Аркура": це химерний чоловік, та ще і вродливий з біса, та й балакати з ним цікаво, позаяк ввесь час треба матися на бачності; коли ти з ним, то враження таке, ніби тобі щось загрожує. Борис завагався, та почуття обов'язку перемогло.
— Річ у тому, що я поспішаю, — хоча з жалем, та все ж таки різко відказав він.
Обличчя Серено змінилося.
— Гаразд, — мовив він, — не буду заважати. Вибачте, що затримав. До побачення, передавайте вітання Матьє.
Він круто обернувся й пішов геть. "Я образив його?" — збентежено подумав Борис. Тривожним поглядом він провів широкі плечі Серено, який піднімався бульваром Сен-Мішель. А потім зненацька подумав, що не можна втрачати ні хвилини.
"Один. Два. Три, Чотири. П'ять".
З останнім ліком він рішуче взяв фоліянт правою рукою і, не ховаючись, попрямував до крамниці.
Гомінка юрма слів бігла хтозна куди; бігли слова, біг Даніель, він утікав од Бориса, від його тендітного, трохи похилого тіла, від його очей ліщинової барви, від суворого і чарівливого лиця, від цього маленького ченця, російського ченця, Альоші. Кроки, слова, кроки дудоніли йому в голові, бути цими кроками, цими словами все-таки було краще, ніж мовчати: бідолашний дурник, я ж вивів його на чисту воду. Батьки забороняють мені розмовляти з незнайомцями, хочте цукерку, панночко, батьки забороняють... Ха! що за нікчемний розумець, я не знаю, я не знаю, ви любите філософію, я не знаю, дідько б тебе вхопив, звідки ж воно може знати, бідолашне ягня! Матьє корчить із себе султана у своєму класі, він кидає йому хустину, веде до кав'ярні, й малюк геть усе ковтає, каву зі сметанкою і теорії, як ковтають облатку; йди ж бо, йди, наче до першого причастя, він стояв із тією книжкою, пихатий і значний, неначе віслюк, нав'ючений святими мощами, так, я зрозумів, я не хотів накласти руку на тебе, я негідний; а той погляд, який він кинув на мене, коли я сказав йому, що не розуміюся на філософії, під кінець він навіть ввічливого з себе перестав удавати. О, я певен, — я передчував це, ще тоді, як був Уртіґер, — певен, що він їх остерігає від мене. "Добре, — посміхаючись, мовив Даніель, — дуже добре, це пречудовий урок, і недорого обійшовся, я радий, що він послав мене подалі, якби я був настільки дурний, що дозволив собі виказати цікавість до нього і почав довірливо розмовляти з ним, то він, не тямлячи себе від обурення, доповів про все Матьє, і вони обоє реготалися б із мене". Він так різко зупинився, що дама, котра йшла позаду, пхнула його у спину і зойкнула. "Він казав йому про мене!" Це була не-стерп-на думка, від люті в нього аж піт на чолі виступив, як тільки він уявив їх удвох, бадьорих, щасливих од того, що вони разом, малюк, звичайно ж, роззявив рота, витріщив очі й наставив вуха, неначе той віслюк, щоб не пропустити і крихти небесної манни, в якій-небудь кав'ярні на Монпарнасі, що просмерділася брудними скатерками і тютюновим димом... "Матьє, напевне, дивиться на нього згори вниз, напустивши на себе мудрого виразу, і пояснює йому мій характер, здуріти можна від сміху". Даніель повторив:"Здуріти від сміху" і вп'явся нігтями в долоню. Вони судили його позаоч, вони розібрали його по кісточках і порозкладали на полички, а він був геть беззахисний, ні про що й не підозрював, цього дня він міг існувати, як і в усі інші дні, наче він був усього-навсього марою, без пам'яти і без будь-якого значення, наче й не був він для інших трохи вгодованим тілом, трохи гладкими щоками, східним красунчиком із жорстокою посмішкою, і — хтозна?.. Та ні ж бо, ніхто. Боббі знає, і Ральф знає, а Матьє — ні. Боббі — це креветка, в нього немає свідомости. Він мешкає на вулиці Урс, 6, із Ральфом. Ха! якби ж то можна було жити серед сліпців. Та Матьє не сліпий, він хизується цим, він уміє бачити, він витончений психолоґ і має право говорити про мене, він-бо знає мене вже п'ятнадцять років, це ж найкращий мій друг, тож і не відмовляє собі в цьому задоволенні; от він когось зустрів — і вже двоє про мене знають, тепер я існую для них, а потім троє, дев'ятеро, сто. Серено, Серено, Серено-маклер, Серено-гравець-на-біржі, Серено... Ха! якби ж то він здох, так ні, він гуляє на свободі зі своєю думкою про мене в своїй дурній голові й заражає нею кожного, хто до нього наближається, треба скрізь бігати і шкребти, шкребти, стирати, змивати цілими потоками води, от Марсель я відшкріб до самісіньких кісток. Першого разу вона довго дивилася на мене, а потім простягла руку й мовила:"Матьє багато розповідав про вас". І я поглянув на неї теж, я був зачаклований, я був там, усередині, існував у цій плоті, за цим понурим чолом, у глибині цих очей, очей цієї мандрьохи! А тепер вона не вірить жодному слову, яке він каже про мене.
