Механічний Апельсин

Берджес Ентоні

Ентоні Берджес

Механічний Апельсин

Переклав з англійської Олесандр Буценко

Частина перша

1

— То що ж далі, га?

Ми, тобто я, Алекс, і три мої кенти — Піт, Джорджі й Дим (цей справді-таки був дурний, як дим), сиділи в молочному барі "Корова", напружуючи ізвіліни, чим би його заповнити вечір і оту лайняву зимову холодну мерзоту (добре хоч без дощу). Бар "Корова" був молочно-плюсовим мєстом; ви, братва, мабуть, уже й забули, що воно таке, оті мєста, адже світ міняється дуже бистро, і всі про все забувають миттю, а газет однаково ніхто не читає. Так от, у тому барі подавали молоко — і плюс до нього. Дозволу на продаж спиртного вони не мали, але закон тоді ще не забороняв нові вєщі, отож вони додавали скільки завгодно всякої дряні у звичайнісіньке молоко: ви могли пити його з "колесами", "хімією", "дуром" чи таким іншим, хапати кайф і чверть години споглядати на кінчику свого лівого черевика господа Бога з його небесним військом і всіма святими, аж поки яскраві спалахи осявали ваш мозг. Або ж пити молоко з "бритвочками", як ми це називали; воно заводило нас і підштовхувало трохи попаскудити, наче зіграти в очко. Саме таке молочко ми й хлебтали того вечора, що оце з нього я починаю свою оповідь.

Кишені в нас були напхані дєньгамі, тож заради бабок зовсім не обов'язково було долбать у завулку старого хрєна й дивитися, як він спливає в калюжі кров'ю, поки ми рахуємо здобич і ділимо її на чотирьох; або видєливать жорстокі штуки з тремтячою сивою ципою в крамниці, а тоді линяти, хапаючись із смєхом за животики. Але, як то кажуть, гроші — не головне.

Дивіться також

Ми, всі четверо, одягалися за останньою модою. В ті часи це означало носити вузюсінькі "дудочки" з нашитою на матню так званою "формочкою для желе" — латкою, що оберігала штани й правила воднораз за таку собі прикрасу, яку можна було чьотко розрізнити при певному освітленні. Я мав "формочку" у вигляді павука, Піт — у вигляді ладоні, Джорджі — дуже химерну, у вигляді квітки, а сердега Дим мав жлобську латку у вигляді блазенського ліца. Він узагалі не відзначався кмітливістю й був "найдимніший" з усіх нас чотирьох, справжній тобі Хома невірний. Ми носили також короткі куртки без вилог, але з величезними накладними плєчамі — насмішка над статурними бовдурами. А на шию, братва, ми пов'язували хустинки брудно-білого кольору, які нагадували картофєльноє пюре з подобою візерунка, що його лишає виделка. Ми мали не надто довгі чуприни й були взуті в тупоносі, моцниє, як для бійки, черевики.

— То що ж далі, га?

Біля стойки сиділи рядком три дєвочкі, але ж нас, мальчіков, було четверо, і ми дотримувалися правила: один за всіх, усі за одного. Ті мочалки також були прикинуті як треба-одна у фіолетовій, друга в зеленій, третя в оранжевій перуці, що коштували тим фраєркам щонайменше три-чотиритижневого заробітку, а розкраску всі мали "бойову" (обведені глазкі й густо намазюкані ротікі). Дівчата були в довгих і прямих чорних сукнях, а на грудях кожна носила невеличкий блискучий значок із хлопчачим ім'ям — Джо, Майк чи щось таке. Мабуть, то були мальчікі, з якими мочалки встигли переспать до чотирнадцяти років. Вони все позирали в наш бік, і мені вже кортіло закомандувати нам трьом (краєчком рота, ясна річ) вийти й трохи розважитися сексом, покинувши Дима, який саме почовгав купити "палітру" білої рідини, цього разу з "хімією", але то не відповідало б правилам гри. Дим був огидно потворний, як і його ім'я, одначе настоящій, залізний боєць і добре бився ногами.

— То що ж далі, га?

Чєловєк, що сидів поряд зі мною на довгій ворсистій канапі, яка тяглася вздовж стін, вже "приїхав". Він вибалушив глаза й белькотів: "Туманні праці Арістотеля, викидаючи цикламенів, набувають достатньої форфікуляції..." Атож, він уже "відчалив", "став на вуха" — мені той стан був знайомий, я його, як і всі ми, не раз зазнавав на собі, але тепер вирішив, що це — вєщь для боягуза, братва.

Ти ковтав собі молоко, а тоді розлягавсь, і тебе поглинала мисль, що все навколо-спогади. Ти все чьотко бачив-столи, стереоколонки, лампи, мочалок і мальчіков, одначе все воно було як та вєщь, щцо ніби й реальна, але насправді не існує. Ти був загіпнотизований носаком свого черевика чи туфлі, а то й нігтем, і почувався так, наче тебе схопили за барки й почали трясти. 1 трясли доти, доки витрушували все до решти. Ти втрачав і тіло, й ім'я, і душу, але тебе ніщо не обходило, бо ти з нетерпінням чекав одного: коли твій черевик чи ніготь стане жовтим, а тоді ще жовтішим, і ще. Кінець кінцем лампи вибухали, наче атомні бомби, а носак черевика, ніготь або й брудна пляма на холоші оберталися у велике-превелике мєсто, більше від Всесвіту, і ти саме збирався стати перед господом Богом, коли все раптом уривалось. Ти повертався назад з перекошеною коробочкой і скімлив: "Ой-ой-ой!" Певна річ, це був великий кайф, але ж і велике боягузтво, Лдже ми живемо на землі не заради того, щоб доторкнутися до Бога. Це тільки висмоктує з чєловєка всю його силу й дух.

— То що ж далі, га?

Ввімкнули стерео, і виникло враження, ніби голос співачки-чувачки пєрєлєтает з одного кутка бару в інший, здіймається до стелі, знову падає на підлогу, кидається від стіни до стіни. Берті Ласкі прохрипіла стару пісеньку "Ти стираєш з мене фарбу". Одна з трьох цип біля стойки — та, що в зеленій перуці,— почала надувати й утягувати під "музичку", як вони називали те виття, своє черевце. Я нарешті відчув укол від "бритвочок" у старому доброму молоці й тепер був ладен зіграти в очко. Тож дзявкнув по-собачому:

— Гайда! Гайда! Гайда! — І зацідив кулаком свого сусіда, який усе ще щось белькотів. Я жєлєзно заліпив йому в ухо, одначе він тільки байдуже провадив далі:

— Телефонний алкоголь, коли фарфаркулюль одержує рубадубдуба... Згодом, коли він прийде до тями, йому, безперечно, болітиме забите місце.

— Куди гайда? — спитав Джорджі.

— Та так, пройдемось, братва, позиримо, що трапиться по дорозі. Отож ми випхалися в глупу зимову ночку, спустилися бульваром Маргдніти, повернули на Бутбі-авеию і там знайшли 'ге, чого іііукали,— крохотнос посміховисько для початку. Це був схожий на шкільного вчителя тремтливий старпьор в окулярах, який хапав ротом холодне нічне повітря. Під пахвою він ніс книжки, в руці тримав чорну парасольку і вийшов з-за рогу, де було публічне бібліо, щодо нього в ті дні піпли майже не ходили. Загалом, коли сутеніло, в місті рідко можна було зустріти типового обивателя, бо полісменів поменшало, але вистачало бешкетних мальчіков, тож схожий на вчителя чєловск був єдиним перехожим. Ми ввічливо подрулілі до нього, і я сказав:

— Вибачайте, друже.

