не школярка, щоб так говорити зі мною, мене це дратує; я собі так уявляю, що має бути щось одне, або грубіян, або чоловік витончений, вчитель, священик, тільки не те й те заразом. Не знаю, чи є жінки, яким це до вподоби, напевне, таки є, але, скажу тобі відверто, якби такий тип до мене доторкнувся, то не хотіла б я почувати на собі лапу забіяки та ще й із крижаним поглядом.
Лола звела дух. "Що вона вішає на нього"? — подумав Борис. Та він зберігав цілковитий спокій. Люди, що його люблять, не зобов'язані так само любити одне одного, і Борис вважав цілком природним, що кожен намагається настренчити його проти іншого.
— Я дуже добре тебе розумію, — з примирним виглядом провадила Лола, — ти не бачиш його моїми очима, бо він був твоїм викладачем і впливав на тебе; я ж бачу цілу купу всіляких деталей; ти, наприклад, дуже вимогливо ставишся до того, як люди одягаються, завжди вважаєш, що їм бракує елеґантности, а він же одягається кепсько, такі краватки носить, що їх навіть служка в моєму готелі на надів би, а тобі це байдуже.
Борис був сонний і упокорений, тож пояснив:
— Хіба важливо, як ти одягнутий, якщо ти байдужий до ганчірок. Гірше, якщо намагаєшся вразити своїм одягом, а воно не вдається.
— Ну, та ти ніколи не потрапляєш у таку халепу, блудяжко моя, — сказала Лола.
— А я знаю, що мені личить, — скромно відказав Борис.
Він подумав, що на ньому голубий светр грубої в'язки, і відчув утіху: гарний светр. Лола взяла його руку і почала підкидати її у своїх долонях. Борис подивився на свою руку, що знай підлітала і падала, й подумав: вона не моя, це щось таке, як млинець. Він більше не відчував її; це його бавило, й він поворухнув пальцем, щоб оживити її. Палець торкнувся Лолиної долоні, й Лола вдячно подивилася нього. "Ось що сковує мене", роздратовано подумав Борис. Він сказав собі, що йому, звичайно ж, легше було б виявляти ніжність, якби Лола не корчила отаких покірних і розчулених гримас. Те, що він дозволяє літній жінці прилюдно гратися його рукою, його нітрохи не бентежило. Він давно вже збагнув, що створений для цього: навіть коли він був сам, наприклад, в метрі, люди задиристо зиркали на нього, а дівчиська, виходячи з майстерні, сміялися йому в вічі.
Лола різко сказала:
— Ти ніколи не казав мені, що, власне, знаходиш у ньому.
Оце така вона була, почавши, ніяк не могла зупинитися. Борис був певен, що вона робить собі боляче, та, якщо зазирнути глибше, їй це подобалося. Він глянув на неї: повітря довкола неї було голубе, а її лице — голубувато-сіре. Та очі залишалися гарячкові й жорсткі.
— Так що ж саме, га?
— Він хлопець хоч куди. О-о, — застогнав Борис, — як ти мені набридла... От, наприклад, він ніколи нічим не дорожить.
— А хіба це добре — нічим не дорожити? Ти теж нічим не дорожиш?
— Нічим.
— А все ж таки мною хоч трохи дорожиш?
— А, тобою... тобою дорожу.
У Лоли був нещасний вигляд, і Борис одвернувся. Все-таки він не любив бачити на її обличчі оцей вираз. Вона мордувала себе; він вважав це дурнею, та нічого не міг удіяти. Він робив усе, що від нього залежало. Він не зраджував Лолу, частенько їй телефонував, тричі на тиждень ходив зустрічати її біля "Суматри", і в ці вечори він з нею спав. Зрештою, може, в цьому винен її характер. А то й вік, старі люди завжди сварливі, можна, подумати, що на карті стоїть їхнє життя. Якось іще в дитинстві Борис упустив додолу ложку; йому звеліли підняти її, а він уперся. Тоді батько мовив йому незабутньо величним тоном:"Що ж, тоді підніму її я". Борис побачив, як нагинається величезне тіло, побачив лису голову, почув, як тріщить поперек, то було блюзнірство, яке несила було стерпіти: він заридав. З тої пори Борис вважав дорослих величезними і немічними богами. Коли вони нагиналися, то враження було таке, що вони ось-ось переламаються навпіл, якщо вони спотикалися і падали, то кортіло зареготатися і заразом тебе охоплював якийсь реліґійний жах. Якщо в їхніх очах сльози, як оце зараз у Лоли, то не знаєш, куди подітися. Сльози дорослих — це містична катастрофа, щось таке, як покути, які Бог накладає на безжальне людство. З іншого ж боку, це було природно; він схвалював палку вдачу своєї подруги. Матьє пояснив йому, що потрібно мати шалені почуття, та й Декарт казав те ж саме.
— В Делярю є шалені почуття, — мовив Борис, продовжуючи свої міркування уголос, — та він однак нічим не дорожить. Він вільний.
— В цьому сенсі я теж вільна, дорогий мені тільки ти.
Борис не відповів.
— Хіба я не вільна? — поспиталася Лола.
— Це не одне й те ж.
Дуже важко пояснити. Лола була жертвою, крім того, їй не щастило, і на довершення до всього вона виглядала надто вже зворушливою. Все це не йшло їй на користь. А ще вона вживала героїн. У певному сенсі, це було навіть добре, в принципі, й геть добре; Борис розмовляв про це з Івіш, і вони дійшли до висновку, що це добре. Адже буває по-різному: часом наркотики вживають од відчаю або щоб знищити себе, а часом задля того, щоб усталити свою свободу, й це треба тільки вітати. Та Лола віддавалася їм, як справдешній гурман, це був спосіб знімати напруження. Втім, вона ніколи навіть не чамріла од них.
— Це смішно, — сухо сказала Лола. — З принципу ти ставиш Делярю над усіма іншими. Ти ж знаєш, хто вільніший од себе, він чи я: він мешкає у себе вдома, має ставку на роботі, пенсію йому забезпечено, він живе, як дрібний службовець. Крім того, він має під рукою ще й оту жінку, яка ніколи не виходить із дому, — одне слово, повний набір; кращої свободи й не знайдеш. У мене ж тільки те, що на мені, я самотня, мешкаю в готелі, не знаю навіть, чи буде в мене анґажемент цього літа.
— Це не одне й те ж, — повторив Борис.
Він дратувався. Лолі наплювати на свободу. Сьогодні вона отак завзялася, щоб розгромити Матьє на його ж таки території.
— О, я ладна задушити тебе, писочку, коли ти оце такий! Що, що не одне й те ж?