Він задоволено посміхнувся; він так пишався цією перемогою, що на мить перестав стежити за собою: в потоці слів утворилася прогалина, яка потроху почала ширшати, розтягуватися і врешті переросла в тишу. Важку і порожню тишу. Він не повинен був, не повинен припиняти говорити. Вітер ущух, шал начебто ущух теж; у глибині тиші, неначе рана, зяяло обличчя Серґіна. Лагідне, тьмаве обличчя; стільки терпіння, стільки завзяття треба було б, аби хоч трохи освітити його. Даніель подумав:"Я зміг би..." Ще цього року, ще сьогодні зміг би. А потім... Йому подумалося:"Це мій остатній шанс". То був його остатній шанс, і Матьє недбало поцупив цей шанс просто у нього з-під носа. Ральфи, Боббі — ось що йому лишилося. "А з цього бідолашного хлопчини Матьє зробить учену мавпу!" Він ішов у цілковитій тиші, лише власні кроки відлунювали йому в вухах, мов у глибині порожньої вранішньої вулиці. Його самота була така повна під цим гожим небом, лагідним, як чиста совість, серед цієї метушливої юрми, що він був приголомшений фактом свого існування; він мусив би бути страшним сновидінням якоїсь живої душі, котра от-от кинеться зі сну. Слава богу, лють накотила знову, затопила геть усе, він відчув, що цей веселий шал збадьорив його, і втеча почалася наново, знову побіг нестримний потік слів; він ненавидів Матьє. Ось хто повинен вважати існування цілком природним явищем, він не ставить собі запитань, це праведне античне світло, цнотливе небо створене для нього, він удома, він ніколи не був сам. "Їй-богу, — подумав Даніель, — він приймає себе за Ґьоте". Він підняв голову, він дивився в очі перехожим; він плекав свою ненависть:"Та бережись, виховуй своїх послідовників, якщо це бавить тебе, та тільки не проти мене, а то врешті-решт я зіграю з тобою дуже недобрий жарт". Нова хвиля гніву підняла його над землею, він летів у полоні п'янкої втіхи, бо почував себе здатним наводити жах, аж раптом у голову йому стрілила думка, гостра і сяйниста:"Але, але, але... може, варто було б допомогти йому подумати, допомогти повернутися в самого себе, зробити так, щоб усе це не видавалося йому таким легким, це була б найкраща послуга, яку можна було б йому зробити". Він пригадав, як із суворим чоловічим виразом на обличчі Марсель кинула йому через плече:"Коли жінці приходить кінець, їй тільки й залишається, що завести дитину". Цікаво, якщо вони дотримуються ріжних поглядів на це питання, якщо він, висолопивши язика, гасає в пошуках повитухи, котра зробила б підпільний аборт, тоді як вона в глибині своєї рожевої кімнати всихає від бажання мати дитину. Вона ніколи не насмілиться сказати йому про це, якщо тільки... Якщо не знайдеться хтось такий, такий собі добрий спільний друг, котрий додасть їй трохи хоробрости... "Злий же я", подумав він, переповнюючись утіхою. Злість — це неймовірне відчуття швидкости, зненацька відриваєшся від себе і летиш уперед, немов стріла; швидкість хапає тебе за потилицю, вона росте щохвилини, це солодко і нестерпно, котишся з відпущеними гальмами до могили, долаєш слабкі перепони, що несподівано постають то праворуч, то ліворуч, — сердешний Матьє, я ж, негідник такий, збираюся зіпсувати йому життя, — і вони ламаються, немов сухе галуззя, і ця п'янка радість, пронизана страхом, суха, немов електричний розряд, радість, котра ніколи не кінчається. "Питається, невже у нього ще будуть послідовники? Батько родини — це не приклад для наслідування". Яке ж то буде обличчя в Серґіна, коли Матьє повідомить йому про своє одруження, яка зневага спалахне в очах цього малюка, як приголомшить його ця звістка. "Ви... ви одружуєтеся?" І Матьє пробурмоче:"Знаєш, це обов'язок..." Та школярі не розуміють цих обов'язків. Щось невиразне постало перед його очима. Це було обличчя Матьє, його пряме, відкрите обличчя чесної людини, та гонитва тут-таки прискорилася: зло могло бути стійке лише на повній швидкості, як і велосипед. Прудка й радісна думка плигнула поперед нього:"Матьє на боці добра. Він не злий чоловік, о ні, він із племені Авеля, в нього є совість. Що ж, тоді він повинен одружитися із Марсель. Після цього йому залишається лише спочивати на лаврах, він ще молодий, все своє життя він буде тішитися своїм добрим учинком".
