Поезії в перекладі В.Ткаченка

Рембо Артюр

Артюр Рембо

Поезії

Перекладач: В.Ткаченко

Джерело: З книги: Зарубіжна література. Хрестоматія. 10 клас: У 2 т. /Автори-упорядники: В.В. Уліщенко, А.Б. Уліщенко — X.: Торсінг, 2002

Відчуття

У синіх сутінках піду я по стежках,

Топтатиму траву, торкатиму колосся,

I, мріючи, росу відчую на ногах,

У леготі моє розтріплеться волосся.

Не буде ні думок, ні слів — але любов

Душі моїй віддасть свої палкі пориви,

Щоб я, мов циган той, світ за очі пішов,

З Природою, немов із жінкою, щасливий.

Офелія

I

По чорних хвилях вод, де сплять вечірні зорі,

Бліда Офелія, мов лілія, пливе,

Поволі так пливе в своїй фаті прозорій...

— Мисливський крик збудив безмежжя лісове.

Вже тисячу років, безумна, серед ночі

Вона, мов білий квіт, рікою проплива.

Вже тисячу років Офелія шепоче

Нічному леготу свої сумні слова.

Цілує перса їй набіглий бриз, неначе

Сплітаючи вінок з великої фати;

Над нею жалібно верба плакуча плаче,

Схилились над чолом шумкі очерети.

Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;

З вільшини сонної, пристанища птахів,

Долине інколи кралате тріпотання:

— А з золотих зірок озветься дивний спів.

ІІ

Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,

Поринуть довелось у плин — без вороття!

— Тому, що вітровій норвезький, знявшись з кручі,

Терпкою вольністю тебе манив, дитя;

Дивіться також

Тому, що в подуві, що хвилив кожний волос,

Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;

Тому, що вчула ти Природи владний голос

У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;

Тому, що рев морів, хрипкий і люті повний —

Як на твої чуття, був надто грізний він;

Тому, що лицар твій, безумний та безмовний,

Одного ранку сів коло твоїх колін!

Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!

Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;

I слово марища душили безупинно.

— I зір потьмарили Безмірності страшні!

III

— I твердить так Поет: коли засяють зорі,

Збираєш ти вночі латаття річкове.

I бачив навіч він, як у фаті прозорій

Бліда Офелія, мов лілія, пливе.

П'яний корабель

За течією Рік байдужим плином гнаний,

Я не залежав більш од гурту моряків:

Зробили з них мішень крикливі Індіани,

Прибивши цвяхами до барвних стояків.

На вантажі свої я не звертав уваги,-

Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно,

I, ледь урвався крик матроської ватаги,

Я вирушив туди, куди хотів давно.

Скажено хлюпали припливи океанські,

А я, колись глухий, як мозок дітвори,

Все за водою плив! I заколот гігантський

Зняли Півострови, простори і вітри.

Моє пробудження благословили шквали.

Мов корок, танцював я на морських валах,

Що їх візничими утоплених прозвали,

I десять діб вогнів не бачив по ночах.

В сосновий корпус мій текла вода зелена,-

Солодка, як малим кисличний сік, вона,

Відкинувши убік і якір, і демено,

Блювоту вимила та плями від вина.

В настої зорянім, в Морській Поемі милій

Я плавав і ковтав зелену синь тоді,

Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,

Неначе тьмяний знак занурення в воді;

Там, раптом синяві підфарбувавши вири,

Повільні ритми й шал у днину осяйну,

П'янкіші од вина, потужніші за ліри,

Витворюють гірку любовну рябизну!

Я блискавицями роздерте небо знаю,

Прибої, течії, смеркання голубі,

Світанки, збуджені, мов голубині зграї,

I те, що може лиш примаритись тобі.

Я сонце споглядав у пострахах містичних,

Що зблисло згустками фіалкових промінь;

Буруни злі, немов актори драм античних,

Віконничний свій дрож котили в далечінь.

Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,

Цілунок на очах морів, і гладь ясну,

I соків круговерть, хмільних і незбагненних,

Співочих фосфорів пробудження від сну!

Розлючені вали в звіриній істерії,

Що брали штурмом риф, уповні бачив я,

Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії

Утихомирює захекані моря.

На берегах Флорид мені траплялось зріти

Квітки, подібні до пантерячих зіниць!

Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий

До лазурових стад стремів на повну міць!

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан!

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як даль врізається в бездонний океан!

Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!

Гидотні обмілі серед рудих заток,

Куди обліплені комахами удави

Падуть у смороді з покручених гілок!

Хотів би показать я гомінкій малечі

Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль.

— I піна вквітчана мої гойдала втечі,

I вітер додавав мені не раз зусиль.

А море — мученик у безбережнім світі —

Мене підносило на схлипах злих своїх,

Воно несло мені свої тінисті квіти,

А я, мов дівчина навколішках, затих...

I, взявшись на своїх бортах птахів гойдати,

Їх чвари та послід, я, майже острівець,

Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,

Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!

