ін завжди боявся, щоб вона не довела себе до смерти. Вона забувала все, вона втікала у забуття, вона забувала щохвилини, забувала їсти, забувала спати. Якось вона забуде дихати, і це буде кінець. Двоє молодиків зупинилися біля нього; вони з погордою розглядали столик.
— Sit down, — мовив один.
— Я sit down, — сказав другий.
Вони розреготалися й посідали; у них були доглянуті, пещені руки, холодний вираз на обличчях і ніжна шкіра. "Тут одні шмаркачі"! — роздратовано подумав Матьє. Студенти або ж ліцеїсти; молоді самці, оточені сірими самками, мали вигляд сяйнистих настирливих комах. "Молодість така чудна, — подумав Матьє, — зовні блиск, а всередині порожньо". Івіш відчувала свою молодість, Борис теж, та це були винятки. Мученики молодости. "Я просто не знав, що був молодий, і Брюне цього не знав, і Даніель. Зрозуміло стало тільки потім".
Він без особливого задоволення подумав, що поведе Івіш на виставку Ґоґена. Він любив показувати їй гарні картини, гарні фільми, гарні предмети, бо сам гарний не був, це була його манера вибачатися. Івіш не вибачала його: цього ранку, як і ті рази, вона розглядатиме картини з маніякальним, відстороненим виглядом; Матьє стоятиме біля неї, негарний, нав'язливий, забутий. І все ж йому не хотілося б бути гарним: ніде не була вона самотніша, ніж у гожому та пишному товаристві. Матьє сказав собі:"Сам не знаю, чого мені від неї хочеться". Й тоді він угледів Івіш: вона йшла бульваром поруч із високим напомадженим хлопцем в окулярах, вона підняла до нього своє обличчя, дарувала йому свою променисту усмішку; вони жваво розмовляли. Коли дівчина уздріла Матьє, її очі згасли, вона хутко попрощалася зі своїм супутником і з сонним виглядом перейшла вулицю Еколь. Матьє підвівся.
— Вітаю, Івіш.
— Добридень, — відказала вона.
Її обличчя було майже закрите: вона поначісувала свої світлі кучері на вилиці, чубчика опустила до очей. Взимку вітер розвівав її коси, відкриваючи бліді щоки та низького лоба, якого вона прозивала "моє калмицьке чоло"; оголялося її обличчя, широке, бліде, дитяче і чуттєве, схоже на місяць посеред хмар. Сьогодні Матьє бачив її інше обличчя, чисте й вузьке, воно не скидалося на справжнє її лице, що було немов траґічна трикутна маска. Молоді сусіди Матьє обернулися до неї, видно було, що вони подумали: гарна дівчина. Матьє ніжно поглянув на неї; він єдиний з-поміж усіх цих людей знав, що вона негарна. Івіш сіла, спокійна і похмура. Вона не рум'янила щоки, бо рум'яна псують шкіру.
— Що буде пані? — поспитав офіціянт.
Івіш усміхнулася йому, вона любила, коли її називали"пані"; потім невпевнено обернулася до Матьє.
— Замовте настоянку з перцевої м'яти, — порадив той, — ви ж її любите.
— Люблю? — зачудовано спиталася Івіш. — Ну добре, нехай. А що ж це таке? — поцікавилася вона, коли офіціянт відійшов.
— Зелена м'ята.
— Це такий густий зелений трунок, що ото пила я минулого разу? Ой ні, не хочу, від нього в'яже в роті. Я завжди покладаюся на вас, та мені не варто було б вас слухати. В нас ріжні смаки.
— Ви сказали, що вам це припало до смаку, — засмучено відказав Матьє.
— Та воно так, але потім я пригадала її смак. — Вона здригнулася. — І в рот не візьму її більше.
— Офіціянте! — гукнув Матьє.
— Ні-ні, нехай, він зараз принесе її, на взір це гарно. Просто я й не доторкнуся до неї; мені не хочеться пити.
Вона замовкла. Матьє не знав, що їй сказати: мало що цікавило Івіш, та й бажання говорити в нього не було. Марсель була й тут; він її не бачив, не називав, та вона була поруч. Івіш він бачив, міг називати на ім'я або торкнутися її плеча: та вона, з її тендітним станом і прегарними пругкими грудьми, була поза межами засягу; вона була немов намальована і вкрита лаком, як ота неприступна таїтянка з картини Ґоґена. Ось-ось зателефонує Сара. Його покличуть:"Пане Делярю"; Матьє почує на тому боці похмурий голос:"Він хоче десять тисяч франків і жодного су не скине". Шпиталь, хірурґія, запах етеру, грошові питання. Матьє зробив зусилля й обернувся до Івіш, вона заплющила очі й легенько водила пальцем по повіках. Потім розплющилася.
— У мене таке враження, ніби вони самі по собі так і залишаються відкриті. Подеколи я заплющую їх, щоб перепочили. Вони червоні?
— Та ні.
— Це все від сонця; влітку в мене завжди болять очі. В такі дні треба було б виходити з дому лише тоді, коли прийде ніч; а то не знаєш, куди подітися, сонце переслідує тебе скрізь. І потім, у людей вогкі руки.
Матьє під столом торкнувся своєї долоні: вона була суха. Вогкі долоні були в того, напомадженого хлопця. Він без хвилювання дивився на Івіш; він почувався винуватим і звільненим, бо дедалі менше надавав їй значення.
— Вам прикро, що я змусив вас вийти з дому сьогодні вранці?
— Так чи так, а залишатися в моїй кімнаті було неможливо.
— Але чому? — здивувався Матьє.
Івіш нетерпляче поглянула на нього.
— Ви не знаєте, що таке жіночий студентський гуртожиток. Дівчат держать під наглядом, надто ж під час іспитів. Крім того, одна жіночка перейнялася пристрастю до мене, вона з ріжних приводів увесь час заходить до моєї кімнати, пестить мої коси, а я ненавиджу, коли до мене торкаються.
Матьє насилу слухав її: він знав, що вона не думає про те, що каже. Івіш роздратовано струснула головою.
— Ця корова із гуртожитку любить мене, тому що я білявка. Та дарма, за три місяці вона мене зненавидить, скаже, що я облудниця.
— Ви і є облудниця, — сказав Матьє.
— Ну-у... — протягнула вона монотонним голосом, од якого згадалися її бліді лиця.
— Та й що ж ви хочете, врешті люди звернуть увагу на те, що ви ховаєте свої лиця й опускаєте очі додолу, мов незаймане дівча.
— А вам було б до вподоби, якби дізналися, хто ви такий? — Вона докинула з відтінком зневаги: — Щоправда, ви байдужі до таких речей. А от дивитися людям у вічі, — провадила вона, — я не в змозі, у мене відразу ж щемить ув очах.
— Попервах ви мене дуже бентежили, — сказав Матьє. — ви дивилися на мене поверх чола, на мою зачіску. Мені здавалося, ніби ви побачили залисину у моїй чуприні й не можете звести з неї очей.
— Я на всіх так дивлюся.
— Еге ж, або крадькома: отак...
Він кинув на неї швидкий потайний погляд. Вона зареготалася, звеселившись і розізлившись заразом.