Це було так запаморочливо, млосний відпочинок чистої сумління, сумління незглибної чистоти, під поблажливим і звичним небом, що він уже й не знав, для Матьє чи для себе бажає він цього. Пропащий, упокорений, супокійний чолов'яга, нарешті-таки супокійний... "А якщо вона не захоче... О ні! Якщо є шанс, бодай один-однісінький шанс, що вона захоче дитину, то, клянуся, вона завтра ж увечері попросить його одружитися з нею". Пан і пані Делярю... Пан і пані Делярю мають честь повідомити вам... "У кінцевому рахунку, — подумав Даніель, — я буду їхнім янголом-хоронителем, янголом родинного багаття". Він був арханґелом, арханґелом ненависти, арханґелом-заступником, арханґелом, що вийшов на вулицю Версинґенторікса. Він знову на мить побачив довге, незграбне і ґраційне тіло, худорляве обличчя, що схилилося над книгою, та це видиво відразу ж розвіялося, і перед очима знову постав Боббі. "Вулиця Урс, 6". Даніель почувався вільним, як повітря, він міг дозволити собі геть усе. Велика бакалійна крамниця на вулиці Версинґенторікса була ще відчинена, він зайшов туди. Коли він звідтіля вийшов, то в одній руці у нього був вогненний меч арханґела Михаїла, а в другій — коробка цукерок для пані Дюффе.
Х
Годинник вибив десяту. Пані Дюффе, здавалося, й не чула цього. Вона втупилася в Даніеля уважним поглядом, очі її почервоніли. "Незабаром вона вшиється звідси", подумалося йому. Пані Дюффе хитро посміхнулася йому, та видно було, що їй хочеться спати: посміхаючись, вона ледве стримувалася, щоб не позіхнути. Раптом вона відкинула голову назад і начебто прийняла рішення; з пустотливою задерикуватістю вона сказала:
— Ну, що ж, діти мої, вкладатимусь я в ліжко! Не змушуйте її сидіти до пізньої пори, Даніелю, я розраховую на вас. А то вона спатиме аж до полудня.
Пані Дюффе підвелася і поплескала Марсель по плечу своєю маленькою спритною рукою. Марсель сиділа на ліжку.
— Послухай, Роділярчику, — сказала вона, цідячи слова крізь зуби задля забавки, — ти задовго спиш, моя доцю, до самісінького полудня, сальце усе нагулюєш.
— Обіцяю вам, що до півночі мене тут не буде, — відказав Даніель.
Марсель посміхнулася.
— Якщо я захочу.
Він обернувся до пані Дюффе з удаваною досадою.
— Ну, що я вдію, га?
— Що ж, будьте розважливі, — мовила пані Дюффе. — І дякую за чудові цукерки.
Жартуючи, вона погрозливим жестом підняла до очей перев'язану стрічкою коробку.
— Ви дуже люб'язні, розбещуєте мене, дивіться, щоб я на вас не сварилася!
— Для мене буде величезною втіхою, якщо вони вам припадуть до смаку, — проникливо сказав Даніель.
Він схилився над рукою пані Дюффе й поцілував її. Зблизька шкіра була зморшкувата, з голубуватими плямами.
— Арханґеле мій! — розчулено вигукнула пані Дюффе. — Що ж, піду я, — додала вона, цілуючи Марсель у чоло.
Марсель обняла її за стан і на мить пригорнула до себе. Пані Дюффе розкуйовдила їй коси і хутко вивільнилася з її обіймів.
— Я незабаром загляну до тебе підтикати ковдру, — сказала Марсель.
— Ні, ні, капосне дівчисько, залишайся зі своїм арханґелом.
Вона втекла жваво, мов дівча, і Даніель холодним поглядом простежив за її вузькою спиною: він уже боявся, що вона ніколи не забереться звідси. Двері зачинилися, та полегші він не відчув: йому трохи лячно було залишатися наодинці з Марсель. Він обернувся до неї й побачив, що вона посміхається.
— Чому ви посміхаєтеся? — запитав він.
— Мені трохи дивно бачити вас із матінкою, — сказала Марсель. — Який же ви баламут, мій бідолашний арханґеле! Як вам не соромно баламутити людей?
