нав, що їй сказати.
— Як ся маєте, Одетто?
Він постарався укласти в свій голос тепло, щоб приховати незугарність цього запитання.
— Дуже добре, — відказала вона. — Знаєте, де я була сьогодні вранці? В Сен-Жермен, їздила на авті побачитися з Франсуазою, це трохи розважило мене.
— А Жак?
— У нього багато справ цими днями, я майже не бачу його. Та він, як завжди, не думає про своє здоров'я.
Матьє зненацька відчув глибоку досаду. "Вона належить Жакові", подумалося йому. Він ніяково глянув на її довгу смагляву руку, що виглядала з рукава дуже простої сукні, підперезаної червоним поясочком, сукня та була майже як у маленької дівчинки. Рука, сукня й тіло під нею належали Жакові, так само, як і фотель, як секретер із червоного дерева, як диван. Від цієї скромної, цнотливої дами віяло духом чужого владання. Запала мовчанка, далі Матьє мовив теплим і трохи гугнявим голосом, який він приготував для Одетти:
— У вас така гарна сукня.
— Послухайте, — з обуреним сміхом вигукнула Одетта, — та облиште ж ви нарешті цю сукню; щоразу, як ви бачите мене, ви тільки й говорите про мої сукні. Скажіть мені краще, що ви робили цього тижня.
Матьє теж засміявся, він відчув, що напруга його минулася.
— Ні, мені хочеться сказати дещо про цю сукню.
— О господи! — вигукнула Одетта. — Що ж це може бути?
— Так от, мені здається, що до цієї сукні вам слід було надівати сережки.
— Сережки?
Одетта зацікавлено глянула на нього.
— Либонь, ви вважаєте, що це було б надто вульґарно, — сказав Матьє.
— Та ні. Проте це робить обличчя нескромним. — Вона зненацька засміялася і мовила йому просто у вічі: — Якщо я їх надіну, то вам, звісно ж, буде зі мною зручніше.
— Та ні, чому ж? — невиразно проказав Матьє.
Він був здивований, в голові роїлися різні думки; виявляється, вона таки недурна. Її розум був такий же, як і врода: було у ньому щось невловне.
Запала мовчанка, Матьє не знав, що і сказати. Та все ж йому не хотілося йти, він упивався тут якимсь супокоєм. Одетта люб'язно мовила:
— Я винна, що затримую вас, хутчій же йдіть до Жака, у вас заклопотаний вигляд.
Матьє підвівся. Йому подумалося, що зараз доведеться просити у Жака гроші, і в нього аж у кінчиках пальцях защеміло.
— До побачення, Одетто, — ніжно сказав він. — Ні-ні, не турбуйтеся, я ще зайду попрощатися з вами.
"До якої міри вона є жертвою? — питався він сам у себе, стукаючи до Жака. — З таким типом жінок ніколи не знаєш напевне".
— Заходь, — мовив Жак.
Він підвівся, жвавий, дуже стрункий, і пішов назустріч Матьє.
— Здоров, старий, — гаряче сказав він. — Все гаразд?
Він здавався набагато молодшим од Матьє, хоча був старший. Матьє вважав, що він трохи вгодований, надто ж у стегнах. До того ж, він мусив носити корсет.
— Здоров, — з дружньою усмішкою відказав Матьє.
Він відчув себе винуватим, уже двадцять років почувався винуватим, коли думав про брата чи бачив його.
— Ну, — сказав Жак, — і яким же вітром тебе принесло?
Матьє понуро махнув рукою.
— Кепські справи? — поспитався Жак. — Та сядь он у фотель. Хочеш віскі?
— Один ковток, — відказав Матьє. Він сів, у горлі в нього стислося. Він подумав:"Вип'ю віскі та й ушиваюся, нічого не сказавши". Та було запізно, Жак пречудово розумів, про що ідеться:"Він просто подумає, що я не наважився попрохати грошей". Жак стояв біля столу, він узяв пляшку і налляв дві шклянки віскі.
— Це остатня пляшка, — сказав він, — та я не поповнюватиму запаси аж до осени. Хоча кажуть, ніби у спеку фіц-джин смакує добре, та віскі найкраще, ти як гадаєш?
Матьє не відповів, він понуро дивився на це свіже рожеве обличчя геть молодої людини, на цю біляву, коротко стрижену чуприну. Жак невинно всміхався, вся його персона випромінювала невинність, та погляд був твердий. "Він розігрує невинність, — люто подумав Матьє, — він дуже добре знає, навіщо я прийшов, зараз він шукає для себе підходящу ролю". Він грубо сказав:
— Ти пречудово знаєш, що я прийшов позичити в тебе грошенят.
Ну от, слово вже вилетіло. Тепер він уже не міг відступити; брат зачудовано підняв брови."Не пощадить він мене", тоскно подумав Матьє.
— Та де там, у мене й на думці цього не було, — сказав Жак, — чому ти вважаєш, ніби я так подумав? Хочеш сказати, що це єдина мета твоїх візитів?
Він сів, так само стрункий, трохи напружений, і спритно заклав ногу за ногу, немов би компенсуючи напруженість тіла. На ньому був прегарний спортивний костюм із анґлійського сукна.
— Та ні на що я не натякаю, — відказав Матьє. Потім кліпнув очима і додав, міцно стискаючи шклянку:
— Просто мені потрібно чотири тисячі франків не пізніш, як на завтра.
"Зараз він скаже ні. Аби хутчій, то я відразу ж і вшиюся". Та Жак ніколи не квапився: він був адвокатом, і часу в нього вистачало.
— Чотири тисячі! — сказав він, із виглядом знавця хитаючи головою. — Подумати, подумати тільки!
Він простягнув ноги і з утіхою почав розглядати свої черевики.
— Ти бавиш мене, Тьє, — сказав він, — бавиш, а заразом і навчаєш розуму. Ні, не думай, що я хочу сказати щось лихе, — хутко докинув він, побачивши, як Матьє зробив обурений жест, — я й у гадках не маю критикувати твою поведінку, просто я розмірковую, ставлю собі запитання, дивлюся на все це збоку, сказать би, по філософському, якби переді мною оце не сидів філософ. Бачиш, коли я думаю про тебе, то дедалі більше переконуюся, що не треба бути людиною принципів. Ти просто-таки напханий ними, ти винаходиш їх і ти ж таки не підпорядковуєш себе їм. Теоретично, немає на світі більш незалежної людини, це дуже добре, ти живеш понад класами. От тільки запитую я себе, що з тобою було б, якби на світі не було мене. Май на увазі, що я, людина без принципів, щасливий деколи допомагати тобі. Та все-таки мені здається, що якби я був людиною з ідеями, то мені було б не до шмиги просити щось в мерзенного буржуа. Адже я мерзенний буржуа, — докинув він, регочучи від усього серця.
