Вибране у перекладі Миколи Зерова

Беранже П'єр-Жан

П'єр-Жан Беранже
Вибране

Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

Фея рим

Поетам-робітникам

Є фея, фея рим. На землю лине
Дочка небес, чарівна й голосна,
I нас втішає у трудні хвилини.
Але пильнуймо: відлетить вона,
Така химерна і така крилата!
У неї з пригорщів беруть співці
Рубіни й перли на важкі вінці,
Щоб музам скроні увінчати.
Утіхо нам і мукам край,
О феє! Нас не покидай,
Не покидай!

Юнак за нею йде у світ лукавий,
Йому кричать, відраджують — дарма!
Він кинув школу, проміняв забави
На тяготу солодкого ярма.
I відтоді в полях і серед гаю
До лун далеких наслухає він —
А в смертну мить гучної слави дзвін
Його в примарах колисає.
Утіхо нам і мукам край,
О феє! Нас не покидай,
Не покидай!

Нехай міста кленуть її потугу,
Вона іде в халупи злидарів,
Робітникам втишає скрут і тугу,
Дарує бідним найсолодший спів.
Так мало треба, щоб вернути звагу
Тим у гарячці змученим серцям.
I фея каже: "Нате пісню вам!" —
Міраж води гамує спрагу.
Утіхо нам і злидням край,
О феє! Нас не покидай,
Не покидай!

Ми ще побачим, як вона, натхненна,
Під робітничий загоститься дах,
Як заспівають гемблі, веретена
I з'явиться мистецтво в постолах.
Ось ті співці доходять перемоги;
Дивіться також
Заїка-люд уже заговорив,
В турботі трон: то виринає гнів,
Повстали кинені під ноги.
Утіхо нам і злидням край,
О феє! Нас не покидай,
Не покидай!

О феє, зглянься і крилом широким
Їх перший спів окрий і захисти.
Міцним вином, не нидінням убогим,
Вином надії дай їм процвісти.
Нехай, твоїх діткнувшися напоїв,
І мій почин ті люди спом'януть:
"Він протоптав нову для пісні путь,
Нас у поезію озброїв".
Утіхо нам і мукам край,
О феє! Нас не покидай,
Не покидай!

Маркіз де Караба

Гляньте: цей маркіз
Право нам скупе привіз.
На коні баскому,
Вчвал прискочив він додому
Та й у замок свій
Квапиться мерщій.
На безчестя наше,
Шабелькою маше:
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Люду чесний, знай,
Я вщасливив цілий край.
Я — підпора трону,
Я монарсі дав корону
I тому, як він
На мій стан і чин
Та підійме руку,-
Матиме науку!
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Чутка йде — немов
У млині мій дід молов.
Що за вражі пльотки!
Сам Піпін, Піпін Короткий
Був прапращур нам...
Першості не 'ддам
В родословнім древі
Навіть королеві...
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Я в палацах — свій!
Паросток молодший мій
На єпіскопаті
Сяде скоро в білій шаті.
Правда, старший син
Дурень, але й він
Без війни і рани
Три хрести дістане.
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Що? Податки з нас
Сміють правити в цей час?
На дворянське право
Заміряється... держава?
Не заплатим, ні!
Замки в нас міцні,
I як прийде влада,
Привітаєм радо.
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Чим тобі не рай?
Ти, панотче, гріш збирай,
А простацтво злісне
Знов тягни ярмо залізне.
Від дівчат твоїх
Ми ждемо утіх,-
Бо ж на "перші ночі"
Всі єсьмо охочі.
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Та й настане лад!
По церквах — кадило й чад,
А сіпаки вірні
Б'ють і мучать села хирні.
Від своїх дідів
Владу я посів,
I її ж у спадок
Візьме мій нащадок.
Скинь шапки, гинь, юрба,-
Хай живе маркіз Караба!