Вона дивилася на нього з ніжністю власника, здавалося, вона була б щаслива загарбати його для себе одної. "На ній тавро вагітности", злісно подумав Даніель. Він гнівався на неї за її самовдоволений вигляд. Йому завжди трохи тривожно було перед початком цих довгих бесід, які провадилися пошепки, щоразу треба було зважуватися, неначе перед стрибком у воду. Він потер долонею горло:"У мене буде напад астми", подумалося йому. Марсель була журливим згустком пахощів, що згорнувся в клубок на ліжку і ладен був ринути навсібіч від найменшого поруху.
Вона підвелася.
— Ось я вам дещо покажу.
Вона взяла світлину з коминка.
— Вам завжди хотілося знати, якою ж я була замолоду... — сказала вона, простягаючи йому знімок.
Даніель узяв його до рук: це була Марсель у вісімнадцять років, вона скидалася на лесбіянку, вуста в неї були мляві, а очі жорсткі. І та ж таки квола шкіра, що звисає, неначе заширокий костюм. Проте вона була худа. Даніель підняв очі й уздрів її тривожний погляд.
— Ви були чарівні, — обережно відказав він, — та зараз ви геть не змінилися.
Марсель засміялася.
— О ні! Ви ж добре знаєте, що я змінилася, баламуте ви такий, облиште, ви ж не з моєю матусею.
Вона докинула:
— Але ж гарненька я була, правда?
— Зараз ви мені більше до вподоби, — відказав Даніель. — Ваші вуста були трохи мляві... Зараз у вас набагато цікавіший вигляд.
— Ніколи не знати, поважно ви кажете чи жартуєте, — понуро сказала вона, та видно було, що ці слова її потішили.
Вона трохи звелася і хутко зиркнула в дзеркало. Цей незграбний і безсоромний погляд розлютив Даніеля: в цій грайливості було щось дитяче і беззахисне, воно прикро контрастувало з її обличчям зрілої жінки.
— А от і я поспитаю: чому це ви посміхаєтеся? — сказала вона.
— Бо ви глянули на себе в дзеркало, наче маленька дівчинка. Так зворушливо, коли ви мимохіть зайняті собою.
Марсель зашарілася і тупнула ногою.
— А ви все баламутите й баламутите!
Обоє зареготалися, і Даніель нерішуче подумав:"Почнемо". Все йшло до ладу, якраз була нагода, та він почувався спустошеним і млявим. Щоб додати собі духу, він подумав про Матьє і відчув задоволення од того, що ненависть його так само гаряча, як і раніш. Матьє був цілісний і сухий, мов кістка; його можна було ненавидіти. Марсель ненавидіти не можна було.
— Марсель! Погляньте на мене.
Він схилився і стурбовано поглянув на неї.
— Ну от, дивлюся, — сказала Марсель.
Вона підняла на нього погляд, та її голова часом смикалася: їй важко було витримувати чоловічий погляд.
— У вас втомлений вигляд.
Марсель примружилася.
— Я трохи розклеїлася, — відказала вона. — Це від спеки.
Даніель схилився ще нижче і з сердитим докором повторив:
— Дуже втомлений у вас вигляд! Я спостерігав за вами, коли ваша мати розповідала про свою мандрівку до Риму: у вас був такий заклопотаний, такий знервований вираз на обличчі...
Марсель обірвала його з обуреним сміхом.
— Послухайте, Даніелю, про цю мандрівку вона розповідає вже втретє. І щоразу ви слухаєте її з тим самим гарячим зацікавленням; як по правді, то це мене трохи дратує, я не дуже розумію, про що ви в цей час міркуєте.
— Ваша мати бавить мене, — відказав Даніель. — Я знаю всі її оповідки, та все ж полюбляю слухати, як вона їх переповідає, в неї такі цікаві рухи, вони просто чарують мене.
Він легенько смикнув шиєю, й Марсель зареготалася: коли йому хотілося, Даніель умів гарно передражнювати. Але тут-таки він споважнів, і Марсель замовкла. Він докірливо глянув на неї, й вона заметушилася під цим поглядом. Вона сказала йому:
— Це у вас чудернацький вигляд сьогодні. Що з вами?
Він не поспішав із відповіддю. Тяжке мовчання давило на них, мов камінь, у кімнаті було гаряче, мов у печі. Марсель збентежено засміялася, та цей сміх завмер у неї на вустах. Даніель зарання тішився з того, що буде далі.
— Марсель, — сказав він, — я не повинен був казати вам цього...
Вона відхилилася назад.
— Що? Що? Про що ви говорите?
— Ви не гніваєтеся на Матьє?
Вона зблідла.
— Він... о, він же... він поклявся, що нічого вам не скаже.
— Марсель, це ж так важливо, а ви хтіли приховати це від мене! Хіба ж я більше не друг вам?
Марсель здригнулася.