Коли він завважив, як ми четверо спокійно, ввічливо й усміхнено підходимо до нього, то трохи здрейфив, одначе голосно, як учитель, і намагаючись приховати іспуг, відповів:

— Так, прошу. Що вам завгодно?

— Бачу, у вас під пахвою книжки, друже,— провадив далі я. — В наш час зустріти людину, що й досі полюбляє читати, приємна несподіванка.

— Он як? — здивувався він і аж затремтів. — Розумію. Він подивився на кожного з нас по черзі й побачив, що стоїть посеред гурту веселих, ввічливих хлопців.

— Так,— підтвердив я. — Я б із величезним інтересом подивився, з вашого дозволу, на книжки, які ви оце тримаєте під пахвою. Над усе на спі ті люблю гарну чисту книжку, братику.

— Чисту? — перепитав він. — Чисту?

Цієї миті Піт вихопив у нього три книжки й бистро роздав їх нам. Кожен із нас, окрім пришелепкуватого Дима, одержав по книжці. У мене в руках опинилась "Елементарна кристалографія". Я розгорнув її і зауважив:

— Чарівно, високий клас!.. А це що таке? — раптом перелякано вигукнув я. Яке брудне ругатєльство, соромно навіть дивитись! Ти розчарував мене, братику, такого я від тебе не сподівався.

— Але ж... — спробував заперечити учило. — Але ж, але ж...

— А тут,-підхопив Джорджі,-на мою думку, вже справжня бридота! Одне ругатєльство починається на "х", а друге — на "п". — Він тримав у руках книжку під назвою "Чудо сніжинки".

— Еге ж,— і собі докинув недоумкуватий Дим, що саме посмотрсл через Пітове плече і, як завжди, передав куті меду. — Ондечки розповідається про те, що він із нею зробив, ще й намальовано. То ти,— просичав він,— просто старий розбещений крутій!

— І це в твої роки, друже!.. — дорікнув я і став роздирати книжку, яку тримав у руках.

Решта заходилися робити те саме зі своїми книжками. Дим із Пітом шматували "Ромбоедричні системи".

— Постривайте! — закричав древній учило-мучило. — Це ж не мої книжки,-це власність муніципалітету! Справжнє неподобство! Вандалізм!-І ще щось в етом роде. Він навіть спробував був відібрати в нас книжки. Зворушлива сцена!

— Ет, то ти заслуговуєш, щоб тебе провчили, братику,— зауважив я.

Та "Кристалографія" мала дуже міцну оправу, старовинну, виготовлену за тих часів, коли вєщі робили ще навічно, і розірвати її було дуже важко. Тоді я почав видирати сторінки й жбурляти їх жменями, наче величезні сніжинки, на старпьора, який усе волав, і решта нас зробили те саме — Димчик ще й ударив, як той блазень, у закаблуки.

— Ось тобі! — примовляв Піт. — Кукурудзяні пластівці для сраного читача паскудних книжок!

— Ах ти ж гидка розваліна! — лайнувсь я, і ми взялися за старого. Піт схопив його за лапи, Джорджі розтяг йому пальцем, мов гачком, пасть, а Дим витяг звідти штучні зуби — верхню й нижню щелепи. Він шпурнув ті щелепи на асфальт, а я став товкти їх черевиком. Але вони виявились надто міцні — з нової, класной пластмаси. Старий хрєн щось булькотів, зашумєл:

— Буль, вуль, муль!..

Тоді Джорджі відпустив його губкі й виляском приклався кулаком до беззубої пасті, звідки почувся стогін і красиво хлюпнула кров. Далі ми роздягли небораку, стягли з нього верхню одєжду, лишивши його в довгих трусах (старінних — Дим із смєхом навіть нахилився, щоб кращще їх роздивитись). Насамкінець Піт легенько двигонув учила по макітрі, і ми відпустили його з Богом. Він поплентався геть, заточуючись, хоч піхнулі його не дуже, ох-ох-охаючи й не розуміючи, ні де він, ні що з ним. А ми, поглузувавши, почали вивертати його кишені — Дим у цей час пританцьовував з чорною парасолькою. А втім, поживитись було майже нічим. Кілька доісторичних листів, ще 60-го року, з "моїм любим" і такою іншою фігньой, кільце для ключів і прєстарая авторучка, з якої протікало чорнило. Дурноверхий Дим облишив, звісно, свій танок із парасолькою і взявся читати вголос один з листів, демонструючи безлюдній вулиці свою письменність.

— "Мій любий!..-несамовито вигукував він.-Я думатиму про тебе на відстані! Сподіваюсь, ти не забуватимеш тепліше вдягатися, коли виходитимеш увечері з дому!.." —Дим на все горло заржал— го-го-го! — і вдав, ніби підтирається тим листом.

— Досить! — кинув я. — Кінчаймо, братва!

У штанях старпьора нашкребли жалюгідну дещицю башлєй (себто грошей), не більше троячки — брудна пшонка порівняно з нашими бабкамі, і ми її просто порозкидали. Тоді потрощили парасольку, порізали на клапті училову одєжду і, пустивши її за вітром, поставили крапку на тому старпьорі. Отак. Не багато, ясна річ, але я зовсім не збираюся ні перед ким ви-ї-бачатись — вечір тільки починався. "Леза" з молоком усмокталися в кров, і ми були на взводе.

Треба було повторити то же самоє, цебто спорожнити кишені, перш ніж грабануть крамницю, і таким чином купити собі наперед алібі. З таким наміром ми посунули до "Герцога Нью-Йоркського" на Еміс-авеню, знаючи, що в тому барі завжди три-чотири бабушкі дудлять пиво на ДД (державну допомогу). Ми враз обернулися на зразкових мальчіков і почали лагідно, як на вечірній молитві, до всіх усміхатись. Але ті старі зморшкуваті п'янички вмить затремтіли і їхні венозні лапкі зі склянками затрусилися, розбризкуючи пиво на стіл.

— Облиште нас, хлопці,— прошамкала одна з бабушенцій. На її обличчі відбилися сліди тисячоліть. — Ми бідні старі жінки.

Ми тільки вишкірились у відповідь, посідали поряд і дзеленькнулн у дзвіночок, підкликаючи офіціанта. Коли він, перелякано витираючи брудним фартухом ладоні, підійшов, замовили чотири "ветерани" — суміш рому й шерібренді, дуже популярний у той час коктейль (дехто полюбляв ще канадський варіант-з лаймовим соком).

— А цим бідним бабушкам принеси щось похрумкати,— наказав я офіціантові. — Кожній по великій порції шотландського ввіскі й чогось на зубок.