Під гривою заток я — корабель пропащий,-

Закинутий у вись етерну без птахів,

Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий

Не вирвуть остова, що від води сп'янів;

Я, що в бузковій млі повільно так пролазив,

Довбаючи, як мур, червоний небокрай,

Де видно — о нектар солодких віршомазів! —

Небесні сопляки та сонячний лишай;

Я, весь плямований вогнистою дугою,

Що мчав і гнав ескорт із коників морських

(Ультрамаринове склепіння наді мною

Валилось, плавлячись у вирвах вогняних),

Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний

Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,

Ясних застиглостей вивідувач одвічний,-

Я за Європою прадавньою тужив!

Архіпелаги зір та острови незнані

Я зрів, де небеса відкриті для плавців:

— В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,

О зграє злотних птиць, Снаго прийдешніх днів?

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик:

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

За європейською сумуючи водою,

Холодну та брудну калюжу бачу я,

Де вутлий корабель, як мотиля весною,

Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.

І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,

Не можу більше йти в кільватері купців,

Під оком злих мостів я пропливать не в силі,

Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

Митники

Хто люто лається, хто каже: "Гади ниці!" —

Солдати, моряки, вигнанці, відставні

Перед Чиновниками — люди незначні:

Вони ж сокирою рубають синь границі.

Із люлькою в зубах, нахабні, потайні,

Вони з собаками, як спалахнуть зірниці

I тінь оближе ліс, мов язиком телиці,

Пускають на простір веселощі страшні.

Від цих законників немає супокою,

Чортів та Фаустів ловити — мастаки.

"Що везете, старі? Розв'язуйте мішки!"

Заледве ж підійдуть до кралі молодої,

То їх добродійство напустить туману.

Чекай, злочинцю, на геєну вогняну!

Зачаровані

В імлі чи в заметілі гарній,

Під осяйним вікном пекарні

П'ять малюків

Сидять навколішках,— о лихо! —

Слідкуючи, як пекар тихо

За хліб засів.

Очей не зводять із правиці,

Яка садовить паляниці

В ясну діру.

Їм чути, як і тісто сходить,

Як пекар пісеньку виводить

Нудну й стару.

Гарячим душником зігріті,

Немов грудьми, не зрушать діти

Ані на крок,

Коли до свята ще зарання

Розпочинається виймання

Пухких булок,

Коли з бантини в сажі чорній

Співають цвіркуни моторні,

Пахтять книші.

Повіяло життям із поду —

Так гарно не було ще зроду

В них на душі.

Ісусам, памороззю вкритим,

Тепер не треба нудить світом:

Їм добре тут.

Носи приплюснувши рожеві,

Вони крізь грати металеві

Про щось гудуть.

Дурні, до світла б'ють поклони:

Їм, як на небі, із заслони

Вогні горять.

Так моляться, аж тріснуть штані,

I сорочки на вітрі рвані

Аж тріпотять.

Вороння

О боже, як поля вже білі,

Коли по селах неживих

Спів довгих молитов затих,

На краєвиди омертвілі

Зганяй з великих хмар усіх

Ласкавих воронів своїх.

Птахи, горлаті до нестями,

Ген гнізда гинуть од вітрів!

Уздовж пожовклих берегів,

На шлях, обставлений хрестами,

На урвища, на рівчаки

Злітайтеся віддалеки!

І над полями, скрізь і всюди,

Де вояки вчорашні сплять,

Беріться знову кружелять,

Щоб знов замислилися люди!

Щоночі каркай і щодня,

Похмуре чорне вороння!

Але, святі, у вітті дуба

(То щогла вечорів п'янких)

Лишіть вільшанок весняних

Для тих, кого велика згуба

У лісі, звідки не втекти,

У землю змусила лягти.

Світанкова добра думка

О четвертій влітку — благодать!

Ще продовжується сон кохання,

Видихає на гаї світання

Пахощі вечірніх свят.

Де сіяє сонце Гесперід,

На величній гомінкій будові

Вже заметушивсь теслярський рід,

Засукавши рукави байкові.

Теслярі у моховій пустелі

Зводять пишні вигини склепінь,

Де всміхнуться розкішшю оселі

У фальшиву далечінь.

О Венеро! Для Робітників,

Підданих владики Вавілону,

Любих кинь своїх чоловіків,

Що в душі несуть корону.

О Владарко Пастухів!

Дай вина хильнути теслям гідним,

Щоб вони не вибились із сил,

Доки в море не ввійдуть опівдні.

* * *

О палаци, о літа,

Де ж то є душа свята?

О палаци, о літа,

Я вивчав принади Щастя

Вам од них втекти не вдасться

Кожен раз його вітай,

Гальський півню, ще співай!

Вже не вернеться бажання:

Я щасливий до сконання.

Чар! Без сил мене лишив,

Дух і тіло полонив

Як слова втямки узяти?

Через чар вони крилаті!

О палаци, о літа!

(Як в лихі попав пригоди,

Жду від нього я знегоди.

Треба, щоб мене на скін

Одіслав спогорда він!

— О Палаци, о Літа!)