— Ти вільна попри своє бажання, — пояснив він. — просто так склалося та й годі. Тоді як Матьє вільний свідомо.
— Все одно не розумію, — хитаючи головою, сказала Лола.
— Ну, добре, от квартира — йому на неї наплювати, він живе у ній так само, як і деінде, і гадаю, на жінку йому наплювати теж. Він водиться з нею, бо треба ж спати з кимсь. Його свобода не зверху, напоказ, а всередині.
У Лоли був відсутній вигляд, йому захотілося зробити їй боляче, дошкулити їй, тож він додав:
— Ти надто дорожиш мною; він ніколи не дався б тобі до рук.
— Ага! — ображено вигукнула Лола. — Значить, я надто дорожу тобою, тварючко! А тобі не здається, що він аж надто дорожить твоєю сестрою? Варто тільки було поглянути на нього того вечора в "Суматрі".
— Івіш? — запитав Борис. — Ти поцілила мені в самісіньке серце.
Лола посміхнулася, й імла знову наповнила Борисову голову. За якусь хвилю він почув, як джазовий оркестр заграв "St James infirmary", і йому закортіло танцювати.
— Потанцюємо?
Вони почали танцювати. Лола заплющила очі, й він чув її уривчастий подих. Гомик підвівся з-за столу й подався запрошувати танцівницю з "Ла Яви". Борис подумав, що побачить його зблизька, і зрадів. Лола обважніла в його обіймах; танцювала вона добре і гарно пахнула, та була заважкою. Борис подумав, що більше полюбляє танцювати з Івіш. Івіш танцювала просто-таки пречудово. Він подумав:"Івіш повинна навчитися чечітки". Потім він уже ні про що не думав, тому що його огорнув запах Лоли. Він притис її до себе і глибоко зітхнув. Вона розплющила очі й уважно глянула на нього.
— Ти любиш мене?
— Так, — скривившись, відказав Борис.
— Чому ти кривишся?
— Тому що. Ти стомлюєш мене.
— Чому б це? Хіба ти не любиш мене?
— Люблю.
— Чому ти ніколи не кажеш цього мені сам? Завжди треба казати про це самій чи як?
— Тому що в цім немає потреби. Все це балачки: я вважаю, що про це взагалі не варто говорити.
— Тобі не подобається, коли я кажу, що люблю тебе?
— Та ні, можеш казати коли завгодно, та не питай мене про це.
— Любий мій, я так рідко про щось у тебе запитую. Здебільша мені досить дивитися на тебе і почувати твою любов. Проте є хвилини, коли хочеться доторкнутися до твоєї любови.
-Розумію, — поважно мовив Борис, — але ти повинна чекати, поки й мені цього захочеться. Якщо воно не приходить саме, то все це не має сенсу.
— Дурненький, та ти ж сам сказав, що воно не приходить саме, якщо в тебе ні про що не питають.
Борис зареготався.
— А таки правда, — сказав він, — ти мене зловила на слові. Але, знаєш, можна мати найкращі почуття до когось і не мати потреби про це говорити.
Лола не відповіла. Вони зупинилися, зааплодували, і музика заграла знову. Борис задоволено помітив, що, танцюючи, гомик потроху зближається до них. Та, розгледівши його зблизька, він був прикро вражений: цьому хлопчині було добрячих сорок років. На обличчі в нього зберігся полиск молодости, та зісподу він підтоптався. В нього були великі голубі лялькові очі і дитинно пухкі губи, та під порцеляновими очима висіли капшуки, біля рота видніли бганки, ніздрі стиснуті, немов би він ось-ось віддасть богу душу, до того ж рідка чуприна, що здалеку скидалася на золоту імлу, насилу прикривала череп. Борис із жахом глянув на це старе безбороде дітисько:"А колись же він був молодий", подумалося йому. Є люди, які завжди виглядають на тридцять п'ять років, наприклад, Матьє, бо в них ніколи не було молодости. Та якщо чоловік був молодий, то він зберігає молоді риси на все життя. Молодість триває до двадцяти п'яти років. Потім... потім просто жах. Він глянув на Лолу і хутко промовив:
— Лоло, поглянь на мене. Я люблю тебе.
Її очі почервоніли, й вона наступила Борисові на ногу. Тільки й прошепотіла:
— Милий мій.
Йому захотілося крикнути:"Обніми ж мене якомога міцніш, дай же ж мені відчути, що я люблю тебе"! Та Лола нічого не казала, вона теж втекла в себе, знайшла момент! Вона невиразно посміхалася, залющивши повіки, її обличчя зосередилося на своєму щасті. Спокійне і пустельне обличчя. Борис відчув себе покинутим, і думка, огидна думка заволоділа ним зненацька: не хочу, не хочу старіти. Торік він був спокійний, все це йому ніколи не спадало на думку, а тепер в цьому було щось зловісне, його ввесь час не покидало таке відчуття, ніби молодість тече, як вода крізь пальці. "До двадцяти п'яти. В мене є ще п'ять років, — думав Борис, — а потім я пущу собі кулю в голову". Він більше не міг зносити цю музику, відчувати довкола себе цих людей. Він сказав:
— Може, підемо звідси?
— Зараз, моє маленьке диво.
Вони повернулись до столика. Лола погукала офіціянта, розрахувалася й напнула на плечі оксамитову накидку.
— Ходімо! — сказала вона.
Вони вийшли. Борис більше не думав про поважні речі, та був похмурий. На вулиці Бланш було повнісінько народу, людей суворих і літніх. Вони зустріли маестро Піранезе із "Кота в чоботях" і привіталися: його маленькі ніжки дріботіли під його здоровецьким черевом. "Може, й у мене буде таке тельбо". Ніколи більше не дивитися в дзеркало, відчувати, які ламкі й сухі твої рухи, наче руки й ноги з сухого дерева... Кожна біжуча хвиля, кожна мить потроху точили його молодість. "Якби я міг себе ощаджувати, жити поволі, не поспішаючи, то, може, виграв би кілька літ. Та задля цього треба не вкладатися спати щодня о другій годині ночі". Він з ненавистю поглянув на Лолу. "Вона мене вбиває".
— Що з тобою? — поспиталася Лола.
— Нічого.
Лола мешкала в готелі на вулиці Наварен. Вона взяла ключ у конторці, й вони мовчки побралися нагору. Кімната була гола, в кутку стояла валіза, обліплена наклейками, на стіні висіло фото Бориса, приколоте кнопками. Це була світлина з посвідчення особи, Лола її збільшила. "Вона такою й зостанеться, — подумав Борис, — коли я зроблюся старим мотлохом, на ній я завжди буду молодий". Йому захотілося подерти знімок на клапті.