— Та годі ж! Не люблю, коли з мене кривляться.
— Та це ж не зі злости.
— Звичайно, але мені завжди лячно, коли ви перекривлюєте вираз мого обличчя.
— Розумію, — посміхаючись, мовив Матьє.
— Це не те, про що ви, мабуть, думаєте: хоч би ви були найгарнішим чоловіком на світі, мені воно було б однаково.
І зовсім іншим голосом додала:
— Як оце мені хочеться, щоб не боліли очі.
— Послухайте, — сказав Матьє, — зараз я піду до аптеки й попрошу для вас краплі. Але я чекаю телефонного дзвінка. Якщо мене погукають, то, коли ваша ласка, скажіть офіціянтові, що я зараз повернуся, нехай зателефонують ще раз.
— Ні, не йдіть, — холодно мовила вона, — дакую вам, але тут нічого не вдієш, це від сонця.
Вони замовкли. "Мені нудно", з якимсь чудернацьким задоволенням подумав Матьє. Івіш розправляла спідницю долонями, трохи піднімаючи пальці, наче мала грати на піяніні. Її руки були червонясті, бо в неї поганий кровоообіг; зазвичай вона піднімала їх догори і трясла, щоб вони побіліли. Вони слугували їй не для того, аби щось брати, це були два маленькі примітивні божки на кінцях рук; вони ледве торкалися речей незавершеними дрібними порухами, радше для того, щоб змоделювати їх, ніж ухопити. Матьє поглянув на її нігті, довгі й гострі, яскраво нафарбовані, майже китайські: досить було поглянути на ці ламкі й незручні оздоби, аби втямити, що Івіш нічого не може робити своїми десятьма пальцями. Якось у неї поламався ніготь, вона зберігала його у малесенькій домовині й подеколи споглядала із жахом та задоволенням. Матьє бачив його: на ньому зберігся лак, і скидався він на дохлого скарабея. "Не можу втямити, що ж її непокоїть: вона ніколи не була така дратівлива. Мабуть, це пов'язано з іспитом. А, може, їй нудно зі мною: все ж таки я дорослий".
— Мабуть, оце так і починають сліпнути, — зненацька озвалася Івіш байдужним тоном.
— Та певно ж, не так, — усміхаючись, мовив Матьє. — Ви ж пам'ятаєте, що вам сказав лікар у Лаоні: у вас невеличкий кон'юнктивіт.
Говорив він лагідно, усміхався лагідно, та й почував себе отруєним лагідністю: з Івіш треба було ввесь час усміхатися, порухи повинні бути ласкаві й повільні. "Як Даніель зі своїми котами".
— У мене болять очі, — поскаржилася Івіш. — Ще трохи — і... — Вона завагалася: — Я... болить десь у глибині очей. У самісінькій глибині. Хіба це не початок того божевілля, про яке ви мені розповідали?
— А, це ота давня історія? — поспитав Матьє. — Послухайте, Івіш, того разу вас боліло серце, й ви боялися серцевого нападу. Ви вдаєте з себе таке чудернацьке створіннячко, можна подумати, що вам необхідно мордувати себе; а то якось заявили, що здоров'я у вас залізне; треба вибрати щось одне.
Голос залишав у глибині його рота солодкий присмак.
Івіш із замкненим виглядом розглядала свої ноги.
— Зі мною повинно щось скоїтися.
— Знаю, — відказав Матьє, — у вас лінія життя на долоні перетята. Таж ви сказали мені, що насправді не вірите в це.
— Авжеж, не вірю... Але не можу уявити своє майбутнє. Воно перекрите.
Вона замовкла, і Матьє дивився на неї, не зронивши і слова. Без майбутнього... Раптом він відчув, як у роті зробилося гірко, і втямив, що Івіш для нього найдорожча в цілому світі. Воно й правда, в неї не було майбутнього: Івіш у тридцять років, Івіш у сорок років, все це не мало сенсу. Йому подумалося: вона непридатна до життя. Коли Матьє був сам або ж коли розмовляв із Даніелем, з Марсель, то його життя простягалося перед ним, ясне й монотонне: якісь жінки, якісь мандрівки, якісь книжки. Довгий схил, Матьє поволеньки спускався ним, часто він вважав, що все йде надто поволі. Та коли він бачив Івіш, йому здавалося, що він переживає катастрофу. Івіш була маленьким стражданням, зітканим із болісної втіхи й траґізму, стражданням, у якого немає розв'язки: або вона поїде звідси, або збожеволіє, або помре від серцевого нападу, або ж батьки замкнуть її в Лаоні. Та Матьє не уявляв свого життя без неї. Він зробив несмілий порух: йому захотілося взяти руку Івіш вище ліктя і чимдуж стиснути. "Ненавиджу, коли до мене торкаються". Рука Матьє впала. Він хутко промовив:
— У вас така гарна блузка, Івіш.
Цього не треба було робити: Івіш напружено схилила голову і збентежено помацала блузку. Вона сприймала компліменти, як образи, неначе хтось на шматки рубав сокирою її образ, грубуватий і чарівливий, образ, якому вона боялася піддатися. На самоті вона могла міркувати над тим, чи підходить він їй. Вона думала про нього без слів, з якоюсь ніжною впевненістю й ласкавістю. Матьє покірно дивився на її тендітні плечі, на її високу круглу шию. Вона часто казала:"Ненавиджу людей, котрі не відчувають свого тіла". Матьє відчував своє тіло, але радше як здоровезну, обтяжливу оболонку.
— Ви ще хочете подивитися полотна Ґоґена?
— Якого Ґоґена? А, виставку, про яку ви мені казали? Гаразд, ходімо.
— У вас такий вигляд, ніби ви не хочете йти.
— Та ні, хочу.
— Якщо не хочте, Івіш, то скажіть.
— Але ви ж хочете.
— Ви знаєте, що я вже туди ходив. Я хочу показати її вам, якщо вам це принесе задоволення, та, якщо не хочете, то вона мене вже не цікавить.
— Якщо так, то я пішла б іншим разом.
— Таж виставка завтра закривається, — розчаровано відказав Матьє.
— Що ж, тим гірше, колись же вона знову відкриється, — мляво сказала Івіш. І жваво додала: — Їх же завжди знову відкривають, правда ж?
— Івіш, — з ледве помітною роздратованістю сказав Матьє, — оце ви така. Краще скажіть, що вам не хочеться, ви ж бо знаєте, що таке не швидко повториться.
— Гаразд, — любенько вела вона далі, — мені не хочеться туди, бо я по зав'язку сита цим іспитом. Це страх божий, так довго змушувати чекать результатів.
— Хіба це не взавтра?
— От-от. — І додала, торкаючись кінчиками пальців його рукава: — Не треба звертати на мене увагу, сьогодні я мов не своя. Я залежу від інших, це принизливо, у мене ввесь час перед очима білий листок, пришпилений до сірої стіни. Вони змушують тебе тільки про це й думати. Прокинувшись сьогодні вранці, я втямила, що живу завтрашнім днем; сьогоднішній день пішов у нівеч, це викреслений день. Вони вкрали його у мене, а в мене їх не так багато.