І, регочучи, провадив далі:
— А найгірше те, що ти, котрому наплювати на родину, користуєшся родинними стосунками, щоб позичати в мене грошенята. Адже ти не звернувся б до мене, якби я не був тобі братом.
Він набрав вигляду щирої зацікавлености.
— Десь там, у глибині душі, це тебе не бентежить?
— Життя змушує, — і собі сміючись, відказав Матьє.
В ідейні суперечки не варто було вдаватися.
З Жаком ідейні дискусії завжди закінчувалися кепсько: Матьє втрачав свою незворушність.
— Так, напевне, — крижаним голосом сказав Жак. — А не здається тобі, що, якби ти був трохи орґанізованіший... Та це, звичайно ж, суперечить твоїм ідеям. Май на увазі, кажу я не про твою вину, — як на мене, то тут винні принципи.
— Знаєш, — сказав Матьє, аби не мовчати, — відмова від принципів — це теж принцип.
— Он воно що! — вигукнув Жак.
"Тепер, — подумав Матьє, — він дасть їм спокій". Та він дивився на пухкі братові щоки, на його пещене обличчя, на його відкритий й усе ж таки впертий вираз — і, відчуваючи, як стислося серце, подумав:"А він затявся". Слава богу, Жак знову обізвався:
— Чотири тисячі, — повторив він. — Це щось несподіване, адже минулого тижня, коли ти... коли ти приходив до мене просити за одну невеличку послугу, то про гроші й мови не заходило.
— Та воно так, — сказав Матьє, — я... це сталося вчора.
Зненацька він подумав про Марсель, побачив її, похмуру і голу в рожевій кімнаті, й додав наполегливим тоном, який здивував і його самого:
— Жаку, мені справді потрібні гроші.
Жак із зацікавленням поглянув на нього, і Матьє закусив уста: коли брати були разом, то в них не було звички так відверто виявляти свої почуття.
— До такої міри? Дивно. Ти, однак, останній... Зазвичай... зазвичай ти позичаєш у мене небагато, бо не вмієш чи не хочеш орґанізувати себе, та я б ніколи не подумав... Звичайно, я ні про що в тебе не питаю, — трохи допитливо докинув він.
Матьє вагався: може, сказати, що це для сплати податків? Та ні. Він же знає, що я сплатив їх у травні.
— Марсель вагітна, — раптом сказав він.
Він відчув, що стає червоний, мов рак, і стенув плечима, врешті, чому б і ні? Та звідки ж цей несподіваний пекучий сором? Він аґресивно поглянув братові в обличчя. Жак немов би зацікавився.
— Ви хочете дитину?
Він вдавав, що не розуміє.
— Ні, — гостро відказав Матьє, — це сталося випадково.
— Мене це теж дивує, — сказав Жак, — але ти міг би довести до кінця свої експерименти з усталеним життєвим ладом...
— Авжеж, тільки не про це йдеться.
Запала мовчанка, потім Жак спокійнісінько запитав:
— Та й що ж? Коли весілля?
Матьє почервонів од гніву: як завжди, Жак відмовлявся чесно розглядати ситуацію, він просто кружляв довкола неї, а водночас його розум силкувався знайти орлине гніздо, звідки він міг би уважно наглядати за поведінкою інших. Що йому там не казали б, що не робили б, а першим його стремлінням було стати понад суперечками, споглядати він міг тільки згори, в нього була пристрасть до орлиних гнізд.
— Ми вирішили, що вона зробить аборт, — брутально сказав Матьє.
Жак навіть оком не моргнув.
— Ти знайшов лікаря? — байдуже поспитався він.
— Так.
— Надійний чоловік? Судячи з того, що ти мені казав, здоров'я в цієї жінки вутле.
— В мене є друзі, які ручаються за нього.
— Так, — мовив Жак, — так, звичайно.
На мить він заплющив очі, потім розплющив їх і зчепив пальці рук.
— Загалом, — сказав він, — якщо я правильно тебе зрозумів, з тобою сталося ось що: ти дізнався, що твоя подруга зайшла в тяж; одружуватися ти не хочеш із принципових міркувань, та по відношенню до неї вважаєш себе пов'язаним зобов'язаннями, причому такими ж тісними, як і шлюб. Не бажаючи ні одружуватися з нею, ні псувати її репутацію, ти вирішив дозволити їй зробити аборт у найкращих умовах, які тільки можуть бути. Друзі порекомендували тобі надійного лікаря, той вимагає чотири тисячі франків, і тобі не залишається нічого, як тільки знайти цю суму. Так?
— Точнісінько так! — відказав Матьє.
— А чому гроші тобі потрібні аж так терміново, на завтра?
— Лікар, про якого я казав, за тиждень вирушає до Америки.
— Гаразд, — мовив Жак, — усе зрозуміло!
Він підняв зчеплені руки на рівень очей і поглянув на них з таким виразом, неначе йому треба було всього лиш зробити висновки з того, що йому допіру було сказано. Та Матьє не обманював себе: так хутко адвокат рішення не приймає. Жак опустив руки й, розчепивши їх, поклав на коліна, він відкинувся у кріслі й очі втратили свій блиск. Сонним голосом він сказав:
— Зараз до абортів ставляться дуже суворо.
— Знаю, — відказав Матьє, — деколи на них щось немов би находить. Вони кидають до в'язниці кількох нещасних повитух, у яких немає протекції, та справжніх фахівців ніколи не чіпають.
— Ти вважаєш, що тут є несправедливість, — сказав Жак. — Я цілковито згоден з тобою. Та я не засуджую цих заходів так само безоглядно, як ти. Ситуація склалася таким чином, що твої нещасні повитухи — це аптекарки або просто жінки, що незаконно здійснюють аборти, вони часто калічать пацієнтку своїми нестерильними інструментами; облави здійснюють відбір та й годі.
— Так от, — втомлено сказав Матьє, — я прийшов до тебе позичити чотири тисячі франків.
— А ти, — сказав Жак, — а ти певен, що аборт узгоджується з твоїми принципами?
— А чому б і ні?
— Не знаю, тобі видніше. Ти пацифіст із поваги до людського життя, а хочеш життя обірвати.
— Я все вирішив, — сказав Матьє. — Може, я й пацифіст, але людського життя я не шаную, ти щось наплутав.
— Ти диви! А я думав... — здивовано промовив Жак.
Він глянув на Матьє із веселою погідністю.
— І ти вбрався в шкуру дітовбивці? Це тобі так не личить, мій бідолахо Тьє.