Я вивернув кишеню з дєньгамі на стіл, братйа, і решта хлопців зробили те саме. Переляканим старим п'яничкам принесли подвійне бухло, і вони геть розгубилися, не знаючи, що й сказати. Зрештою одна з них спромоглася на "Спасибі, хлопчики", хоч; відчувалося, всі вони думали: тут щось не те. Так чи так, ми купили кожній по пляшці коньяку "Генерал янкі" з собою, а я ще й заплатив, щоб їм видали другого дня по десятку кухлів пива і вони більше не смерділи біля стойки. На башлі, які лишилися, ми накупили, братва, всього їстівного, що тільки продавалося в тому мєстє: тістечок, сухих кренделиків, сирних паличок, хрусткої картоплі, шоколадних плиток. І все це — для отих підстаркуватих мочалок. А тоді оголосили:

— За мінуту повернемось.

— Спасибі, хлопці. Хай береже вас Бог,— тільки и спромоглися пробулькотіти старі ципи, коли ми попхались на вулицю без пенса в карманах.

— Сам собі здаєшся таким порядочним, що аж гидко,— зауважив Піт. Сердега Дим, було відно, анічогісінько не усьок, одначе притримав язика, боячись, що його обізвуть дураком і безголовим недоростком. Ми завернули за ріг і вийшли на Етлі-авеню, де ще була відчинена ота крамниця з солодощами та сигаретами. Вже місяців три ми її не чіпали, тож у цьому районі взагалі було спокійно — патрульні рожі (цебто озброєні полісмени) в ті дні трималися вище по річці. Ми натягли маски — новенькі, кльовиє, кожна була схожа на якусь історичну особу (коли купуєш таку маску, тобі навіть називають ім'я); я мав маску Дізраелі, Піт-Елвіса Преслі, Джорджі — Генріха VIII, а сердега Дим — поета Пе Бе Шеллі. Маски приховували все обличчя до останньої волосинки й були виготовлені з особливого еластичного матеріалу, так що після всього їх можна було навіть згорнути й запхати в черевик. Отож натягли ми маски й зайшли втрьох до крамниці. Піт лишився надворі "на стрьомє", хоч довкола й панувала тиша. У крамниці ми одразу посунули до господаря, такого собі Слоуза — не чєловєк, а драглі в портвейні. Він миттю збагнув, що й до чого, і прожогом метнувся за прилавок, де був телефон і де, мабуть, він тримав свою добре змащену шестизарядну "пушку". Дим із скоростью птаха перепурхнув через прилавок і почав кидатися коробками з тютюном, які розбивались об великий плакат, що на ньому якась мочалка шкірилася до покупців і виставляла на показ грудь, рекламуючи нові труїлки, тобто сигарети. Ще мить — і ми побачили, як у глибині крамниці за портьєрою наче прокотився клубок. То Дим і Слоуз зчепилися в смертельній бійці. З-поза портьєри чулось пихтіння, рохкання, удари, гуркіт падіння, лайка, і нарешті — брязь! брязь! брязь! — то били скло. Матуся Слоуз, крамарева дрружина, заціпеніла за прилавком. Щомиті вона могла зарепетувати: "Ґвалт! Рятуйте!"-отож я мігом перестрибнув через прилавок і схопив її — теж достоту слониха, ще й парфумами від неї тхнуло, як із діжки, а величезні груді аж ходором ходили, наче могутній вібратор. Я лапой затулив їй рота, щоб вона не заверещала на весь світ, але та сука щосили вкусила мене за долоню, і перший скрикнув саме я, а тоді й вона заверещала, закликаючи поліцію. Довелося долбануть її гирею, а тоді ще й потягти лапастим ломиком, яким вони відкривали ящики. Нарешті вона вмилася юшкою, як отой старий учило, ми кинули її на підлогу, з глуму розірвали на ній одєжду, ще й легенько копнули кілька разів ногами, щоб не стогнала. Коли я побачив її розкарячену, з голими цицьками на підлозі, то мимоволі подумав, чи не встигну я її ще й... А втім, часу вже не лишалось. Випорожнивши касу — здобич виявилась чималою — і прихопивши кілька коробок найкращих труїлок, ми злиняли.

— Одначе той гад здоровий як бугай,— зауважив Дим. Його вигляд мені не сподобався: брудний, розхристаний, він скидався на чєловєка після бійки. Хоч так воно й було, але ж це не виправдання, щоб мати такий вигляд. Об Димову хустину на шиї наче хтось ноги витер, маска злізла з обличчя, і на ньому лишився бруд з підлоги. Ми затягли Дима в провулок і заходилися приводити його до ладу — наслинили наші "сякачки" й ну вмивати йому писок. Старалися для того сучого сина. До "Герцога Нью-Йоркського" повернулися дуже бистро: глипнувши на годинник, я побачив, що ми впоралися менш ніж за десять хвилин. Бабушенції так само сиділи й цмулили пиво з віскі, яке ми їм купили.

— Привіт, киці! — звернулися ми до них. — Чого ще бажаєте?

— Ви дуже добрі, хлопчики,— завели вони ту саму пісеньку,— хай береже вас Бог.

Ми дзеленькнули в колокольчік, і коли підійшов офіціант, цього разу інший, замовили собі пива з ромом — страшенно ж палила спрага, братики,— а старим ципам — усе, чого їм заманеться. Тоді я попередив бабуль:

— Ми звідси не виходили, еге ж? Увесь час були тут, зрозуміло? Вони втямили все навдивовижу бистро.

— Добре, хлопчики. Ви весь час були в нас на очах. Хай береже вас Бог. —І знову приклалися до чарок.

Все це, звичайно, не так уже й важило. Півгодини поліція не давала про себе знати. Та потім з'явилися нарешті дві молоді рожі, розпашілі в своїх величезних залізних шлемах.

— Вам відомо про те, що сталося сьогодні ввечері у Слоузовій крамниці? — запитав один із них.

— Нам? — невинно перепитав я. — Ні. А що таке?

— Пограбування й насильство. Господарі в лікарні. Де була цілий вечір ваша компанія?

— А чому таким грубим тоном? — обурився я. — Мене не цікавлять ваші брудні натяки! Ви тільки погляньте, братики, які ці лягаві підозріливі!

— Вони весь вечір були тут, ці хлопці,— зацвірінькали старі мочалки. — Хай береже їх Бог, бо добріших і чемнішиих підлітків ми ще не зустрічали. Весь час просиділи за оцим столиком. Ми не бачили, щоб вони кудись виходили.

— Та ми ж тільки питаємо,— пояснив другий молодий фараон. — Виконуємо свої службові обов'язки.

Так чи так, а виходячи, вони застережливо глипнули на нас. А ми вслід їм зробили губами "Пр-р-р-р-р!" Одначе я був трохи розчарований. Ніякої тобі боротьби. Все просто, як поцілуй-мене-в-гузно. Але ніч тільки починалася.

2

Коли ми вийшли з бару "Герцог Нью-Йоркський", то біля його великої центральної освітленої вітрини запримітили неохайного сгарого пьяніцу, який на все горло виспівував паскудних пісеньок часу своїх батьків та ще й раз у раз гикав, так наче в його смердючих зруйнованих нутрощах сидів цілий оркестр. Є вєщі, яких я просто не терплю. І це була одна з них. Я не можу бачити мужіка, що, заливши очі, хитається на ногах і гидко відригує — байдуже, старий він чи молодий. А особливо такого віку, як оцей. Він стояв, прихилившись до стіни, в пожмаканій, пошарпаній одєждє, наче обтер собою все вапно, а потім ще й вивалявся в багнюці. Ми підхопили його попід руки й кілька разів добряче долбанулі під бік, але він і далі горланив:

І я повернуся до тебе, кохана, кохана, Коли ти, моє серце, помреш.

Тоді Дим трохи попрасував кулаком його пропиту пасть, спів урвався, і п'яний заволав:

— Ну ж бо, вбийте мене, страхопудні вилупки, я більше не хочу жити, особливо в цьому смердючому світі!

Я попросив Дима зачекати момент, бо часом цікаво послухати, що белькочуть оці старі маразматики про життя і світ.

— Смердючий! — вигукнув п'яниця. — Бо в ньому молодь поводиться зі старими людьми так, як оце ви зі мною. Нема тут більше ні закону, ні порядку!

Він репетував і вимахував своїми граблями, як справжній оратор. З його кішек раз у раз вихоплювалося оте "гик" та "гик", наче всередині в ньому щось оберталось чи бушував якийсь грубий мужік, намагаючись його урвати, тож старий погрожував йому кулаками й усе кричав:

— Цей світ не для літніх людей, і я не боюся вас, хлопчиська! Бийте мене скільки завгодно, я нічого не відчую, бо я під чаркою! А якщо вб'єте мене, то я тільки зрадію!

Ми вибухнули смєхом, однак нічого не відповіли, а тільки стояли й кривили губи. А старий провадив далі:

— Хіба це світ?! Люди вже ступили на Місяць, літають навколо Землі, як та комашня навколо лампи, але ніхто не поважає земних законів і порядку. Тож ви й чините всяке паскудство, брудні, полохливі хулігани!

Він видав губами звук "пр-р-р-р-р!", як ми оце щойно зробили шмаркачам полісменам, і знову затяг пісню:

О люба, люба батьківщино, боровся я заради тебе, Приніс тобі я мир і перемогу...

З усміхненими ліцами ми почали ніжно товкти його кулаками, одначе він уперто співав. Тоді ми зробили йому "підсічку", він важко, мов лантух, гепнувся і вистрілив цілим фонтаном пива з блювотиною. Нам стало гидко, кожен копнув його черевиком, і з тієї паскудної пасті полилася вже не пісня чи блювотина, а кров. А ми рушили собі далі.

І от поблизу муніципальної електростанції ми наштовхнулися на Баржу та п'ятьох його кентов. У ті часи, братва, ватаги складалися переважно з чотирьох-п'яти чоловік, на зразок автоекіпажів, бо так зручніше скористатися машиною, а шестеро — то вже більше, ніж звичайна ватага. Щоправда, час від часу ватаги для нічних битв об'єднувались у невеликі армії, одначе "хилятися" найкраще було невеликою компанією. Коли я бачив Баржу, мене аж нудило від його самовдоволеної масної пики й жахливої воні від пересмаженої олії, якою він просмердівся наскрізь, хай навіть був у найкращій одєждє, як того вечора. Ті хлопці помітили й нас, і якийсь час ми спокійно поглядали одні на одних. Це пахло вже справжнім дєлом, коли в хід ідуть тєсакі, цепі, брітви, а не самі кулаки та черевики. Баржа та його кенти облишили те, що робили,— вони саме зібрались поглумитися над малою, не більше десяти років, дєвочкой, яка скі мліла і репетувала, хоч була ще в одєждє. Баржа тримав її за одну лапку, а його перший помічник Лео — за другу. Хлопці, мабуть, устигли тільки проказати соромітності, перше ніж повалити малу й зґвалтувати. Зобачивши нас, вони відпустили зарюмсану ципку, і та дременула геть, світячи в темряві тоненькими блідими ніжками й усе схлипуючи: "Ой-ой-ой!.."

— Ти ба! — по-дружньому ошкірився я. — Та це ж гладкий смердючий цап Баржа! То як тобі ведеться, ти, бутель дешевої олії для смаження? Ану відхлюпни нам трохи в свої яєчні шкаралупи, якщо вони в тебе є, жирний кастрате!

І почалось. Нас було четверо, їх, як я вже казав,— шестеро, але волоцюга Дим, хоч який він задимлений, коли скаженів, то сам був вартий у бійці трьох. На поясі він був двічі обмотаний "ужом", цебто ланцюгом. Тепер Дим розпустив його і став крутити ним над головою, намагаючись поцілити противникам у глаза. Піт і Джорджі мали гарні гострі тєсакі, а я — чудову брітву-горлорізку, якою в ті часи орудував блискуче. Отож ми почали рубитися в нічній пітьмі. Старий Місяць, на який уже ступили люди, щойно вийшов, і гостро, наче ножі, зблиснули зірки, мовби бажаючи й собі приєднатись до дракі. Мені пощастило розпороти брітвой спереду одєжду одному з Баржиних кентов, та так акуратно, що лезо навіть не торкнулося тєла. Посеред дракі той кент раптом побачив, що нагадує розлущеного горохового стручка — черево оголилося, чоловіче причандалля вивалилось назовні. Хлопець розлютився ужасно, заметався, загарчав, утратив пильність і підпустив до себе Димчика, який крутонув ланцюгом — вж-ж-ж-ж! — і поцілив бідоласі прямісінько в глазкі. Баржин боєць заскавулів і, заточуючись, відійшов убік. Ми працювали отлічно, і невдовзі перший Баржин помічник, засліплений Димовим ланцюгом, опинився на землі. Він рачкував і завивав, як звір, аж поки дістав ще й добрячий удар черевиком по голіверу й відразу вгамувався.

З нас чотирьох Дим, як завжди, мав найгірший вигляд: закривавлене ліцо, брудна пошарпана одєжда. Ми троє залишалися такі самі спокійні й неушкоджені. Я все хотів дістатися до смердючого гладкого Баржі й уже витанцьовував, як той голяр на кораблі у шторм, навколо нього з брітвой, намагаючись різонути по брудній масній пиці. Баржа мав довгого тесака, справжнього різницького ножа, але сам був опецькуватий, неповороткий і важкий, отож заподіяти врєда нікому не міг. Це була справжня втіха, братики, вальсувати навколо нього — ліворуч два-три, праворуч два-три,— підррізаючи йому по черзі то ліву щічку, то праву, і з обох боків одночасно наче опускалися дві криваві фіранки, затуляючи тієї зоряної зимової ночі масну Баржину хавку. Та хоч криваві патьоки вже й скидалися на червоні фіранки, Баржа цього, як видно, не відчував, бо так само вайлувате тупцяв на місці, мов жирний ведмідь, і штрикав у мій бік тесаком.

Цієї мінути ми почули завивання сирен і зрозуміли, що то їдуть фараони, виставивши з вікон машин "пушкі". Поліцію, безсумнівно, викликала ота мала зарюмсана дєвочка, адже поруч з електростанцією був телефон для зв'язку з рожамі.

— Дарма, смердючий цапе! — гукнув я. — Невдовзі стрінемось! Я ще відірву тобі яйця!

Відсапуючись, вони неквапно побігли в бік річки, крім першого Баржиного заступника Лео, який "міцно спав" на землі. Ми всі четверо поспішили в протилежний бік. За квартал був наскрізний провулок, темний і безлюдний; там ми сховались і помалу віддихались. Ми опинилися наче між двома величезними страшними горами — обабіч здіймалися височенні багатоквартирні будинки, і в кожному вікні блимало голубе світло. Напевно, телики. Того вечора показували так званий всесвітній телеканал — ту саму програму можна було посмотреть будь-де на планеті; як правило, її охоче дивились немолоді піпли середніх статків. Виступав або відомий комік, або чорношкірий співак, і передачу транслювали за допомогою телесупутників. Атож. Поки ми перечікували й відхекувались, поліційні машини з увімкненими сиренами промчали на схід. Отже, з нами все гаразд. Лише сердега Дим раптом вирячився на небо, де сяяли зорі й місяць, і широко роззявив пасть, мов дитина, що доти таких вєщєй не бачила.

— Цікаво, що на них? — проказав він. — Що воно діється там, нагорі?

Я щосили штурхонув його ліктем і відрубав:

— Отямся, дурак! Знайшов чим сушити мізки, блін! Там, мабуть, те саме, що й тут: один наштрикується на ножик, другий його тим ножиком підрізає. А поки що в нас ще дитяче врємя, братики, ходімо далі!

Піт і Джорджі загоготали, а сердега Дим тільки люто глипнув на мене, тоді знову звів очі на зорі та місяць. Ми посунули провулком, з обох боків якого лилося блакитне мерехтіння всесвітнього телеканалу. Тепер нам потрібна була машина. Вийшовши з провулка, ми повернули влєво і коли побачили велику бронзову статую якогось старого поета з верхньою губою, мов у мавпи, і з люлькою в немічному роті, то зрозуміли, що дісталися до Прістлі-плейс. Ми взяли на північ і вийшли до бридкого "Фільмодрому" — кіношкі, обдертої і подзьобаної, бо сюди не зазирав майже ніхто, крім таких мальчіков, як оце я і мої кенти, та й то аби лиш поверещати, порубатися чи пожаріть в темряві дєвочек. На афіші біля входу виднілися засиджені мухами невиразні плями — реклама ще одного ковбойського бойовика, де на боці шерифа, який палив зі свого шестизарядного кольта в конокрадів з войовничих легіонів пекла, билися архангели. Одне слово, така собі жлобська вєщь, що їх у ті часи штампувала державна компанія. Автомобілі, припарковані біля кіношкі, були нікудишні — переважно розбиті старі тачкі, серед яких стояв і досить новенький "дуранго-95". Його я й уподобав. Джорджі мав на кільці для ключів відмичку, так званий "багатоключник", тож невдовзі ми вже були в машині. Дим із Пітом влаштувалися позаду, пахкаючи, мов пани-хани, труїлками, а я ввімкнув запалювання й запустив стартер. Двигун потужно заревів, і ми відчули, як у нас приємно затремтіли нутрощі. Я натис копитом на газ, ми гарненько виїхали задком, і ніхто нас не засьок.

Якийсь час ми забавлялися на міських задвірках, лякаючи мужіков та жєнщін — вони перебігали дорогу, а ми виписували кривулі між ними й котами. Потім рушили на захід. Машин на дорозі майже не було, тож я витис педаль до кінця, і "дуранго-95" ковтав кілометри, як ті спагетті. Невдовзі обабіч замелькали голі дерева, і стало темно, страшенно темно, братва,— то ми виїхали за місто. Раптом фари висвітили щось велике і з ошкіреною зубатою пастью. Наступної миті воно завищало й хряснуло під колесами. Дим на задньому сидінні повернув голову й зареготав: "Га-га-га!" Згодом ми побачили молоденького мальчіка й мочалку, що любілісь під деревом. Ми спинилися, заплескали в долоні й затюкали до них, а тоді підійшли і дали кожному по кілька лящів. Вони заскиглили, а ми помчали собі далі. На черзі був "несподіваний візит". Непогана нагода поржать і когось зґвалтувати. Під'їхали до селища, трохи віддалік від якого осібно стояв невеликий котедж із садочком. Саме вийшов місяць, і цей чепурний, охайний котедж стало дуже добре видно. Я скинув швидкість і вдарив по гальмах, а решта троє загиготіли, як бєзумниє. Тепер ми побачили на воротах його назву — "Оселя". Напис досить-таки похмурий. Я виліз з машини, наказавши кентам не гиготіти, а триматися поважно, відчинив маленьку хвіртку і підійшов до дверей будинку. Постукав. Спершу легенько, ввічливо. Але ніхто не відгукнувся, тож я погрюкав наглєй і почув, як хтось підійшов, відсунув засув і, прочинивши трохи двері на ланцюжку, виставив у щілину глаз.

— Хто там?

Судячи з голосу, це була мочалка, молоденька дєвочка, тому я дуже чемно, як справжній джентльмен, проказав:

— Перепрошую, пані, що змушений вас потурбувати, але ми оце з приятелем вийшли прогулятись, і йому раптом стало зле. Так скрутило, що він стогне й конає на дорозі. Чи не дозволите, ласкава пані, скористатися вашим телефоном, щоб викликати швидку допомогу?

— У нас телефону немає,— відказала дєвочка. — На жаль, немає. Зверніться до когось іншого.

З маленького котеджу долинало клацання — там хтось друкував на машинці. Потім клацання урвалось, і пролунав чоловічий голос:

— Що там таке, люба?

— А може, ви зробите таку ласку,— мовив я,— й винесете склянку води? Схоже, йому просто забило памороки. Мабуть, умлів, тільки й того. Дєвочка трохи повагалась, а тоді відказала:

— Зачекайте.

Вона пішла по воду, а мої три кенти тихенько вилізли з машини, крадькома підійшли до мене й понатягали маски. Я теж натяг маску, а тоді просунув клешню в двері й легко від'єднав ланцюжок. Заколисана моїм ввічливим голосом, дєвочка не замкнула двері на засув, хоч я був для неї просто нічний незнайомець. Учотирьох ми з ревищем удерлися до того чепурненького котеджика. Дим, як завжди, клеїв шута — підстрибував, вигукував соромітності. Зі смєхом ми вскочили до кімнати, де було світло, й побачили ту дєвочку, що лякливо скулилася,— молоденька вродлива мочалка з високими грудьми. Поруч сидів чєловєк, її муж, також молодий, в окулярах у роговій оправі. На столі стояла друкарська машинка, скрізь валялися аркуші паперу, а в одному місці вони лежали охайним стосиком — певно, щойно віддруковані. Перед нами знову був інтелігент-книголюб, як і той, що над ним ми познущалися кілька годин тому, одначе цього разу письменник, а не читач.

— Що таке? — здивувався він. — Хто ви? Як ви посміли зайти до мого будинку без дозволу?! —Голос і руки в нього тремтіли.

— Не бійся,— заспокоїв я його. — Якщо в серці у тебе страх, молися, брате, і він миттю розвіється.

Джорджі й Піт рушили шукати кухню, а Дим стояв біля мене з роззявленою пастью й чекав наказу.

— А це що таке? — спитав я, беручи до рук стосик віддрукованих аркушів. Муж в окулярах у роговій оправі аж затрусився.

— Я й сам хотів би це знати? Що таке? Чого вам треба? Забирайтеся геть, поки я вас не викинув!

Сердега Дим, виряджений у маску Пе Бе Шеллі, вибухнув смєхом і зарохкав.

— О, то це книжка! — проказав я. — Книжка, яку ти пишеш. — Голос у мене раптом став хрипким. — Я завжди захоплювався людьми, що пишуть книжки. — Поглянувши на верхній аркуш, я побачив нназву "МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН" — і зауважив: — Яка глупость! Де це ти бачив механічні апельсини? — Тоді почав читати вголос, наче молитву, маленький уривок: — "Спроба примусити людину, живе створіння, що росте і має право на радість, відвернутися, зрештою, від ласкавого подиху зарослих бородою Божих вуст, спроба, я б сказав, нав'язати їй закони й умови життя механічної істоти — проти такої спроби підіймаю я своє перо-меч..."

Дим глузливо пирснув, а я заржал. Потім став шматувати аркуші й розкидати клапті по підлозі. Муж-письменник трохи не чокнувся, весь пожовк і посунув на мене, зціпивши зуби й розчепіривши пальці, мов кігті. Настала черга Дима — шкірячись, він кидав у перекривлине ліцо чєловєка: — "У-тю-тю!.. У-лю-лю!" А тоді — хрясь-хрясь! — кулаком зліва, кулаком справа, і ось наш дорогенький друг уже спливає червоною юшкою — червоненьке винце на розлив, густе й повсюди, так наче його виробляє потужна фірма. Чистесенький килимок і клапті книжки, яку я вже дошматовував — вжик-вжик! — були залиті кров'ю. Увесь той час дєвочка, кохана й вірна господарева жєна, заціпеніло стояла біля каміна. Аж раптом, за кожним ударом Дима, вона почала зойкати, і це нагадувало музичний супровід його кулачній роботі. Тут із кухні повернулися Джорджі й Піт. Обидва щось жували, не скинувши масок,— це чудово можна було робити й так. Джорджі тримав в одній лапє холодну пташину ніжку, а в другій — півбуханця хлєба, щедро намазаного маслом. Піт прийшов із пляшкою пива, що пінилося через горлишко, і з добрячим шматком кексу з коринкою. Хлопці почали підбадьорювати Дима — гоп-гоп-гоп! — а той витанцьовував навколо письменника і гатив його кулаками. Кінець кінцем чєловєк заплакав над сплюндрованою справою свого життя, і в його розбитій, закривавленій пасті забулькало:

"У-ю-ю-юй!" Мої кенти не переставали жувати, і коли вони вигукували, то в їхніх пащеках можна було побачити шматки їжі. Такого я не міг терпіти — це просто гидота. Тому гримнув:

— Облиште жратву! Я вам не дозволяв! Візьміть цього чєловєка й тримайте так, щоб він усе відєл і не шарпався.

Хлопці кинули свою жирну піщу на розкидані папери на столі й скрутілі письменника. Рогові окуляри в нього вже були розбиті, але ще теліпалися на "фасаді" (я не витримав і здер їх, братики). А Дим усе витанцьовував довкола, забавляючись з автором "Механічного апельсина", доки ліцо в того стало фіолетовим і заюшеним, наче стиглий плід, що спливає соком.

— Досить, Диме! — зупинив я його. — Перейдімо тепер до іншої иєщі, і хай нам Бог помагає.

Дим схопив дєвочку, яка все ще виском вищала на високій бемольній ноті, заломив їй руки за спину, а я під підбадьорливе "гоп-гоп-гоп!" почав зривати з неї одяг. І ось її спокусливі груді вже засвітили рожевими пипками, братва, а я розстібав штани, готуючись устромитися в неї. А встромившись, почув судомний крик дєвочкі й безумні зойки та брудну лайку закривавленого чєловєка, що його Джорджі й Піт тримали якомога ближче до нас. Після мене настала черга Дима, і він, поки я тримав дєвочку, зробив своє діло по-тваринному нетерпляче, щирячись і підвиваючи під маскою Пе Бе Шеллі. Потім ми помінялися — Дим і я схопили заслиненого письменника,, який уже й не борсався, тільки недоладно белькотів, наче був у молочно-плюсовому барі, а Піт і Джирджі и собі скуштували дєвочку. Нарешті запала тиша, і нас охопила лють. Ми розтрощили геть усе, що ще лишалося цілим: друкарську машинку, лампу, стільці, а Дим — у своєму репертуарі — подзюрив у камін і збирався вже накласти купу на вкритий папером килим, та я заборонив.

— Гайда! Гайда! Гайда! — гукнув я.

Письменник і його жєна були наче непритомні — заюшені кров'ю, змордовані, вони тільки хрипіли. Одначе залишалися живі.

Ми сіли в машину (я посадив за кермо Джорджі, бо почувався трохи стомленим) і помчали назад до міста, не звертаючи уваги на тварин, які з виском попадали під колеса.

3

Ми їхали до міста, але на околиці, неподалік від так званого Промислового каналу, завважили, що стрілка на покажчику палива безсило впала, так само, як і наші-ха-ха-ха!-"стрілки-хрінки", і машина закахикала: "кхс-кхе-кхе!" Нічого страшного-блакитні вогники залізничної станції миготіли--бл й м-блим! — вже зовсім поруч. Ішлося тільки по те, ччи покинути машину, щоб її зашмонали рожі, чи штовхнути її, наче в нападі шаленої люті, в старий ставок, де б вона гучно плюснулася й навіки зникла. Ми вибрали друге. Повилазивши з машини, відпустили гальма, вчотирьох подкатілі колимагу до краю ставка (суміш патоки з людськими екскрементами), добряче піхнулі, й вона полетіла, а ми повідскакували назад, щоб багнюка не забризкала нам одєжду. Однак машина тихо пірнула собі — хлюп! — а тоді — бульк! — і повагом пішла на дно.

— Прощавай, кентику! — гукнув Джорджі.

А Дим провів колимагу блазенським "у-ха-ха!"

Ми рушили до платформи, щоб проїхати одну зупинку до Центру — так називалася станція в центральній частині міста. Чемно, як належить, заплатили за проїзд і стали тихо, як порядні люди, чекати на платформі. Дим розважався біля гральних автоматів — кишені в нього були напхані дрібняками, і він був ладен у разі потреби роздати монети злидарям та голодним, одначе жодного такого ми не зустріли. Нарешті з гуркотом підійшов швидкий поїзд, маїіжг порожній, і ми сіли. Проїхавши трохи, взялися за оббивку й хутко випустили тельбухи із сидінь, а Дим почав гатити по окну ланцюгом, доки шибка розлетілася, зблиснувши скалками в зимовому повітрі. І все ж ми почувалися виснажгними й змореними — той вечір, братва, таки забрав у нас чимало сил; тільки Дим так само веселився, мов блазень, хоч був замазюканий з голови до ніг і вопял потом, що найбільше мене в ньому дратувало.

У Центрі ми вийшли й почовгали до молочного бару "Корова", відверто позіхаючи — а-а-у-у! — під місяцем, зорями й ліхтарями, бо, зрештою, були ж іще мальчікі-підлітки й удень ходили до школи. В "Корові" стало іце велелюдніше. Але той чєловєк, який звечора плів мандрони у "торчку" від молока з "хімією" чи чимось таким, і досі правив своєї:

— Вуличні хлопці, з мертвої матерії народжені погодою в кінно-сінні глільсько-платонічні часи...

Мабуть, він "залітав" того вечора уже втретє чи вчетверте, бо вигляд мав якийсь нелюдський, наче й сам обернувся на вещь, а його ліцо — на крейдяну брилу. А проте, коли вже йому подобалося так довго "мандрувати", то хай би краще скористався одним з окремих стійл у глибині бару, а не муляв людям очі у великій залі, де кожний мальчік міг над ним позбиткуватись — жартома, звісно, адже в "Корові" були хвацькі викидайли, ладні швидко покласти край будь-якому неподобству. Так чи так, а Дим проштовхався до хрєна і, по-блазенському, на все горло позіхаючи, аж було видно мигдалини, копнув його своїм великим і брудним сапогом у ногу. Але той йолоп нічого не відчув — його душа ширяла десь високо над тілом.

Навколо хиляли молоко, кокаїнілися й забавлялись запелюшники (по-нашому, це ті, кого звичайно називають підлітками), хоч були в барі й старші мужчіни та жєнщіни (аж ніяк не з буржуа), що реготали й правили теревені, їхні зачіски й одєжда вільного стилю (переважно просторі вовняні светри) вказували на те, що вони прийшли з репетицій у телестудіях за рогом. У тих дєвочєк були жваві ліца з великими яскраво-червоними ротікамі — вони шкірились, виставляючи напоказ зубья, цілком байдужі до навколишнього розбишацтва. На стереопрогравачі саме скінчилася й зіскочила платівка (Джонні Жіваго, русская кошка, виконувала пісню "Тільки іншим разом"), і в цю мить, коли запала тиша й на програвач мала лягти інша платівка, одна з тих дєвочєк — на вигляд років під сорок, дуже вродливаа, з великим, розтягнутим в усмішці ротіком — раптом проспівала якихось півтора такта, наче на підтвердження того. про що вони там патякали. У ту хвилину, братики, мені здалося, ніби до молочного бару залетіла велика птаха,— все волосся на моєму тєлє стало дибки, а шкіру обсипало морозом, немов по ній пробігли крихітні ящірки. Я ж бо ту пісню знав! Це була арія з опери Фрідріха Гіттерфенстера "Оаз Ве11геи@"' — невеличкий фрагментик, який співачка просипіла з перехопленим горлом. Лише одна фраза: "Та, мабуть, краще так". Але всередині в мене все затріпотіло.

А от зачумлений Дим, що прослухав фрагмент арії так, наче проковтнув кинутий на тарілку шмацик сосиски, вдався до ще одного свого паскудства:

затрубив губами, заскавучав, як собака і, двічі скинувши вгору два пальці, по-блазенському розреготався. Коли я почув і побачив ті шизові Димові жарти, мене аж пересмикнуло, і кров ударила мені в обличчя.

— Вилупок! — просичав я. — Брудний, безмозкий і невихований покруч! — Після цього я перехилився через Джорджі,, що сидів поміж мною та бридким Димом, і бистро зацідив Димові кулаком у пасть. Той отетерів, роззявив поддувало й заходився витирати ладонью кров із губи, а тоді здивовано залупав очима то на скривавлену руку, то на мене.

— За що? — як завжди, недоумкувате спитав він. Мало хто помітив цю мою розправу, а ті, хто помітив, залишилися байдужі. Знову зазвучало стерео — цього разу тягуча вєщь з електрогітарнимм виттям.

— Ти невихований виродок, братику, темнота, що не відає, як поводитись на людях.

Дим люто, по-жлобському блимнув очима й відрубав:

— Не роби так більше ніколи! Я тобі більше не братик і не бажаю ним бути! Він дістав з кишені велику брудну сякачку й заходився промокати кров, спантеличено й насуплено розглядаючи плями, так наче був певен, що сходити юшкою можуть інші, але аж ніяк не він. Дим був співець крові, яка штовхала його на паскудства, а та дєвочка оспівувала музику. А втім, тепер вона разом зі своїми кентами весело реготала — ха-ха-ха! — ротік до вух, зуби виблискують — і навіть не помітила Димової брудної вихватки. Насправді ображений був я. Тож і відказав Димові:

— Коли це тобі не до вподоби, братику, і ти не бажаєш, щоб так було й далі, то ти знаєш, що робити.

— Годі! — різко урвав мене Джорджі, аж я вмить повернувся в його бік. — Не заводьтесь!

— Та це ж Димові на користь,— заперечив я. — Не можна йому всю жізнь бути дитиною. — Я пильно подивився в очі Джорджі.

— А за яким це правом,— озвався Дим, з губи якого кров уже не так цебеніла,— він вважає, ніби може мною командувати, ще й долбать мене? Та ялди йому! Я швиденько полоскочу його глазкі ланцюгом.

— Озирнись навколо,— проказав я неголосно, але так, щоб було чути серед гуркоту стереомузики, що мовби відлунювала від стін і стелі, та белькотання чєловєка, який уже "відчалив" і прорікав за спиною в Дима: "Найближча іскра наивиостанніша..." — Озирнися, Диме, і зваж, чи так уже тобі не хочеться жити.

— А ялди! — презирливо ошкірився Дим. — Хрєн тобі в зуби! Ти не мав права мене бити! І за те, що ти мене долбанул, тепер ми схльоснемося з тобою на ланцюгах, тесаках чи брітвах. Я вже ситий по зав'язку!

— Кажеш, хочеш битися на тесаках? — прогарчав я. Тут утрутився Піт:

— Облиште, хлопці! Хіба ми не кенти? А кенти так не поводяться. Он деякі ротаті мальчікі вже позирають у наш бік і кривлять губи. Не треба ганьбити себе

— Дим має знати своє місце,— не вгавав я. — Хіба не так?

— Зачекай-но,— заперечив Джорджі. — Яке таке місце? Вперше чую, щоб піпли мали привчатися до своїх місць.

— Правду кажучи, Алексе,— промовив Піт,— ти не повинен був ні з сього ні з того долбать Дима. Я тебе поважаю, але якби ти вдарив був мене, то я теж відповів би. Я сказав — баста. — І він нахилився над склянкою з молоком.

Приховуючи раздражєніс, я спокійно прорік:

— Потрібен лідер. Потрібна дисципліна. Хіба не так?

Хлопці мовчали, жоден навіть головою не кивнув.

Моє раздражєніє зростало, але зовні я залишався незворушним.

— Я вже довгенько ватагую. Всі ми кенти, але хтось же та повинен бути ватажком. Хіба не так? Га?

Хлопці насторожено закивали головами. Дим витирав останні каплі крові. І раптом саме він підтримав мене:

— Гаразд, гаразд. Дубадуб! Усі ми, певно, втомилися. Годі про це. Я був ошелешений, навіть здрейфив, коли почув, що Дим говорить так мудро. А він провадив далі:

— Час уже й до ліжка, тож найкраще розійтися по домівках. Га?

Я був просто вражений. Решта двоє закивали головами — так-так, мовляв:

— Зрозумій, Диме, чому я долбанул тебе по пасті,— почав пояснювати я. — То була справжня музика. А коли якась циипа співає і її хтось перебиває, як оце зробив ти, то я стаю просто безумний.

— Краще ходімо додому й завалимося в спячку,— відмахнувся Дим. — Вже пізно, як для мальчіков-запелюшників. Правда ж? "Так-так",— закивали головами решта двоє.

— Гадаю, нам і справді краще розійтись,— погодився я. — Дим висунув кльовую пропозицію. Якщо ми не зустрінемо разом світанку, братики, то як — завтра тут-таки, в той самий час?

— Звичайно,— мовив Джорджі. — Вважай, домовились.

— Може, я трохи припізнюсь,— попередив Дим. — Але прийду неодмінно. — Він усе ще промокав губу, хоч кров із нееї вже й не сочилася. — Сподіваюсь, тут більше не буде співучих цип. — І він, як завжди, по-блазенському зареготав — го-го-го! Схоже, він був такий "димний",, що навіть не образився.

Отож ми розійшлися кожен у свій бік, і я почалапав додому, відригуючи — гик-гик! — холодною кока-колою. Брітву-ггорлорізку тримав напохваті — на той випадок, якби біля будинку мене очікував котрийсь із Баржиних кентів, або якби дорогою трапилася банда, кодло чи шайка, що час від часу накидалися на самотніх перехожих. Я мешкав із татусем і матусею в муніципальному багатоквартирному будинку 18-А, між Кінгслі-авеню та Вілсон-вей. Підворіття я проминув без пригод, хоч по дорозі, братики, наштовхнувся на якогось геть порізаного мальчішєчку — він лежав у рівчаку, зойкав і стогнав,— а трохи далі при світлі від ліхтаря побачив то там, то тут криваві пасмуги — мовби автографи нічних розваг. Майже біля самого будинку 18-А валялися тр-р-русікі якоїсь дєвочкі — їх, напевне, грубо здерли з неї в поспіху. І таке інше, братики. Стіни у вестибюлі будинку прикрашав муніципальний живопис — угодовані мужікі й ципи, голі-голісінькі, біля верстатів та машин — символ величної праці. Певна річ, декотрі мальчікі з будинку 18-А, як того й слід було чекати, ще й вправно оздобили стіни розписами олівців та кулькових ручок —— домалювали волоссячко, набряклі прутні, вписали соромітності у видовжені кола біля гордих псістєй тих нагіх жєнщін і мужчін. Коли я підійшов до ліфта, то міг уже й не натискати кнопку, щоб перевірити, чи він працює,— того вечора кнопки більш не існувало, хтось гарненько долбанул по ній, а залізні двері кабіни були геть погнуті — видно, тут забавлялись якісь велети. Отож довелося дертися на десятий поверх пішки. Я лаявся, відсапувавсь і знов рахував сходинки, втомлений і тєлом і душею. Страшенно кортіло послухати музику — мабуть, та співуча лєвочка з "Корови" "ззавела" мене. Хотілося побенкетувати музикою, перше ніж мені проштемпелюють паспорт на кордоні сну і підніметься шлагбаум, пропускаючи мене в країну марень.

Я відімкнув двері нашої квартири 10-8 власним ключіком. У нашій маленькій хижі було тихо-те і ем давали хропака. Матуся лишила на столі сику-таку вечерю-кілька ломтіков консервованого м'яса, кусень хлєба з маслом та склянку холодного молока. Хо-хо-хо, молочко без "брітіючок", "хімії", чи "дуру"! Яким гріховним, братики, видавалося мені тепер це невинне молоко! Випивши його і проковтнувши з гарчанням хліб та м'ясо, я відчув, що набагато голодніший, ніж гадав, тому дістав ще фруктовий пиріг і став дерти його на шматки й набивати свою жадібну пасть. Тоді поколупався в зубах, поцмокав, очищаючи болталом, цебто язиком, пасть, і рушив до своєї кімнатчини, або ж барлога, скидаючи, як завжди, на ходу одєжду. Там було ліжко й гордість моєї жізні — стереопрогравач; у серванті стояли платіівки, а на стіні висіли вимпели та прапорці — своєрідні спогади, братва, про навчання з одинадцяти років у виправних школах,— і на кожному виблискувала емблема чи назва: "Південь-4", "Блакитна дивізія Метро-випрошколи", "Хлопці з Альфи".

Невеликі гучномовці були розкидані по всій кімнаті — на стелі, на стінах, на підлозі, тож я кайфував від музики наче був не в ліжку, а посеред оркестру. Того вечора насамперед вирішив послухати новий скрипковий концерт американця Джоффрі Плавтуса у виконанні Одіссеуса Черілоса з філармонічним оркестром із Мейкона, штат Джорджія. Я витяг з охайного стосика платівку, поставив її на програвач і став чекати.

І от, братики, ринуло. О небесна насолодо! Я лежав нагой горілиць, підклавши під голівер руки, заплющивши очі, роззявивши від утіхи пасть, і слухав потік забалдєнних звуків. Справжня розкіш, що наче ставала матеріальною. Тромбони хрумтіли під ліжком червонним золотом, за голівером три труби дихали гарячим сріблом, а біля дверей відлунювали солодким громом литаври і перевертали мені душу. Це було диво з див. Аж ось, мов відпущена пружина з небесного сплаву чи розлите в повітрі срібне вино, над рештою струнних, попри безглузде земне тяжіння, птахом злетіло скрипкове соло і шовковою ниткою зависло над ліжком. Затим у товстенну цукерку із золота й срібла угвинтилися, як черв'ячки чи платинові свердла, флейта і гобой. Я просто раював, братва. Те і ем не грюкали в стіну із сусідньої спальні, скаржачись на шум,— —я їх до цього вже привчив. Тепер вони вдавалися до снотворного. І, знаючи, що я люблю кайфувати від музики вночі, вже, напевно, прийняли таблетки. Я слухав із міцно заплющеними глазамі від насолоди, яку не можна було порівняти навіть із тусовкамі, з Богом після "хімії". Мої музичні видіння були куди чарівніші. Переді мною на землі лежали мужікі й ципи, молоді й старі, і благали моєї ласки, а я ржал на всю пасть і копав їх черевиком у ліцо. Попід стінами стояли й верещали роздягнені дєвочкі, а я входив у кожну з них набряклою булавою, і ось, коли музика, що вся була рухом, сягнула вершини своєї височенної вежі, я, лежачи на ліжку із заплющеними глазамі й руками під голівером, здригнувся, вивергаючи сім'я із знеможеним криком "а-а-а-а!" А чарівна музика линула до свого розпеченого фіналу...

Потім я поставив незрівнянного Моцартового "Юпітера" і побачив нові, розплескані на землі ліца, а тоді, перш ніж перетнути кордон сну, вирішив послухати останню платівку — щось давне, величне й дуже серйозне, тож зупинився на Й.-С. Баху. В мене був його "Бранденбурзький концерт" для скрипкового оркестру. Цей концерт я слухав уже з іншим почуттям і раптом знову побачив назву на аркуші паперу, розірваному мною в котеджі "Оселя" звечора, хоч, здавалося, це було дуже давни. "Механічний апельсин". Слухаючи Й.-С. Баха, я краще прохавал, що та назва означала, и під впливом, мабуть, розкішної музики старого німецького маестро мені закортіло надавати господарям котеджу

1 2 3 4 5 6