Вона тихо і швидко додала:
— Я провалилася на практичному з ботаніки.
— Розумію, — мовив Матьє.
Йому захотілося відшукати у своїх спогадах тривогу, яка допомогла б збагнути переживання Івіш. Можливо, напередодні конкурсу на посаду викладача ліцею... Та що б там не було, а це й порівняти не можна. Він прожив спокійно, без ризику. Тепер він почувався таким беззахисним посеред загрозливого світу, та це було через Івіш.
— Якщо мене допустять до іспитів, — сказала Івіш, — то я хильну трохи перед тим, як іти на усний екзамен.
Матьє не відповів.
— Одну крапелиночку, — провадила Івіш.
— Ви вже казали це перед тим, як іти на співбесіду в лютні, а потім гарно вийшло, ви хильнули чотири шкляночки рому і були п'яні, мов чіп.
— Та хоч як, а мене не допустять, — з удаваною розпукою мовила вона.
— Ну, добре, а якщо раптом допустять?
— Гаразд, не буду пити.
Матьє не наполягав: він був упевнений, що на усний іспит вона прийде таки добре напідпитку. "Я такого б не зробив, я був надто обережний". Він розлютився на Івіш і сам собі був огидний. Офіціянт приніс келишок і до половини наповнив його зеленою м'ятною настоянкою.
— Зараз я принесу відерце з кригою.
— Дякуємо, — відказала Івіш.
Вона дивилася на келишок, а Матьє на неї. Потужне і невиразне бажання охопило його: бодай на мить стати цією розгубленою свідомістю, наповненою своїм власним запахом, зсередини відчути довгі тонкі руки, відчути, як злипаються на згині руки складки шкіри, мов губи, відчути все це тіло і всі оті його потаємні цьомчики, якими воно безперестану себе вкриває. Стати Івіш, залишаючись самим собою. Івіш взяла відерце в офіціянта і поклала до свого келишка кубик льоду.
— Це не для того, щоб пити, — мовила вона, — так буде гарніше.
Вона трохи примружилася і по-дитячому посміхнулася.
— Це гарно.
Матьє роздратовано дивився на келишок, він силкувався розгледіти щільний і неповороткий плин рідини, каламутну білину криги. Даремно. Для Івіш це маленька в'язка зелена втіха, що виповнювала її до кінчиків пальців; для нього ж ніщо. Менше, як ніщо: келишок із м'ятною настоянкою. Він міг уявити собі, що почувала Івіш, та ніколи не відчував цього сам; для неї речі були прихованими, задавленими сутностями і співучасниками, їхні постійні струми пронизували всеньке її єство, а Матьє бачив їх тільки здаля. Він поглянув на неї й зітхнув: як завжди, запізнився; Івіш уже не дивилася на келишок; вона посмутніла на обличчі й нервово перебирала пасма своїх кіс.
— Мені хочеться цигарку.
Матьє дістав з кишені пачку "Ґолд флейк" і простягнув їй.
— Зараз дам припалити.
— Дякую, я вважаю за краще припалювати сама.
Вона запалила і зробила кілька затяжок. Тоді наблизила руку до рота і з маніякальним виглядом бавилася, пускаючи дим уздовж долоні. Вона пояснила сама собі:
— Мені хочеться, щоб дим немов би випускала моя рука. Це було б так цікаво, рука, що випускає дим.
— Так не вийде, він дуже хутко вивітрюється.
— Я знаю, це й дратує мене, та не можу зупинитися. Я відчуваю свій подих, який лоскоче мою руку, проходить він якраз посередині, це таке, наче рука поділяється надвоє якоюсь перегородкою.
Вона засміялася і враз замовкла, все дмухаючи на свою руку, невдоволено й затято. Потім покинула цигарку і струснула головою; пахощі її кіс вдарили в ніздрі Матьє. То був запах печива й ванільного цукру, тому що вона мила голову яєчним жовтком; та в цих пахощах кондитерської відчувався присмак тіла.
Матьє подумав про Сару.
— Про що ви думаєте, Івіш? — поспитався він.
На мить вона, розгубившись, завмерла з роззявленим ротом, потім знову напустила на себе замисленого вигляду й обличчя її замкнулося. Матьє відчув, що він стомився дивитися на неї, в нього защеміло в кутиках очей.
— Про що ви думаєте? — повторив він.
— Я... — Івіш стрепенулася. — Ви ввесь час запитуєте про це. Та ні про що конкретне. Про це не скажеш словами, воно не надається до висловлення.
— А все ж таки?
— Ну добре, от я, наприклад, дивилася на цього чоловічка, який щойно прийшов. Що вам хочеться від мене почути? Щоб я вам сказала: він гладкий, утирає лоба хусточкою, на ньому краватка... дивно, що ви змушуєте мене говорити про таке, — сказала вона, зненацька засоромившись і розлютившись, — це ж геть неважливо.
— Та ні, для мене важливо. Мені так хотілося б, аби ви думали вголос.
Івіш мимоволі посміхнулася.
— Це погано, — сказала вона, — мову нам дано не для цього.
— Дивно, але до мови у вас така шаноба, як у тубільця; здається, ви вважаєте, ніби вона створена для того, аби сповіщати про смерті, шлюби, чи служити меси. Втім. ви дивилися не на людей, Івіш, я спостерігав за вами, ви дивилися на свою руку, а потім на ногу. Крім того, я ж знаю, про що ви думали.
— Навіщо ж ви тоді запитуєте? Не треба великої хитрости, щоб здогадатись: я думала про іспит.
— Ви боїтеся провалитися, еге ж?
— Звичайно ж, боюся провалитися. Чи, радше, ні, не боюся. Я й так знаю, що провалилася.
Матьє знову відчув на вустах присмак катастрофи: якщо вона провалиться, то він її вже ніколи не побачить. А вона ж таки провалиться: це ясно, як божий день.
— Не хочу повертатися в Лаон, — з відчаєм промовила Івіш. — Якщо я провалю іспит і повернуся, то мені звідти вже не вирватися, вони сказали, що це був мій остатній шанс.
Вона знову почала перебирати пасма своїх кіс.
— Якби оце мені сміливости... — вагаючись, мовила вона.
— То що б ви зробили? — з тривогою поспитав Матьє.
— Та все одно що. Все, що завгодно, аби лиш не вертатися туди, я не хочу збавляти там своє життя, не хочу!
— Таж ви мені казали, що ваш батько за рік чи за два, може, продасть свій тартак і вони переберуться до Парижа.
— Терпіти! Всі ви такі, — вигукнула Івіш, пронизуючи його поглядом, що просто блискавки метав од гніву. — Хотіла б я подивитися на вас там! Два роки в цій дірі, терпіти два роки! Ви не можете второпати, що це два роки, які будуть украдені з життя? В мене тільки одне життя, — шалено вигукнула вона. — Ви кажете так, ніби жити будете вічно. Як вас послухати, то втрачений рік відшкодується!— На її очах заблищали сльози. — Неправда, не відшкодується, моя молодість там буде збігати, наче вода в пісок. Я хочу жити зараз, я ще не почала, немає коли чекати, я вже стара, мені двадцять один рік!