Священний союз народів

Я бачив Мир — як над землею віяв
Квітками він і золотом пашні.
Він переміг, і бог війни розвіяв
Погрози хмар і блискавок огні.
I мовив Мир: "У кожному народі
Я вмію честь і гідність одзначuть.
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

О племена, вас утомили війни,
І навіть в сні не вийти вам із пут.
Переділіться знову — супокійний
Хай буде кожному під сонцем кут.
Не йдіть з царями в тріумфальнім ході
I власну путь до щастя прокладіть.
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

Сусіду спалиш — знай, що аквілони
Тим полум'ям і твій охоплять дах.
Війна минеться, попіл прохолоне,
Але — що плуг у зранених руках?
Границі ваші у страшнім обводі:
Рови фортець, поля кровопролить...
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

Міста горять, а можновладні берла
Підводять підсумки людських утрат,
Що їх війна ненaситна пожерла
Задля вінців і пурпурових шат.
Сліпі отари, зрозумійте — годі
Покірні шиї до ярма хилить.
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

Щоб Марсових не чути більше кроків,
Закони даймо землям і містам,
Щоб їм кривавих не струмить потоків
На втіху вінчаним войовникам.
Не вірте в зорі їх. Блиснуть на Сході,
Та в світлі дня їм більше не світить.
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

А світ зітхне в спокoї тихомирнім,
Скажіть: прощай! усім минулим дням
I сійте хліб у любім дзвоні лірнім,
Куріть мистецтва гойний фіміам.
Достатки в кожній з'являться господі,
I кожен шлюб нащаддя проростить.
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

Так говорив юнак той боговитий,
I лиш монархів він не зворушив.
Осінній день стояв у цвіт повитий,
Вернулись радощі весняних днів.
Пролийте ж вина на хвалу свободі
I щастя еру скрізь оповістіть.
Народи, злийтеся у братній згоді
I руки потиснiть.

Мощі

Як до мощей я прикладавсь
Надвечір, в присмерку собору,
Сусід до мене обізвавсь:
"А чув, як цей святий говоре?"
Поклав хреста магічний знак,
I бачу я — лихий і тощий
З труни підводиться кістяк
I, мовби сотня розбишак:
"Шануй,— кричить,— нетлінні мощі,
Цілуй мої нетлінні мощі!"

Кричить — регоче на весь рот,
Кричить, нахабний і запеклий:
"Вважай-но, літ уже сімсот
Пече мене несите пекло.
За славу вчинків голосну
Мене покарано на площі,
Та хитрий піп пустив ману:
Поклав мене в святу труну —
Цілуй же, люд, нетлінні мощі,
Цілуй мої нетлінні мощі.

Мене боявся цілий край.
Я був собі во время оно
Штукар, грабіжник і шахрай
З лицем і мовою барона.
Я зневажав святі церкви,
Обносив шати найдорожчі,
А мощі кидав у рови.
I от позбувся голови...
Шануй же, люд, нетлінні мощі,
Шануй мої нетлінні мощі!

А далі, глянь, оцей покров
Так само вкрив святий останок —
Жидівочку, мою любов,
Найкращу із земних коханок.
Прелата в єресь завели
Її кохання солодощі,
Ченці ж на вухо їй гули
Слова блюзнірства і хули.
Цілуй же, люд, нетлінні мощі,
Цілуй її нетлінні мощі!

А цей старий, що поряд нас,-
Святий інакшого гатунку.
То був злочинець (свинопас!)
I кат — без хиби і рятунку.
Його король наш поважав —
Було за що, було і пoщо:
Я сам до мученицьких лав
З його управних рук попав.
Цілуй же, люд, нетлінні мощі,
Цілуй його нетлінні мощі.

I от усі ми по церквах,
Заступники і слава люду,
Не влежать гроші в гаманцях,
I то найбільше наше чудо.
Та чую я пекельний ріг:
"Пора до чорта йти на прощі".
Сказав, і знов до гробу ліг,
I вкрав хреста — і як він встиг?
Шануй же, люд, нетлінні мощі,
Шануй усі нетлінні мощі!

Прощай

Вже скоро, Франціє. Я смерті подих чую.
О мати дорога! Нехай твоє ім'я,
Ім'я улюблене останнім прокажу я.
Чи хто любив тебе віддaніше, як я?
Я вихваляв тебе, не вміючи читати,
І нині в смертну мить, знесилений украй,
Про тебе буду я, конаючи, співати,
Ти ж пошануй мене сльозою і — прощай!

Як десять королів прийшли тобі на страту
I в кров топтав тебе їх переможний віз,-
Я рвав на корпію їх пурпурову шату,
Точив на рани я бальзам цілющих сліз.
I небо зглянулось. Пліднi твої руїни
Подякою племен красуються — і знай:
Ти зерно рівності посіяла нетлінне,
I рівності жнива зближаються. Прощай!

Я бачу, як лежу під віком у могилі.
Кого я тут любив,— молю — оборони,
I віддаси ти борг тій голубиці білій,
Що берегла твої, о Франціє, лани.
I щоб почула ти, як я тебе благаю,
Готовий одійти в незнаний інший край,-
Свій камінь гробовий поволі підіймаю,
Та руки ломляться; він падає. Прощай!