"Він боїться, що мене схоплять, — подумав Матьє, — він не дасть жодного су". Треба було йому сказати: якщо ти позичиш гроші, то ніякого ризику для тебе не буде, я звернуся до бувалої людини, котра не стоїть на обліку в поліції. Якщо ж ти відмовишся, то доведеться послати Марсель до якої-небудь аптекарки, й тут я нічого не ґарантую, тому що поліція знає їх усіх і може вкрутить їм хвоста хоч зараз". Та ці арґументи були надто прямолінійні, щоб уплинути на Жака; Матьє просто сказав:
— Аборт — це не дітовбивство.
Жак узяв цигарку і запалив.
— Авжеж, — з байдужністю відказав він. — Я згоден: аборт — це не дітовбивство, це, сказати б, метафізичне вбивство. — Він поважно додав: — Мій бідолашний Матьє, в мене жодних заперечень немає проти метафізичного убивства, а також проти гарно спланованих убивств. Але те, що метафізичне убивство здійснюєш саме ти... ти, отакий, який ти є... — Він осудливо клацнув язиком.
От і все, Жак відмовляв, Матьє міг забиратися геть. Він відкашлявся і задля очистки сумління ще поспитав:
— Значить, ти не хочеш мені допомогти?
— Зрозумій мене правильно, — відказав Жак, — я не відмовляюся зробити тобі послугу. Та чи справді буде це послуга? Втім, я певен, що ти легко знайдеш потрібні кошти...
Він хутко підвівся, немов би прийняв рішення, і дружньо поклав руку на братове плече:
— Слухай-но, Тьє, — гаряче мовив він, — припустимо, я тобі відмовив: не хочеться пособляти тобі у самообмані! Та я запропоную тобі інше...
Матьє, що вже було підвівся, знову сів у фотель, і його охопив давній братній гнів. Цей лагідний і твердий доторк до плеча був нестерпний; він відкинув голову назад і побачив Жакове обличчя.
— Самообман! Послухай, Жак, скажи краще, що ти не хочеш влипнути в халепу з абортом, якого ти не схвалюєш, або ж у тебе немає зайвих грошей, це твоє право, і я не матиму до тебе урази. Але що ти кажеш про обман? Тут немає обману. Мені не хочеться дитини: вона випадкова, і я здихаюся її, от і все.
Жак забрав руку і замислено ступнув кілька кроків. "Зараз він виголосить цілу промову, — подумав Матьє, — не треба було вдаватися в суперечку".
— Матьє, — добре поставленим голосом сказав Жак, — я знаю тебе краще, ніж ти гадаєш, і ти жахаєш мене. Я давно вже боявся чогось подібного: ця дитина, що має народитися на світ, є лоґічним вислідом ситуації, в котру ти потрапив зі своєї власної волі, й ти хочеш позбутися її, бо тобі не хочеться брати на себе всі наслідки своїх учинків. Послухай-но, хочеш, я скажу тобі правду? В цю хвилину ти, може, й не обманюєш себе, та на обмані збудовано все твоє життя.
— Прошу тебе, — сказав Матьє, — не соромся: розкажи мені, що ж я від себе приховую. — Він посміхався.
— Від себе ти приховуєш, — провадив Жак, — що ти соромливий буржуа. От я повернувся до буржуазії після довгих блукань, я уклав з нею шлюб за розрахунком, але ти буржуа за своїми смаками, за темпераментом, і твій темперамент спонукає тебе до шлюбу. Адже ти одружений, Матьє, — твердо сказав він.
— Це новина для мене, — відказав Матьє.
— Еге ж, ти одружений, та тільки стверджуєш протилежне, позаяк у тебе завжди є напохваті чимало ріжних теорій. У тебе з цією жінкою дійшло до звички: чотири рази на тиждень ти спокійнісінько приходиш до неї й проводиш із нею ніч. Це триває вже сім років, воно вже перестало бути пригодою; ти поважаєш її, відчуваєш певні обов'язки перед нею, не хочеш її кидати. І я цілковито певен, що в її обіймах ти шукаєш не лише утіхи, мені здається навіть, що якою б гострою не була втіха попервах, та згодом вона повинна втратити свою гостроту. Насправді ж увечері ти сідаєш біля цієї жінки і детально розповідаєш їй про події минулого дня й у важких випадках радишся з нею.
— Звичайно, — сказав Матьє, стенувши плечима. Він був злий сам на себе.
— Так от, — сказав Жак, — скажи ж мені, чим усе це відрізняється від шлюбу... по суті, від спільного проживання?
— Від спільного проживання? — іронічно перепитав Матьє. — Даруй, але це дурня.
— Ой ні! — сказав Жак. — Мені здається, тобі нелегко було б від цього відмовитися.
"Він ніколи ще так не говорив, — подумав Матьє, — він бере реванш". Треба було піти геть, грюкнувши дверима. Та Матьє знав, що залишиться до кінця: в нього було вороже й недоброзичливе бажання дізнатися про братову думку.
— Чому ти кажеш, ніби мені нелегко було б від цього відмовитися?
— Тому що таким чином ти забезпечуєш собі певний душевний комфорт, позірність свободи: ти маєш усі переваги шлюбу і користуєшся своїми принципами, щоб відмовитися від його вад. Ти відмовляєшся вреґулювати ситуацію, для тебе це легко. Якщо хтось тут і страждає, то тільки не ти.
— Марсель поділяє мої погляди на шлюб, — з погордою сказав Матьє; він чув, як вимовляє кожне слово, і сам собі був огидний.
— О, — сказав Жак, — якщо вона й не поділяє їх, то надто горда, щоб зізнатися тобі в цьому. Знаєш, я не розумію тебе: ти так обурюєшся, коли кажуть про несправедливість, а сам тримаєш цю жінку в принизливому становищі вже цілі роки, й усе це задля простого задоволення сказати собі, що ти у злагоді зі своїми принципами. І нехай би так і було, якби ти і справді узгоджував своє життя зі своїми ідеями. Але, повторюю тобі, ти все одно одружений, у тебе гарненьке помешкання, ти щомісяця отримуєш чималеньку платню, тобі нема чого тривожитися за майбутнє, бо держава ґарантує тобі пенсію... й ти любиш це спокійне, впорядковане життя, достеменне життя чиновника.
— Послухай, — сказав Матьє, — це ж непорозуміння: мене мало турбує, буржуа я чи ні. Я хочу тільки одного... — він закінчив фразу крізь зуби з якимось соромом, — ...зберегти свою свободу.
— А от я гадав би, — сказав Жак, — що свобода полягає в тому, щоб дивитися в обличчя ситуаціям, у які ти потрапив зі своєї власної волі, й брати на себе всю відповідальність за них. Та ти, звичайно ж, іншої думки: ти засуджуєш капіталістичне суспільство, та все ж ти виконуєш ролю службовця в цьому суспільстві, ти афішуєш свою прихильність до комуністів, та не хочеш зв'язуватися з ними, ба навіть ніколи не голосував. Ти зневажаєш буржуазію, й усе-таки ти буржуа, син і брат буржуа, та й сам живеш, як буржуа.
Матьє зробив нетерплячий жест, та Жак не дав обірвати себе.
— Ти ж, одначе, зрілого віку, мій бідолашний Матьє! — зі сварливою жалістю сказав він. — Та сам від себе це приховуєш, хочеш здаватися молодшим, ніж насправді. Втім, я, може, й несправедливий. Може, ти ще не сягнув зрілого віку, адже це радше вік моральної зрілости... можливо, я сягнув його швидше, ніж ти.
"Докотилися, — подумав Матьє, — зараз він буде казати мені про свою молодість". Жак пишався своєю молодістю, вона була його ґарантією, дозволяла йому обставати на боці правопорядку з чистою совістю: упродовж п'яти років він старанно переймався всіма модними захопленнями, потім вдався до сюрреалізму, мав кілька принадних зв'язків і часом перед тим, як лягти в ліжко з жінкою, нюхав хустинку, просякнуту хлорним етилом. Одної прегарної днини все владналося: Одетта принесла йому з посагом шістсот тисяч франків. Він писав Матьє:"Щоб не бути, як усі, треба поводитись, як усі". І купив адвокатську практику.
— Нітрохи не докоряю тобі за твою молодість, — сказав він. — Навпаки, тобі пощастило уникнути деяких відхилень. Та, врешті, й за своєю я не шкодую. Бачиш, по суті, нами керували інстинкти нашого старого дідуся-пірата. Тільки я відразу ж їх позбувся, а ти смакуєш їх крапля за краплею, не можеш дістатися до дна. Гадаю, за своєю натурою ти набагато менше пірат, ніж я, це тебе й губить: твоє життя є вічним компромісом поміж схильністю до бунту й анархії, причому дуже помірною, і твоїми глибинними схильностями, що ваблять тебе до порядку, морального здоров'я, сказати б, до рутини. Внаслідок цього ти так і лишився безвідповідальним вічним студентом. Та поглянь же на себе, старий: тобі тридцять чотири роки, твоя чуприна вже потроху сивіє, — щоправда, не так, як у мене, — в тобі вже нічогісінько немає від молодика, тобі вже важко провадити богемний штиб життя. Та й що ж таке богема? Сто років тому це було дуже гарно, тепер це жменька блукальців, які не становлять ніякої загрози і просто запізнилися на свій потяг. Ти вже сягнув зрілого віку, Матьє, чи, принаймні, повинен його сягнути, — неуважно сказав він.
— А нехай тобі! — відказав Матьє. — Як тебе послухати, то зрілий вік — це вік смиренности, я цього не визнаю.
Та Жак не слухав його. Його погляд раптом зробився ясний і веселий, і він жваво заговорив:
— Послухай, я вже тобі казав, що можу дещо запропонувати, якщо ж ти відмовишся, то легко зможеш позичити ці гроші в когось іншого, докорів сумління я не матиму. Так от, я пропоную тобі десять тисяч франків, якщо ти одружишся зі своєю подругою.
Матьє передбачав такий виверт, що дозволяв братові гідно вийти з цієї ситуації.
— Дякую тобі, Жаку, — підводячись, мовив він, — ти справді дуже люб'язний, та я не приймаю твоєї пропозиції. Не кажу, що ти геть не маєш рації, та якщо я й одружуся коли-небудь, то тільки за власним бажанням. Зараз це був би дурнуватий вихід зі становища.
Жак теж підвівся.
— Подумай, — сказав він, — не поспішай. Твою дружину ми приймемо дуже добре, про це немає чого й казати, я довіряю твоєму виборові; Одетта буде щаслива мати її за подругу. До речі, моя дружина геть нічого не знає про твоє особисте життя.
— Я вже подумав, — відказав Матьє.
— Як хочеш, — сердечно мовив Жак — чи й справді був він такий незадоволений? Потім докинув: — Коли побачимося?
— Я прийду обідати в неділю. Бувай.
— Бувай, — сказав Жак, — і... і якщо ти передумаєш, то моя пропозиція залишається чинною.
Матьє посміхнувся і вийшов, не сказавши й слова. "По всьому! — подумав він. — По всьому!" Він бігцем спустився східцями , веселий він не був, та йому хотілося співати. Тепер Жак, напевне, знову засів у своєму кабінеті, вигляд у нього розгублений, на вустах сумна й поважна посмішка:"Цей хлопчина непокоїть мене, адже він уже сягнув зрілого віку". А може, він зайшов до Одетти:"Матьє тривожить мене. Не можу розповісти тобі, чому ж саме, та йому бракує розважливости". Що вона скаже на це? Гратиме ролю поважної й розсудливої дружини чи відбудеться якою-небудь фразою, не піднімаючи очей від книжки?
"Диви-но, — сказав собі Матьє, — я ж забув попрощатися з Одеттою!" Він відчув докори сумління: зараз він геть схильний був почувати докори сумління. "Невже це правда? Невже я і справді утримую Марсель у принизливому становищі?" Він згадав різкі репліки Марсель проти шлюбу. "Втім, я ж їй пропонував. Один раз. П'ять років тому". Як по правді, то це повисло у повітрі, принаймні Марсель розреготалася просто йому в вічі. "Та нехай йому, — подумав він, — у мене комплекс меншовартости по відношенню до брата!" Та ні, це було не так, яким би не було його почуття провини, Матьє ніколи не переставав подумки виправдовувати себе перед братом. "От тільки цей пройдисвіт запав мені у серце, й коли мені не соромно перед ним, то соромно за нього. Ох, — подумалося йому, — з родиною не порвати, це як вітрянка, вона поціляє тебе, коли ти ще маленький, а мітить на все життя". На розі вулиці Монторґей була забігайлівка. Він увійшов, узяв у касі жетон, телефонна кабіна стояла в темному закутку. Коли він зняв слухавку, серце його стислося...
— Гало! Гало! Марсель?
У Марсель телефон був просто у спальні.
— Це ти? — поспитала вона.
— Так.
— Ну й що?
— Та що, стара відпадає.
— Гм! — із сумнівом буркнула Марсель.
— Кажу тобі. Вона була добряче напідпитку, в неї смердить, вона огидна, якби ти тільки побачила її руки! Це просто тварюка.
— Гаразд. Що далі?
— Ну, в мене є на оці один чоловік. За рекомендацією Сари. Дуже добрий фахівець.
— А! — байдуже мовила Марсель. І запитала: — Скільки він бере?
— Чотири тисячі.
— Скільки? — не вірячи своїм вухам, перепитала Марсель.