— Це мерзенно, — сказала вона.
Ну от! Вдалося: вона гола. Вже й мови не було ні про арханґела, ні про дівочі світлини; де й поділася маска її насмішкуватої гідности. Тепер була тільки опасиста вагітна молодиця, від котрої тхнуло плоттю. Данієлеві зробилося гаряче, він втер долонею спітніле чоло.
— Ні, — поволі мовив він, — це не мерзенно.
Вона хутко смикнула ліктем і передпліччям, розтинаючи гаряче повітря кімнати зиґзаґуватим порухом.
— Я викликаю у вас огиду, — сказала вона.
Він силувано посміхнувся.
— Огиду? В мене? Марсель, вам довгенько доведеться шукати щось таке, що могло б викликати в мене огиду до вас.
Марсель мовчала, понуро похнюпивши носа. Врешті вона зізналася:
— Мені так хотілося тримати вас якмога далі від цього!
Вони замовкли. Тепер поміж ними постав іще один зв'язок, міцний, немов пуповина.
— Ви бачилися з Матьє після того, як він пішов од мене? — поспитав Даніель.
— Він телефонував мені пополудні, — шорстко відказала вона.
Вона вже зібралася на силі, вигляд у неї був насторожений, трималася штивно, ніздрі стиснуті; вона страждала.
— Він сказав, що я не дав йому грошей?
— Він сказав мені, що у вас їх немає.
— Вони в мене є.
— Є? — зачудовано перепитала вона.
— Авжеж, та я не хотів йому позичати. Принаймні перш ніж побачуся з вами.
Він трохи помовчав і додав:
— Марсель, треба їх йому позичати?
— Ну, — збентежено відказала вона, — не знаю... Вам видніше, чи є у вас така змога.
— Змога у мене є. Я маю чотирнадцять тисяч франків і можу розпоряджатися ними, ні в чому собі не відмовляючи.
— Тоді, звичайно ж, так, — сказала Марсель. — Так, любий мій Даніелю, позичте їх нам.
Запала мовчанка. Марсель бгала пальцями простирадло, і її важкі груди трепетали.
— Ви не зрозуміли мене, — мовив Даніель. — Я хотів сказати: чи в глибині душі хочеться вам, щоб я їх позичив?
Марсель підняла голову і здивовано глянула на нього.
— Чудний ви, Даніелю; у вас щось на думці.
— Звичайно... просто мені подумалося, чи радився Матьє із вами.
— Та звісно ж. Крім того, — з легенькою посмішкою додала вона, — ми не радимося, ви ж знаєте, як воно у нас: одне каже, що треба зробити те чи те, а друге заперечує, якщо не згодне.
— Авжеж, — відказав Даніель. — Знаю... Тільки вигідно це зазвичай тому, чия думка вже визначилася: другий же збитий з пантелику, і йому немає коли сформувати свою думку.
— Може, воно й так... — пробурмотіла Марсель.
— Я знаю, як поважає Матьє вашу думку, — сказав він. — Та я добре уявляю собі цю сцену: вона переслідує мене від самісінького полудня. Він, мабуть, набундючився, як завжди робить у таких випадках, а потім сказав, ковтнувши слину:"Гаразд! Ну, що ж, будемо вживати заходів". Вагань у нього не було, втім, він і не міг їх мати: він-бо чоловік. Тільки... чи не занадто поспішно все це? Хіба самі ви не повинні були б знати, чого вам хочеться?
Він знову нахилився до Марсель.
— Скажете, не так було?
Марсель не дивилася на нього. Вона обернула голову до умивальниці, й Даніель бачив її профіль. Вигляд у неї був понурий.
— Десь так, — відказала вона.
І дуже зашарілася:
— О господи! Давайте не будем про це, Даніелю, прошу вас! Мені... мені це не дуже приємно.
Даніель не зводив з неї очей. "Вона тремтить", подумалося йому. Та він ще не зовсім розумів, було йому до вподоби принижувати її чи принижуватися разом з нею. Він сказав собі:"Це легше, ніж мені здавалося".
— Марсель, — озвався він, — не замикайтеся в собі, благаю вас: знаю, як неприємно вам про це говорити...
— Надто ж із вами, — сказала Марсель. — Даніелю, ви так відрізняєтеся від усіх інших!
Отуди к дідьку, я її чистота! Вона знову здригнулася і притисла руки до грудей.
— Я не смію більше й дивитися на вас, — сказала вона. — Навіть якщо я й не стала огидна для вас, то мені здається, що я вас утратила.
— Знаю, — гірко сказав Даніель. — Арханґели легко лякаються. Послухайте, Марсель, не змушуйте мене більше грати цю кумедну ролю. В мені геть нічого немає від арханґела; я просто ваш друг, щонайкращий друг. І все-таки я повинен сказати своє слово, — докинув він твердо, — тому що здатен вам допомогти. Марсель, ви справді впевнені, що не хочете дитини?