— Івіш, прошу вас, — мовив Матьє, — ви лякаєте мене. Принаймні спробуйте чітко пояснити мені, як ви склали практичні роботи. У вас то вдоволений вигляд, то ви у відчаї.
— Я скрізь провалилася, — похмуро відказала вона.
— Я думав, що ви успішно склали фізику.
— Дзуськи! — іронічно сказала Івіш. — З хімією були одні сльози, я не змогла втовкмачити собі у голову оті дозування, все марно.
— Та чому ви обрали саме це?
— Що?
— Природничі дисципліни.
— Так треба ж було вирватися із Лаона, — люто відказала вона.
Матьє безсило махнув рукою; обоє замовкли. З кав'ярні вийшла жінка і поволі пройшла біля них; вона була вродлива, з маленьким зграбним носиком на гладенькому обличчі, здавалося, вона когось шукала. Івіш спочатку відчула її парфуми: вона поволі підняла похмуре обличчя, потім угледіла ту красуню й умить перемінилася на виду.
— Пречудове створіння, — глибоким тихим голосом промовила вона.
Матьє злякався цього голосу.
Жінка спинилася, мружачи очі від сонця, їй могло бути років із тридцять п'ять, через легкий креп сукні просвічували її довгі ноги; та Матьє не хотілося на них дивитися, він дивився на Івіш. Івіш стала майже потворна, вона щосили зціпила долоні. Якось вона сказала Матьє:"Ці маленькі носики, мені хочеться їх укусити". Матьє трохи нахилився і побачив її на три чверті; в неї був сонний і жорстокий вигляд, і йому подумалося, що вона хоче кусатися.
— Івіш, — лагідно погукав Матьє.
Вона не відповіла; Матьє знав, що вона може відповісти: він для неї більше не існував, вона була геть сама.
— Івіш!
Саме в такі хвилини вона була йому найлюбіша, коли її маленьке чарівливе і майже ґраційне тіло переймалося болісною потугою, палючою, каламутною й ошуканою любов'ю до краси. Він подумав:"Я негарний", і тепер уже він відчув себе самотнім.
Жінка подалася геть. Івіш провела її поглядом і з шалом пробурмотіла:
— Часом хочеться бути чоловіком.
Вона коротко засміялася, і Матьє сумно поглянув на неї.
— Матьє Делярю просять до телефону! — погукав посильний.
— Це я, — сказав Матьє.
І підвівся.
— Перепрошую, це Сара Ґомес.
Івіш холодно посміхнулася; він увійшов до кав'ярні й спустився по східцях.
— Пан Делярю? Перша кабіна.
Матьє взяв слухавку, двері кабіни не зачинялися.
— Гало, це Сара?
— Ще раз добридень, — пролунав гугнявий голос Сари. — Так от, все домовлено.
— Ох, я такий радий.
— Треба тільки поспішити: в неділю він відбуває до Сполучених Штатів. Він хотів би зробити це не пізніш, як післязавтра, щоб у перші дні мати змогу наглядати за нею.
— Добре... Гаразд, я сьогодні попереджу Марсель, от тільки це трохи несподівано і мені треба знайти гроші. Скільки він хоче?
— Ох, я шкодую, — сказала Сара, — але він просить чотири тисячі готівкою, я наполягала, їй-богу, я сказала, що у вас із грішми скрутно, та він і слухати нічого не хотів. Підлий жидяра, — зі сміхом додала вона.
Сару переповнювало невикористане співчуття, та коли вона бралася зробити послугу, то ставала грубувата і ділова, як сестра милосердя. Матьє трохи одвів слухавку од вуха, він подумав: "Чотири тисячі франків" і чув, як тріщить у маленькій чорній мембрані її сміх, це було неначе у страшному сні.
— За два дні? Гаразд, я... я постараюся. Дякую, Саро, ви просто золото. Ви будете вдома сьогодні ввечері?
— Цілісінький день.
— Гаразд. Я зайду, треба дещо владнати.
— До вечора.
Матьє вийшов з кабіни.
— Мені потрібен жетон, дівчино. Ох, ні, не варто.
Він кинув двадцять су на блюдце і поволі побрався східцями. Не варто телефонувати Марсель, поки не вирішено з грошима."Пополудні піду до Даніеля". Він знову сів біля Івіш і глянув на неї, тепер уже без ніжности.
— У мене більше не болить голова, — мовила вона.
— Я радий.
На душі в нього неначе камінь лежав.
Івіш дивилася убік через довгі вії. На вустах у неї була збентежена кокетлива посмішка.
— Ми могли б... ми могли б усе-таки піти подивитися Ґоґена.
— Як хочете, — нітрохи не здивувавшись, відказав Матьє.
Вони підвелися, і Матьє помітив, що її келишок був порожній.
— Таксі! — погукав він.
— Не це, — заперечила Івіш, — воно відкрите, вітер битиме нам просто в обличчя.
— Ні-ні, — сказав Матьє водієві, — їдьте, це не до вас.
— Зупиніть ось це, — сказала Івіш, — гарне, мов карета Святого Причастя, та ще й закрите.
Таксі зупинилося, Івіш сіла в нього. "Позичу в Даніеля на тисячу франків більше, — подумав Матьє, — щоб дотягнути до кінця місяця".
— Ґалерея мистецтв, передмістя Сент-Оноре.
Він мовчки сів біля Івіш. Обоє були збентежені. Матьє побачив біля своїх ніг три наполовину спалені цигарки з позолоченими фільтрами.
— У цьому таксі хтось нервував.
— Чому?
Матьє показав на недопалки.
— Це жінка, — сказала Івіш, — он сліди помади.
Вони посміхнулися й замовкли. Матьє сказав:
— Якось я знайшов у таксі тисячу франків.
— Мабуть, так зраділи.
— Та ні, я віддав їх водієві.
— Он як, — сказала Івіш, — а я залишила б собі. Навіщо ви їх віддали?
— Не знаю, — відказав Матьє.
Таксі поминуло майдан Сен-Мішель. Матьє мало не сказав:"Погляньте, яка зелена Сена", та вирішив промовчати. Раптом Івіш сказала:
— Борис хоче, щоб ми утрьох пішли сьогодні ввечері до "Суматри", я не проти...
Вона обернула голову і дивилася на волосся Матьє, з ніжністю випинаючи вуста. Івіш не була кокеткою, та деколи напускала на своє обличчя ніжности, щоб зазнати утіхи од того, що її лице стає тяжке і солодке, мов стиглий плід. Матьє вважав це дратівливим і недоречним.
— Радий буду побачити Бориса і побути з вами, — відказав він. — От тільки Лола мене бентежить; ви ж знаєте, що вона терпіти мене не може.
— Ну, то й що?
Запала мовчанка. Неначе вони водночас уявили себе закоханою парою, що сидить у таксі. "Цього не повинно бути", роздратовано подумав він; Івіш провадила:
— Гадаю, на Лолу не варто звертати увагу. Вона вродлива, гарно співає та й годі.
— Я вважаю, що вона приваблива.