Чотирнадцяте липня

Той спомин бранцеві — як воля пожадана,
Я був іще малий, коли зачувся крик:
"Гей, на Бастілію! До зброї, громадяни!"
I все пішло туди — купець і ремісник.
Як зблідла дівчина і як жахнулась мати,
Зачувши рев гармат і барабанний гнів.
Та переміг народ. Бастілію узято,-
I весь у сонці день святочний заяснів,
У сонці заяснів..

Всі обіймалися — убогий і багатий,-
Жіноцтво славило і вояків, і бій,
Вертали в синьому герої дня солдати
У бурі оплесків і в юрмі гомінкій.
Втонув тоді король у глибині неслави
I всюди Лафайєт хвалою заряснів,
I волю я відчув, і крила я розправив,-
I весь у сонці день святочний заяснів,
У сонці заяснів.

На другий день мене дідок один учений
Повів на згарище, до замкових руїн.
"Мій сину,— мовив він,— тут деспотизм шалений
Душив народ — раба серед понурих стін.
I, прагнучи людське донищити коріння,
Він стільки, стільки нір для в'язнів поробив,
Що з першим натиском запалася твердиня,-
I весь у сонці день святочний заяснів,
У сонці заяснів.

Свобода, друже мій, то давня бунтівниця.
I от, озброївшись прапрадідним мечем,
Прийшла затерти слід тиранської в'язниці,
I Рівність з янгольським з'явилася лицем.
А з ними розлилось небесних бур свавілля
То голос Мірабо безчесний двір громив,
Він гасло нам подав: "Іще одну Бастілью!"
I як у сонці день святочний заяснів,
У сонці заяснів.

Що ми посіємо, пожнуть усі народи,
Ми дебатуємо — і нишкнуть королі,
А їх вінці тремтять, і про дари свободи
Піддaні шепчуться по всій уже землі.
Таблиці людських прав нову добу прискорять,
Всю землю обійдуть грозою буйних злив,
А з цих руїн господь новітній світ утворить..."
Ах, як у сонці день святочний заяснів,
У сонці заяснів!

Я не забув дідка і ту пророчу мову,
Дарма, що сорок літ по тому перейшло,
I за решоткою мені згадалось знову
Те чотирнадцяте, те дороге число.
Свободо! Голос мій не зможуть подолати,
Тобі веде хвалу мій непокірний спів.
Зоря всміхнулася, позолотила грати,-
I весь у сонці день святочний заяснів,
У сонці заяснів!

Комашня

Гомін ходить муравлиськом,
Чути мову запальну,
Сам король з двором і військом
Вирушає на війну.
Адвокат своїм звичaєм
Робить жести замашні:
"Всіх підгорнем, подолаєм —
Честь і слава комашні!"

Військо йде — курить шляхами
I вбачає у шпилі
Сміттяні вали і брами,
Трав'яної табір тлі.
I король говорить: "Діти,
З нами бог! У цій борні
Мужність маємо явити —
Честь і слава комашні!"

Тля ж своїх веде героїв,
Молиться своїм богам,
Гомін, крики, свист набоїв,
Скільки сліз і крові там!
Бідній тлі, богам неправим
Надійшли останні дні.
Варварам ганьба кривавим,
Честь і слава комашні!

Бюлетені королівські
Цю криваву смертну путь,
Ті розправи хатні свійські
Битвою гігантів звуть.
"Ми побили. Що ж тепер нам?
Докорчовувати пні!
Скільки грунту, скільки зерна!.
Честь і слава комашні!"

Ставлять арку тріумфальну —
Знак, що впень побита тля,
Ввозять зброю вогнепальну,
Славлять бога й короля.
Піндар сам золотоустий
Строчить оди голосні —
Комашні все те до густу,-
Честь і слава комашні!

На легкім крилі уяви
Вгору зноситься піїт:
"Хто зажив такої слави? —
Комашні належить світ!
Геть же сумнів недоречний,
В висі неба світляні
Нас провадить шлях безпечний...
Честь і слава комашні!"

Та поки співець чванливий
Героїчних прагнув діл,
Пролились над царством зливи,
Що вчинив смиренний віл.
Бард, король і всі піддані
Смерть зустріли десь на дні.
Царство все — гидка ковбаня...
Честь і слава комашні!

Інші твори цього автора: