Вірші

Сааді Мусліхіддін

Мусліхіддін Сааді
Вірші

Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

Про добрі діла

Багато сказано про добрії діла,
Але не кожному належить похвала.

Візьми в гнобителя і хату, і подвір'я,
В шуліки вискуби весь пух його і пір'я!

Все терня викорчуй і в огнище склади,
Вирощуй дерево, багате на плоди!

Нехай пробачення не буде для тирана!
Йому пробачення — для всього людства рана.

З рук вибий полум'я у злого палія!
Хай краще сам згорить, аніж уся земля!

Хто любить лити кров, карай того криваво:
Убити вбійника — твоє священне право!

Лист до правителя Шіраза

Правителю! Від брата я свого
Узнав таке, що й беку слід би знати:

До того оголився неборак,
Що вже не має в чому вийти з хати.

Йому хурму на продаж віддають —
Чи можна гірш людину покарати?

Як від дітей доглянути її,
Від жебраків голодних заховати?

Ти присилаєш турка-збирача,
Щоб і послідню крихітку забрати.

I так батожать бідного, що він
Не здужає ні сісти, ані встати.

О беку! В справедливість одягнись!
Вона для владаря — найкращі шати.

* * *

Всі люди — тіла одного частини,
Бо створені із однієї глини.

Коли від болю корчиться одна,
Тоді все тіло спокою не зна.
Дивіться також

О ти, що досі не жалів нікого!
Ти недостойний імені людського!

Безбатченко

Безбатченку відкрий свої обійми,
Введи в свій сад, з ноги колючку вийми.

I не цілуй дітей своїх, як близько
Стоїть він, голову спустивши низько.

Коли він плаче, хто його розрає?
Коли він сердиться, хто потурає?

Поклич його, перехопи сльозину,
Змий куряву з лиця йому, як сину.

Як палить сонце голову малому,
Дай тінь йому, візьми його додому.

Я гордий був, не знався я з бідою,
Коли мій батько добрий був зі мною.

Було, побачать коло мене муху —
I вже з усіх боків біжать без духу.

Тепер хоч би мене взяли ординці,
Я б залишився з горем наодинці.

З сирітським лихом добре я спізнався,
Бо рано й сам без захисту зостався.

Шіблі і мурашка

Якщо душа у тебе не байдужа
До добрих діл, послухай річ про мужа

Великого Шіблі, як на плечі
Він зерно ніс — і потім уночі

Міх розв'язав і спостеріг комаху,
Що бігала сюди-туди від страху.

Збентежений, він цілу ніч не спав,
Одніс назад її — і так сказав:

"Несправедливо, щоб мале створіння
Утратило житло своє й коріння!"

Полегшуй же недолю біднякам —
I проживеш тоді незгірше й сам.

Ще Фірдовсі сказав, високий духом
(Нехай земля йому довіку пухом):

"Мурашечку, що з зерням поспіша,
Не руш, не кривдь, бо й то жива душа!"

* * *

Без сну ворочавшись, якось одної нічки
Почув я бесіду метелика та свічки:

"Люблю, аж крилечка обпалюю, а ти
Чом плачеш, свічечко? Скажи, оповісти!"

I та відказує: "Тяжка у мене туга:
Від мене віск біжить, я зостаюсь без друга!

Він був утіхою найкращою мені,
Без нього, як Фархад, я тану на вогні!"

I поки мовила, гарячих сліз потоки
Весь час мережили її пожовклі щоки.

"Згаси, о хвастику, свою любовну хіть,
Коли не вивчився змагатися й терпіть!

Ти ухиляєшся від полум'я, гультяю,
А я стою й горю... і до кінця згоряю.

Опікся трішечки — і вже тебе лови!
А я у полум'ї від ніг до голови.

Ти не вважай на блиск, не задивляйсь на вроду.
Глянь, як я мучуся і сльози ллю, як воду!"

Ще невеликий шлях пройшла по небу ніч,
А мила дунула й палку спинила річ.

Та свічка й поночі тихенько шепче-плаче:
"Отак кінчається кохання в нас, юначе.

Як забажається збагнуть його колись,
Зустріти смерть свою із радістю навчись!"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли закоханий, живи в труді, в біді!
Від криводушності звільняйсь, як Сааді.

Так просто, зопалу, у море не пускайся!
А пустишся, увесь його вітрам віддайся!

Три коханки

Є три любки, три коханки є:
Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,
Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.
З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:
Душу всю віддай їй, чоловіче.

Багато їздив я

Багато їздив я, далеко мандрував,
Із різними людьми я дні свої збував.
Поживи доброї напитував я скрізь,
З гарману кожного я по зерну привіз.

Хазяїн і вівця

Вівцю однявши у вовків,
Хазяїн нищечком хотів
Сердешній горло перетнути.
Заплакала: "Так от чому ти
Не попустив мене вовкам:
Ти із тії породи й сам!"

Караван

Ей, проводир, не поспішай, з тобою йде мій сон, мій рай!
Попало серце в злий полон — і йде від мене в дальній край.

Дарма прошу, дарма молю зорю мою, любов мою —
I стогін мій, як дим з огню, з душі встає: не покидай!

За те, що знадила мене, за те, що зрадила мене,
Тепер ім'я твоє одне мені підказує одчай.

Вернися, світ моїх очей, щоб чула й ти, як стогін цей
З моїх поранених грудей встає під самий небокрай.

Мені розказував мулла, як душі кидають тіла.
Я ж бачив сам, як відійшла моя від мене в дальній край.

Хоч Сааді не до лиця і сльози ці, і туга ця,
Та, їм не бачачи кінця, кажу я розуму: прощай!