— Звичайно. Це ваш моральний кодекс: вам завжди хочеться бути досконалим. Коли люди вас ненавидять, ви чимдуж намагаєтеся знайти в них щось добре. А от я не вважаю привабливою, — додала вона.
— З вами вона сама чарівність.
— Вона й не може бути іншою; та я не люблю її, вона завжди корчить комедію.
— Комедію? — поспитав Матьє, піднявши брови. — Ну, це останнє, що я поставив би їй на карб.
— Дивно, що ви цього не помітили: вона ввесь час тяжко зітхає, щоб усі думали, ніби вона у відчаї, й тут-таки замовляє собі ріжні смаколики.
Й із прихованою люттю докинула:
— Гадаю, людям, що впали у відчай, на смерть наплювати: завжди я дивуюся, коли бачу, як вона до остатнього су рахує свої видатки й економить.
— Попри все це вона у відчаї. Так роблять літні люди: коли вони почувають відразу до себе й до свого життя, то думають про гроші й дбають за себе.
— Значить, не треба старіти, — сухо відказала Івіш.
Він збентежено поглянув на неї й поспішно докинув:
— Ви маєте рацію, кепсько бути старим.
— Ну, та на вас літа не залишили сліду, — сказала Івіш, — мені здається, що ви завжди були такі, як оце зараз, у вас вічна молодість. Часом я намагаюся уявити собі, який ви були за дитячих літ, але не можу.
— У мене були кучерики, — сказав Матьє.
— А я уявляю собі вас таким, як оце зараз, тільки трохи меншим.
Цього разу Івіш не помітила, що її слова прозвучали ніжно. Матьє хотів було заговорити, та в нього щось дивно защеміло у горлі й він утратив самовладання. Він залишив позаду Сару, Марсель і нескінченні коридори шпиталю, де подумки блукав цілісінький ранок, він був ніде, він почувався вільним; ця літня днина торкалася його своєю щільною й теплою масою, йому захотілося впасти на неї всім тілом. Ще мить йому здавалося, що він завис у порожнечі з нестерпним відчуттям свободи, а потім він зненацька простягнув руку, обняв Івіш за плечі й пригорнув до себе. Івіш напружено піддалася, немов би гублячи рівновагу. Вона і пари з уст не зронила; вигляд у неї був байдужий.
Таксі виїхало на вулицю Ріволі, аркади Лувра важко пролітали за шибами, як великі горлиці. Було гаряче. Матьє відчував біля свого боку тепле тіло; через шкло він бачив дерева і триколірне знамено на верхівці щогли. Він пригадав одного чоловіка, котрого бачив якось на вулиці Муффтар. Досить пристойно вдягнений тип, із сірим обличчям. Він підійшов до ятки зі смаженою картоплею і довго дивився на шматок холодної печені, що лежала на тарілці, потім простягнув руку й узяв його; при цьому вигляд у нього був такий, наче це простісінька річ, він теж повинен був почувати себе вільним. Господар закричав, поліцай повів цього чоловіка, в якого був зачудований вигляд. Івіш знай мовчала.
"Вона засуджує мене", роздратовано подумав Матьє.
Він нахилився; щоб покарати її, він легенько торкнувся губами її холодних стулених вуст; він був упертий; Івіш мовчала. Піднявши голову, він побачив її очі, і його шалена втіха умить щезла. Він подумав:"Одружений чоловік, який лапає в таксі молоду дівчину", і його рука впала, мертва й мов би ватяна; тіло Івіш випросталося з механічним коливанням, наче вагадло, що відхилилося від позиції рівноваги. "От і все, — сказав собі Матьє, — це непоправно". Він згорбився, йому хотілося крізь землю провалитися. Поліцай підняв жезл, таксі зупинилося. Матьє дивився просто перед собе, та не бачив дерева; він споглядав свою любов.
Так, це була любов. Тепер це була любов. Матьє подумав:"Що ж я накоїв"? Ще п'ять хвилин тому цієї любови не існувало; поміж ними було рідкісне й дороге почуття, якому немає назви, воно не могло знайти вираз у вчинках. А він зробив учинок, який не слід було робити, — втім, ненавмисне, все сталося мимоволі. Цей порух і ця любов постали перед Матьє, як щось величезне, настирливе і вже зараз вульґарне. Тепер Івіш буде думати, що він її кохає; вона думатиме: він такий, як усі; віднині Матьє буде любити Івіш, як і всіх інших жінок, яких він любив до того. "Про що вона думає"? Вона сиділа поруч, напружена, мовчазна, й між ними був цей учинок, "ненавиджу, коли мене торкаються", цей незграбний і ніжний порух, на котрому тепер лежала безповоротність минулої події. "Вона гнівається, зневажає мене, вона думає, що я такий, як усі. А я прагнув од неї іншого", у відчаї подумав він. Та він уже не в змозі був пригадати, що ж він хотів до цього. Любов була тут, круглесенька, легка мов пушинка, з простими бажаннями і банальними підходами, сам Матьє змусив її вродитися у глибині своєї повної свободи. "Це неправда, — із запалом заперечив він сам собі, — я не хочу її, я ніколи її не хотів". Та він уже знав, що буде її хотіти:"Цим воно завжди все й закінчується, я буду задивлятися на її ноги і груди, а потім, якоїсь пречудової днини..." Зненацька він побачив Марсель, як вона лежить на ліжку, гола-голісінька, заплющивши очі: він ненавидів Марсель.
Таксі зупинилося; Івіш відчинила дверцята і вийшла надвір. Матьє не відразу вийшов за нею: широко розплющеними очима споглядав він це нове і вже старе кохання, кохання одруженого чоловіка, ганебне і потайне, принизливе для неї, вже зарання приниженої, і сприймав це вже, як щось неухильне. Нарешті він вийшов, розрахувався і підійшов до Івіш, яка чекала його біля воріт. "Якби ж то вона змогла забути". Він крадькома глянув на дівчину й побачив, що вигляд у неї суворий. "Та чи так, а поміж нами щось ніби скінчилося". Та йому не хотілося заважати собі любить її. Вони увійшли в будинок, де відбувалася виставка, не сказавши одне одному й слова.