— Чотири тисячі.
— От бачиш! Це неможливо. Треба йти до...
— Ти не підеш! — твердо відрубав Матьє. — Гроші я позичу.
— В кого? У Жака?
— Я щойно від нього. Він відмовив.
— А Даніель?
— Він теж відмовив, тварюка така! Я бачив його сьогодні вранці, кажу тобі, в нього кишені набиті грішми.
— Ти не сказав йому, що гроші потрібні... для цього? — хутко запитала Марсель.
— Ні, — відказав Матьє.
— Що ж ти робитимеш?
— Не знаю. — Він відчув, що голосові його бракує впевнености, і твердо додав: — Не хвилюйся. У нас ще сорок вісім годин: гроші я знайду. Хай йому дідько, чотири тисячі це ж не сума.
— Ну, що ж, знайди, — сказала Марсель якимсь чудернацьким тоном. — Знайди їх.
— Я зателефоную тобі. Як завше, побачимося завтра ввечері?
— Так.
— У тебе все гаразд?
— Усе.
— Ти... ти не дуже...
— Ні, — сухо відказала Марсель. — Я непокоюся. — І трохи м'якше додала: — Врешті, роби як знаєш, бідолахо ти мій!
— Хоч убий, а завтра ввечері я принесу тобі чотири тисячі франків, — пообіцяв Матьє. Він повагався і через силу докинув: — Я люблю тебе.
Марсель повісила слухавку, нічого не сказавши.
Він вийшов із кабіни. Проходячи через залу, він ще чув сухий голос Марсель:"Я непокоюся". "Вона гнівається на мене. Однак я роблю те, що можу". "В принизливому становищі". Невже я тримаю її в принизливому становищі? А якщо.. Він різко зупинився посеред хідника. А якщо вона хоче дитину? Тоді все летить шкереберть, досить подумати про це на хвилю і все набувало іншого сенсу, це вже була геть інша історія, та й він же, й сам він міняється від голови до п'ят, він уже не обманює сам себе, а є просто негідником. Слава богу, це неправда, це не може бути правдою, часто доводилося чути, як вона глузує зі своїх заміжніх подруг, коли вони ходять вагітні: священні макітри, називала вона їх, казала:"Вони мало не репають від гордости, що скоро знесуться". Коли кажуть таке, то вже не мають права потайці міняти свою думку, це було б зловживання довірою. А Марсель була нездатна до цього, вона мені про це сказала б, чом би їй про це й не сказати, ми ж домовилися говорити про все; ні, досить, досить! Він стомився кружеляти в цих непролазних хащах, Марсель, Івіш, гроші, гроші, Івіш, Марсель, я зроблю все, що потрібно, та більше я не хочу про це думати, ради Бога, мені хочеться думати про щось інше. Він подумав про Брюне, та це було ще сумніше: мертва дружба; він нервувався і сумував, тому що знову мав побачитися з ним. Матьє угледів ґазетну ятку і підійшов до неї:"Парі-Міді", будь ласка".
Цієї ґазети вже не було, й він навмання взяв іншу: це був "Ексельсіор". Матьє заплатив десять су й пішов собі. "Ексельсіор" був сумирним часописом на сірому папері, нудний й прісний, мов тапіока. Він не будив гніву, просто відбирав смак до життя. Матьє прочитав:"Бомбування Валенсії" і підняв голову з невиразною роздратованістю: вулиця Реомюр була наче зі зчорнілої міді. Друга година пополудні, пора, коли спека найзловісніша, вона повзе і тріщить посеред вулиці, неначе довга електрична іскра. "Сорок літаків упродовж години кружеляють над середмістям і жбурляють сто п'ятдесят бомб. Достеменна кількість убитих і поранених невідома". Краєм ока він угледів під заголовком жахливий маленький стиснутий текст курсивом, він видавався надто балакучим і надміру документальним:"Від нашого спеціяльного кореспондента", й наводилися цифри. Матьє перегорнув сторінку, йому не хотілося це знати. Промова пана Фландрена в Бар-ле-Люк. Франція зачаїлася за лінією Мажино... Стоковський заявляє: я ніколи не одружуся з Ґретою Ґарбо. Знову про справу Вейдмана. Візит короля Анґлії: коли Париж чекає свого Прекрасного Принца. Всі французи... Матьє здригнувся й подумав:"Усі французи негідники". Так Ґомес написав йому якось із Мадрида. Він згорнув ґазету і почав читати на першій сторінці повідомлення спеціяльного кореспондента. Налічувалося вже п'ятдесят забитих і триста поранених, й це було ще не все, під руїнами, звичайно ж, були трупи. Ні літаків, ні протиповітряної оборони. Матьє відчув якусь невиразну провину. П'ятдесят забитих і триста поранених, що ж означає це насправді? Повнісінький шпиталь? Щось на зразок великої залізничної катастрофи? П'ятдесят забитих. У Франції були тисячі людей, що не могли прочитати сьогодні вранці ґазету без клубка в горлі, тисячі людей, що стискали кулаки зі словами:"Мерзотники!" Матьє стис кулаки, прошепотів:"Мерзотники!" і відчув себе ще більш винним. Якби ж то він спромігся бодай на якесь живе почуття, навіть помірне й обмежене. Та ні: він був порожній, перед ним був величезний гнів, відчайдушний гнів, Матьє бачив його, він міг би його сягнути. От тільки гнів цей був інертний, він чекав, щоб Матьє присвятив йому все своє життя, щоб він вибухнув, щоб він страждав, щоб віддав йому своє тіло, всього себе. То був гнів інших. "Мерзотники!" Матьє стиснув кулаки, він ішов сягнистими кроками, та воно не приходило, гнів залишався зовні. Я був там, у Валенсії, я бачив фієсту в 1934 році й велику кориду з Ортеґою й Ель Естуд'янте. Його думка кружеляла над містом, шукаючи якусь церкву, вулицю, фасад будинку, про який він міг би сказати:"Я бачив це, вони знищили його, воно вже не існує". Ось воно! Думка наткнулася на похмуру вулицю, над якою височать велетенські монументи. Я бачив це, він гуляв там уранці, задихався в палючому затінку, небо пломеніло високо-високо над головами. Ось воно. Бомби впали на цю вулицю, на великі сірі монументи, вулиця зробилася широченна, тепер вона сягає аж усередину будинків, на вулиці вже немає тіні, розтоплене небо стекло на бруківку, і сонце падає на руїни. Щось таки народжувалося, світання гніву. Ось воно! Та тут же все охляло, осіло, мов спущена опука, він знову був порожній, він ішов собі мірним кроком з пристойністю учасника похорону в Парижі, не у Валенсії, в Парижі, де витає всього лиш примара гніву. Вітрини пломеніли, авта гнали вулицею, він ішов серед людей, убраних у світлі строї, серед французів, що не дивилися у небо, не боялися неба. І все-таки там це було реальністю, десь там, під тим самим небом, воно було реальністю, авта завмерли, вітрини порозліталися на друзки, жінки, приголомшені й безмовні, сиділи навпочіпки з виглядом сонних курей біля справжнісіньких трупів і часом піднімали голови, дивилися в небо, отруйне небо, всі французи негідники. Матьє було гаряче, надворі було справжнісіньке пекло. Він утер чоло хустинкою й подумав:"Не можна страждати через те, що ти хочеш". Там творилася велична і траґічна історія, що вимагала, аби за неї страждали... "Я не можу, я не там. Я в Парижі, серед реальних ознак мого я, Жак за письмовим столом, ось він каже:"Ні", й Даніель, що посміхається, й Марсель у своїй рожевій кімнаті, й Івіш, яку я поцілував сьогодні вранці. Це моя справжня присутність, огидна вже через те, що вона існує. В кожного свій світ, у мене це клініка з вагітною Марсель і той жид, що вимагає чотири тисячі франків. Існують інші світи. Ґомес. Він був там, він поїхав, такий його вибір. І вчорашній чолов'яга. Той не поїхав, мабуть, блукає вулицями, як і я оце. Тільки ж, якщо він візьме ґазету й прочитає:"Бомбування у Валенсії", то йому не треба буде силувати себе, він страждатиме там, у зруйнованому місті. Чому я тут, у в цьому мерзенному світі позичання грошей, хірурґічних інструментів, лапання потайці у таксі, в цьому світі без Еспанії? Чому я не разом із Ґомесом, Брюне? Чому я не хочу йти воювати? Міг би я обрати інший світ? Я ще вільний чи ні? Я можу йти, куди мені заманеться, опору я не зустрічаю, та це й на гірше: я в клітці без ґрат, я відокремлений від Еспанії... та нічим не відокремлений, і все-таки це неподоланно". Він глянув на остатню сторінку "Ексельсіора": світлини спеціяльного кореспондента. Непорушні тіла на хіднику попід стінами. Посеред бруківки гладка молодиця, вона лежить горізнач, спідниця задерлася аж до стегон, у неї нема голови. Матьє згорнув ґазету і жбурнув її в помийницю.
Борис чатував на нього біля дверей будинку. Угледівши Матьє, він прибрав холодного і пихатого виразу: це був його улюблений вираз обличчя, вираз причинуватого.
— Допіру я подзвонив у ваші двері, — мовив він, — та, здається, вас не було вдома.
— Ви впевнені, що мене не було вдома? — тим самим тоном поспитав Матьє.
— Не зовсім, — відказав Борис, — певен я тільки в одному — ви мені не відчинили.
Матьє глянув на нього, не знаючи, що ж робити. Була насилу друга пополудні, принаймні, Брюне прийде не раніш, як за півгодини.
— Ходімо, — сказав він, — зараз все стане ясно.
Вони ввійшли у під'їзд. На східцях Борис запитав своїм звичайним голосом:
— Сьогодні увечері збираємося в "Суматрі"?
Матьє одвернувся і вдав, ніби шукає в кишені ключа.
— Не знаю, чи я прийду, — відказав він. — Я подумав... Може, Лола хотіла б побути з вами наодинці.
— Звичайно, — сказав Борис, — та що з того? Поводитися вона буде чемно. Крім того, ми все одно не будем одні: з нами буде Івіш.
— Ви бачилися з Івіш? — відчиняючи двері, поспитав Матьє.
— Оце щойно попрощався з нею, — відказав Борис.
— Заходьте, — відступаючи вбік, сказав Матьє.
Борис увійшов перший і з невимушеною фамільярністю попрямував до письмового столу. Матьє вороже глянув на його худорляву спину:"Він бачився з нею", подумалося йому.
— То ви прийдете? — запитав Борис.
Він обернувся і поглянув на Матьє насмішкувато й ніжно.
— Івіш не... нічого не казала про цей вечір? — запитав Матьє.
— Вечір?
— Авжеж. Сумніваюся, чи вона прийде: вона була так заклопотана своїми іспитами.
— Їй точно-таки хочеться прийти, — сказав Борис. — Вона сказала, що цікаво було б зустрітися вчотирьох.
— Вчотирьох? — перепитав Матьє. — Оце так вона сказала?
— Та вже ж, — наївно потвердив Борис. — Ще ж буде й Лола.
— Виходить, Івіш розраховує, що я прийду?
— Звичайно, — здивовано сказав Борис.
Запала мовчанка. Борис перегнувся через поруччя балкону й поглянув униз. Матьє приєднався до нього, легенько пхнувши кулаком у спину.
— Мені подобається ваша вулиця, — сказав Борис, — та згодом це мусить набриднути. Мене завше дивує, що ви мешкаєте у квартирі.
— Чому ж?
— Хтозна. Така вільна людина, як ви, повинна продати меблі й мешкати в готелі. А що хіба? Місяць ви могли б мешкати на Монмартрі, місяць у передмісті Тампль, місяць на вулиці Муфтар...
— Та що ви, — роздратовано мовив Матьє, — це ж не має ніякого значення.
— Справді, — подумавши, сказав Борис, — ніякого. Дзвонять, — з досадою додав він.
Матьє пішов одчиняти: це був Брюне.
— Привіт, — сказав Матьє, — ти... ти зарано.
— Еге ж, — посміхаючись, відказав Брюне, — це тобі не з руки?
— Та ні...
— Хто це? — запитав Брюне.
— Борис Серґін, — сказав Матьє.
— А, славетний послідовник, — сказав Брюне. — Я не знайомий з ним.
Борис холодно вклонився і відійшов углиб кімнати. Матьє стояв перед Брюне, опустивши руки.
— Він не любить, коли його називають моїм послідовником.
— Зрозуміло, — байдуже сказав Брюне.
Він крутив цигарку поміж пальцями, байдужий і поважний під непривітним поглядом Бориса.
— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.
Брюне сів на стілець.
— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують... — І додав:
— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.
— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.
— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.
Він із симпатією продовжив:
— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.
Матьє із вдячністю усміхнувся йому.
— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.
Брюне здивовано глянув на нього.
— Утрьох?
— Атож, Даніель, ти і я.
— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?
Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном:"Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи".
— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.
Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав:"Брюне прийшов". Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.
— Ну, а крім цього, — поспитав Брюне, — чим ти займаєшся?
Матьє збентежився: по суті, нічим він і не займався.
— Та нічим, — відказав він.
— Воно й видно: чотирнадцять годин уроків на тиждень і подорож за кордон під час вакацій.
— Так воно і є, — зі сміхом відказав Матьє.
Він намагався не дивитися на Бориса.
— А твій брат? Так само у "Вогненних хрестах"?
— Ні, — сказав Матьє. — Він полюбляє гнучкість. Він вважає, що "Вогненні хрести" не досить динамічні.
— Він зробився дичиною для Доріо, — сказав Брюне.
— Подейкують, ніби так... Знаєш, я щойно посварився з ним, — не подумавши, додав Матьє.
Брюне гостро зиркнув на нього.
— Чому б це?
— Одна й та ж причина: просиш його зробити послугу, а він у відповідь читає нотацію.
— І тоді ти лаєш його. Чудасія, — іронічно сказав Брюне. — Ти що, сподіваєшся змінити його колись?
— Де там, — роздратовано відказав Матьє.
Якусь хвилину вони мовчали, і Матьє сумно подумав:"Тяжка розмова". От якби Борис здогадався, що треба забратися геть! Та він, здавалося, про це й не думав, сидів собі в кутку, наїжачившись, і вигляд у нього був, неначе у хворого хорта. Брюне верхи сів на стілець, він теж давив на Бориса своїм важучим поглядом. "Йому хочеться, щоб Борис звідси пішов", задоволено подумав Матьє. Він втупився незрушним поглядом Борисові в перенісся: може, він таки здогадається під перехресним огнем цих поглядів. Але той і не ворухнувся. Брюне відкашлявся.
— Ви ще займаєтеся філософією, юначе? — запитав він.
Борис потакнув головою.
— І які ж успіхи?
— Закінчую ліценціят, — сухо відказав Борис.
— Ліценціят, — замислено мовив Брюне, — ліценціят, що ж, хай щастить...
І хутко додав:
— Ви не будете гніватися на мене, якщо я ненадовго заберу в вас Матьє? Ви маєте нагоду бачити його щодень, а я... Прогуляєшся зі мною? — поспитався він у Матьє.
Борис стрімко підійшов до Брюне.
— Зрозуміло, — сказав він. — Залишайтеся, залишайтеся: я вже йду.
І легенько вклонився: він образився. Матьє провів його до дверей і з теплотою сказав йому:
— До вечора, еге ж? Об одинадцятій годині я буду там.
Борис засмучено посміхнувся:
— До вечора.
Матьє зачинив двері й повернувся до Брюне.
— Ну, що ж, — потираючи долоні, сказав він, — ти спровадив його!
Вони засміялися. Брюне запитав:
— Може, я був надто жорсткий. Ти не гніваєшся?
— Навпаки, — засміявся Матьє. — Він звик, та я й радий побачитися з тобою наодинці.
Брюне діловито сказав:
— Я старався витурити його, бо в мене всього-навсього чверть години.
Сміх Матьє урвався.
— Чверть години! — Він жваво докинув: — Знаю, знаю, ти не розпоряджаєшся своїм часом. Добре, що ти взагалі зайшов.
— Як по правді, то в мене ввесь день зайнятий. Та вранці, коли я побачив твою мармизу, то подумав собі:"Таки треба з ним побалакати".
— У мене була кисла мармиза?
— Еге ж, сіромахо ти старий. Жовтява, трохи брезкла, з нервовим посмикуванням повік і в куточках губів.
Він гаряче додав:
— І я собі сказав:"Не хочу, щоб його уграли".
Матьє закашлявся.
— Ніколи не думав, що в мене таке виразне обличчя... Я кепсько спав, — через силу додав він. — Прикрощі в мене... Ну, та ти знаєш, як у всіх: скрутно з грошима.
Видно було, що Брюне не повірив.
— Якщо тільки це, то тим ліпше, — відказав він. — З цієї халепи ти виплутаєшся. Та ти виглядав радше, як людина, котра зрозуміла, що жила ідеями, які себе не виправдали.
— Ох, ці вже ідеї... — невизначено махнувши рукою, зітхнув Матьє.
Він глянув на Брюне з покірною вдячністю й подумав:"Так ось навіщо він прийшов. У нього був насичений день, ціла купа важливих зустрічей, а він таки знайшов часину, щоб прийти мені на поміч". Та все-таки було б ліпше, якби Брюне просто захотілося його побачити.
— Послухай-но, — сказав Брюне, — не буду гратися в піжмурки, прийшов я з пропозицією: хочеш вступити в партію? Якщо ти згоден, я забираю тебе з собою, і за двадцять хвилин все буде готово...
Матьє здригнувся.
— В комуністичну... комуністичну партію? — перепитав він.
Брюне зареготався, його повіки примружилися, зуби його були сліпуче-білі.
— А куди ж іще, — відказав він, — ти що, хотів би, аби я змушував тебе вступити в орґанізацію Ля Рока?
Запала мовчанка.
— Брюне, — лагідно поспитав Матьє, — чому тобі так хочеться, щоб я став комуністом? Для мого добра чи для добра партії?
— Для твого ж таки добра, — сказав Брюне. — Й не треба робити такий підозріливий вигляд, я не вербую в комуністичну партію. Давай з'ясуємо ситуацію: партія тебе не потребує. Для неї ти просто невеличка інтелектуальна цінність, — а таких інтелектуалів у нас повнісінько. А от тобі партія потрібна.
— Для мого ж таки добра, — повторив Матьє. — Для мого добра... Послухай, — раптом сказав він, — я не очікував твоєї... твоєї пропозиції, вона мов грім з ясного неба... Та я хотів би знати твій погляд на все оце. Ти ж розумієш, що живу я серед молодиків, які зайняті лише собою і мною захоплюються лише з принципу? Ніхто ніколи не говорить зі мною про мене; мені й самому часом нелегко знайти себе. То що ж? Ти вважаєш, мені потрібно долучитися?
— Так, — твердо сказав Брюне. — Так, тобі потрібно долучитися до нас. Хіба ти сам цього не відчуваєш?
Матьє сумно посміхнувся: він думав про Еспанію.
— Ти йшов своєю стежиною, — провадив Брюне. — Ти син буржуа, ти не міг прийти до нас просто так, тобі треба було від цього звільнитися. Тепер ти вільний. Та навіщо ж свобода, як не для того, щоб долучитися? Ти витратив тридцять п'ять років, щоб очистити себе, а наслідок — порожнеча. Знаєш, дивний ти чоловік, — провадив він з дружньою посмішкою. — Ти висиш у повітрі, ти обрубав своє буржуазне коріння, в тебе немає жодних зв'язків з пролетаріятом, ти у вільному плаванні, ти абстракція, цілковита відсутність. Але в цьому стані не можна залишатися постійно.
— Ні, — відказав Матьє, — постійно таки не можна.
Він підійшов до Брюне і струсонув його за плечі: він дуже його любив.
— Ти, клятий старий вербувальнику, — сказав він, — повійнице ти собача. Я такий радий, що ти кажеш мені оце.
Брюне ледве усміхнувся йому: він розвивав свою думку.
— Ти відмовився від усього, щоб бути вільним. Зроби ж іще крок: відмовся від своєї свободи, — і все воно тобі повернеться устократ.
— Ти говориш, мов священик, — засміявся Матьє. — Ні, та серйозно, старий, для мене це не було б жертвою. Я знаю, що там знайду все, — плоть, кров, справжні пристрасті. Знаєш, Брюне, скінчилося тим, що я втратив почуття реальности: ніщо не видається мені по-справжньому достеменним.
Брюне нічого не відповів: він міркував. У нього було важке обличчя цегельної барви, дуже світлі й дуже довгі руді вії. Він скидався на пруссака. Бачачи його, Матьє щоразу відчував у своїх ніздрях якусь неспокійну цікавість, він обережно вдихав повітря й усе чекав, що від того повіє гострим звірячим духом. Та в Брюне запаху не було.
— Ось ти реальний, — сказав Матьє. — Те, до чого ти доторкаєшся, має реальний вигляд. Одколи ти в моїй кімнаті, вона здається мені достеменною і викликає відразу.
Він хутко додав:
— Ти людина.
— Людина? — зачудовано перепитав Брюне. — Інакше й бути не може. Що ти маєш на увазі?
— Нічого, крім того, що вже сказав: ти обрав для себе приділ бути людиною.
Людиною з могутніми, трохи напруженими м'язами, людиною, що мислить короткими суворими істинами, прямою, замкненою, певною в собі людиною, земною людиною, що відпорна і янгольським прибавам мистецтва, і спокусам психолоґії та політики. І поруч із ним був Матьє, нерішучий, підстаркуватий, недоладний, у полоні всіх приваб і спокус, які тільки можуть опадати людину; йому подумалося:"А от я на людину не схожий".
Брюне підвівся і підійшов до Матьє.
— Ну, то й роби, як я, — сказав він, — хто ж тобі не дає? Думаєш, тобі вдасться все життя прожити отаким недотепою?
Матьє нерішуче глянув на нього.
— Звичайно. — відказав він, — звичайно. Якщо я оберу, то тільки вас, іншого вибору немає.
— Іншого вибору нема, — повторив Брюне. Тоді трохи зачекав і поспитався: — Ну?
— Дай мені трохи подумати, — сказав Матьє.
— Думай, — сказав Брюне, — думай, та тільки хутчіш. Завтра ти будеш застарий, в тебе будуть свої звички, й ти зробишся рабом своєї свободи. А може, і світ зробиться старий.
— Не розумію, — зізнався Матьє.
Брюне глянув на нього й раптом сказав:
— У вересні буде війна.
— Жартуєш? — поспитав Матьє.
— Можеш повірити мені, анґлійці про це вже знають, французький уряд вже попереджено: в другій половині вересня німці ввійдуть до Чехословаччини.
— Ці чутки... — невдоволено сказав Матьє.
— Ти що, нічого не розумієш? — роздратовано поспитав Брюне.
Він затнувся і м'яко додав:
— Справді, якби ти розумів, то мені не треба було б ставити крапки над і. Тож слухай: ти таке ж гарматне м'ясо, як і я. Уяви собі, що ти звідкись приїхав до цієї країни, де зараз перебуваєш: ти можеш луснути, мов булька на воді, усі свої тридцять чотири роки ти проспав, і якоїсь пречудової днини яка-небудь ґраната висадить твої сни в повітря, ти загинеш, так і не прокинувшись. Ти був абстрактним службовцем, був сміховинним героєм, і загинеш ти, нічого не второпавши, задля того, щоб пан Шнайдер зберіг свої дивіденди на заводах концерну "Шкода".
— А ти? — запитав Матьє. І, посміхаючись, додав: — Боюся, старий, що марксизм не захищає від куль.
— Я теж боюся, — сказав Брюне. — Знаєш, куди мене пошлють? За лінію Мажіно: бойня там ґарантована.
— Та й що ж?
— Тут і порівняння ніякого немає, я свідомо йду на ризик. Тепер ніщо вже не може відібрати сенс у мого життя, ніщо не завадить йому стати долею.
І хутко докинув:
— Утім, як і в життя моїх товаришів.
Враження було таке, ніби він боїться гріха від надмірної гордині.
Матьє не відповів, він вийшов на балкон, сперся ліктями об поруччя й подумав:"Добре сказано". Брюне мав слушність: його життя стало долею. Його вік, його клас, його пора — все це він прийняв, усе взяв на себе, обрав свинчатку, що вдарить його у скроню, німецьку ґранату, що рознесе його на кавалки. Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. "Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією". Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. "Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду". Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося:"Безвідповідальний же я".
— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.
— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.
Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. "Твої фотелі розбещують". Він схопився і сів на край столу.
— То як? — поспитав Брюне.
В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.
— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.
— Що я комуніст?
— Так.
— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.
— Знаю. Тобі пощастило, що ти зміг вибрати.
Обличчя Брюне ствердло.
— Ти хочеш сказати, що тобі не пощастить?
Ну от, потрібно відповідати. Він чекає: так чи ні. Вступити до партії, надати сенс життю, зробити вибір, стати людиною, діяти, вірити. Це було б спасіння. Брюне з нього очей не зводив.
— Ти відмовляєшся?
— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.
Він подумав:"Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є". І докинув:
— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом...
Брюне стенув плечима.
— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.
Матьє сумно посміхнувся.
— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.
— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.
— Гаразд, немає. Та й що з цього?
Брюне обурено ляснув себе по стегну.
— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.
Матьє м'яко спитав:
— Хіба зараз у мене впертий вигляд?
— Я не говорив цього... — відказав Брюне.
Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. "Якби ж то він зміг мене зрозуміти", подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.
— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.
Брюне підняв голову.
— Ну, то як? — майже весело поспитався він.
— Та як, ти ж бачиш: я не можу долучитися, в мене підстав для цього не досить. Як і вас оце, обурюють мене ті ж люди, ті ж події, та обурення цього замало. І я нічого не можу вдіяти. Якщо я буду ходити, піднявши кулак і виспівуючи "Інтернаціонал", і скажу, що задоволений цим, то брехатиму сам собі.
Брюне прибрав свого найбільш масивного, найбільш селянського вигляду, тепер він був, наче вежа. Матьє з відчаєм глянув на нього.
— Ти розумієш мене, Брюне? Скажи, розумієш чи ні?
— Не знаю, чи правильно я тебе зрозумів, — сказав Брюне, — та принаймні ти не повинен виправдовуватися, бо тебе ніхто