— Ти такий понурий, — сказала Лола, — що скоїлося?
— Здихаю, — відказав Борис, — голова болить.
Лола схвилювалася.
— Ти часом не захворів, любий мій ? Хочеш піґулку?
— Ні, воно минеться, вже попускає.
Лола взяла його за підборіддя й підняла голову.
— В тебе такий вигляд, наче ти гніваєшся на мене. Ти гніваєшся на мене? Авжеж, ти гніваєшся! Що я зробила?
Вона геть утратила голову.
— Та не гніваюсь я, ти з глузду з'їхала, — мляво запротестував Борис.
— Ні, ти гніваєшся. Але що я зробила? Ти краще мені сказав би, то я все тобі пояснила б. Звісно ж, це непорозуміння. Все можна поправити. Борисе, благаю тебе, скажи, що ж, врешті, сталося.
— Та нічого.
Він обняв її за шию й поцілував у вуста. Лола затремтіла. Борис вхлинав її духмяний подих і відчував на своїх губах вогку голизну. Він був геть збурений. Лола вкривала поцілунками його лице; вона трохи задихалася.
Борис відчув, що бажає Лолу, і втішився з цього: бажання відсмоктувало його понурі думки, так само, втім, як і всі інші роздуми. В голові зашумував якийсь вир, і вона вмент спорожніла. Він поклав руку на Лолине стегно і крізь шовкову сукню торкнувся її тіла: тепер він був цією долонею, що лежить на шовковистій шкірі. Він легенько стиснув пальці, й тканина ковзнула поміж ними, наче тонесенька шкірочка, пестлива і мертва; під нею чинила опір справжня шкіра, еластична й лискуча, наче сап'янова рукавичка. Лола жбурнула свою накидку на ліжко, і її голі руки стрімко обняли його за шию; вона гарно пахла. Борис бачив її виголені пахви з крихітними колючими голубувато-чорними цятками: вони скидалися на шпичаки глибоких скабок. Борис і Лола стояли на тому ж місці, де їх охопило бажання, в них не було сили рушити. Ноги в Лоли затремтіли, й Борис подумав було, що вона зараз поволі осяде на килим. Він притис її до себе й відчув ніжну ваговитість її грудей.
— Ох! — застогнала Лола.
Вона відкинулася назад, і він був зачарований цим блідим обличчям з пухкими вустами, цією головою Медузи. Він подумав:"Це останні прегарні дні". І ще дужче стиснув її в обіймах. "Якогось ранку вона вмить зійде внівеч". Він більше не почував ненависти до Лоли; притиснувшись до неї, він почував себе міцним і худорлявим, сплетеним з одних тільки м'язів, він огортав її руками й боронив од старости. Затим настала хвиля марення і сну: він поглянув на Лолині руки, білі, мов коси старої жінки, і йому здалося, що він тримає в обіймах старість і що її потрібно стискати щосили, аж поки не задушиш.
— Ти так міцно обнімаєш мене, — щасливо простогнала Лола, — мені боляче. Я хочу тебе.
Борис вивільнився; він був трохи вражений.
— Дай мені піжаму, я роздягнуся у ванні.
Він увійшов до туалетної кімнати і замкнувся на ключ: він не любив, що Лола заходить туди, коли він роздягається. Борис умив обличчя й ноги і бавився, посипаючи ноги тальком. Він геть заспокоївся. Він подумав:"Чудасія якась". Голова його була важка й каламутна, він уже й не знав гаразд, про що думати. "Треба буде побалакати про це з Делярю", вирішив він. За дверима на нього чекала Лола, вона, звісно ж, була вже гола. Та йому не хотілося поспішати. Голе тіло, повне голих запахів, щось приголомшливе, це було те, чого Лола не здатна була збагнути. Тепер йому треба було пірнути в глибінь тяжкої чуттєвости з міцним, яскравим запахом. Коли він уже всередині, все йде як слід, та перед цим ніяк не позбудешся страху. "Принаймні, — роздратовано подумалося йому, — я не хочу знепритомніти, як минулого разу". Він старанно причесався над умивальницею, щоб перевірити, чи не випадає волосся. Та на білій порцеляні не було й волосини. Одягнувши піжаму, він відчинив двері й увійшов до кімнати.
Гола-голісінька, Лола лежала в ліжку. Це була інша Лола, лінькувата і небезпечна, вона пильнувала за ним крізь вії. Її тіло на голубій ковдрі було сріблясто-біле, як рибина зісподу, з рудуватим трикутним жмутком волосся під животом. Вона була прегарна. Борис підійшов до ліжка й почав розглядати її зі змішаним почуттям хвилювання й огиди; вона простягнула до нього руки.
— Зачекай, — мовив Борис.
Він клацнув вимикачем, і світло погасло. Кімната зробилася геть червона: на будинку навпроти, на четвертому поверсі, нещодавно повісили світляну рекламу. Борис ліг біля Лоли й почав пестити її груди і плечі. Її шкіра була така ніжна, мов би вона й не скидала своєї шовкової сукні. Перса її вже трохи втратили свою пружність, та Борису це подобалося: це були перса жінки, яка вже прожила більшу половину життя. Треба було не гасити світло, через цю кляту рекламу він все одно бачив її обличчя, бліде в червоних відкидах, її чорні губи: вона виглядала страдницею, її очі були суворі. Борис відчув у собі щось тяжке й траґічне, точнісінько як у Німі, коли на арену вибіг перший бугай: щось мало статися, щось неухильне, жахливе і банальне, мов кривава загибель бугая.
— Скинь піжаму, — благально сказала Лола.
— Ні, — відказав Борис.
Такий був у них ритуал. Щоразу Лола просила його скинути піжаму, а він повинен був відмовлятися. Лолині руки ковзнули під куртку і почали його ніжно пестити. Борис засміявся.
— Ти лоскочеш мене.
Вони зіллялися в поцілунку. За мить Лола взяла його руку і притисла її до свого живота, до рудого чубчика поміж ногами: в неї завжди були чудернацькі вимоги, й Борис часом змушений був опиратися. Декілька хвиль його рука непорушно лежала на Лолиних стегнах, а потім він поволі підняв її до плечей.
— Йди, — сказала Лола, тягнучи його на себе, — я обожнюю тебе, йди ж! Іди!
Вона відразу ж застогнала, і Борис подумав:"Ну от, зараз я зомлію!" В'язка хвиля піднімалася від сідниць до потилиці. "Не хочу", сказав собі Борис, зціплюючи зуби. Та раптом йому здалося, ніби його піднімають за шкуру, мов кролика, він упав на Лолине тіло, й більше не було нічого, крім багрової, сласної круговерти.