V
"Арханґел"! Марсель позіхнула, трохи підвелася, струснула головою, й це була її перша думка:"Сьогодні ввечері прийде Арханґел". Вона любила ці таємничі відвідини, та сьогодні думала про них без утіхи. У повітрі довкруг неї витав жах, полуденний жах. Вщухла спека тепер наповнювала кімнату, вона вже відслужила своє надворі, а тут залишила тільки сяєво у бганках штори і чаїлася там, інертна і зловісна, як доля. "Якби він знав, такий чистий, то я викликала б у нього відразу". Вона сіла на краю ліжка, як напередодні, коли Матьє голісінький сидів напроти неї, і з понурим виразом обличчя дивилася на великі пальці ніг, а вчорашній вечір, неначе примара, стояв поруч, зі своїм мертвим і рожевим світлом, як остуджений запах. "Я не змогла... не змогла йому зізнатися". Він сказав би:"Гаразд! Все владнається", з тим веселим і хвацьким виглядом, з яким ковтають ліки. Вона знала, не змогла витримати це обличчя; слова застряли у неї в горлі. Вона подумала:"Полудень"! Стеля була сіра, мов досвіток, та вже стояла полуденна спека. Марсель засинала пізно і перестала впізнавати вранішню пору, часом їй здавалося, ніби її життя спинилося одного разу пополудні, ніби воно було собою вічним полуднем, що звалився на речі й предмети, дощовим, безнадійним і таким уже марним полуднем. Надворі стояв білий день, видніли світлі вбрання. Матьє крокував десь там, знадвору, без неї, в живій і веселій куряві днини, що розпочалася без неї й уже мала якесь минуле. "Він думає про мене, він метушиться", без дружнього почуття подумала вона. Вона була роздратована, позаяк уявляла собі це важке співчуття під яскравим сонцем, це незграбне і діяльне співчуття здорової людини. Вона почувалася млявою і вогкою, ще геть зануреною в сон; на голові немов би тяжіла сталева каска, в роті відчувався присмак хмелю, у боках млявість, а під пахвами, на кінчиках чорних волосин, перлини прохолоди. Її трохи нудило, та вона стримувалася: її днина ще не розпочалася, вона була тут, поруч з Марсель, у несталій рівновазі, один необережний порух, найменший жест міг призвести до того, що вона обвалиться, немов лавина. Вона похмуро посміхнулася:"Ось вона, свобода!" Коли прокидаєшся вранці зі щемом у серці і треба згаяти п'ятнадцять годин перед тим, як знову вкластися в ліжко, то хіба має значення те, що ти вільна? "Свобода не допомагає жити". Немов би тонесенькі крихітні пір'їнки, змащені алоєм, лоскотали в глибині її горла, а потім відраза до всього, язика судомить, губи відтягуються назад. "Мені пощастило, здається, декого нудить цілісінький день уже на другому місяці, а мене тягне блювати тільки зрання, пополудні я стомлююся, та все ж тримаюся; а мама знала жінок, які не могли зносити запах тютюну, цього ще бракувало". Вона схопилася і побігла до умивальниці; її вивернуло каламутною пінявою рідиною, що скидалася на трохи сколочений яєчний білок. Марсель вхопилася за край порцелянової умивальниці і дивилася на те піняве блювотиння: воно схоже було, радше, на сперму. Марсель криво посміхнулася і прошепотіла:"Любовний сувенір". По тому в її голові запанувала безмежна металева тиша, і день розпочався. Вона більше ні про що не думала, тільки провела долонею по косах і почала очікувати:"Вранці мене завжди нудить двічі". Відтак вона раптом пригадала обличчя Матьє, його наївний і переконаний вигляд, коли він казав:"Ми ж позбудемося його, правда", і її пронизав спалах ненависти.
Воно прийшло. Спочатку вона подумала про вершкове масло і відчула огиду до нього, їй здалося, ніби вона жує кавалок жовтого несвіжого масла, а потім у глибині її горла немов би прозвучав короткий сміх і вона схилилася над умивальницею. На губах висіла довга нитка, вона закашлялася, щоб звільнитися від неї. Це не викликало в неї огиди. Та вона часто почувала огиду до самої себе: минулої зими, коли в неї був пронос, вона не хотіла, щоб Матьє доторкався до неї, їй ввесь час видавалося, ніби вона смердить. Вона подивилася на слиз, що повільно сповзав ув отвір умивальниці, залишаючи лискучий липкий слід. Півголосом вона прошепотіла:"Ну, й чудасія!" Ці виділення не викликали в неї відрази: адже це було життя, таке ж саме, як зародження липких весняних бруньок, все воно викликає не більшу огиду, ніж пахучий рудий клей на тих бруньках. "Не це огидне". Марсель налляла трохи води, щоб помити умивальницю, млявими порухами скинула сорочку. Вона подумала:"Якби я була твариною, то мені дали б спокій". Вона змогла б віддатися в обійми цієї живильної знемоги, купатися в ній, немов у лоні величезної щасливої втоми. Та вона не тварина. "Ми позбудемося його, правда ж?" З учорашнього вечора вона почувалася зацькованою.
У дзеркалі відбивалося її обличчя, оточене олив'яними відбликами. Марсель підійшла ближче до дзеркала. Вона не дивилася ні на свої плечі, ні на груди: вона не любила свого тіла. Вона розглядала свій живіт, широку плодоносну утробу. Сім років тому, вранці, — Матьє тоді вперше провів з нею ніч, — вона підійшла до дзеркала з тим самим нерішучим подивом, тоді їй подумалося:"Значить, і мене можна любити"! — вона споглядала свою гладеньку шовковисту шкіру, що скидалася на тканину, тіло її було тільки поверхнею, поверхнею і більш нічим, створеною для того, щоб відбивати чисту гру світла і брижитися в пестощах, наче море од вітру. Сьогодні це вже не те тіло: вона подивилася на свій живіт і перед супокійною щедрістю цих родючих ланів знову дізнала відчуття, котре переслідувало її за дитячих літ, коли вона бачила жінок, які годували груддю немовлят в Люксембурзькому саду: звідти оцей страх і відраза, і сподівання теж звідти. Вона подумала:"Це тут". У цій утробі маленька кривава полуничка з невинною поспішністю квапилася жити, маленька кривава ягідка, геть безмозка, яка ще навіть не стала твариною, ягідка, яку вишкребуть вістрям ножа. "О цій порі багато інших теж дивляться на свій живіт і теж думають:"Це тут". Але ж вони пишаються". Вона стенула плечима: що ж, воно було створене для материнства, це тіло, що так бездумно й безглуздо розквітло. Та люди вирішили, що має бути інкаше. Вона піде до тієї старої: треба тільки уявити, що це фіброма. "Втім, зараз це і справді всього лиш фіброма". Вона піде до тієї старої, розставить ноги, й та буде шкребти поміж її стегнами своїм знаряддям. А потім про це ніхто вже й балакати не буде, залишиться тільки ганебна згадка, всі ж через це проходять. Вона повернеться до своєї рожевої кімнати, знову читатиме книжки, потерпатиме від шлунку, а Матьє буде приходити чотири ночі на тиждень і скількись часу поводитиметься з нею з лагідним розчуленням, як з молодою матір'ю, і кохаючись, удвічі буде обережніший, і Даніель, Арханґел Даніель теж інколи приходитиме... Втрачена можливість, от що! Марсель зненацька впіймала у дзеркалі свій погляд і хутко відвернулася: їй не хотілося ненавидіти Матьє. Вона подумала:"Треба все ж таки братися до умивання".
Їй бракувало снаги. Вона знову сіла на ліжко, обережно поклала долоню на живіт, якраз над темними волосинами, легенько натиснула і подумала з якоюсь ніжністю:"Це тут". Та ненависть не складала зброї. Марсель старанно переконувала себе:"Я не почуваю ненависти до нього. Це його право, завжди ж ми казали, що як щось станеться... Він не міг знати, це не його вина, я ніколи нічого йому не казала". На мить вона повірила, що зможе розслабитися, нічого вона так не боялась, як ненавидіти його. Та відразу ж здригнулася:"А як я могла йому розповідати? Він же ніколи нічого не запитував у мене". Звичайно, вони раз і назавжди домовилися, що розповідатимуть одне одному про все, та зручно це було, в основному, для нього. Він полюбляв говорити переважно про себе, демонструвати ріжні виверти своєї свідомости, свої моральні тонкощі. Що ж до Марсель, то їй він довіряв, мабуть, з лінощів. Він не переживав за неї, просто думав:"Якщо у неї щось є, то вона мені скаже". Та вона не могла сказати: в неї не виходило. "Все-таки він повинен був знати, що я не можу говорити про себе, я не досить люблю себе для цього". З Даніелем було інакше, той умів зацікавити її саму собою: він так гарно розпитував її, дивлячись на неї своїм ласкавим поглядом, а поза тим, у них була спільна таємниця. Даніель був такий загадковий, він провідував її потайці, й Матьє не знав про їхню близькість, втім, нічого такого вони не робили, це був легенький фарс, та це змовництво витворювало поміж ними легку чарівливу приязнь; і тепер Марсель не переживала, що в неї так мало особистого життя, бо в неї було те, що належало тільки їй і його не треба було ділити з кимось іншим. "Просто йому треба було поводитись, як поводиться Даніель, — думала вона. — Чому тільки Даніель вміє розв'язати мені язика? Якби він трохи мені допоміг..." Ввесь вчорашній день у неї клубок стояв у горлі, їй хотілося крикнути:"А якщо його залишити?" Ох, якби ж то він завагався бодай на мить, то я йому так і сказала. Та щойно він прийшов, як відразу ж зробив наївне обличчя:"Ми його позбудемося, правда ж?" І вона не змогла сказати йому це. "Він був стурбований, ідучи од мене: йому не хотілося, щоб ця жінка покалічила мене. Це справді так: він шукатиме адреси, буде зайнятий цим, тепер, коли в нього немає лекцій, це все ж таки краще, ніж морочити собі голову з цією малою. Звичайно, він почуває досаду, як людина, що розбила китайську вазу. Та, по суті, його совість геть спокійна... Мабуть, він пообіцяв собі, що обдарує мене коханням по самісінькі вуха". Вона криво посміхнулася:"Авжеж. Тільки йому доведеться поспішити: незабаром я вийду з того віку, коли кохають".
Вона зціпила руки на простирадлі, жахнулася:"Якщо я почну його ненавидіти, то що ж мені залишиться?" Та й хіба ж знала вона, чи хочеться їй цю дитину? Здаля, у дзеркалі, вона бачила темну, трохи зів'ялу масу: то було її тіло, тіло безплідної султанші. "Тільки чи вижило б це дитя? Я ж геть негодяща". Вона таки піде до тієї старої. Потайці піде, вночі. Й та погладить її коси, як зробила вона це Андре, і з мерзенним змовницьким виглядом назве її "киця моя":"Якщо ти незаміжня, то нагуляти отаке черево — така ж мерзота, як і тріпер ухопити, у мене венерична хвороба — ось що потрібно собі казати".
Та вона не втрималася й ніжно провела долонею по животі. Вона подумала:"Це там". Там. Щось живе і нещасне, як і вона. Таке ж абсурдне й нікчемне життя, як і її... І зненацька вона з пристрастю подумала:"Він був би мій. Навіть недоумок, навіть каліка, — та мій". Але це потаємне бажання, ця ще не зовсім усвідомлена обітниця була така неймовірна, така непристойна, приховувати її потрібно було від стількох людей, що вона раптом відчула себе винною і сама з себе жахнулася.
VI
Перше, що впадало в око: над вхідними дверима висів герб Французької республіки і триколірні прапори — це відразу ж задавало тон. Потім — величезні порожні зали, залиті академічним світлом, що струменіло крізь матові вітражі: воно сліпило, мов полиск щирого золота, й відразу ж тануло, блякло. Світлі стіни, шпалери з брунатного оксамиту: Матьє подумав:"Французький дух". Повнісінько французького духу, він був скрізь, у косах Івіш, на руках Матьє: блякле сонце і врочиста тиша, що панували у цих салонах; Матьє відчував, як його гнітить тягар громадянських обов'язків: говорити тут належало тихо, до предметів на виставці не торкатися, а критичні міркування висловлювати зважено і твердо, та ще й не забувати про найбільшу з-поміж усіх французьких чеснот — Доречність. Крім цього, звичайно ж, на стінах були барвисті плями, себто картини, та Матьє перехотілося дивитися на них. І все ж таки він потяг Івіш за собою і показав їй бретонський пейзаж із розп'яттям, Христоса на хресті, букет, двох таїтянок, що навколішки стоять на піску, і вершників із племені маорі. Івіш мовчала, й Матьє запитував себе, про що вона думає. Часом він намагався дивитися на картини, та це нічого не давало:"Картини не захоплюють, — роздратовано подумав він, — вони пропонують себе; тільки від мене залежить, існують вони чи ні, я вільний перед ними". Занадто вільний: це створювало для нього додаткову відповідальність, і він почувався винним.
— А ось Ґоґен, — мовив він.
Це було маленьке квадратне полотно з табличкою "Автопортрет художника". Ґоґен, блідий і з пригладженою чуприною, величезне підборіддя, на виду тонка інтеліґентність і журна дитяча зарозумілість. Івіш нічого не сказала у відповідь, і Матьє крадькома глянув на неї; він бачив тільки її коси, без позолоти, бо на них падало каламутне денне світло. Минулого тижня, дивлячись на цей портрет уперше, він знаходив його прегарним. Тепер йому було байдуже. Втім, він і не бачив картини: Матьє був пересичений реальністю, істиною, пронизаний духом Третьої Республіки; він бачив усе, що було реальне, він бачив тільки те, що було залите цим класичним світлом, — стіни, картини в рамах, шкарубкі фарби на полотнах. Та не самі полотна: картини згасли, і здавалося неймовірним, як у цій повені доречности знайшлися люди, що малювали, зображали на полотнах неіснуючі передмети.
Увійшов якийсь пан із дамою. Пан був довготелесий, червонощокий, очі, мов ґудзики на черевиках, м'яка біла чуприна; дама скидалася радше на ґазель, на взір їй було років із сорок. Допіру ввійшовши, вони вже почувались як удома: либонь, це була звичка чи, може, якийсь незаперечний зв'язок поміж молодявим виглядом цих людей і якістю освітлення; мабуть, освітлення національних виставок так добре законсервувало цю пару. Матьє показав Івіш велику темну пляму цвілі на задній стіні.
— Це теж він.
Ґоґен, голий по пояс, під грозовим небом, пильно дивився на них суворим і оманливим поглядом шаленця. Самота і гордощі спустошили його обличчя; тіло його зробилося соковитим і м'яким тропічним плодом з порожнинами, заповненими водою. Він утратив Гідність — оту Людську Гідність, яку ще зберігав Матьє, не знаючи, що з нею робити, — зате зумів зберегти гордість. За ним були чорні сутності, цілий шабаш чорних форм. Уперше побачивши це непристойне і зловісне тіло, Матьє був схвильований; але тоді він був сам. Тепер же з ним було це маленьке озлоблене тіло, й Матьє засоромився самого себе. Він був зайвий: величезна купа гайна під стіною.
Пан зі своєю дамою підійшли і, ні на кого не звертаючи уваги, стали перед самісіньким полотном. Івіш мусіла відступитися набік, бо вони заважали їй дивитися. Пан відхилився назад і розглядав картину з сумовитою строгістю. Це був знавець: у нього була орденська стрічка на лацкані.
— От-от-от! — озвався він, хитаючи головою. — Мені це не дуже до смаку! Їй богу, він приймає себе за Христа. Й ще цей чорний янгол, он там, за ним, ні, це несерйозно.
Дама засміялася.
— О господи! Справді, — мовила вона ніжним мелодійним голосом, — цей янгол надто літературний, зрештою, як і все тут.
— Не люблю Ґоґена, коли він думає, — глибокодумно мовив пан. — Справжній Ґоґен — це Ґоґен, що прикрашає.
Він дивився на Ґоґена ляльковими очима, сухий і тендітний у своєму костюмі з сірої фланелі перед цим великим оголеним тілом. Матьє почув якесь дивне квоктання і обернувся: Івіш душилася від реготу, вона благально глянула на нього, кусаючи губи. "Вона не гнівається на мене", зрадівши, подумав Матьє. Він узяв Івіш за руку і довів її, зігнуту від сміху, до шкіряного фотеля посеред зали. Регочучи, Івіш упала в нього; коси геть затулили її обличчя.
— Пречудово! — голосно сказала вона. — Як це він сказав — "Не люблю Ґоґена, коли він думає"? А жінка! Та вони ж мов дві краплі води.
Той пан зі своєю дамою трималися дуже прямо: здавалося, вони запитують поглядом одне в одного, яку ж ухвалу прийняти.
— В сусідній залі є інші картини, — несміло мовив Матьє.
Івіш перестала реготатися.
— Ні, — понуро відказала вона, — тепер тут все вже не так: ці люди...
— Ви хочете піти звідси?
— Так буде краще, від усіх цих картин у мене знову болить голова. Треба трохи прогулятися надворі.
Вона підвелася. Матьє рушив за нею, з жалем зиркнувши на велику картину, що висіла на лівій стіні: йому хотілося показати її Івіш. Дві жінки топтали босоніж рожеву траву. На одній був каптур, це була чаклунка. Друга простягла руку з пророчим спокоєм. Вони геть не були живими. Здавалося, їх застукали під час перетворення у предмети.
Вулиця надворі палала; в Матьє було таке відчуття, наче він іде через вогонь.
— Івіш, — мимоволі промовив він.
Івіш скорчила ґримасу і підняла руки до очей.
— Очі немов би шпилькою хтось коле. О, — люто вигукнула вона, — як же я ненавиджу літо!
Вони ступнули кілька кроків. Івіш простувала хиткою ходою, вона все ще притискала долоні до очей.
— Обережно, — сказав Матьє, — хідник закінчується.
Івіш хутко опустила руки, й Матьє побачив її бліді вирячені очі. Вони мовчки перетнули вулицю.
— Не можна робити їх публічними, — раптом сказала Івіш.
— Виставки, ви хочте сказати? — зачудовано поспитав Матьє.
— Еге ж.
— Якби вони не були публічними, — він спробував знову говорити веселим фамільярним тоном, до якого вони обоє звикли, — то, питається, як би ми на них потрапили?
— Ну що ж, то ми й не пішли б, — сухо відказала Івіш. Вони замовкли. Матьє подумав:"Вона ще сердита на мене". І нараз його пройняла нестерпна певність:"Вона хоче піти. Тільки про це і думає. Мабуть, вона шукає зараз привід, аби ввічливо попрощатися, і як тільки знайде, то відразу ж і покине мене. Не хочу, щоб Івіш ішла від мене", з тривогою подумав він.
— У вас є якісь невідкладні справи? — поспитався він.
— Коли?
— Зараз.
— Ні, жодних.
— Якщо ви хочете прогулятися, то я подумав... Вам не важко буде провести мене до Даніеля на вулицю Монмартр? Ми могли б попрощатися біля його під'їзду і, якщо дозволите, то я оплатив би вам таксі до гуртожитку.
— Як хочте, тільки я не вертаюся в гуртожиток. Я піду до Бориса.
"Вона залишається". Це не означало, що вона йому пробачила. Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало. З невдоволеною байдужністю вона віддавалася найнеприємнішим ситуаціям і врешті-решт знаходила в них перепочинок. І все ж таки Матьє був задоволений: поки вона з ним, він не дасть їй думати. Якщо він буде ввесь час балакати, нав'язувати їй себе, то, мабуть, зможе відстрочити вибух лютих і насмішкуватих думок, що вже зароджуються в її голові. Треба говорити, негайно говорити, про що завгодно. Та Матьє не знаходив теми для розмови. Нарешті він ніяково запитав:
— То вам сподобалися картини?
Івіш стенула плечима.
— Звичайно.
Матьє хотів було втерти чоло, та не наважився. "За годину, коли вона буде вільна, то, звісно ж, засудить мене, а я не зможу себе захистити. Не можна, щоб вона пішла просто так, — вирішив він. — Треба порозумітися з нею".
Він обернувся до неї, та побачив її розгублений погляд, і слова застряли йому в горлі.
— Гадаєте, він був божевільний? — раптом запитала вона.
— Ґоґен? Хтозна. Ви маєте на увазі автопортрет?
— Його очі. І ще оті чорні подоби за ним, вони мов шепіт.
З якимсь жалем вона додала:
— Він був гарний.
— Ти ба, — здивувався Матьє, — мені таке ніколи не спадало на думку.
Івіш говорила про славетних небіжчиків у такій манері, яка його трохи приголомшувала: для неї не існувало ніякого зв'язку поміж великими мистцями і їхніми творіннями; картини були речами, прегарними чуттєвим речами, якими їй хотілося володіти; їй здавалося, ніби вони існували завжди; мистці були для неї такими ж людьми, як і всі інші: вона не вважала заслугою їхні творіння і не поважала їх. Вона допитувалася, чи були вони веселі, привабливі, чи були в них коханки; якось Матьє поцікавився, чи подобаються їй полотна Тулуз-Лотрека, й вона відказала:"Який жах, він був такий потворний!" Матьє почувався так, наче це його особисто образили.
— Так, він був гарний, — переконано повторила Івіш.
Матьє стенув плечима. Зі студентів Сорбонни, нікчемних і свіжих, мов дівулі, Івіш могла не зводити очей, скільки їй хотілося. Матьє навіть замилувався її чарівливістю, коли вона довго розглядала хлопчину із сиротинця, якого супроводжували дві черниці, а потім із трохи заклопотаною поважністю мовила:"Мені здається, ніби я стаю гомосексуалісткою". Вона й жінок могла вважати вродливими. Та не Ґоґена. Не цього літнього чоловіка, що створив для неї картини, які вона полюбила.
— Та воно так, — сказав він, — але я не вважаю його симпатичним.
Івіш скорчила зневажливу ґримасу і замовкла.
— Що з вами, Івіш, — похоп