Легеньке тремтіння пробігло через усе тіло Марсель, здавалося, воно хоче розсипатися на порох. Та ось дрож зненацька урвалася, так нічим і не завершившись, тіло осіло на краю ліжка, непорушне і важуче. Марсель обернулася до Даніеля; вона була червона, мов рак; та дивилася вона на нього без урази, з беззахисною заціпенілістю. Даніель подумав:"Вона у відчаї".
— Вам треба сказати тільки слово: якщо ви упевнені в собі, то Матьє отримає гроші завтра ж уранці.
Він майже бажав, щоб вона сказала:"Я упевнена в собі". Він дасть гроші, та й буде по всьому. Проте вона нічого не казала. Вона обернулася до нього, вигляд у неї був очікувальний; треба було йти до кінця. "Ого! — подумки жахнувся Даніель. — Їй-богу, в неї вдячний вигляд!" Як і Мальвіни, коли він давав їй чосу.
— Ви! — сказала вона. — Ви думали про це! А він... Даніелю, на цілому світі лише ви один переймаєтеся мною.
Він підвівся, сів біля неї і взяв її за руку. Млява, гарячкова рука, переповнена довірою: він мовчки тримав її у своїй долоні. Марсель начебто ладна була от-от розплакатися; вона втупилася в свої коліна.
— Марсель, невже вам байдуже, що вашу кровинку знищать?
Марсель втомлено поворухнулася.
— А ви що пропонуєте?
Даніель подумав:"Я виграв". Та втіхи від цього не відчував. Він задихався. Зблизька від Марсель таки тхнуло, він голову міг поставити в заклад; цей дух був нечутний і, власне кажучи, взагалі не був запахом, та здавалося, ніби вона запліднює все повітря довкола себе. А ще ж ця рука, що пітніє в його долоні. Він ледве стримався, щоб не стиснути її ще дужче, щоб не вичавити з неї ввесь той сік.
— Не знаю, що можна зробити, — трохи сухо сказав він, — потім подивимося. Зараз я думаю лише про вас. Якщо ця дитина у вас буде, то може стати нещастям, а може й таланом. Марсель, ви повинні про все гарно подумати, щоб потім не докоряти собі.
— Так... — відказала Марсель, — авжеж...
Вона дивилася в порожнечу з довірливим виглядом, од якого неначе аж помолоділа вся; Данієлеві спала на думку юна студентка, котру він допіру бачив на світлині. "Справді, вона була молода..." Та на цьому марному обличчі не хвилювали навіть відблиски молодости. Він зненацька випустив її руку й трохи відсунувся від неї.
— Подумайте, — наполегливо повторив він. — Ви справді впевнені?
— Хтозна, — відказала Марсель.
І підвелася.
— Даруйте, мені треба підтикати ковдру матусі.
Даніель мовчки вклонився: такий був ритуал. "Виграв таки!" — подумав він, коли вона зачинила за собою двері. Він витер долоні носовичком, потім хутко підвівся й відкрив шухляду нічного столика: часом він знаходив там цікавенькі листи, короткі цидулки від Матьє, геть подружнього тону, або ж нескінченні нарікання Андре, якій не таланило в житті. Цього разу шухляда була порожня, Даніель знов опустився у крісло й подумав:"Я виграв, вона вмирає від бажання знестися". Він був радий, що залишився на самоті: це давало змогу поглибити свою ненависть. "Їй-богу, Матьє одружиться з нею, — сказав собі він. — Але ж і мерзотник він, геть і не порадився з нею. Не варто, — перепинив себе він, сухо посміхнувшись. — Не варто його ненавидіти, хоча справедливих мотивів для цього й доста: у мене й інших вистарчить".
Марсель повернулася зі схвильованим обличчям.
— А якщо я й захочу дитину? Що це мені дасть? У мене й копійки немає, щоб поставити її на ноги самій, а він же не одружиться зі мною, хіба ви не знаєте?
Даніель здивовано підняв брови.
— А чому? — поспитався він. — Чому не може він з вами одружитися?
Марсель приголомшено глянула на нього, потім вирішила зареготатися.
— Таж Даніелю! Хіба ви не знаєте, які ми!
— Нічогісінько я не знаю, — відказав Даніель. — Знаю я лиш одне: якщо він хоче, потрібно тільки владнати обов'язкові для всіх формальності, й за місяць ви будете його дружиною. Чи це ви, Марсель, вирішили ніколи не виходити заміж?
— Було б жахливо, якби він одружився зі мною наперекір самому собі...
— Це не відповідь.