— Милий мій, — промовила Лола.
Вона лагідно відсунула його набік і вилізла з ліжка. Борис так і лишився лежати, знищений, уткнувшись обличчям у подушку. Він почув, як Лола відчиняє двері туалетної кімнати, й подумав:"Коли з нею порвемо, я буду втримуватися від сексу, не треба мені прикрощів. Кохання мені огидне. Якщо точніше, то мені не так огидно, як страшно провалюватися в цю прірву, де сам себе не тямиш. Вже не знати, що робиш, почуваєш себе опанованим, крім того, нема сенсу обирати собі жінку, з усіма виходить так само, це просто фізіолоґія". Він повторив з огидою:"Фізіолоґія"! Лола чепурилася на ніч. Плюскіт води був приємний і невинний. Він слухав його із задоволенням. Отакий плюскіт, плюскіт джерела, чують у своїх мареннях люди, що вмирають у пустелі від спраги. Борис спробував уявити собі, що він марить. Кімната, багрове світло, плюскіт — все це марення, зараз він опиниться в пустелі, на піску, в пробковому шоломі, насунутому на очі. Раптом перед ним постало обличчя Матьє. "Чудасія, — подумав собі він, — чоловіків я люблю більше від жінок. З жінкою я й на чверть не такий щасливий, як із чоловіком. Але я нізащо у світі не хотів би спати з чоловіком". Він з радістю подумав:"Ченцем, ось ким я стану, коли покину Лолу!" Він відчув себе сухим і чистим. Лола плигнула в ліжко й обняла його. Вона пестила його чуприну, запала довга мовчанка. Борис вже бачив, як кружеляють зорі, аж Лола заговорила. В цій багровій ночі її голос видавався химерним.
— Борисе, в мене нікого немає, крім тебе, я одна в цьому світі, люби ж мене, я хочу думати тілько про тебе. Коли я думаю про своє життя, мені хочеться піти й утопитися, мені потрібно думати про тебе цілий день. Не зраджуй мене, любове моя, не завдавай мені болю, ти все, що в мене зосталося. Я в твоїх руках, любове моя, не роби мені боляче, не роби мені боляче, я сама-самісінька!
Борис зненацька прокинувся і з цілковитою ясністю усвідомив, що відбувається.
— Якщо ти й сама, то це тому, що тобі воно до вподоби, — спокійно відказав він, — бо ти гордовита. Якби не це, то ти б покохала старшого від себе чоловіка. Я надто молодий і не можу завадити твоїй самоті. В мене таке враження, що тим-то ти мене й обрала.
— Не знаю, — сказала Лола, — я палко тебе кохаю, це все, що я знаю.
Вона жадібно стисла його в обіймах. Борис іще чув, як вона каже:"Обожнюю тебе", а тоді геть провалився в сон.
ІІІ
Літо. Повітря було густе і тепле; Матьє простував посеред вулиці, під безхмарним небом, його руки метлялися, немов би розгортаючи важкі позолочені штори. Літо. Літо для інших. Для нього ж починався чорний день, що, звиваючись, триватиме аж до вечора, якийсь похорон на сонці. Адреса. Гроші. Треба гасати по всьому Парижу. Адресу дає Сара. Гроші позичить Даніель. Або Жак. Він уявляв себе вбивцею, відблиск цього марення залишався в глибині його очей, розчавлених сліпучою навалою світла. Вулиця Деламбр, 16. Це тут; Сара мешкала на шостому поверсі, й ліфт, звичайно ж, не працював. Матьє піднявся пішки. Потойбіч зачинених дверей жінки займалися хатніми справами, у хвартухах, пообв'язувавши голови рушниками; для них теж починався день. Який буде цей день? Матьє трохи захекався, натискаючи кнопку дзвінка, він подумав:"Треба займатися ґімнастикою". Він тоскно подумав:"Отак я й кажу собі щоразу, коли піднімаюся східцями". Він почув дрібну ходу; лисий чоловічок зі світлими очима, усміхаючись, відчинив йому двері. Матьє впізнав його, це був німець, еміґрант, він часто бачив у кав'ярні "Дом", як той побожно смакує каву зі сметанкою або сидить за шахівницею, не зводячи очей із фіґур і облизуючи товсті губи.
— Я хотів би бачити Сару, — сказав Матьє.
Чоловічок споважнів, уклонився, клацнув підборами; у нього були фіолетові вуха.
— Веймюллер, — з готовністю сказав він.
— Делярю, — байдуже відказав Матьє.
Чоловічок знову люб'язно усміхнувся.
— Заходьте, заходьте, — мовив він, — вона внизу, в майстерні, буде рада вам.
Він запровадив його до передпокою і кудись подріботів. Матьє пхнув зашклені двері і ввійшов до майстерні Гомеса. На майданчику внутрішніх східців він зупинився, засліплений світлом: воно потоками струменіло крізь великі закурені вітражі; Матьє закліпав очима, в нього боліла голова.
— Хто там? — пролунав Сарин голос.
Матьє перегнувся через перила. Сара сиділа на дивані в жовтому кімоні, він бачив, як просвічує її череп крізь рідкі прямі коси. Навпроти неї немов би палав смолоскип: руда голова брахіцефала... "Це Брюне", з досадою подумав Матьє. Він не бачив його вже з півроку, та не мав ніякого бажання зустріти його в Сари: це було надто вже обтяжливо, їм треба було багато сказати одне одному, поміж ними була дружба, яка вже кінчалася. Крім того, Брюне приносив із собою повітря зовнішніх просторів, цілий світ, що звик до бунтів і насильства, до фізичної роботи, до постійних зусиль і суворої дисципліни: йому не слід було чути ганебну, альковну таємничку, яку Матьє хотів довірити Сарі. Сара підняла голову й усміхнулася.
— Добридень, добридень, — сказала вона.
Матьє й собі посміхнувся: він бачив згори це плескате негарне обличчя, спустошене добротою, а під ним важкі зів'ялі груди, що до половини виглядали з кімона. Він поспішно зійшов униз.
— Яким вітром сюди вас занесло? — поспиталася Сара.
— Мені потрібно дещо запитати у вас, — відказав Матьє.
Сарине обличчя зашарілося від задоволення.
— Все, що захочете, — сказала вона.
І додала, радіючи з утіхи, яку вона розраховувала йому принести:
— Знаєте, хто в мене?
Матьє обернувся до Брюне і потис руку. Сара огортала їх розчуленим поглядом.
— Привіт, старий соціял-зраднику, — мовив Брюне.
Попри все Матьє радий був чути цей голос. Брюне був здоровецький, міцний, із повільним селянським обличчям. Вигляд у нього був не дуже люб'язний.
— Привіт, — сказав Матьє. — А я вже думав, що ти помер.
Брюне нічого не відповів, а тільки зареготався.
— Сядьте біля мене, — жадібно сказала Сара.
Вона мала зробити йому послугу і знала це; тепер він був її власністю. Матьє сів. Малий Пабло грався кубиками під столом.
— А як Гомес? — поспитав Матьє.
— Як завжди. В Барселоні, — відказала Сара.
— Були якісь звістки від нього?
— Минулого тижня. Описує свої подвиги, — з іронією сказала Сара.
Очі Брюне зблиснули.
— Ти знаєш, що він став полковником?
Полковником. Матьє подумав про чолов'ягу, котрого зустрів напередодні, й серце його стислося. От і Гомес туди подався. Якось він дізнався із "Парі-Суар" про падіння Іруна і довго ходив туди-сюди по своїй майстерні, куйовдячи пальцями темну чуприну. Потім без картуза і в одному піджаку спустився униз, ніби для того, щоб купити цигарок у кав'ярні "Дом". Й не повернувся. Кімната лишилася в тому стані, в якому він її покинув: незавершене полотно на мольберті, а на столі, серед слоїків із кислотою, мідна пластина із незакінченим ґравіруванням. Картина і ґравюра зображали місіс Стімсон. На картині вона була гола. Матьє знову згадав її, п'яну і чудесну, як вона хрипким голосом виспівує в обіймах Гомеса. Він подумав:"А все-таки з Сарою він поводивсь, як негідник".
— Вам відчинив міністр? — весело поспиталася Сара.
Їй не хотілося говорити про Гомеса. Все вона прощала йому, — зради, гулянки, жорстокість. Та тільки не це. Тільки не від'їзд до Еспанії: він подався туди, щоб убивати людей; тепер він убивав людей. Для Сари людське життя було священне.
— Який міністр? — зачудовано поспитав Матьє.
— Оте мишеня з червоними вухами — це міністр, — із наївною гордістю сказала Сара. — Він був членом соціялістичного уряду в Мюнхені у двадцять другому році. А тепер здихає від голоду.
— І ви, звичайно ж, прихистили його.
Сара засміялася.
— Він прийшов до мене з валізою. Ні, серйозно, — сказала вона, — йому не було де подітися. Його вигнали з готелю, бо він уже не міг платити за номер.
Матьє полічив на пальцях.
— З Анею, Лопесом і Санті у вас уже четверо пансіонерів, — сказав він.
— Аня незабаром піде звідси, — винувато сказала Сара, — вона вже знайшла роботу.
— Це безумство, — озвався Брюне.
Матьє здригнувся і обернувся до нього. Обурення Брюне було важке і спокійне: він подивився на Сару зі своїм суто селянським виразом обличчя і повторив:
— Це безумство.
— Що? Що безумство?
— Ох! — вигукнула Сара, кладучи долоню на руку Матьє. — Прийдіте ж мені на поміч, любий Матьє!
— Та про що мова?
— Матьє це не цікавить, — сказав Сарі з невдоволеним виглядом Брюне.
Вона вже не слухала його.
— Він хоче, щоб я витурила мого міністра за двері, — жалібно сказала вона.
— За двері?
— Він каже, що я вчиняю злочин, залишаючи його тут.
— Сара перебільшує, — примирливо мовив Брюне.
Він обернувся до Матьє й неохоче пояснив:
— Річ у тому, що в нас є кепські відомості про цього чоловічка. Здається, півроку тому він тинявся коридорами німецького посольства. Не треба бути якимсь хитруном, щоб угадати, чим може орудувати там жидський еміґрант.
— У вас немає доказів! — вигукнула Сара.
— Авжеж, доказів у нас катма. Якби вони в нас були, то його давно вже тут не було б. Та навіть якщо є тільки сумніви, то Сара чинить нерозумно й небезпечно, надаючи йому притулок.
— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.
— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.
Сара кволо посміхнулася.
— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це... це надто вже абстрактно.
— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.
Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.
— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?
Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:
— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?
Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікаввився думкою Матьє про що б там не було.
— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?
Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.
— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?
— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.
— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.
Брюне стенув плечима.
— Та вже ж, — байдуже мовив він.
— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.
Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. "Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу". Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. "Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти". Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.
— Матьє! — вигукнула Сара.
Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.
— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.
"Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя"?
Брюне підвівся.
— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.
— Гаразд, — відказала Сара.
Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.
— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.
— Обіцяю вам.
Брюне обернувся до Матьє.
— Бувай, старий побратиме.
Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. "Хто я такий, щоб давати поради"? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. "А на моєму обличі написана поразка". Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.
— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?
Матьє теж підвівся.
— У мене.. в мене неприємності. Так собі, дрібниці.
Брюне поклав йому руку на плече. Він дививися на нього й вагався.
— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.
— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.
Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав:"Він не засуджує мене", — й відчув, як його охоплює покірлива вдячність.
Брюне залишався поважний.
— Та вже ж, — мовив він. — Не так хутко. Але...
Врешті він немов би зважився.
— Ти вільний після другої? В мене є часина, я міг би забігти до тебе — побалакали б трохи, як бувало колись.
— Як бувало колись. Я геть вільний, чекатиму на тебе, — сказав Матьє.
Брюне дружньо усміхнувся йому. Він зберіг свою наївну веселу усмішку. Потім обернувся і попрямував до східців.
— Я проведу вас, — похопилася Сара.
Матьє простежив за ними поглядом. Брюне піднімався східцями із разючою звинністю. "Не все ще втрачено", сказав собі Матьє. І щось поворухнулося в його грудях, щось тепле й сумирне, мов надія. Він пройшов туди-сюди. Над головою його грюкнули двері. Малий Пабло поважно дивився на нього. Матьє підійшов до столу і взяв різець. Муха, що сіла було на мідну пластину, полетіла геть. Пабло знай дививися на нього. Матьє зробилося незручно, бознає від чого. Очі дитини немов би поглинали його. "Дітлахи, — подумалося йому, — малі ненажери, всі їхні почуття зосереджені в оцих ненатлих пельках". Погляд Пабла ще не був людський, та все ж це було життя: ще недавно це дитя вийшло на білий світ з утроби, а вже щось собою становить; воно було тут, нерішуче, малесеньке, ще зберігало в собі нездорову оксамитовість чогось вивергнутого; та за каламутною вогкістю, що застилала його очі, чаїлася маленька жадібна свідомість. Матьє грався різцем. "Тепло", подумав він. Довкруг нього дзижчали мухи; в рожевій кімнаті, у надрах іншої утроби, набрякав пухир.
— Знаєш, що мені снилося? — поспитав Пабло.
— Розкажи.
— Мені снилося, що я був пушинкою.
"А воно ще й думає!" — сказав собі Матьє.
Він запитав:
— Та й що ж ти зробив з тією пушинкою?
-Нічого. Я спав собі.
Матьє зненацька кинув різець на стіл: сполохана муха закружляла, потім сіла на мідну пластину поміж двома тонесенькими рівчачками, які зображували жіночу руку. Треба було поспішати, пухир ввесь час зростав, робив таємні зусилля відірватися, вирватися з пітьми і зробитися схожим на це, на цей крихітний блідий присосок, що вхлинає довколишній світ.
Матьє ступнув кількоро кроків до східців. Він почув Сарин голос. "Вона відчинила вхідні двері, стоїть на порозі й усміхається Брюне. Чому ж вона зволікає й не спускається сюди"? Він обернувся назад, подивився на дитину й на муху. "Дитина. Мисляча плоть, що верещить і спливає кривлею, коли її вбивають. Муху легше вбити, ніж дитину". Він стенув плечима:"Я нікого не хочу вбивати. Я тільки хочу не дати дитині вродитися". Пабло почав гратися своїми кубиками; він забувся про Матьє. Матьє простягнув руку й кінчиками пальців доторкнувся стола. Зачудовано повторив:"Не дати народитися..." Наче десь уже була дитина, що тільки й чекала слушної нагоди, аби плигнути потойбіч декорацій у цю п'єсу життя, під сонце, а Матьє стояв їй на заваді. Та воно й справді було майже так: була маленька людинка, мрійлива й тендітна, брехлива і хоровита, з білою шкірою, великими вухами і лудинками, зі жменькою особливих прикмет, які заносять до пашпорта, маленька людина, що ніколи вже не буде гасати вулицями, одною ногою на хіднику, а другою в рівчакові для дощової води; в неї були очиці, пара очей, зелених, як у Матьє, або ж чорних, як у Марсель, що ніколи не побачать ні синьо— зеленого зимового небосхилу, ні моря, ні жодного обличчя, в неї були руки, що ніколи не доторкнуться ні до снігу, ні до жіночого тіла, ні до кори дерева: був образ світу, кривавий, світлий, понурий, палкий, зловісний, сповнений надії, образ, де існують сади й будинки, ласкаві дівчата й страшенно кусючі комахи, — й усе це буде зруйновано одним-однісіньким уколом шпиці, наче повітряну кульку в Луврському паркові.
— Ось і я, — сказала Сара. — Ви, мабуть, зачекалися?
Матьє підняв голову й відчув полегшення: вона схилилась над перилами, тяжка й безформна; це була доросла жінка, зі старим тілом, що немов би допіру вийшла з солоної глибини й ніколи не була народжена; Сара усміхнулася до нього й хутко спустилася східцями, її кімоно розвівалося докруг куцих ніжок.
— То що? Що скоїлося? — жадібно поспитала вона.
Її великі каламутні очі настирливо розглядали його. Він одвернувся й сухо мовив:
— Марсель вагітна.
— Он як!
У Сари був радше втішений вигляд. Вона несміливо поспиталася:
— Значить... у вас незабаром...
— Ні, ні, — гаряче вигукнув Матьє, — ми не хочемо дитину.
— А! Та вже ж, — мовила вона, — я розумію.
Вона понурила голову і скількись часу мовчала. Матьє не міг стерпіти цю журбу, яка навіть докором не була.
— Здається, з вами колись було таке. Гомес мені казав, — грубувато відгукнувся він на її думки.
— Авжеж, колись...
Зненацька вона підвела погляд і стрімко додала:
— Знаєте, це дрібничка, якщо вчасно похопитися.
Вона забороняла собі судити його, вона відкинула будь-який осуд, будь-які докори, було в неї тільки одне бажання — втішити його.
— Це дрібниця...
Вона хотіла було усміхнутися, з надією поглянути в майбутнє; тільки вона одна носитиме траур за цією крихітною й таємною смертю.
— Послухайте, Саро, — сказав Матьє роздратовано, — спробуйте мене зрозуміти: я не хочу одружуватися. Це не через еґоїзм: шлюб, як мені здається...
Він затнувся: Сара була заміжня, вона вийшла за Гомеса п'ять років тому. Трохи помовчавши, він докинув:
— Крім того, Марсель не хоче дитини.
— Вона не любить дітей?
— Вони її не цікавлять.
Сара ніби збентежилася.
— Так, — мовила вона, — так... Тоді й справді...
Вона взяла його за руки.
— Мій бідолашний Матьє, ви, мабуть, так засмутилися! Я хотіла б вам допомогти.
— От-от, — сказав Матьє, — ви в змозі допомогти нам. Коли у вас були ці... оці прикрощі, ви до когось ходили, здається, до якогось росіянина.
— Так, — відказала Сара. (Вона перемінилася на лиці). — Це було жахливо!
— Справді? — тремтячим голосом поспитав Матьє. — Це... це дуже болить?
— Та ні, не дуже, але... — жалібно сказала вона. — Я думала про малюка. Знаєте, цього хотів Гомес. А в той час, як він чогось хотів... Та це було жахливо, я ніколи не... Зараз нехай би він і навколішки благав мене, та я ніколи б цього не повторила...
Вона зиркнула на Матьє розгубленим поглядом.
— Вони дали мені маленький згорток і сказали:"Кинете це в помийну яму". В помийну яму! Наче дохлого щура. Матьє, — сказала вона, міцно стискаючи його руку, — ви самі не знаєте, що збираєтеся вчинити!
— А коли пускають дитину на світ, хіба знають більше? — люто поспитав Матьє.
Дитя: на одну свідомість більше, маленький безглуздий відблиск, який літатиме кружкома, битиметься об стіни й уже не зможе втекти.
— Та ні, але я хочу сказати: ви не знаєте, що вимагаєте від Марсель; боюся, вона зненавидить вас.
Матьє знов уявив собі очі Марсель, великі, страдницькі, обведені темними кружалами.
— Хіба ви ненавидите Гомеса? — сухо поспитався він.
Сара зробила жалюгідний безпомічний жест: вона нікого не могла ненавидіти, а Гомеса менше, ніж будь-кого.
— Принаймні, — сказала вона, і її обличчя замкнулося, — я не можу послати вас до цього росіянина, він ще оперує, але геть перевівся од пияцтва, в мене до нього немає довіри. Два роки тому він ускочив у брудну історію.
— А іншого когось ви не знаєте?
— Нікого, — повільно мовила Сара. Та зненацька доброта вихлюпнулася на її обличчя, й вона вигукнула: — Таж ні, знаю, як владнати вашу справу, як же це я раніш не здогадалася? Я потурбуюся про це. Вальдман! Ви не бачили його в мене? Жид, ґінеколоґ. У якомусь розумінні, це фахівець із абортів: з ним ви будете спокійні. В Берліні в нього була величезна клієнтура. Коли до влади прийшли нацисти, він переїхав до Відня. Після цього відбувся аншлюс, і він прибув до Парижа з маленькою валізкою. Та загодя він переправив усі свої гроші до Цюріха.
— Гадаєте, він погодиться?
— Звичайно. Сьогодні ж піду до нього.
— Я радий, — сказав Матьє, — страшенно радий. Не дуже дорого він бере?
— Раніше він брав до двох тисяч марок.
Матьє зблід:
— Це ж десять тисяч франків!
Вона хутко додала:
— Та це був грабунок, він змушував платити за його репутацію. Тут його ніхто не знає, і він буде розсудливіший: запропоную йому три тисячі франків.
— Гаразд, — мовив Матьє, зціпивши зуби.
Він питав себе:"Де ж я візьму такі гроші"?
— Послухайте, — сказала Сара, — чому б мені не піти до нього сьогодні ж зрання? Він мешкає на вулиці Блез-Деґофф, це геть поруч. Зараз же вбираюся й вирушаю. Ви зачекаєте мене?
— Ні, я... в мене побачення на пів одинадцятої. Саро, ви просто золото, — сказав Матьє.
Він узяв її за плечі й, усміхаючись, струсонув. Вона поступилася заради нього найглибшою своєю відразою, з великодушности зробилася співучасницею у справі, що викликала в неї невимовний жах: вона світилася від утіхи.
— Де ви будете об одинадцятій? — поспиталась вона. — Я могла б вам зателефонувати.
— Ну, добре, я буду в "Дюпон Латен", на бульварі Сен-Мішель. Дочекатися вашого дзвінка?
— В "Дюпон Латен"? Згода.
Сарин пеньюар широко розгорнувся на її величезних персах. Матьє притис її до себе, з ніжности й щоб не бачити її тіла.
— До побачення, — сказала Сара, — до побачення, любий мій Матьє.
Вона підставила йому своє лагідне бридке обличчя. В ньому була зворушлива і сливе жагуча покірність, що викликала приховане бажання завдати їй болю, принизити її соромом. "Коли я бачу її, — казав Даніель, — то я розумію садистів". Матьє поцілував її в обидві щоки.
*
"Літо"! Небо, мов навіжене, переслідувало вулицю, то була якась природна мара; люди плавали в небі, і їхні обличчя палали. Матьє вдихав живий, зелений запах, свіжу куряву; він примружив очі й усміхнувся:"Літо"! Він ступнув кілька кроків; чорний розплавлений асфальт з білими скалками липнув до його підошов: Марсель була вагітна, й це було друге літо.
Вона спала, її тіло купалося в густій тіні, пітніло вві сні. Її прегарні брунатно-фіолетові перса осіли, крапельки поту збиралися довкруг вершечків, білі й солоні, мов квіти. Вона спить. Вона завжди спить до полудня. Та пухир в її утробі не спить, йому немає коли спати: він жадібно смокче соки і роздувається. Час плинув рвучкими і непоправними поштовхами. Пухир роздувався, а час утікав. "Гроші треба знайти за сорок вісім годин".
Люксембурзький сад, спекотний і білий, статуї й горлиці, дітлахи. Дітлахи гасають, горлиці пурхають. Могутній потік світла, зникомі білі зблиски. Він сів на залізній лавці: "Де ж роздобути гроші? Даніель, звісно ж, не позичить і копійки. Та в нього все-таки треба поспитати... і потім, у крайньому разі, завжди можна звернутися до Жака". Моріжок буйно кучерявився біля самісіньких його ніг, статуя випнула до нього свій молодий камінний зад, горлиці туркотіли і теж здавалися камінними:"Врешті-решт, це справа якихось двох тижнів, жид зачекає до кінця місяця, а двадцять дев'ятого дадуть платню".
Матьє зненацька похопився: він мов би наоч побачив те, про що думає, і жахнувся самого себе:"Брюне зараз крокує вулицями, впивається світлом, йому легко, тому що він чекає, він іде вутлим містом, яке небавом зруйнує, він почуває себе дужим, він крокує трохи перевальцем, з осторогою, бо ще не настала година руйнації, він чекає на неї, він сподівається. А я! А я! Марсель вагітна. Чи ж умовить Сара того жида? Де взяти гроші? Ось над чим я міркую"! Раптом він знову побачив близько посаджені очі під густими чорними бровами:"Мадрид. Їй-богу, я хотів туди поїхати. Та не вийшло". Він зненацька подумав:"Я старий".
"Старий я. Розсівся ось на лавці, по вуха у своєму житті, ні в що не вірю. Але ж колись і мені хотілося вирушити в Еспанію. А потім не вийшло. Хіба ці Еспанії існують? Я тут, я смакую, я чую на вустах застарілий присмак залізистої води і крови, мій присмак, я — це мій власний присмак, я існую. Існувати — це пити, не відчуваючи спраги. Тридцять чотири роки. Вже тридцять чотири роки, як я себе смакую, і я старий. Я працював, чекав, тепер я маю, все чого мені хотілося: Марсель, Париж, незалежність; все це скінчилося. Більше я нічого не чекаю". Він дививися на цей звичайнісінький сад, завжди новий, завжди однаковий, як море, що цілісіньке сторіччя котить однакові хвилі, однакової барви і тим самим шумом. Все однакове: ті ж таки діти, що без ладу гасають туди-сюди, як і сторіччя тому, те ж саме сонце на гіпсових скульптурах із одбитими пальцями, ті ж дерева; була ще Сара в її жовтому кімоні, була вагітна Марсель і гроші. Все це було таке природне, таке звичайне, таке монотонне, його вистачало, щоб заповнити життя, власне, це й було життя. Решта ж, усі ці Еспанії, еспанські замки, все воно було... Чим? Усього лиш тепленькою світською реліґією для власного вжитку? Стриманим янгольським акомпанементом для мого істинного життя? Алібі? Отаким вони мене й бачать, — Даніель, Марсель, Брюне, Жак: людиною, котра прагне бути вільною. Як і всі люди, вона їсть, п'є, ходить на державну службу, політикою не займається, читає "Евр" і "Попюлер", у неї скрутно з грошима. От тільки вона прагне бути вільною, як ото колекціонери прагнуть придбати зібрання поштових марок. Свобода — це її таємний сад. Її маленька змова із собою. Людина ледача і холодна, трохи з химерами, та, за суттю своєю, дуже розсудлива, вона потихеньку змайструвала собі пересічне й тверде щастя і часом виправдовує себе міркуваннями високого штибу. Хіба ж я не такий?"
Йому було сім років, він був у Пітів'є, в дядька Жюля, дантиста, один-однісінький у приймальні, він грався в гру, яка полягала в тому, щоб завадити собі існувати: треба спробувати не проковтнути себе, це таке, наче в роті у тебе холодна рідина, і ти стримуєш малесенький порух ковтка, що відправить її тобі в горло. Йому вдалося повністю спустошити свою голову. Та ця порожнеча ще мала свій смак. То був день усіляких дурощів. Він потопав у провінційній спекоті, що тхнула мухами, і таки зловив муху й повідривав їй крильця. Він виявив, що голова її скидається на сірникову головку, взяв на кухні коробку і тернув нею об муху, щоб подивитися, чи вона загориться. Та все це було знехотя: то була всього лиш маленька комедія від безділля, йому не вдавалося захопитися нею по-справжньому, він добре знав, що муха не загориться. На столі були подерті ілюстровані часописи і прегарна китайська ваза, сіро-зелена, з ручками, що скидалися на папужачі кігті; дядько Жюль казав, що їй три тисячі років. Матьє підійшов до вази, руки він тримав за спиною, й поглянув на неї, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу: це так жахливо, бути маленькою кулькою з хлібної м'якушки в цьому прадавньому, спаленому сонцем світі, поруч із цією незворушною вазою, якій три тисячі років. Він обернувся до неї спиною й почав озиратися і шморгати носом перед дзеркалом, та забави не виходило, потім він зненацька повернувся до столу, підняв ту вазу, яка виявилася страшенно важка, і жбурнув її на паркет: це спало йому на думку зненацька, і тут же він відчув себе легким, неначе павутиння. Він у захваті глянув на друзки порцеляни: щось допіру скоїлося з цією старезною вазою серед цих п'ятдесятирічних стін, під одвічним світлом літа, щось дуже зухвале, схоже на світанок. Він подумав собі:"Це зробив я!" — і відчув гордість, відчув себе вільним од світу, без прив'язаности, без родини, без коріння, відчув себе малесеньким упертим паростком, що пробився крізь земну кору.
Йому було шістнадцять, він був малий забіяка, він лежав на піску, в Аркашоні, і дививися на довгі пологі хвилі океану. Щойно він відлупцював молодого бордосця, що жбурляв на нього камінцями, і змусив його їсти пісок. Він сидів у затінку під соснами, геть захеканий, ніздрі переповнені духом живиці, йому здавалося, ніби він маленький вибух, що завис у повітрі, круглий, крутий, незбагненний. Він сказав собі:"Я буду вільний", чи, радше, нічого не сказав, та це було те, що йому хотілося сказати; він сам із собою побився об заклад, що все його життя буде як ця неповторна мить. Йому був двадцять один рік, він читав у своїй кімнаті Спінозу, то був переддень Великого посту, вулицями їхали здоровецькі барвисті повози, навантажені картонними манекенами: він звів очі вгору й знову повторив свою обітницю з тією філософською вишуканістю, яку вони з Брюне віднедавна засвоїли; він сказав собі:"Я сам себе порятую!" Десятки, сотні разів повторював він свою обітницю. Слова мінялися з віком, з інтелектуальним рівнем, та обітниця була та ж сама; й у власних очах Матьє не був ні високим чолов'ягою із дещицею зайвої ваги, котрий викладав філософію в ліцеї, ні братом Жака Делярю, адвоката, ні коханцем Марсель, ні другом Даніеля і Брюне; він був не що інше, як оця обітниця.
Яка обітниця? Він провів рукою по очах, що стомилися від світла: він уже нічого не відав; тепер він дедалі частіше почував себе наче у вигнанні. Щоб збагнути свою обітницю, треба добре ладнати із самим собою.
— Подайте м'яч, будь ласка.
Тенісний м'ячик підкотився до його ніг, хлопчик біг до нього з ракеткою в руці. Матьє підняв м'яч і кинув його хлопчикові. Він таки не ладнав із самим собою: занидів у цій мертвотній спеці, зазнавав давнього монотонного почуття повсякденности — даремно він повторював фрази, що колись запалювали його:"Бути вільним. Бути самодостатнім, змогти сказати: я існую, бо хочу цього; бути своїм власним почином". То були порожні пишні словеса, набридливі балачки інтелектуала.
Він підвівся. Підвівся службовець, у якого скрутно з грішми і який іде до сестри свого колишнього учня. Йому подумалося:"Невже зроблено усі ставки? Невже я всього лиш службовець?" Він так довго чекав; останні роки були для нього всього лиш очікуванням зі зброєю напоготові. Він чекав крізь тисячі дрібних, повсякденних клопотів; звісно ж, тим часом він трохи бігав за жінками, мандрував, а поза тим, треба ж було заробляти на життя. Та, попри все це, єдиною його турботою було залишатися напоготові. Для вчинку. Вільного й обдуманого вчинку, який визначить усе його подальше життя і буде початком нового існування. Він ніколи не міг цілковито віддатися любові, утіхам, ніколи не був по-справжньому нещасний; йому завжди видавалося, що він десь в іншому місці, що він ще не цілком народився. Він чекав. А тим часом тихо, потайці підкралися літа і вхопили його за комір: тридцять чотири роки. "Починати треба було в двадцять п'ять. Як Брюне. Певно ж, але тоді починаєш із неповним розумінням справи. І врешті тебе пошиють у дурні. Я ж бо не хотів пошитися в дурні". Він мріяв поїхати в Росію, покинути навчання, засвоїти якесь ремесло. Та щоразу від цих різких кроків його утримувала відсутність достатніх підстав. Без цих підстав такі кроки були б усе одно, що битися лобом у стіну. Тож він чекав далі...
Вітрильники кружеляли у басейні Люксембурзького саду, потрапляючи часом під струмені фонтанів. Він подумав:"Більш я не чекаю. Вона має рацію: я спустошив себе, зробив нездатним до дії, щоб зробитися всього лиш чеканням. Тепер я порожній, це правда. Та більш я нічого не чекаю".
Там, біля фонтану, якийсь човен мало не потонув, зачерпнувши води. Всі реготалися, дивлячись на нього; якийсь хлопчина силкувався зачепити його гаком.
IV
Матьє поглянув на годинника:"За двадцять одинадцята, вона запізнюється". Він не любив, коли вона запізнювалася, в