Марсель трохи розслабилася. Вона захихотіла, й Даніель второпав, що зробив хибний крок.
— Ні, справді, мені геть байдуже, чи зватимусь я пані Делярю, — сказала вона.
— Я впевнений у цьому, — хутко відказав Даніель. — Я хотів сказати: а якщо це єдиний спосіб зберегти дитину?
Марсель ніби аж приголомшили ці слова.
— Але... я ніколи не розглядала ситуацію з цього погляду.
Напевне, це була правда. Її завжди було важко змусити розглядати факти такими, які вони є насправді: її треба було носом тицьнути, а то вона знай роззявляла б рота на всі боки. Вона додала:
— Це... це мусіло прийти саме: шлюб — це рабство, й ми не хочемо його, ні він, ні я.
— Але ж дитину ви хочете?
Вона нічого не сказала. Момент був вирішальний; Даніель твердо повторив:
— Правда ж? Дитину ви хочете?
Одною рукою Марсель спиралася на подушку, а другу поклала на стегно. Потім підняла її й поклала на живіт, неначе в неї заболіло всередині; було в цьому щось химерне й чарівливе. Голосом самотньої душі вона промовила:
— Авжеж. Я хочу дитину.
От і все. Даніель замовк. Він очей не міг одвести від цього живота. Ворожа плоть, вгодована і щедра, справжнісінький ріг достатку. Йому спало на думку, що Матьє бажав її, й у ньому сяйнув короткий пломінь утіхи: наче він трохи вже й помстився за себе. Смаглява рука в перснях завмерла на шовку, притискаючись до цього черева. Що ж відчувала вона всередині, ця вгодована самка, яку пійняло сум'яття? Йому хотілося стати нею. Марсель глухо сказала:
— Даніелю, ви мене звільнили. Я... я не могла сказати цього жодній живій душі, врешті-решт, я почала вважати цю думку злочинною.
Вона тривожно глянула на нього.
— Вона ж не злочинна?
Він не зміг утриматися від сміху.
— Злочинна? Та це збоченство якесь, Марсель! Ви вважаєте свої бажання злочинними, тоді як вони цілком природні?
— Ні, я хочу сказати, по відношенню до Матьє. Адже це як порушення угоди.
— Вам потрібно відверто з'ясувати з ним стосунки, от і все.
Марсель не відповіла; здавалося, вона мізкувала над чимсь. Раптом вона пристрасно вигукнула:
— Якби в мене була дитина, то, клянуся вам, я не дозволила б їй перевести внівеч своє життя, як оце я перевела!
— Ви не перевели своє життя.
— Перевела!
— Таж ні, Марсель. Ще не перевели.
— Ні! Я нічого не досягнула й нікому я не потрібна.
Він не відповів: це таки була правда.
— Матьє я не потрібна. Якщо я віддам богу душу... він не дуже буде перейматися цим. Ви теж, Даніелю. Ви почуваєте велику приязнь до мене, для мене це найдорожче на світі. Та я вам не потрібна: радше це ви потрібні мені.
Відповідати? Заперечувати? Треба матися на бачності: схоже, в Марсель був черговий напад цинічного ясновиддя. Не кажучи і слова, він узяв її за руку і значуще стиснув.
— Дитина, — провадила Марсель. — Дитина, так, ось кому я буду потрібна.
Він погладив її руку.
— Про це й треба сказати Матьє.
— Та не зможу я.
— Але чому?
— Я зв'язана. Я чекатиму, поки він сам заговорить про це.
— Таж ви знаєте, що він ніколи про це не заведе мови: він просто не думає про такі речі.
— Чому ж це він не думає? Ви ж про це подумали.
— Не знаю.
— Що ж, тоді все залишиться, яким воно є. Ви позичите нам грошей, і я піду до лікаря.
— Ви не можете цього вчинити, — гостро вигукнув Даніель, — не можете!
Він хутко затнувся і недовірливо глянув на неї: цей дурнуватий крик вихопився у нього зопалу. Від цієї думки він аж похолов увесь, він ненавидів себе за те, що згубив контроль за собою. Він стиснув губи і, піднявши брови, надав своїм очам іронічного виразу. Та все було дарма; краще б її й не бачити; вона згорбилася, руки звисли по боках; вона чекала, млява і вичерпана, й так буде вона чекати цілі роки, до самісінького кінця. Йому подумалося:"В неї остатній шанс!", як нещодавно думав він і про себе. У віці від тридцяти до сорока років люди розігрують свій остатній шанс. Вона буде грати і програвати: за кількоро днів з неї буде всього лиш здоровезне тлусте нещастя. Цьому треба завадити.
— А якщо я сам побалакаю з Матьє?
Його затопила незмірна каламутна жалість. Він не почував ніякої симпатії до Марсель, вона була йому глибоко огидна, та жалість діймала його до живої душі. Він ладен був зробити що завгодно, аби тільки звільнитися від неї. Марсель підняла голову, вигляд у неї був такий, ніби вона вважає його причинуватим.
— Побалакати з ним? Ви? Таж Даніелю! Це неможливо!
— Можна було б сказати йому... що я вас зустрів...
— Де? Я ніколи не виходжу з дому. Та навіть якщо і припустити таке, то хіба б я стала ні сіло ні впало розповідати вам про все це?
— Та ні. Звичайно ж, ні.
Марсель поклала руку йому на коліно.
— Даніелю, прошу вас, не втручайтеся. Я сердита на Матьє, йому не слід було вам розповідати...
Та Даніель тримався свого.
— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.
— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.
І з виглядом порядної дружини додала:
— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.
Даніель подумав:"Ото дурепа!" Та сміятися йому не хотілося.
— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.
— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.
Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.
— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!
Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.
— Якщо я з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і ... і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.
Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:
— Не хочу.
Він випустив її зі своїх обіймів.
— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.
Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.
— Треба... треба сказати йому дуже невизначено... — мовила вона, — ...просто, щоб наштовхнути його на думку...
-Звичайно, — погодився Даніель.
І подумав собі:"Ага, розігнався"!
Марсель з досадою махнула рукою.
— Втім, це неможливо.
— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість... Чому це неможливо?
— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.
— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.
— Авжеж.
Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.
— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.
І з ненавистю докинула:
— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.
— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.
Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже:"Робіть, що хочете, я у ваших руках". Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.
Марсель провела долонею по його чуприні.
— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.
— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?
— Авжеж.
— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?
— Хтозна.
Вона сухо додала:
— Мені треба поважати його.
Серце Даніеля закалатало, мов навіжене!
— Виходить, ви його більш не поважаєте?
— Поважаю... Та з учорашнього вечора я не почуваю до нього довіри. Він був... Таки ви маєте слушність: він був якийсь аж надто недбалий. Він не турбувався за мене. Та й сьогоднішній його дзвінок був якийсь жалюгідний. Він...
Марсель зашарілася.
— Він вважав за необхідне сказати, що любить мене. Вішаючи слухавку. Це вже тхне нечистою совістю. Мені слів бракує, щоб передати вам, який ефект справила на мене ця фраза! Якщо колись я перестану його поважати... Та я не хочу про це думати. Коли часом я гніваюся на нього, то мені від цього стає страшенно прикро. Ох, якби ж то він спробував узавтра змусити мене заговорити, якби ж хоч раз, один-однісінький раз він поспитав мене:"Що в тебе на душі, моя голубко..."
Вона замовкла і журливо похитала головою.
— Я побалакаю з ним, — сказав Даніель. — Оце вийду од вас і напишу йому кілька слів, призначу зустріч на завтра.
Вони замовкли. Даніель почав міркувати про завтрашню зустріч: вона мала бути важка й бурхлива, це відмивало його від цієї липкої жалости.
— Даніелю! — озвалася Марсель. — Любий Даніелю!
Він підняв голову й уздрів її погляд. Це був тяжкий, чарівливий погляд, по вінця переповнений чуттєвою вдячністю, погляд любови. Він заплющив очі: між ними було щось могутніше, ніж любов. Марсель була геть відкрита, він увійшов у неї, тепер вони були одне ціле.
— Даніелю! — повторила вона.
Даніель розплющив очі й страшенно закашлявся; його спіткав напад астми. Він узяв її за руку й, затамувавши подих, довго цілував її.
— Арханґеле мій, — мовила десь над головою його Марсель.
Все своє життя проведе він схилившись над цією запахущою рукою, а вона буде ніжно пестити його волосся.
XI
Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі:"Пропащий же я". Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. "Пропащий". В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. "Мені залишається лише дозволити собі жити", подумав він. Він прочитав: "Суматра", слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.
— Бажаєте столика, пане?
Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.
— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.
Молодик упізнав його.
— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.
— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.
— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.
Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. "І нащо я прийшов сюди?" — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.
Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. "Наче двоє ченців". Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. "Які ж вони молоді!" — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться. Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.
— Пусте! — сказав він.
Матьє поклав руку на стіл. "Пусте". Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.
— Вітаю, — озвався він.
— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.
Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. "А чому це справжня?" — роздратовано подумалося йому.
— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.
Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.
— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.
— Еге ж, — відказав Матьє.
— Може, хочете на моє місце?
— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.
Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр "Hijito band".
— Що ви п'єте? — запитав Матьє.
Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.
— Російську горілку, — відказала Івіш.
— Ви що, полюбили її?
— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.
— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.
— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.
— Ви замовили його задля чемности?
— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.
— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.
— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.
— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.
— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжд